Кирило Говорун, богослов

Такого драматичного резонансу не було вже дуже давно. Два запорізьких священики УПЦ МП відмовилися відспівувати дворічного малюка через те, що він був хрещений у церкві Київського патріархату. Користувачі Фейсбуку, які знали родину загиблої дитини, запропонували флешмоб – принести під кожен храм УПЦ МП ляльку. Після вечірньої публікації до ранку тільки на одному акаунті пропозицію принести ляльку під храм, висловлюючи обурення і огиду фактом відмови відспівувати немовля, підтримало дві з половиною тисячі людей. 

Та облишмо емоції. В даний момент я заборонила собі уявляти цю сцену: як плаче матір, стоячи на колінах – благаючи священика зробити те, що він повинен зробити. Зараз моя спроба – поговорити зі священством УПЦ МП мовою документів та богословських аргументів. 

Ми вирішили обговорити це з Кирилом Говоруном, який є авторитетом для думаючої частини УПЦ МП. Можливо, не все сказане прийме паства та клір УПЦ КП, можливо комусь здаватимуться неприємними певні аргументи клірика УПЦ МП, але ми хотіли, щоб він був почутий саме в рядах УПЦ Московського патріархату.

- Отче Кирило, чи є богословські підстави відспівувати, чи є канонічні підстави не відспівувати людей, хрещених в УПЦ КП?

- Якщо говорити про богословські підстави, то тут треба проводити певні розмежування. На підставі чого було прийнято це рішення? Згідно з певними рішеннями РПЦ, які також прийняті в Українській православній церкві Московського патріархату, хрещення, що здійснюються в Київському патріархаті, вважаються недійсними. Коли ці рішення приймалися, їх супроводжували коментарі богословів, що ці рішення суперечать іншим рішенням РПЦ і взагалі іншим практикам православної церкви. Наприклад, УПЦ МП приймає хрещення в католицькій церкві. Тому в одній церкві хрещення католиків приймається, а хрещення, яке здійснюється серед православних юрисдикцій, але невизнаних, не приймається. Це є протиріччя.

- І воно заводить ситуацію в абсурд...

- Безперечно. Або ми не приймаємо і хрещення, й інославних, або приймаємо хрещення інших православних. І церква пішла на це не з богословських міркувань (бо богословські міркування вимагали б певній послідовності: або ви не приймаєте жодного хрещення, або тоді приймаєте і хрещення Київського патріархату, бо це не католики, це православні). 

Але, незважаючи на протиріччя, церква його допустила. Допустила через політичні мотиви. І це рішення про невизнання хрещень Київського патріархату чи інших невизнаних юрисдикцій є не богословським, а політично мотивованим. 

Слід сказати, що й історично рішення про прийняття чи неприйняття хрещення, зокрема, з боку католиків завжди було політично мотивованим. Я спеціально досліджував це питання і можу сказати, що коли відбувалося політичне загострення між православними греками та латинянами, тоді греки переставали визнавати хрещення латинян. Зокрема, це було під час четвертого хрестового походу. Коли ситуація нормалізовувалася, то тоді хрещення починали приймати.

Один із епізодів трапився в середині 18 століття, коли Константинопольський патріархат прийняв рішення не приймати хрещення католиків (яке до того приймалося). Так ось, це рішення, яке було нав'язане патріархом Кирилом п'ятим, викликало таке обурення у посла Франції, який захищав інтереси католиків на території Османської імперії, що в результаті під тиском посла Синод змістив патріарха. 

Тобто, ми бачимо, що політика відігравала роль у питанні прийняття чи неприйняття хрещення. І на жаль, в Україні ця сумно славна традиція політизації питання хрещення продовжується. І ця політизація не відповідає ані богословським засадам, ані канонічним засадам, ані Євангельским засадам. З точки зору Євангелія, хочу пригадати епізод, коли Христос просив учнів (які перешкоджали приходити дітям) допускати дітей до нього, не чіпаючи їх богословськими чи іншими міркуваннями. Він просив їх залишити дітей за межами цих міркувань. Залиште дітей приходити до мене так, як вони є. 

І з точки зору Євангелія, згадана вами ситуація ще більше скандальна. Вона в першу чергу не відповідає Євангельському духу, але і з точки зору канону, з точки зору історії прийняття хрещень ця історія показує, що йдеться про феномен «політичного православ'я».

- Я сьогодні говорила з нашими священиками, які стверджували, що спочилий Блаженніший Володимир неодноразово казав, що хрещення УПЦ КП та УАПЦ слід приймати.

- Так, під час предстоятельства спочилого Володимира штучні політичні перепони, які існували між УПЦ МП та КП мінімалізувалися. Звісно, йдеться про складний феномен між стосунками МП та КП, тут є канонічні підстави, є богословські і є політичні питання. І ми під час предстоятельства намагалися розплутати клубок чинників, відділивши політичні від канонічних. У вже сформованому наративі спілкування з Київським патріархатом ми намагалися політичні мотиви прибрати.

При цьому розуміючи, що залишаються богословські питання, які ми повинні обговорювати. І тоді ми ініціювали діалог із Київським патріархатом, який закінчився не дуже добре. Але була спроба. А зараз ми бачимо спробу знову переплутати богословські та політичні питання. І цей епізод – приклад політизації, політичне православ'я перемішується із богословськими питаннями. І це суперечить рішенню самої Української православної церкви, яка політичне православ'я засудила у грудні 2007 року. Зараз відбувається відхід від цього рішення про деполітизацію церковного життя. 

- Ви не боїтеся, що священиків УПЦ МП почнуть бити? Не знаю, чи буде флешмоб «принеси ляльку», чим він закінчиться – враховуючи, що суспільство наелектризоване, але це спровоковані Запоріжжям небезпеки. 

- Так. Я розумію всі ризики. І я й раніше говорив про збільшення дистанції між єпископатом та священиком, духовенством та громадами. Є громади, які цілком усвідомлюють небезпеки російської агресії, називають речі своїми іменами, співчувають нашим воїнам. Це теж парафіяни УПЦ, значна частина духовенства думають у такий самий спосіб. І є частина єпископів, які не відчувають настроїв. 

Пам'ятаєте вислів: "Живут, не чуя под собой страны». Єпископат живе, не відчуваючи власної церкви.  Вони не відчувають – через дистанцію між собою та священством, між собою та громадами. Зараз все більше єпископів ходить з охороною. Інколи ця охорона чисельна, що само по собі є абсурдним. З одного боку, реальної загрози цим єпископам нема, вони просто хочуть продемонструвати пропагандистську тезу про гониму церкву. Але тим не менше, особиста безпека єпископів забезпечена: вони можуть говорити все, що захочуть, не думаючи про те, як це відіб'ється на священиках, як це будуть сприймати люди. Бо для багатьох вірян УПЦ МП слова єпископа спричиняють проблему для совісті – як чинити, чи залишатися в цій громаді і чи приймати, як певну норму, все, що каже єпископ, який є вчителем для громади. І чи, зрештою, усвідомлюють єпископи, що такими словами та рішеннями вони підставляють священиків та роблять їх цапами-відбувайлами.

- Може прийшов час щось робити із тою ненавистю, яку продукують. Я пам'ятаю, як на Хресній ході під час молебню на Володимирській гірці подавала записку за упокій вірного УПЦ КП Миколи Лозового (чоловіка Тані Чорновіл) та Гії Гонгадзе (він ходив до УАПЦ). Два з трьох монахів, по вигляду – чесних, смиренних, із бородами та кругами поту під пахвами, не взяли ці записки, хоча я сказала, що це герої України. Для них було важко – відмовляти у молитві. Але їх так навчили, що поминати розкольників це антихристиянство. Вони були не в змозі піднятися над собою. У нас таких повно. І що з ними робити?

- Питання знімаються, коли знімається політичне підгрунтя. Крім того, не забувайте, що Україна більше ніж Росія живе в режимі плюралістичності. Ця ситуація характерна і для всього світу: коли православний одружується із католиком або взагалі з мусульманином. Ситуація, коли люди живуть разом, сповідуючи різні релігійні традиції, стала дуже поширеною. 

І такого монолітного суспільства, де всі належать до однієї традиції, не існує, і вже ніколи не буде існувати. Значною мірою норми поминання виникли в ситуації однорідного середньовічного суспільства, як захист монолітності суспільства. В наш час захист монолітності вже не буде працювати, бо монолітності вже не існує. І ми фактично намагаємося зберегти фантоми.

Ситуація із забороною поминання відбиває норми середньовіччя. Якщо говорити про святоотецьку, патріотичну традицію – то там зовсім інші норми. Давайте подивимося на Григорія Богослова, одного з найбільш авторитетних богословів Церкви. Його батько взагалі був єретик. І Григорій Богослов спілкувався з батьком, любив його, молився за нього, коли той помер, і казав, що мій батько, хоча і був єретиком, був більш православним за багатьох моїх православних співбратів. Я не можу уявити, щоб Григорій Богослов не молився за свого батька-єретика, який був набагато далі від православ'я Григорія Богослова, ніж вірянин Київського патріархату. І тому ці речі, про які ви кажете, зумовлені незнанням нашої традиції та нашого богослов'я. Вони зумовлені виключно тим, що сказав архієрей, який дав указівки, і який часто приймає рішення під впливом політичних факторів. 

- Я перед нашою розмовою говорила з нашими священиками – чи вони ховають людей інших юрисдикцій. І один із наших казав: я ховав вірянина Вірменської церкви, бо де він у нас знайде іншого священика, і я ховав АТО-вця, який покінчив життя самогубством, бо переконаний, що у нього була зламана психіка – результат того, що він побачив на фронті, захищаючи нашу країну. Тобто він не писав дозволів, не розпитував, а вчинив по совісті. Як чинити нашим священикам, коли треба ховати хрещену людину?    

- Так. Він керувався Євангельською любов'ю, і це є певна норма православного богослов'я – те, чого навчають у семінарії. Головний наш документ – це Євангеліє, і про цей документ забувають найчастіше, коли звертаються до інших. А по-друге, є багата святоотецька традиція.

Василій Великий – приклад того, як із любов'ю треба ставитися до інших. Тими правилами та нормами, які запровадив Василій Великий до православної Церкви, в четвертому столітті без перехрещень без рукоположень приймали аріан. Аріани в четвертому столітті складали більшість – близько 80% церкви складали єретики. І меншість, зрештою, перемогла. І саме за наполяганням Василія Великого – аріан, які стоять від ортодоксії значно далі, ніж невизнані православні юрисдикції чи католики, чи протестанти, – приймали – і це було правилом Василія Великого, яке домінувало в церкві. Тому, коли наші ієрархи чи священики кажуть перехрещувати дітей чи не відспівувати, як ту нещасну дитину, то це не святоотецька традиція, вона не має ніякого відношення до традиції православної церкви. І вона жодним чином не відповідає Євангельським нормам.

*   *   *

Допоки я чекала отця Кирила, поговорила з кількома священиками УПЦ МП. Тими, хто ніколи не відмовив би в пастирській опіці хрещеній людині. Якими документами, думками і почуттями керуються священики, які ніколи не допустили б подібного скандалу? Ми виклали їхні оцінки, аргументи і джерела, але на їхнє прохання зберегли анонімність.

«Мені соромно за те, що відбулося, мені б і в голову не прийшла думка питати, в якій Церкві хрестили дитину. Я добре пам'ятаю, що казав покійний Блаженніший Володимир Сабодан: людей з УПЦ КП і УАПЦ перехрещувати не потрібно. А раз дійсне хрещення, можливе і відспівування, – говорить один столичний благочинний.

Ще один митрофорний протоієрей заявив, що має намір усе, що відбулося, обговорити зі своєю парафією: «Все, що відбулося, вважаю підлістю по відношенню до батьків дитини і порушенням апостольських правил. На російських церковних сайтах є правило отця церкви Василя Великого. Він стверджує, що належить визнавати хрещення людей, які інакше мислять по деяких церковних предметах, адже вони належать до церкви. Ті, хто забороняє відспівувати небіжчиків із невизнаних церков, зазіхають на авторитет Отців церкви».

«Я серйозно вивчав тему, оскільки давно хотів відповісти собі на це питання, спираючись на документи. На офіційному сайті РПЦ знайшов цю відповідь. Нам пропонують ознайомитися і брати для вирішення книгу російського священика Олександра Усатова, де на 29-й сторінці чітко написано, цитую: «Англікани, лютерани, реформати, старообрядці й сучасні розкольники (наприклад, українські філаретівці) приймаються за другим чином – через Миропомазання...» Їх хрещення визнається, а значить, виходячи з цього, ми не маємо права не відспівати, тому що людина була хрещена», – заявив ще один батюшка.

«Випадок обурливий. І проблема не у відсутності канонів для відспівування, а у відсутності милосердя. Я відспівував вірних вірменської церкви і АТО-шника, який наклав на себе руки, бо вважаю, що у нього була зламана психіка, і сталося це на фронті, коли він захищав Україну», –сказав мені священик із Волині.

«Я відспівував вірних КП. І не бачу для цього жодної перешкоди, крім «благословень» окремих архієреїв», – заявив батюшка з Сумщини.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Павло Багмут, Укрінформ