З архіву: об`єднання селянських письменників і початок українізації (1922-1923)
Проект Укрінформу з нагоди сторічного ювілею агентства: «100 років – 100 новин»
На той час Харків став фактичною столицею радянської України. Тож і дирекція Радіотелеграфного агентства України розміщалася в цьому місті. Саме звідси й шли перші директиви про розгортання українізації політичного й суспільного життя в країні в 20-ті роки.
У Харкові створено спілку письменників «Плуг»
9 травня. 1922 рік. Харків. Ратау. «У понеділок, 8 травня у Всеукраїнському селянському будинку на площі Рози Люксембург пройшло літературне зібрання спілки селянських письменників «Плуг». Голова спілки С. Пилипенко зачитав статут».
Довідково: спілки творчих людей – одна з ознак того часу. На хвилі «вольностей» нової економічної політики, молоді українські письменники, музиканти, художники почали творити нове, а скоріш – новітнє українське мистецтво.
На той час Харків славився небувалим досі розквітом друкованого слова. Відкривалися кооперативні товариства, які тиражували журнали, альманахи і газети. До міста з усієї України їхали ті, хто мав хист до письменництва. Молоді літератори об'єднувались у літературні спілки і гурти. Було їх, до речі, не мало.
Починаючи з 1922 року, створилося чимало літературних угруповань та спілок. Першими такими об'єднаннями в Україні були спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).
Через кілька років після заснування «Плугу» харківські газети повідомили, що спілка за цей час стала справжньою письменницькою організацією, яка видавала 30% усієї загальної художньої літератури. Окрім того, усі літорганізації друкували й свою періодику. Так, спілка видавала літературно-художній альманах «Плуг» (на жаль вийшло лише 6 примірників) та літературно-художній журнал «Плужанин».
У квітні 1932 року, після постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», спілка «Плуг» самоліквідувалася, а згодом більшість членів організації потрапили під сталінські репресії.
Голова «Плугу» – Сергій Пилипенко – доволі цікава особистість. Починав він як український есер, потім перейшов до більшовиків. Як літератор видав 30 книжок, а наприкінці 1920-х керував Інститутом літератури імені Тараса Шевченка. Сучасники згадували, що постійним елементом пилипенківського іміджу був «знаменитий портфель», а колеги поза очі називали його «папашею».
Цікава деталь: у 1923 році в журналі «Червоний шлях» був опублікований лист Пилипенка, де він пропонував перевести українську абетку на латинське письмо.
У 1933 році, під час репресій, пов'язаних зі справою Української Військової Організації, Сергія Пилипенка спочатку було виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів», а згодом і арештовано. Через кілька місяців, у 1934 році, його розстріляли.
Декрет про початок українізації
28 липня 1923. Харків. Ратау оприлюднило декрет Ради народних Комісарів УРСР «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».
Довідково: Цим декретом українська впроваджувалася як мова викладання в усіх типах шкіл. Наступним декретом, ухваленим у серпні того ж року, українська мова запроваджувалася в державних установах та закладах культури.
Після приєднання України до радянської Росії більшовицька влада обмежила політичну та господарську автономію УСРР. За цих обставин значна частина українського населення вважала цю владу окупаційною. Подібною була ситуація й в інших національних республіках, і це становило реальну загрозу владі більшовиків.
У квітні 1923 року в Москві відбувся XІІ з'їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації. В Україні ця політика дістала назву – українізація.
На практиці українізацією опікувався Народний комісаріат освіти, який керував також усіма ділянками культури. До 1927 року його очолював Олександр Шумський, пізніше – Микола Скрипник.
Вже починаючи з 1925 року більша частина книжок, журналів і газет в Україні стали друкуватися українською. Причому, серед них були не лише художні видання, а й наукові – з математики, фізики, хімії, біології, сільського господарства, медицини, різних технічних дисциплін.
Проте, найбільших успіхів українізація досягла в культурній сфері. Вітчизняне мистецтво перебувало тоді на піднесенні, активно розвивалися модерністські стилі й течії.
За деякими даними, українськомовний репертуар запровадили 75% театральних труп. Неабияку популярність мали театральні колективи «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом та театр ім. І.Франка під керівництвом Гната Юри. На одеській «кінофабриці» знімають українське кіно. У 1927 році була створена Київська кіностудія.
Однак, тривало все це недовго. Уже в 1929 році більшовики поклали край українізації, розпочавши кампанію проти «української націоналістичної контрреволюції». Почалися тотальні чистки державних структур, які були мотивовані буцімто боротьбою проти бюрократизму та порушень трудової дисципліни.
У січні 1933 року Павла Постишева призначають другим секретарем ЦК КП(б)У з уповноваженнями радикально змінити політику українізації. Згодом голову Наркому освіти України Миколу Скрипника було звинувачено в передачі політики українізації до рук «петлюрівців», «махновців» та інших націоналістичних елементів. 7 липня 1933 року Скрипник покінчив життя самогубством.
Офіційна кампанія проти українізації почалася в листопаді 1933 року на пленумі ЦК. Тоді було дано нове тлумачення національного питання. Основною небезпекою було проголошено «місцевий націоналізм».
Вже протягом 1933-1934 року в українських державних структурах, вищій освіті та шкільній системі була проведена перша чистка. Поступово українську еліту було ліквідовано. Школу та пресу було піддано русифікації.
(Далі буде)