З архіву: кінець кремлівського небожителя та хай-тек над Дніпром (1953)

Проект Укрінформу з нагоди сторічного ювілею агентства: «100 років – 100 новин»

У тоталітарній державі смерть диктатора завжди супроводжується повним ступором у політичному й суспільному житті. Десь під кремлівськими килимами відбуваються тектонічні процеси, які визначають, куди далі рухатиметься імперія, але підконтрольна державі преса мовчить. Час зупиняється. Народ, еліта, ЗМІ не знають чого очікувати – відлиги чи закручування гайок, тож воліють не рипатися. Так було й зі смертю Сталіна, і Брежнєва, і Черненка. І лише коли новий генсек над труною старого виголошує промову, і в ній між рядками найбільш досвідчені апаратники знаходять тези нової стратегії, політична і пропагандистська машини зрушають з мертвої точки й знову починають розкручувати владний маховик.

СМЕРТЬ СТАЛІНА

4 березня 1953 року. РАТАУ передало урядове повідомлення про хворобу Йосипа Сталіна: «Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу і Рада Міністрів СРСР повідомляють про нещастя, яке спіткало нашу партію і наш народ - тяжку хворобу товариша Й. В. Сталіна. В ніч на 2-е березня у товариша Сталіна, коли він був в Москві в своїй квартирі, стався крововилив у мозок, що захопив важливі для життя ділянки мозку. Товариш Сталін втратив притомність. Розвинувся параліч правої руки і ноги. Настала втрата мови. Появились тяжкі порушення діяльності серця і дихання».

Довідково: саме з такого повідомлення радянська імперія дізналася про кінець того, хто тримав її в страху довгих 30 років. Тодішня влада спромоглася оповістити про хворобу Сталіна лише 4 березня, хоча інсульт стався у нього за три дні до того. 6 березня о 6-й ранку Радінформбюро оголошує новину, яка шокує всіх – Сталін помер.

Йосип Сталін (справжнє прізвище Джугашвілі) народився в містечку Горі, що в Грузії. Там же закінчив духовне училище і вступив до Тифліської духовної семінарії. Однак, згодом зайнявся революційною діяльністю. Приєднавшись у 1903 році до більшовиків, він кілька років займався грабунками і розбоєм для поповнення партійної казни, за що його неодноразово арештовували та відправляли в заслання.

Після Жовтневого перевороту Сталін став членом політбюро центрального комітету компартії, а після утворення СРСР зайняв пост наркома у справах національностей. Після смерті Леніна, вже до кінця 1920-х років, він зосередив у своїх руках усю повноту влади і в 1934 році, після вбивства свого останнього конкурента Сергія Кірова, став повновладним правителем СРСР.

1 березня о 22-й годині один з охоронців генсека знайшов 74-літнього Сталіна на підлозі в їдальні однієї зі своїх дач. Через дві години до дачі прибули Берія і Маленков. Вони розпорядилися лікарів не викликати. Лише через добу до Сталіна пустили медиків, які констатували інсульт.

5 березня о 21:50 Йосип Сталін помер. За офіційною версією – від крововиливу в мозок. Прощання з ним тривало три дні, і 9 березня генсек був похований поряд із Леніним у мавзолеї на Красній площі, що був перейменований у «Мавзолей Леніна і Сталіна».

Після смерті Сталіна у вищому радянському керівництві розгорілася боротьба за владу, і у листопаді того ж року першим секретарем ЦК Компартії став Микита Хрущов. Вже у 1956 році вся політична діяльність Сталіна була піддана різкій критиці. А у 1961 році після того, як XXII з'їзд КПРС ухвалив, що «серйозні порушення Сталіним ленінських заповітів, зловживання владою, масові репресії проти чесних радянських людей та інші дії в період культу особи унеможливлюють залишення труни з його тілом в Мавзолеї Леніна», в ніч на 1 листопада тіло Сталіна було винесене з мавзолею і без урочистостей перепоховане біля Кремлівської стіни у Москві.

МИКИТА ХРУЩОВ – ПЕРШИЙ СЕКРЕТАР ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ КПРС

12 вересня. РАТАУ передає інформаційне повідомлення про пленум Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу, в якому, зокрема, йшлося: «Пленум обрав першим секретарем Центрального комітету КПРС тов. Хрущова М.С.». Разом з тим, агентство поширює і доповідь Хрущова щодо подальшого розвитку сільського господарства.

Довідково: сам пленум проходив з 3 по 7 вересня 1953 року. В останній день його роботи Хрущова обирають першим секретарем Центрального комітету КПРС. Цікаво, що посади «перший секретар» не існувало. Сталін був «генеральним секретарем», Хрущов з березня 1953 року – просто «секретарем». А от пленум вирішив зробити його ще й «першим». Так поступово Микита Сергійович просувався до безроздільної влади.

Можна сказати, що боротьба за владу в СРСР почалася ще за життя Сталіна. 5 березня 1953 року, коли паралізованого «батька народів» від смерті відділяли лише кілька годин, на спільному засіданні пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і президії Верховної Ради СРСР троє з п'яти його найближчих соратників отримали підвищення – друга людина в країні Георгій Маленков став головою уряду, секретар Московського обласного і міського комітетів КПРС Микита Хрущов в якості секретаря ЦК КПРС був призначений керувати усією партійною роботою в СРСР, а Лаврентій Берія, залишаючись першим заступником глави уряду, очолив міністерство внутрішніх справ, реорганізоване цього дня шляхом приєднання до нього міністерства державної безпеки.

14 березня 1953 року на пленумі ЦК КПРС Маленков склав повноваження секретаря ЦК КПРС, залишившись главою виконавчої влади, що вважалась домінуючою у системі владних повноважень тодішнього СРСР.

Попри публічні запевнення лідерів СРСР суворо дотримуватися колегіальності в роботі, кожен із них прагнув отримати якомога більше повноважень. Боротьба за владу тривала безперервно. Активність Берії в посиленні ролі правоохоронних органів та оголошення амністії, загравання з національними кадрами в республіках, лідерські амбіції та загроза використання ним силового апарату для усунення конкурентів з політичної арени призвели до змови Маленкова й Хрущова проти Берії, якого 26 червня 1953 року на президії ЦК КПРС було арештовано, а згодом і страчено.

Вже через рік Хрущов почав діяти проти Маленкова, який розгорнув активну діяльність на посту голови Ради міністрів СРСР. У лютому 1955 року на пленумі ЦК КПРС зі звинуваченнями у економічному і політичному ревізіонізмі, надмірній бюрократизації та дорожнечі громіздкого державного апарату Маленкова відправлено у відставку. Радянський уряд очолив Микола Булганін.

У КИЄВІ ВІДКРИТО МІСТ ПАТОНА

6 листопада. Київ. РАТАУ. «Чудовий подарунок одержали кияни... Вчора почався рух по новозбудованому мосту через Дніпро. Новий міст з'єднує Дарницький район з центром міста».

Довідково: 5 листопада 1953 року в Києві було введено в дію перший у світі суцільнозварний міст через Дніпро. Автором проекту став український вчений Євген Патон, на честь якого і названо цю споруду. Згодом новий спосіб мостобудування, випробуваний у Києві, став найбільш поширеним у світі.

Як відомо, ще у 1929 році тоді вже академік Євген Патон організував у Академії наук України кафедру інженерних споруд, на базі якої у 1934 році було створено Інститут електрозварювання. Саме в цьому інституті й була висунута ідея замінити клепані мостові конструкції на суцільнозварні.

Будівництво київського мосту за новою технологією почалось у 1940 році, однак у вересні 1941 Київ був окупований нацистами. Цікаво, що під час окупації на вже готових опорах угорськими саперними частинами було зведено тимчасовий міст. Проте, його було знищено восени 1943 року.

У повоєнний час був зроблений новий проект мостового переходу, а його будівництво розпочалось у 1950 році. Офіційне відкриття першого у світі суцільнозварного мосту відбулось 5 листопада 1953 року, через три місяці після смерті Євгена Патона.

Його сину, нинішньому президенту НАН України Борису Патону було на той час 35 років і він займав посаду заступника директора Інституту електрозварювання з наукової роботи.

Через рік, у 1954-у, по мосту запустили трамвайну лінію, а в 1968 році зробили напівжорстку декоративно-художню огорожу.

Наразі міст Патона є одним із найбільших мостів Європи та візитівкою столиці України. Міст складається з 26 прольотів, його довжина – 1543 м, ширина між бордюрами – 21 м, ширина тротуарів – 3 м.

Сучасного вигляду міст набув у 2004 році, коли трамваї замінили тролейбусами, а проїжджу частину розділили на сім смуг руху – по три в кожному напрямку з реверсною в центрі.

(далі буде)

Фото вгорі: На мосту імені Патона під час його відкриття, 5 листопада 1953 року. Фото: Укрінформ

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923,  1924-1925,  1926-1927,  1928-1929,  1930-1932,  1933-1934,  1936-1937,  1937-1938,  1939,  1940,  1941-1943,  1944,  1945,  1946-1947,  1948,  1949,  1950,  1951