З архіву: рукописи, які горять, та "просьба" літнього Хрущова (1964)

Проект Укрінформу з нагоди сторічного ювілею агентства: «100 років – 100 новин»

Була в ті часи одна тема, працюючи над якою журналіст державного інформагентства міг не обмежувати себе в емоціях – всі інші, включно з мистецтвом, спортом і дошкільним вихованням, були суворо заполітизовані й регламентовані. І лише про цвітіння бузку в ботанічному саду можна було писати, не озираючись на цензорів. У репортажах про «ніжні обійми зеленого царства» журналісти й виявляли всю свою незатребувану поетичність. До речі, в цьому всі тоталітарні режими схожі – в київських газетах часів гітлерівської окупації теж серед загрозливо-бравурного офіціозу можна було прочитати  теплі замальовки про квітучі абрикосові сади…

ПОЖЕЖА В БІБЛІОТЕЦІ ВЕРНАДСЬКОГО

26 травня 1964 року. Київ. РАТАУ. «24 травня в приміщенні Державної публічної бібліотеки Академії наук УРСР (нині Національна бібліотека ім. Вернадського – ред.) виникла пожежа. Завдяки рішучим діям пожежних частин м. Києва пожежу вдалося локалізувати і загасити. За повідомленням керівництва Академії наук УРСР весь рукописний фонд і картотека не пошкоджені, а основні книжкові фонди постраждали не значно і можуть бути поповнені за рахунок дублетної літератури».

Довідково: насправді те, що «постраждало не значно», лише за офіційними даними налічувало близько 388 тисяч одиниць зберігання. За неофіційними даними, втрати сягали від 500 до 600 тисяч томів. Однак це – лише матеріальні втрати. Про втрати же нематеріальні суперечки ведуться й донині. Левова частина втрачених фондів була з відділу україніки: вітчизняні та зарубіжні періодичні видання, книги ХІХ та ХХ ст., частина фонду «Україна», листування, архіви.

Нагадаємо, що у 1964 році Державна публічна бібліотека розташовувалась на вулиці Володимирській, 62, біля червоного корпусу Університету ім. Шевченка. Рано вранці 24 травня в приміщенні бібліотеки спалахнула пожежа. Пожежні, згідно з офіційними даними, прибули о 6:04. Однак, швидко приборкати стихію їм не вдалося. Того дня протягом двох годин по всьому району не було води, нібито через аварію на водопроводі. Загасити пожежу змогли лише через 31 годину, 25 травня. Втім, є свідчення, що бібліотека горіла до 26 травня. В гасінні бібліотеки були залучені 152 пожежники з 17 відділень міста, 26 вогнеборців постраждали.

Офіційна влада пожежу в бібліотеці не коментувала. Лише 26 травня РАТАУ дало коротеньке повідомлення щодо пожежі, в якому, між іншим, зазначалося: «Створено урядову комісію, яка веде розслідування причин пожежі та розробляє заходи щодо відбудови бібліотеки».

Згодом знайшли і винного: ним виявився співробітник відділу марксизму-ленінізму цієї ж бібліотеки Віктор Погружальський. І хоча багато хто сумнівався щодо вини Погружальського, він підходив на роль підпалювача якнайкраще: психічно неврівноважений, скандальний та й в колективі його не любили. Зрештою, Погружальського засудили на 10 років ув'язнення.

На жаль, трагедія 1964 року в головній бібліотеці України не стала останньою: у 1968 пожежа спалахнула в Георгіївській церкві Видубицького монастиря, де були фонди тієї самої «дублетної літератури», а також значна частина фондів юдаїки. Проте, з чиєї вини вони були втрачені, на цей раз не відомо й досі.

ХРУЩОВА УСУНУЛИ ВІД ВЛАДИ

14 жовтня. РАТАУ передало урядове повідомлення: «14 жовтня ц. р. відбувся Пленум Центрального Комітету КПРС. Пленум ЦК КПРС задовольнив просьбу т. Хрущова про увільнення його від обов'язків Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я. Пленум ЦК КПРС обрав першим секретарем ЦК КПРС т. Брежнєва Л.І.»

Довідково: 14 жовтня 1964 року на пленумі ЦК КПРС була затверджена відставка Микити Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР. Ця «відставка» стала результатом змови найближчого оточення Хрущова.

Як відомо, після смерті Сталіна Микита Хрущов очолив союзний партійний апарат й домігся усунення політичних конкурентів Лаврентія Берії та Георгія Малєнкова з керівних посад. У лютому 1956 року на ХХ з'їзді КПРС Хрущов виступив з викривальною антисталінською промовою, яка стала початком лібералізації політичного і соціального життя в СРСР. У 1957 році невдоволення старого кремлівського керівництва глибиною десталінізації призвело до спроби Малєнкова, Молотова та Кагановича змістити його з поста першого секретаря ЦК КПРС. Однак, тоді Хрущову не тільки вдалося вистояти, але й ще більше зміцнити свою владу – 27 березня 1958 року він став головою Ради міністрів СРСР.

Часи правління Хрущова, що згодом назвуть «відлигою», і дійсно принесли населенню певні покращення – сотні тисяч людей вийшли на волю у ході ліквідації ГУЛАГу, чимало репресованих було реабілітовано, було проведено ряд економічних реформ, започатковано програму житлового будівництва, запроваджено систему державних пенсій тощо.

Проте, у вищих ешелонах влади політика Хрущова викликала все більше невдоволення. Вже наприкінці 1963 року серед найближчого оточення Хрущова стали ширитися думки про усунення його від керівництва країною. Ядром політичної змови стали секретарі ЦК КПРС Леонід Брежнєв і Микола Підгорний, а їх довіреною особою в Україні – перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест.

На початку жовтня 1964 року, коли Хрущов поїхав відпочивати в Піцунду, в Кремлі відбулося засідання президії ЦК КПРС. На ньому змовники ухвалили рішення викликати Микиту Сергійовича з відпочинку. Одночасно в Москву на пленум скликали всіх членів ЦК і Центральної ревізійної комісії КПРС. Хрущову закидали порушення ленінського стилю керівництва, волюнтаризм, самовпевненість, формування нового «культу особи», недоліки у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики. Залишившись без підтримки (єдиним, хто несміливо намагався його захистити, був голова президії Верховної Ради СРСР Анастас Мікоян), Хрущов змушений написати заяву про добровільну відставку.

На посаду нового генсека розглядалися три кандидатури – Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна і Миколи Підгорного. Зрештою, після відмови останнього, першим секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв, а головою Ради міністрів СРСР – Олексій Косигін.

Після відставки Микита Хрущов проживав у фактичній ізоляції на державній дачі під Москвою, де й помер 11 вересня 1971 року.

Усунення Хрущова стало в радянській історії єдиним випадком передачі верховної влади (до того, та й після, влада передавалася після смерті глави СРСР).

У КИЄВІ ВІДКРИЛИ БОТАНІЧНИЙ САД

29 травня. РАТАУ. «Казково красивий у ці весняні дні Центральний республіканський ботанічний сад Академії наук України. Здається весь рослинний світ планети розкриває перед тобою ніжні обійми, кличе відпочити у своєю зеленому царстві... Сьогодні, 29 травня, Центральний республіканський ботанічний сад АН УРСР гостинно розчинив свої ворота для відвідувачів».

Довідково: про те, аби створити у Києві ботанічний сад, почали говорити після створення Національної академії наук у 1918 році. Однак, тоді ця ідея не була втілена у життя.

Після перенесення столиці до Києва, у 1935 році, київські науковці домоглися рішення Київської міськради про будівництво нового ботанічного саду. Землю під майбутній сад виділили на Звіринці (Печерськ). Невдовзі був затверджений першочерговий план будівництва, який передбачав створення колекції дерев та дендрарію, ботаніко-географічних ділянок.

Після звільнення Києва від нацистів роботу над упорядкуванням Ботсаду продовжили. Згодом він отримав статус самостійної установи Академії наук, а очолив його український вчений-ботанік і селекціонер, академік Микола Гришко. 29 травня 1964 року київський Ботанічний сад було відкрито для відвідувачів.

Нині він є одним із провідних ботсадів Європи. Тут у повному обсязі представлено не тільки флору України, а й традиційні рослини Кавказу, Середньої Азії, Сибіру і Далекого Сходу.

Візитівкою не тільки Ботанічного саду, а й усього Києва є бузкова алея, що налічує 1,5 тис. кущів. Цікаво, в природі існує 28 видів бузку, а в київському саду представлений 21 вид.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923,  1924-1925,  1926-1927,  1928-1929,  1930-1932,  1933-1934,  1936-1937,  1937-1938,  1939,  1940,  1941-1943,  1944,  1945,  1946-1947,  1948,  1949,  1950,  1951,  1953,  1954,  1955-1956,  1957,  1958-1959,  1960,  1961,  1962-1963