З архіву: похвала Україні від де Голля і смерть за Україну Олійника (1966)

Проект Укрінформу з нагоди сторічного ювілею агентства: «100 років – 100 новин»

Новинний офіціоз тих часів ряснів бравурними звітами про «виробничі здобутки робітників і селян» – рекордні надої, видане «на гора» понаднормове вугілля, так зване «багатоверстатництво». Насправді, й тоді майже всі розуміли: ці герої несправжні – спеціально підібрані партійними органами і перевірені КДБ. Справжні ж українські герої боролися і вмирали у радянських таборах на далекій Колимі. Якщо й писалося про них, то лише як про ворогів-антирадянщиків, які заслуговують на смертні вироки й великі тюремні строки.

ШАРЛЬ ДЕ ГОЛЛЬ У КИЄВІ

27 червня 1966 року. Київ. РАТАУ. «27 червня до столиці Радянської України – Києва прибули Президент Франції генерал Шарль де Голль та інші французькі гості, а також Голова Ради Міністрів СРСР О.М. Косигін».

Як відомо, Шарль де Голль – один з найвидатніших французьких політиків ХХ ст., генерал. Він став символом французького руху Опору під час Другої світової війни. Після війни двічі очолював Францію: перший раз як глава уряду, а другий – як президент П'ятої Республіки.

Під час візиту до Радянського Союзу Шарль де Голль виявив бажання відвідати й Україну. У Києві він був лише добу: з вечора 27 до вечора 28 червня.

Офіційна частина включала сніданок у Маріїнському палаці за участю всього тодішнього українського керівництва. Промова де Голля виявилася дуже цікавою. Були в ній і такі слова: «Ось уже давно, можна сказати цілі віки, ми знаємо у Франції, що таке Україна. Ми дуже уважно ставимось і по духу, і по серцю до України. Ми знаємо, якою була роль, особливо Києва, і всієї України в поступовому створенні великої Русі... Що ж до наших відносин і зв'язків, то повинен сказати, що між Францією і Україною ці зв'язки дуже давні, дуже старовинні. Я дозволю собі навести тільки два приклади. Перший, найбільш давній: дочка київського князя Ярослава Мудрого Анна була дружиною французького короля Генріха Першого. І останній приклад. Я хотів би згадати про тих французьких солдатів, які в числі інших полонених були привезені ворогом на цю землю...».

Далі була екскурсія містом. Французький президент побував на Аскольдовій могилі, на ВДНГ, поклав квіти на могилу Невідомого солдата у парку Вічної Слави. Як писала преса в ті дні, Шарль де Голль був у захваті від того, який «чудесний прийом нам виявили в Києві».

СМЕРТНИЙ ВИРОК ДЛЯ ЧЛЕНА ОУН

6 жовтня. Ровно (нині – Рівне). РАТАУ. «Ровенський обласний суд присудив вчора до розстрілу матерого бандита Антона Олійника, який вчинив найтяжчі злочини проти Радянської держави, проти радянського народу. Зрадник і терорист, відомий у націоналістичному охвісті під бандитськими кличками «Мрія» та «Індус», Олійник з осені 1943 року, як вірний лакей гітлерівських окупантів, намагався догодити своїм фашистським хазяям у встановлені «нового порядку» на окупованій українській землі... Справедливий вирок був зустрінутий з великим схваленням усіма, хто був присутній на процесі».

Довідково: вирок оголосили Антону Олійнику, члену ОУН, засудженому на 25 років за те, що він тричі втікав з найбільш охоронюваних місць ув'язнення. Це рішення Ровенського обласного суду було безпрецедентним – адже за тодішнім Кримінальним кодексом для політичних в'язнів найвищою мірою покарання були 25 років тюремного ув'язнення. Однак, виключно для Антона Олійника була видана спеціальна постанова Верховної ради СРСР, що дозволяла винести вирок на основі положень Кримінального кодексу 1927 року, який передбачав смертну кару за антирадянську діяльність.

Антон Олійник народився у 1926 році на Рівненщині. Коли почалася Друга світова війна, вступив в ОУН – псевдо «Мрія» (пізніше «Індус»). Був провідником юнацької сітки, охоронцем районного провідника, документалістом районного проводу. Після війни провадив антикомуністичну агітацію, поширював антирадянські листівки.

У 1947 році Олійника арештували і засудили на 25 років тюремного ув'язнення. Відбував покарання він у Мордовії. Але через півроку разом зі спільником утік. Проте, втеча закінчилася карцером та побиттям. За спробу втечі суд додав Олійнику ще два роки ув'язнення. Таким чином, загальний термін його перебування у в'язниці дійшов до 33 років.

Другий раз оунівцю вдалося вирватися на волю у 1954 році. В'язень викопав 20-метровий тунель і опинився за територією табору. Втікач подолав 370 кілометрів човном, далі були потяги, згодом зустрівся з матір'ю та сестрою на рідному хуторі. Через п'ять тижнів Антона впіймали.

Відсидівши 18 років і розуміючи, що іншого виходу, аби вирватися з тюремних лабетів, немає, Олійник утретє наважується на втечу. Удвох із іншим в'язнем – Романом Семенюком, майже на очах охорони, вони пірнули у річку. Передбачаючи, що по них стрілятимуть, затримали дихання і тривалий час перебували у воді, потім випливли на протилежному березі. Далі з саморобним компасом, картою, розкладним ножем, двома банками згущеного молока, салом та 55 карбованцями подолали майже 600 кілометрів і опинилися в Україні.

На батьківщині Олійник і Семенюк подорожували Україною: побували на могилі Шевченка, у Київській та Почаївській лаврах, на «Козацьких могилах» у селі Пляшева. Навідували і родини тих політв'язнів, хто був із ними в тюрмі.

Через три місяці втікачів заарештували. 5 жовтня 1966 року Антонові Олійникові Ровенський обласний суд виніс вирок – розстріл. У лютому 1967-го вирок було виконано.

Роман Семенюк провів за гратами 28 років. Він вийшов на волю у 1978 році, повернувся в рідний Сокаль. Працював на заводі хімволокна. Наприкінці 1980-х очолив районний осередок Української Гельсінської спілки, пізніше – Української республіканської партії. 27 травня 1990 року загинув під колесами автомобіля.

(далі буде)

Хроніка попередніх років: 1918,  1919,  1920-1921,  1922-1923,  1924-1925,  1926-1927,  1928-1929,  1930-1932,  1933-1934,  1936-1937,  1937-1938,  1939,  1940,  1941-1943,  1944,  1945,  1946-1947,  1948,  1949,  1950,  1951,  1953,  1954,  1955-1956,  1957,  1958-1959,  1960,  1961,  1962-1963,  1964, 1965