Європейські фанати в Києві – це ще небезпечно, чи уже не дуже?

Коротко про те, чому за порядок під час фіналу Ліги чемпіонів ми маємо дякувати Маргарет Тетчер та королю Іспанії Альфонсо XIII

До фінального матчу Ліги чемпіонів між мадридським “Реалом” та “Ліверпулем” лишається зовсім нічого. Основні дійові особи вже в Києві. Разом з командами-фіналістами в столицю України завітали і їхні вболівальники. Кілька фанатів “Ліверпуля” навіть встигли “вляпатись” в неприємну історію – в київському ресторані “Rooster” (що біля “Олімпійського”) на них напали два десятки молодиків в масках (“балаклавах”). За повідомленням британської газети Mirror, молодики кидали в британців шматки скла, а в результаті сутички кілька фанатів отримали порізи голови та шиї. Поліція затримала двох нападників, але вболівальники чомусь відмовились писати заяви в поліцію.

В цьому інциденті багато чого лишається незрозумілим, насамперед, хто ці молодики в масках і чим вони мотивували напад на британських фанатів. Інша справа, що ініціаторами бійки були саме молодики, а британці конфлікт не загострили, не заходилися давати здачі, що чудово видно з відеозапису бійки. Чому ж вони повелися саме так? Ця подія взагалі не вкладається в загальну логіку. Адже усі ми звикли до того, що фанати у переважної більшості людей асоціюються з хуліганами, які трощать все навкруги. А щодо британських фанатів, взагалі, існує стереотип: коли грає улюблена команда – вони перевертають стадіони.

А тут сталось диво – фанати “Ліверпуля” не відповіли. Чи це означає, що агресивність англійських фанатів – у минулому? Чи пройде київський фінал Ліги чемпіонів без сутичок вболівальників “Реалу” та “Ліверпуля”?..

Фанати “Реалу”: Їхня Висока Королівська поблажливість

Почнемо з вболівальників поки що 12-кратного переможця Ліги Чемпіонів “Реалу” – галактикос. В 1902 році був створений футбольний клуб “Мадрид”, якому в 1920-му король Іспанії Альфонсо XIII надав титул “Королівський”, що іспанською буде Real. Отже, “Реал” – столичний королівський клуб.

Ймовірно, саме цим і пояснюється поведінка мадридських фанів. Вони їздять вболівати за команду, не маючи на меті влаштовувати сутички з іншими фанатами, адже знають, “Реал” все одно найкращий. Їхній девіз – “Реал” і нічого, крім “Реалу”.

Але так було не завжди. В Іспанії, як і в усій Європі, фанатський рух розвивався під впливом державної політики. До середини 1970-х років Іспанія під диктатурою Франсиско Франко не мала розвинених зв’язків з рештою країн Європи. Це позначилось і на вболівальниках, які йшли на стадіон щоб тихо-мирно подивитись футбол, не провокували при цьому фанів суперника, не били їх, і не трощили все на своєму шляху.

Але коли в Іспанію у 1980-х роках прийшла демократія, почали з’являтись і “ультрас” – найрадикальніші фанати, які підтримують свій клуб не лише піснями та атрибутикою. Вплинув на зміну культури вболівання і Чемпіонат світу-1982 в Іспанії, куди приїхали “справжні”, британські фанати, які і показали іспанцям, що ворожнеча та масові заворушення можуть приносити гострі відчуття. Одним із перших таких рухів був мадридський Ultras Sur, який під впливом політичних явищ в країні проголосив себе прихильником крайнього іспанського націоналізму, його члени ворогував з прихильниками регіональних національних рухів. Це стосувалося і головного принципового суперника «Реалу»– каталонської “Барселони”.

Іспанські футбольні клуби, в тому числі і “Реал”, із реакцією на таку поведінку своїх фанатів не забарились. По-перше, клуби почали щільно співпрацювати з правоохоронними органами, ультрас часто карали навіть за найменші правопорушення, не кажучи вже про організацію безладу на стадіонах і бійки поза ними. По-друге, клуби максимально ускладнили найрадикальнішим вболівальникам доступ до квитків на матчі. І по-третє, після реконструкції “Сантьяго Бернабеу”, домашнього стадіону “Реалу”, для угруповання Ultras Sur було відведено місця аж на третьому ярусі, який майже не потрапляє до об’єктивів телекамер і з якого події на футбольному полі майже не видно. Охочих ходити на матчі одразу поменшало.

Зрештою, в 2010-х роках радикальні фанати майже перестали ходити на стадіон. За деякою інформацією, зараз їх нараховується менше тисячі, при загальній місткості стадіону “Реалу” в 81 тисячу глядачів. Натомість футбол, а конкретно гра улюбленої команди, знову стала для вболівальників основною недільною розвагою. Втім, вони запозичили в ультрас “перформенси” – на матчах “Реалу” весь стадіон часто розсипає сріблясте конфетті. Усе це супроводжується гучним співом пісень на підтримку улюбленої команди.

А ще на вболівальників в Мадриді вплинула зміна поколінь. Молодь не хоче повторення того, що траплялось на трибунах в 1990-х роках і притримується підкреслено аполітичної позиції. Втім, в особливо дражливих питаннях, як-от нещодавня спроба проголошення незалежності Каталонії, вболівальникам “Реалу” дозволили чітко висловити свою позицію – звісно, вони за єдину Іспанію.

Безумовно, «виховали» фанів і унікальні результати “Реалу” за останні 20 років. З 1998 року клуб виграв головний європейський трофей – Лігу чемпіонів, аж 6 разів! Причому в 2016-2017 роках – двічі поспіль, чого досі не вдавалось зробити нікому. Це, мабуть, найкращий аргумент для вболівальників – дивитись на суперників поблажливо і зверхньо. Тому й влізати в «гаряче» під час київського фіналу з “Ліверпулем” вони навряд чи будуть.

Фанати “Ліверпуля”: пам’ятають Тетчер і бояться УЄФА

А в Британії – усе інакше. Коли в 1950-х роках фанатам стало замало лише “домашніх” матчів, і вони почали їздити в гості до команд-суперників, почались жорстокі бійки. Науковці (так-так, вони ще й футбольних фанатів вивчають!) свідчать, що в 60-х роках близько 70% вболівальників в Британії під час футболу мали на меті самоствердитись, довести (щоправда, незрозуміло кому), що його команда краща, відлупцювавши вболівальників суперника.

Що цікаво, за такого апокаліпсису на трибунах, британські клуби досить часто здобували успіхи на міжнародній арені. Зокрема, “Ліверпуль” в 70-80-х роках чотири рази вигравав Лігу чемпіонів – в 1977, 1978, 1981 та 1984 роках. А тому не дивно, що їхні фанати і познайомили Європу з британським “стилем підтримки клубу” – бійками і погромами в усіх містах, де грав “Ліверпуль”.

Зрештою, британський стиль вболівання призвів до двох трагедій, які в сумі забрали півтори сотні людських життів. Перша – в Брюсселі, на стадіоні “Ейзель”, де в 1985 році загинули 40 фанатів італійського “Ювентусу”, які, тікаючи від фанів “Ліверпуля”, залізли на стіну, яка під їх вагою обвалилась. За це англійські клуби були на 5 років вилучені з турнірів у Європі, а клуб “Ліверпуль” – на 6 років. Друга трагедія – в 1989 році в англійському місті Шеффілд, на стадіоні “Хіллсборо”, де в тисняві загинули 96 фанатів “Ліверпуля”.

Це не могло лишитись поза увагою уряду, яким на той час керувала “залізна леді” – Маргарет Тетчер. Агресивних фанатів засуджувала вся країна, тому й прийняття парламентом Акту про футбольних глядачів, який передбачав посилення контролю, було справою вирішеною.

Зокрема, документ передбачав колективну відповідальність клубів та фанатів за безлад на матчах, зобов’язав стадіони облаштувати сидячі місця на всіх трибунах, а тих вболівальників, які дивились матчі стоячи – штрафувати, тимчасово вводились в дію заборони на відвідування гостьових матчів, а квитки продавали за паспортами. Крім того, британський парламент зобов’язав клуби стимулювати реєстрацію своїх вболівальників.

Внаслідок цього, по-перше, з’явились сучасні фан-клуби, тобто структури, що працюють із вболівальниками – розповсюджують квитки та абонементи, збирають членські внески і так далі, а по-друге, з того моменту усіх постійних вболівальників у клубах буквально знали в лице.

...Уже давно покійну баронесу Маргарет Тетчер за ті “драконівські” футбольні закони фанати “Ліверпуля” ненавидять і досі. Попри провальні результати в сезоні 2012-2013 років, фанати “Ліверпуля” знайшли привід для святкування – смерть Тетчер 8 квітня 2013 року. Тоді тисячі фанатів вийшли на вулиці міста з плакатами “Відьма померла” і співаючи пісню 20-річної давнини “Коли Тетчер помре – ми влаштуємо вечірку”.

Втім, Тетчер померла, а вболівальники так і живуть за її правилами – на стадіонах співають пісні, а не б’ються. Звісно, на вулицях правила зовсім інші, тому бійки подекуди трапляються. Коли “Ліверпуль” грає на міжнародній арені – фанати також намагаються не порушувати порядок, адже знають усю суворість штрафів від УЄФА.

Тепер у футбольних фанатів в моді співати клубні пісні, розфарбовувати своє тіло в клубні кольори, махати клубними прапорами. А образ вболівальників, що трощать усе на своєму шляху – ще років 10 тому зайняв своє місце в історії.

Тепер же, у 2018 році, під час перегляду фінального матчу Ліги чемпіонів між “Реалом” та “Ліверпулем, що відбудеться в суботу о 21.45, вболівальники хвилюватимуться лише за улюблену команду.

Микола Романюк, Київ