Ужвій. Самовіддана подвижниця (2)

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

В рамках проекту «Калиновий к@тяг» продовжуємо розповідь про видатну українську актрису Наталію Михайлівну Ужвій. У першій частині публікації ми розповіли про її дитинство, перше знайомство з театром, перше кохання, перші випробування.

Наприкінці 1920-х рр. театральна кар’єра Наталі Ужвій сягнула апогею. У харківському театрі “Березоля” щільно буяли творчі особистості. Лесь Курбас був не просто епохою, він і досі багатьом професіоналам уявляється деміурґом українського театру. Про майстра Наталя Ужвій так пригадувала:

- З 1926-го по 1936-й роки мені довелося працювати в театрі “Березіль” під орудою видатного українського режисера Леся Курбаса - десять років поряд з Антоновичем, Бучмою, Мар’яненком, Крушельницьким, Сердюком. Нас, акторів, Лесь Курбас вчив володіти тілом, підкоряти його внутрішньому стану образу. Він виховував почуття міри, тобто суворо відбирати як внутрішні, так і зовнішні засоби виразності. Нарешті, він навчив кожного з нас мистецтву перевтілення. З цією метою він кидав акторів буквально з холодного в гаряче. Наприклад, сьогодні я грала юну Маклену (соціально-психологічна драма “Маклена Ґраса” Миколи Куліша; 1929 - О.Р.), завтра - Джулію (історична драма “Змова Фіеско в Ґенуї” Фрідріха Шіллера; 1783 - О.Р.), а післязавтра - різко характерну, майже гротескну роль тьоті Моті з Курська (сатирична комедія “Мина Мазайло” Миколи Куліша; 1928 - О.Р.). Причому роль тьоті Моті довелося грати в чергу з... Бучмою та Сердюком. Ця деталь може багато що розповісти про школу Курбаса, його творчі пошуки.

На відміну від особистого життя кар’єра української кіноактриси теж тішила око. На довершену майстриню її перетворила низка центральних ролей у стрічках, а саме: “П.К.П.” (“Пілсудський купив Петлюру”), “Тарас Трясило” (обидві: 1926), “Прометей” (1935), “Я люблю” (1936), “Назар Стодоля” (1937), “Митрик Лелюк”, “Виборзька сторона”, “Кармелюк” і “Травнева ніч” (усі: 1938).

Усе б дякувати Богові, але від середини 1930 рр. Україною покотилася перша хвиля політичних репресій, спрямованих проти діячів національної культури. Ті криваві події безпосередньо торкнулись і Наталі Михайлівни Ужвій. Починаючи від 1933 р., її силоміць втягнули в кампанію “викриття та розвінчання” реформатора театру і режисера Леся Курбаса. Акторку змусили підписувати листи, які засуджували геніального постановника. У зв’язку із справою міфічної УВО (Українська військова організація) 26 грудня 1933 р. Л.Курбаса у Москві заарештували та етапували до Харкова. 9 квітня 1934 р. режисера засудили до п’яти років та вислали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору. Але 9 жовтня 1937 р. вирок переглянули і 3 листопада 1937 р. розстріляли в урочищі Сандармох.

Виключно заради шестирічного сина Михайлика Наталя Ужвій зважилася на вчинок, за який карталася до смерті – вона підписалася під наклепом на Леся Курбаса. Утім, з усієї трупи театру “Березіль” (67 акторів), взагалі з числа всієї української інтелігенції 5 жовтня 1933 р. на захист режисера-новатора стали тільки три (!) особи… Не всім ходити в незламних героїнях, особливо - коли у тебе на руках хвора дитина, а вдома - сп’янілий від безсилля та сліпої люті чоловік.

***

Хоча сплив уже рік, як Наталя Ужвій та Михайль Семенко розлучилися, але бачити їм хотілося. Утретє заміжня акторка намагалася зустрітися і підтримати в житті свого колишнього чоловіка. 26 квітня 1937 р. вона приїхала до Михайля, який мешкав у номері київського готелю “Континенталь” по вул. Карла Маркса, 5 (нині - вул. Архітектора Городецького). Аж раптом у двері загупали - так владно стукали тільки оперативники НКВС. Літератора показово арештовували в присутності колишньої дружини, акторки Київського українського драматичного театру імені І.Я.Франка Наталі Ужвій. Скам’янілу жінку агенти не помічали, просто оминали стороною, ніби перед ними заклякла вішалка.

- Шукайте, що хочете, тільки її не чіпайте! - крізь зуби процідив Семенко співробітникам держбезпеки.

Низький на зріст, кучерявий, із густою гривою чорного волосся, дещо монголоподібний, із незмінною прямою люлькою в роті, пронизливим поглядом чорних очей, він належав до таких людей, повз яких не пройти… Цитую зі спогадів його друга та колеги по творчому об’єднанню “Нова ґенерація”, літературознавця та оглядача Олекси Полторацького:

- Короткі слова, часто проціджені крізь зуби, завжди вражали оригінальністю й несподіваністю. Розмовляв він переважно популярною тоді в літературних колах говіркою, що була сумішшю української та російської мов. Час проводив переважно - в кафе, а мешкав - у готелях.

Глупої ночі, з 23 на 24 жовтня 1937 р., “члена Української фашистської націоналістичної терористичної організації, яка під час демонстрації 1 травня 1937 р. планувала вчинити… теракт проти першого секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора, - у Биківнянському лісі (лівобережна Дарниця) розстріляли.

Троє дітей від двох шлюбів залишилися сиротами.

Більшовицька косовиця не спинилася на цьому, вона тоді багатьох поклала у криваві снопи. Того ж таки 1937 р. співробітники НКВС заарештували двох братів Наталі Ужвій - Євгена, партпрацівника та Назарія. За що, на який термін їх забрали і де розстріляли - сестра не знала навіть 1952 р., коли відповідала на запитання анкети.

У шлюбі з Михайлем Семенком єдиною дитиною залишився син Михайло (1927).

***

…Отже, після низки трагічних подій Наталя Ужвій залишила Харків і назавжди переїхала із сином до Києва, де до кінця життя служила актрисою Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. У тій трупі, очолюваній художнім керівником та режисером Гнатом Юрою, єдиним і незмінним творчим конкурентом Леся Курбаса, вона закінчила формувати власну, класичну манеру, сягнувши у професії найвищих висот.

Якось несподівано склалося й особисте життя, а давно очікуване щастя постукало в її двері. У 1936 р. Наталя Ужвій пішла заміж за актора Євгена Пономаренка, з яким вони прожили до її смерті.

Уже за першої особистої зустрічі з’ясувалося: він закоханий у королеву театральної сцени давно. Бо не перше десятиліття вистави за участю Наталі Ужвій збирали аншлаги, і десятки достойних чоловіків освідчувалися актрисі в коханні... та одного вечора на спектаклі в Одесі приму побачив студент театральної студії (Академії) при Одеському державному драматичному театрі Євген Пономаренко. Як на десятки інших шанувальників, Наталя на нього навіть не зоглянулася.

Сором’язливий красень пропав.

Минули роки, і життя подарувало шанс. Буквально після першої ж вистави, зіграної Наталею Михайлівною Ужвій у Києві, за лаштунками її чекала не лише слава, а й нове кохання. Після прем’єри до прими трупи завітав ледь знайомий актор Євген Пономаренко із букетом квітів та палко освідчився у глибоких чуттях. Зрілій жінці романтичне зізнання спершу здавалося безнадійним несмаком, театральною сценою. Та вони почали спілкування і не помітили, як відносини переросли в міцні взаємини та шлюб, тривати якому судилося півстоліття.

У роки Другої світової війни із театром перебувала в евакуації в м.Тамбові, а потім у м.Семипалатинську і м.Ташкенті. Найбільшим досягненням актриси в кіно стала героїко-драматична роль партизанки Олени Костюк у фільмі “Райдуга” (1944), за яку виконавицю у 1946 р. нагородили Сталінською премією першого ступеня. Коли світ давно віддав їй усі належні нагороди.

Проте світ не знав головного: драма ступає за нею по життю, завжди - драма. Так було і з картиною “Райдуга” режисера Марка Донського. Прочитавши сценарій, українська актриса одразу відмовилася від ролі. Вона так і зізналася постановнику:

- Перепрошую, Марко Семеновичу, але, боюся, я не впораюся з роллю Олени Костюк. – І гадки вона не мала, що 1944 р. саме на ту стрічку упродовж 14 тижнів у кінотеатри Бродвея стоятимуть черги!

По-друге, її бентежили не стільки моральні випробовування, які належало пережити на знімальному майданчику, скільки глибина горя, яке належало відтворити на екрані. Хто на подібне погодиться, якщо не халтурити? По-третє, її побоювання таки справдилися. Кінодрама про звірства гітлерівців у рідній Україні знімалася 1943 р. в Ашхабаді - на стадіоні, засипаному сіллю, що імітувала сніг.

Так, за виявлений кіноподвиг із утілення в життя трагедії колишньої партизанки держава нагородила Наталю Ужвій званням народної артистки СРСР. А доля? Доля зняла власну версію материнської драми - до жаху реалістичну. Ранньої осені 1951 р. її первісток, єдиний син Михайло Семенко-молодший поїхав у Ленінград. Як і батько, він мав поетичний дар, писав гарні вірші і шукав велике кохання. Не вагаючись, 24-річний студент-міжнародник Київського університету стрибнув у прохолоду Неву, не на жарт застудився і за кілька місяців, 13 грудня 1951 р., нагло помер від менінґіту.

Трагедію “Райдуги” серце матері пережило вдруге.

***

Кажуть, молодий кінорежисер Сергій Параджанов (1924-1990) був просто у захваті від Наталі Михайлівни Ужвій. Саме нею він щиро захоплювався, як актрисою. У 1959 р. він створив документальний телефільм (35 хвилин) “Наталя Ужвій”. Короткий метр, змонтований із довгих фрагментів кінофільмів та вистав за її участю, виявився режисерською невдачею; оператор - Валентина Тишковець. Самобутнього портрету майстра не вийшло. У колажній техніці власне бачення миготить.

Утім, Сергій Параджанов був не з числа тих митців, кого власні помилки знищують. Через два роки постановник зафільмував сиву зірку, яка грала Надію Петрівну, у художньому фільмі “Українська рапсодія” - стрічка видалася сумною і… невдалою. Пізніше зізнався, просто хірургічно прооперував власну творчу поразку:

- У картині різко збіглися мої бажання та мої звички. Їх співіснування у межах однієї стрічки виявилося вкрай безглуздим. Драматургія твору - цілком традиційна - виявилася далекою від мене. Мені забракло мужності і майстерності використовувати тему, запропоновану драматургом (ідеологічна дурниця від Олександра Левади - О.Р.), і створити поетично-філософську картину. Пропонувалося розповісти про жінку, яка пережила традиційно важку долю і стала під завісу знаменитою співачкою. Мені бачилася в її біографії доля пристрастей, захоплених ураганом війни. Є така приказка: коли говорять гармати, музи мовчать. Це дурниця. Музи не мовчать - вони волають до помсти або співають про перемогу. Тут мало були світло силуетне, різко контрастне, а не грайлива світлотінь. Світло уособлююче і ніяк не побутове. Мені не давався “побутовізм”

Він, магічний казкар, лише шукав власне бачення, власний погляд на світ і магію кінематографу. Мав збігти Великий День людини, цикл у сім років, і в 1968 р. режисер таки створив про кіноактрису біографічну стрічку. На жаль, повноцінне співробітництво двох творчих особистостей не відбулося: режисер мав стати не просто більшим, а великим.

А вона? А вона знову чекала на свого Майстра. Найбільше, що в Наталі Ужвій вражало колег, так це не набутий досвід театральної сцени, а життєвий досвід, який вона вдало застосовувала в творчості. Ось, будь ласка, виразний приклад. Давно перетворившись на провідну актрису театру, Наталя Михайлівна власноруч доповнювала нові сценічні образи в спектаклях… потрібною деталлю туалету. Аби створити химерний капелюшок або ж вишукану накидку, вона не вдавалася до послуг костюмера, а згадуючи досвід швачки, набутий у юності, брала голку та під себе створювала потрібний реквізит.

***

Світанок 1960-х… Відлига імені Микити Хрущова, великі сподівання на небачені зміни. На ділі - традиційна партійна чистка, здійснена в єзуїтський спосіб.

Було образливо, коли ідеологічний орган партії газета “Советская культура” надрукувала статтю колишнього міністра культури УРСР Ростислава Бабійчука із назвою, на зразок вироку, - “Любов народу зобов’язує”. Її прагнули вивести в розхід - жалюгідність завжди прагне позбутися винятковості.

Колишній залізничник-молотобоєць Р.В.Бабійчук був ще той мистецтвознавець: виставу “Десять днів, які потрясли світ” Театру на Таганці за жанром він визначив, як “порнографія”. Отож з усією словоблудою функціонера від культури вимагав:

-Театральний організм потребує безперервного припливу свіжих молодих дарувань… Мабуть, найповніше ця проблема проявилася в практиці театру імені Івана Франка…”

Відчувши смак крові, сміливо розвінчавши культ Сталіна, зграя взялися за недоторканих. У 1963 р. із трупи Київського українського драматичного театру імені Івана Франка “згори” вичавили знаменитих акторів, народну артистку УРСР Поліну Мусіївну Нятко-Табачникову (1900-1994), народну артистку УРСР Катерину Олександрівну Осмяловську (1904-1997) та легенду національного театру - Наталю Михайлівну Ужвій.

Хіба мало значення, що вихованцями Поліни Нятко стала плеяда української молоді - Ада Роговцева, Ольга Кусенко, Еліна Бистрицька, Юрій Тимошенко, Юхим Березін, а Катерина Осмяловська (хрестоматійна Мавка) сцені віддала 43 роки, із них - 33 роки театру імені Івана Франка.

Не на пенсію вони пішли; вони пішли гордими і нічого ні в кого не просили.

Сам факт ганебного ставлення влади ледь не підкосив Наталю Ужвій, і то була життєва, не сценічна драма, де головною дійовою особою вкотре виявилася вона.

У подібних ситуаціях характер розкривається уповні: хтось бігав би по приймальнях та канючив, хтось кляузи крапав би у вищі інстанції, хтось не злазив би з колін впливових коханців. Наталі Михайлівні було настільки соромно за чиновників, що від зніяковілості вона не виходила на вулицю, аби пройти повз колишній театр і, бува, не здибати когось із колег чи знайомих.

Лише з одного приводу велика актриса шкодувала. Їй так і не пощастило зіграти роль англійської королеви Єлизавети у трагедії “Марія Стюарт” (1800) Фрідріха Шиллера, де її героїня, демонструючи самовладання та гідність, стверджувала:

• Что обольщают каждого мужчину
• И не дают с ней женщине сравниться?
• Не дорого ж такая слава стоит!
• Всеобщего признания нетрудно
• Добиться, ставши общею для всех.

У Партії голови не було, один руль. Отож деякі сторонні люди холопам підказували, мовляв, дурниць ваші чинуші наробили... За кілька місяців, того ж 1963 р. Наталю Ужвій у трупі театру імені Франка поновили, але партійною помилкою подібне кадрове рішення… не визнали. Подальші двадцять п’ять років на легенду українського театру страхалися і косо глянути: ну, стоїть собі ікона в рушниках, то нехай і стоїть. Сторонність можновладців талант руйнує поволі, ізсередини...

Хоча “Марія Стюарт” виявилася першою драмою, яку написав Фрідріх Шиллер, але вона засвідчила, як глибоко автор розумів природу інтриг.

В іншій сцені королева Єлизавета щиро зізнавалася:

• "В том, мой друг,
• Любовь и состоит, что разрешает
• Она любимым то, что осуждает".

***

Мацюпусенький київський скверик попід Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка. У 1950-1986 рр. Наталя Михайлівна жила поруч, у будинку по вулиці Городецького, 17/1 (колишній прибутковий будинок Всеволода Демченка). І часто театрали впізнавали її за ходою, але дивувалися: чому такий похнюплений погляд, нащо дивакувата перука фігура, куди зникає вогонь з очей?

До останку зв’язку зі світом зірка не втрачала.

І хоча, як годиться, драма ступала за нею по життю, завжди - драма, крил вона не згортала. Дивно, але саме завдяки громадянській активності народної артистки було той кишеньковий театральний парк врятовано. Врятовано від забудови. Бо розумники колись за жадали облаштувати на його землі… автостоянку.

До останку зірку підтримував чоловік, друг - актор Євген Порфирович Пономаренко, різниця у віці з яким під кінець життя зникла. Близьким і знайомим вони видавалися двійком бувалих, стомлених голубів, які повсякчас про щось туркотять. Байдуже де - в побуті чи на сцені; бачите, в рідному театрі навіть п’єси для себе обирають за принципом сентиментальної пари.

- Драма всесвіту визначена Провидінням. Кожному судилося зіграти в п’єсі власну роль, і це єдина роль, яка йому личить, єдина, яку він обрав би, або, точніше, обирає в глибині душі. У тій абсолютній драмі актор і персонаж - єдине: погано грати значить бути поганим персонажем; гарна роль - це хороша гра…

Олександр Рудяченко. Київ.