Патріархати починають велику війну

46-річні українські архієреї з Америки призначені Константинопольським (Вселенським) Патріархом Варфоломієм його екзархами в Києві. Відповідне рішення, прийняте ще 31 серпня, щойно високий московський гість зі своєю незліченною охороною залишив резиденцію Патріарха на Фанарі, було опубліковано під вечір 7 вересня. Екзархами стали архієпископ Памфілійський Даниїл (Зелінський), керуючий Західної єпархією Української Православної Церкви в США Константинопольського патріархату, єпископ Едмонтонський Іларіон (Рудник), керуючий Західної єпархією, але вже Української Православної Церкви Канади в складі Константинопольського патріархату. Обидва ієрархи народилися в західній Україні, а єпископ Іларіон був до того ж греко-католиком. Церкви українських емігрантів, які вони представляють, були прийняті до Константинопольського патріархату в середині 1990-х, а раніше вважалися «розкольницькими». Московська патріархія тоді, понад 20 років тому, висловила стриманий протест проти вчинку Константинопольського патріархату, який, як тепер з'ясовується, було здійснено з дальнім прицілом на Київ.

Слово «екзарх» по-різному розуміється у Москві й у Константинополі. До складу РПЦ входить Білоруський екзархат, він являє собою об'єднання єпархій на території Республіки Білорусь на чолі з першим єпископом цієї країни в сані митрополита, який має звання «патріаршого екзарха». Колись, до 1990 року, подібний екзархат РПЦ мала і в Україні. Тобто це адміністративна, керівна посада. Однак у Константинополі экзархами найчастіше називаються особисті представники-посланці Патріарха, яких направляють у ту чи іншу країну або єпархію з особливими дорученнями.

У нашому випадку завданням екзархів є підготовка установчого Собору Української автокефальної Церкви, який відкриється у Києві під їхнім головуванням на початку жовтня. На Соборі відбудеться «возз'єднання» з Константинопольським патріархатом двох церковних юрисдикцій, які нині вважаються «розкольницькими» — УПЦ КП (понад 5 000 парафій) та УАПЦ (понад 1 000 парафій). У Соборі також візьмуть участь єпископи УПЦ Московського патріархату, які підтримують ідею української автокефалії, тобто повної церковної незалежності (УПЦ МП, нагадаємо, належить понад 12 000 парафій в Україні). Головування екзархів надасть Собору канонічної легітимності, після чого знову зібрана з трьох частин Українська Церква й отримає Томос про автокефалію від Константинопольського патріархату.

Тверде історичне підґрунтя

Патріарх Варфоломій чесно описав цей сценарій Патріархові Кирилу на зустрічі віч-на-віч 31 серпня. Зі свого боку, Кирило пригрозив глобальним розколом православного світу й різними «контрсанкциями» (які на російському політичному жаргоні називаються «бомбардуванням Воронежа»), після чого зачаївся. Його прес-секретар о. Олександр Волков навіть оголосив уранці 7 вересня, що Московська патріархія «бере паузу» і нічого не чинитиме проти Константинополя. Мабуть, повірили, що погрози на Варфоломія подіяли.

Але вони не подіяли, і урочисто проголошена «пауза» тривала всього кілька годин. Щойно стало відомо про призначення екзархів, Відділ зовнішніх церковних зв'язків підконтрольної Москві УПЦ МП вибухнув гнівною заявою про «канонічну агресію» на непорушну «канонічну територію Московського патріархату».

Річ у тім, що обидва патріархати — Московський і Константинопольський — вважають Україну, тобто давню Київську митрополію, своє. Москва звично посилається на акт Вселенського Патріарха Діонісія IV від 1686 року, який дозволяв Московському Патріарху здійснювати поставлення на кафедру Київських митрополитів. Москва вважає, що тим самим Константинополь відрікся від Київської митрополії і передав її Москві.

Проте Константинополь ні від чого не відрікався: він тимчасово, з причин військово-політичного характеру, делегував своєму московському побратиму лише одне з своїх прав щодо Київської митрополії, але саму цю митрополію під юрисдикцію Москви не передавав. Протягом XVIII і XIX століть нагадувати про це не було сенсу — Російська імперія міцно контролювала територію, яку вона називала Малоросією, а Церква в тій імперії була державною установою.

Але щойно Російська імперія впала, на початку 1920-х, Константинополь відновив свою юрисдикцію над Київською митрополією, точніше — над тією її частиною, що залишилася у вільному світі. Це були західні єпархії Київської митрополії (Волинська, Білостоцька, Холмська та ін), що опинилися на території Польщі. У 1924 році вони отримали автокефалію від Константинопольської Церкви і нині відомі як Польська Православна Церква.

У 1941-42 роках, у міру просування німців на схід, юрисдикція цієї Церкви поширилася на всю Україну — так виникла Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), яка з 1944 року перебуває в еміграції. Саме її взяв Константинополь під свій омофор у 1990-ті.

Тепер, після 4 років війни на сході України, Москва знову повністю втратила контроль над Україною, тому Константинополь змушений діяти в тій логіці, яку він незмінно демонстрував у 1920-ті, 40-ві й 90-ті роки. Дорікнути йому в якійсь непослідовності або «віроломній агресії» не можна — Київську митрополію ніколи повною мірою не передавали Московській Церкві.

Священна війна

Уранці 8 вересня з'явилася заява Священного Синоду РПЦ — і це фактичне оголошення війни у православному світі. Війна може бути поміркованою — «громадянською», якщо РПЦ й надалі визнаватиме Константинопольський патріархат православним і не пориватиме з ним канонічного спілкування, засуджуючи лише його «вторгнення» в Україну.

А може бути й радикальною — міжконфесійною, якщо РПЦ оголосить Константинополь і всі інші помісні православні Церкви відпалими в єресь, «зрадниками» й «ворогами православ'я».

Гарячі голови в РПЦ вимагають негайної реалізації другого сценарію. Утікач з України, член Синодальної біблійно-богословської комісії РПЦ протоієрей Андрій Новіков виступив 7 вересня з викриттям Константинополя в «єресі східного папізму», колишній глава ВЗЦЗ МП протоієрей Всеволод Чаплін назвав Патріарха Варфоломія і його Синод «лицемірами, обманщиками і єретиками», а лідер «Асоціації православних експертів» Кирило Фролов закликав скликати в Москві Всеправославний собор і судити Патріарха Варфоломія, якому, як мінімум, світить анафема. Фролов став і автором мема, що заповнив російську православну блогосферу: 7 вересня 2018 року — це 22 червня 1941 року для Російської Церкви. Навіть очільник ВЗЦЗ МП митрополит Іларіон (Алфєєв), який вважався ліберальним, уже кілька місяців не втомлюється поагрожувати Константинополю таким новим розколом християнського світу, який перевершить за своїми масштабами розкол 1054 року (між православними й католиками).

У ранковій заяві Синоду РПЦ 8 вересня поки не оголошується про цей розкол, але ясно говориться, що до нього залишився один крок. «Дані дії [призначення екзархів] заводять у глухий кут відносини між Російською і Константинопольською Церквами, створюють реальну загрозу єдності всього світового Православ'я, — пишуть єпископи. — Священний Синод Російської Православної Церкви заявляє, що вся повнота відповідальності за дані антиканонічні діяння лягає особисто на Патріарха Варфоломія». Очевидно, що кроком, який залишається до повного розриву й глобальної міжконфесійної війни, саме й стане проголошення автокефалії на початку жовтня.

Звісно, в РПЦ є чимало поміркованих людей, зокрема й архієреїв, які виступають проти запланованого міжнародного колапсу їхньої Церкви, але, по-перше, в нинішніх умовах ніхто з них не наважиться виступити проти Патріарха, а, по-друге, найважливіші церковно-політичні рішення приймає навіть не Патріарх, а Кремль. Його відносини із західним світом, проекцією якого на православ'я є Константинопольський патріархат, не обіцяють міжправославній єдності нічого доброго...

Держпропаганда в РФ вже подає українську автокефалію як «суто американський русофобський проект», демонізує образ Варфоломія і навіть готує дещо розслаблених у своєму патріотизмі росіян до думки, що проголошення автокефалії спровокує вже справжню російсько-українську війну, а не ту сором'язливу «гібридність», яку ми спостерігаємо в Донбасі.

Нагальна зміна ідеології

Якщо керівництво РПЦ зважиться на розкол зі «світовим православ'ям», то йому негайно доведеться підводити під нього ідеологічну, зокрема й богословську, базу. Усі глобальні розколи в історії християнства (православно-католицький, католицько-протестантський тощо) мали під собою серйозні догматичні відмінності.

У сучасних умовах у розпорядженні РПЦ є лише одна «альтернативна» ідеологія, відома у вузьких колах релігієзнавців і ревнителів віри як «істинно-православна».

Ця ідеологія передбачає жорсткий канонічний консерватизм, осуд «єресі екуменізму», розрив контактів із усіма західними неправославними християнами.

Щоправда, справжнє російське православ'я зароджувалося в 1920-30-х роках за умов тотальних гонінь на віру, одним із проявів яких стало створення більшовиками кишенькової «червоної церкви», з якої в 1943 році, у результаті сталінського конкордату, і виросла сучасна Московська патріархія. Тому моральним нервом істинного православ'я є засудження рабського підпорядкування Церкви безбожній владі, відоме серед істинно-православних під ім'ям «єресі сергіанства».

Звести руку на своїх батьків-засновників — Сталіна й митрополита Сергія (Страгородського) — РПЦ навряд чи зможе, тому її «істинно-православна» ідеологія буде міксом деяких ультраконсервативних богословських ідей і гордості за своє радянське минуле, «червоно-білого патріотизму». Але ж такий мікс ідеально збігається з путінської ідеологією, де також змішані антизахідні, автаркічні ноти з великодержавним шовінізмом, базованій більше на радянському, ніж на дореволюційному минулому.

При цьому Патріарху Кирилу доведеться вкотре наступити на горло власній пісні. Адже він сформувався як церковний лідер саме в екуменічному русі, на сесіях Всесвітньої ради Церков у Женеві (де працював з 1971 року), і в приймальних покоях Папи Римського, де був частим гостем і навіть завершив свій земний шлях духовний наставник Кирила — митрополит Никодим (Ротов). Ще в минулому й позаминулому роках Кирило дуже пишався своєю зустріччю з Папою Римським (першою в історії!) і будував великі плани зближення і навіть з'єднання з католиками. Вимушений перехід на ультраконсервативні позиції змусить від усіх цих планів відмовитися, повністю піти з міжнародної арени.

Якщо ж ця зрада пам'яті свого духовного батька та шляху всього свого життя виявиться над патріарші сили, то вже вголос говорять і про можливість заміни Кирила на набагато більш путінського й ксенофобного митрополита Тихона (Шевкунова), що має репутацію «царського духівника». Ось це була б справжня «симфонія влади»! Та й церковний народ Тихона поважає набагато більше, ніж Кирила, — наповнюваність храмів знову почне збільшуватися...

У будь-якому разі, зараз процес проголошення автокефалії київської дійшов до тієї стадії, коли набагато цікавіше спостерігати за процесами в Москві, ніж у Києві. Прихильники автокефалії Української Церкви вже святкують перемогу, а от що буде після цієї автокефалії з Церквою Московською — знає поки що тільки Бог.

Олександр Солдатов, спеціально для «Нової», Київ — Москва

Перше фото: прес-служба патріарха Московського і всієї Русі/ТАСС