Олена Пчілка. 1. Світла трудівниця

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

У січні 1930 року на прем’єрі вистави Київського драматичного театру імені Івана Франка Олена Пчілка застудилася й тяжко захворіла. Улітку того ж року хворобу посилили ускладнення – безсилій берегині стало важко самостійно ходити.

На серці було ще гірше, бо з осені 1929 року Україною покотилася нищівна хвиля перших масових арештів. Білими нитками агенти ОГПУ шили процес так званої Спілки визволення України (СВУ).

Подальші події пригадував у власних мемуарах всесвітньо-відомий філолог-поліглот, почесний доктор Національного університету “Києво-Могилянська академія” Петро Васильович Одарченко (1903-2006), котрий знав особисто українську берегиню та понад рік (1919-1920) жив у колишньому будинку Михайла Драгоманова, де в ті місяці мешкала й Олена Пчілка. Відтоді вони зв’язку не поривали.

Осінньої ночі наприкінці вересня 1930 року по письменницю у двоповерховий будинок по Овруцькій вулиці, 6, що на київській Татарці, приїхали агенти ОДПУ:

- Тоді до немічної, вже розбитої паралічем вісімдесятирічної письменниці навідалися агенти ГПУ з ордером “на право обыска и ареста”. Утім, тяжкохвора жінка не могла вже ані звестися, ані “следовать за агентами”.

Та й улаштований у квартирі трус нічого не дав. Утім, старший уповноважений наказав одягатися та їхати з ними. На це Олена Пчілка сумно констатувала:

- Я не можу більше ходити сама. Більше того, я, на жаль, не піду навіть тоді, коли мене підтримують.

Невиліковно хворій українці доби Відродження агенти ДПУ дали спокій. За десять днів після обшуку і невдалої спроби арешту, 4 жовтня 1930 року славетна діячка української культури у власнім помешканні на вул. Овруцькій пішла з життя.

*   *   *

Це довга, але повчальна історія.
Вона про те, хто і як одержавнював наш рідний край.

Олена Пчілка (справжнє ім’я – Ольга Петрівна Косач, з дому Драгоманова) народилася 5 (17 липня) 1849 р. в полтавському містечку Гадяч у родині нащадка козацької старшини, дрібнопомісного дворянина Петра Якимовича Драгоманова.

Що більш незабутнє за живі враження, вкарбовані в серце, коли світ споглядається широко відкритими дитячими оченятами?

Із роками літераторка пригадувала ті світлі щасливі днини:

- Стояла наша гадяцька садиба на високій, крутій горі й спускалася до річки Псла. Під самим Гадячем впадає у Псьол річка Грунь і разом з водами Псла оточує великий острів з кучерявими вербами, а поза островом розстеляється зелена долина, поки не замика її на обрію великий вічнозелений бір сосновий... Дивлячись із нашого вікна на те поєднання гір, води і зеленощів, я завжди думала, що се чи не найкращий на всю Полтавщину краєвид, – а вона ж має так багато інших мальовничих куточків.

Чомусь ти любиш те місце, де народився.
Але чи знаєш свою малу батьківщину? – ось у чім питання.

Окремим словом скажу: походила Олена Пчілка зі славетного роду Драгоманових. Більшість дослідників стверджують, буцімто за часів Гетьманщини предки літераторки перебували на дипломатичній службі при Зиновії-Богдані Хмельницькому, але ніде реальних імен ніхто не навів. Справа ось у чому – і про це написала сама письменниця. Засновником роду Драгоманових ще за часів Хмеля став якийсь “заволока з Греччини”. Володів він грецькою мовою бездоганно, що було типово для освіченого Середньовіччя в цілій Західній Європі та Малій Азії. Отож кмітливого зайду з Греції часто залучали до перемовин із дипломатичними поїздами зарубіжних країн як… тлумача (драгомана – О.Р.). За фахову належність “заволоці”, за давнім козацьким звичаєм, пришпилили прізвисько – Драгоман, що згодом перетворилося на… офіційне прізвище.

Уявляєте, хто ходив у прапрапрадідах Лесі Українки?

Батько дівчинки, Петро Якимович Драгоманов (1802-1860) здобув вищу юридичну освіту в Санкт-Петербурзі. Одначе захоплювався літературою, а не чиновницькою кар’єрою, писав вірші та новели, цікавився етнографією. У приватній юридичній практиці він завжди “держав руку “дрібноти”, усяких людей козацького роду”. У Північній столиці доля розумника не склалася. І 1836 р. Петро Якимович пішов у відставку в чині колезького асесора, а за два роки повернувся до Гадяча, де від батька успадкував 53 підданих кріпаків та “двір новий на 72 сажні (155 м) із огорожею”.

На Полтавщину з Північної Пальміри правник привіз із саквояжем літератури цілу купу дивних ідей, ніби християнство східного обряду перемішали з європейською філософією XVIII століття, додавши порцію модного паризького якобінства та, замість віденських вершків, ложку ідеалізованого цезаризму.

Як пізніше написала донька:

- Батько не знайшов собі місця у канцелярсько-дворянському устрої повітового життя Миколаївського часу і, одружившись, здебільшого сидів удома, читав книжки, якщо не турбувався процесами різного дрібного люду типу селян (з колишніх козаків), які відшукували собі свободу, рекрут, неправильно взятих в армію, і взагалі всяких ущемлених. За це його терпіти не могли місцеві чиновники і велика частина поміщиків.

*   *   *

Як розгублено вмів, так і кохав Україну тато.

Тим часом малих у родині народилося шестеро: Михайло, Іван, Варвара, Ольга, Єлена, Олександр. Доглядала й всіляко пестила зелену парость матуся, Єлизавета Іванівна Цяцька (1821-1895). Її материнська лінія належала до давнього козацько-старшинського роду, представник якого, полковий суддя (1712-1724) Мартин Штишевський 1 листопада 1729 р. навіть претендував на гадяцьке полковництво, а це був один із високих постів генеральної старшини Гетьманщини.

Єлизавета Цяцька мала славу сумирної дочки колезького асесора Івана Прокоповича Цяцьки (1770-†?), котрий володів селянами сіл Крутьки та Сватки й хутірця Тимофіївщина Римарівського приходу. Тож чоловікові наречена принесла гарний посаг, бо в Гадяцькому повіті Полтавської губернії мала за собою 140 десятин спадкової землі, а за допомогою батька згодом придбала ще 200 десятин, що дозволяло утримувати велику сім’ю.

Як звичайна дочка повітового поміщика, Єлизавета вміла читати, утім, писати вправно вивчилася лише власне прізвище – Цяцька - і… ні слова більше. Це не заважало Єлизаветі Іванівні одноосібно керувати садибою і від колиски привчати дітей дому Драгоманових шанувати природу, любити мистецтво.

- Українська течія – се було наше природне оточення... Щодо пісень, то не знаю, чи ще в якомусь іншому панському домі співано їх так багато, як у нас. Мама й сама мала гарний голос, знала безліч пісень і співала їх разом із нами.

Коли діти по черзі підростали, до “книжної науки” їх залучав уже батько. Добровільний вигнанець із царської дійсності, Петро Якимович уважався високоосвіченою людиною, умів зужити літературний хист, друкуючи в альманахах Російської імперії – як-то “Северная звезда”, “Северный Меркурий”, “Литературные прибавления к “Русскому инвалиду” – вірші та переклади… французьких романтиків Альфонса де Ламартіна, Франсуа-Рене де Шатобріана, Шарля-Леконта де Ліля. Ось чому розважливі літературознавці пишуть про “родову зав’язку” письменницького хисту двох із шести його дітей, зокрема – старшого сина Михайла (1841-1895) та дочки Ольги, згодом – Олени Пчілки.

У садибі Драгоманових (нині провулок Лесі Українки, 6 – О.Р), що знаходилася неподалік від колишнього замку Богдана Хмельницького, де тривалий час зберігалася гетьманська скарбниця та мешкала обслуга, було по-домашньому тепло й затишно. У просторому вулику з ранку до ночі панські діти виростали серед дворових людей, у спокійному морі українського села та рідної солов’їної мови.

При садибі стояв гарний садок із пасікою.

- Ми, діти, геть уже пізніше дуже любили той садочок і ті вулики. А коли б хто хотів знати, то й письменницький псевдонім позичила я від тих, добре знайомих… пчілок.

Отож, початкову освіту дівчина отримала вдома.

Якось без усіляких зусиль дбайливі батьки прищепили Оленці любов до літератури, до української народної пісні, рідної землі. Все це безпечно гуло й медоносило.

*   *   *

Коли Ользі виповнилося дев’ять, тато спробував визначитися з подальшою освітою для своєї улюблениці. Спочатку батько надіслав запит до Полтавського Дворянського благодійного Інституту шляхетних дівчат, але в повітовому інтернаті закритого типу на Ново-Полтавській вулиці (нині – вул. Шевченка) не знайшлося… вакансій. Тож сплив змарнований рік.

Не змирився Петро Якимович із таким станом речей і написав листа із проханням аж до Смольного інституту шляхетних дівчат у Санкт-Петербург, але теж не судилося, бо в Північній Пальмірі до закладу приймали дочок… тих батьків, чий ранг був не нижче полковника або дійсного статського радника:

- До сеї пори дякую долю, що не попала я в той Інститут. Там би мене скалічили навіки: усі ці “папінькі”, “мамінькі”, “дєдушкі”, “тьотушкі”. Гриші та Анюти не вміли говорити по-моєму, бо їм трудно міняти свою мову на чужу. Гриші й Анюти не хотіли здобувати в себе тієї доброти до мене, не хотіли поступатися своїм. Так починалося з-між малих, так велося й надалі – і наостанку мова українська з тією делікатністю зостається на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить.

Коли 1860 року несподівано Бог покликав до себе батька, здавалося, питання про дальшу освіту Ольги закрилося саме по собі. Але в цій сім’ї родинні традиції свято шанувалися тими, хто залишився… старшим за віком. Долею 12-літньої драгоманші узявся опікуватися старший на вісім років брат Михайло Драгоманов (1841-1895), який 1861 року віддав сестру навчатися до Київського приватного пансіону Агати Йосипівни Нельговської для шляхетних дівчат (згодом – Київський зразковий пансіон шляхетних панянок; нині – Міжнародний центр культури і мистецтв).

*   *   *

По закінченні навчання в 1866 році старший брат, Михайло Драгоманов, котрий невдовзі стане видатним вченим, літературним і громадським діячем, поселив сестру в себе на київській квартирі та обережно залучив до київської “Громади” – культурно-освітньої організації, у яку згуртувалася столична ліберальна інтелігенція.

Панянки є панянки. Попервах потяг до україністики в майбутньої Олени Пчілки виявився суто поверхневим: вродливій дівчині подобалося… вдягати українське вбрання, ошатні народні строї, на яких глибоко зналися її нові знайомі.

Усе було незвідане для допитливої старшокласниці, але саме тут Ольга Драгоманова зблизька зазнала полум’яних українофілів: композитора Миколу Лисенка (1842-1912), драматурга Михайла Старицького (1840-1904), мовознавця та педагога Павла Житецького (1836-1911), етнографів і фольклористів Олександра (1843-1915) та Софію Русових (із дому Ліндфорсів; 1855-1940), художника і скульптора Івана Рашевського (1849-1921) та його дружину Єлизавету Рашевську.

До столичної “Громади” входив також правник-старшокурсник Київського університету Святого Володимира Петро Косач (1841-1909). І спалахнуло кохання життя – мед у житті має різні форми. У 1864 р. Петро Косач, старший на вісім років за Ольгу, закінчив здобувати вищу освіту та кандидатом на судового слідчого вступив до Київської палати карного суду. Захистивши дисертацію, молодий адвокат набув ступеня “кандидат законоведення”, наступного року його призначили помічником правителя канцелярії за судовим відділом, а затим – перевели секретарем Київського губернського “по крестьянским делам присутствия”.

Як ці закохані різнилися одне від одного! Навіть подруги разом їх не бачили: ні, начебто, не пара. Он вона яка, а він?

У мемуарах Софія Федорівна Русова зізналася:

- Ми довідалися, що молодша сестра Михайла Драгоманова заручена із волинським мировим посередником Петром Косачем. Але той мав таку… скромну зовнішність і тиху вдачу, що усіх здивувало: як могло таке трапитися і що з’єднало горду панночку із простим, невидатним чоловіком? Значно пізніше я оцінила Петра Антоновича Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в громадській поведінці, така приязна до людей, що мені теж виясніло, чому розумна молода Ольга Драгоманова обрала саме його.

У мурованій Хрестовоздвиженській церкві села Пирогово, що колись лежало під Києвом (нині його проковтнула столиця) 22 липня 1868 р. Ольга Драгоманова й Петро Косач повінчалися. За кілька тижнів молоде подружжя виїхало на Волинь, куди П.А.Косача відрядили виконувати обов’язки голови Новоград-Волинського мирового з'їзду. Жили Косачі у Звягелі (нині – м.Новоград-Волинський), потім – у Луцьку, а від 1880 р. – у селі Колодяжне Ковельського повіту.

*   *   *

Особливих відмінностей вона не помітила. Повітова волинська шляхта здебільшого спілкувалася російською, польською або французькою мовами. А ось вона – вродлива, струнка, з великими сірими очима, чорним волоссям, м’якими рисами обличчя полтавчанка – справила на місцеву богему враження. Відвідуючи світські бали та прийняття, вона прагнула зрозуміти, чим саме відрізняється від місцевої українізованої шляхти й полонізованого українства. Це про неї гострий на око й точний на слово Іван Франко (1856-1916) згодом напише:

- Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей. Досі ми її ніде не бачили: ні у Івана Нечуя-Левицкого, ні у Панаса Мирного, ні у Григорія Кониського. Всі вони гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства – годі.

Та життя є життя, і козацькому роду нема переводу.

На новому місці родина почала з головного.

Й 18 липня 1869 р. в селі Колодяжному (нині – Волинської області) Ольга подарувала чоловікові первістка. Із роками Михайло Косач (1869-1903) перетворився на письменника, перекладача, а також – магістра фізики, ще й доклав чимало зусиль, аби зорганізувати метеорологічну службу на Харківщині.

25 лютого 1871 р. вона привела на світ дочку Ларису (1871-1913), яка лісовою піснею сколихнула спочатку – українську, а згодом і світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім’я Косачів.

Змінювався сімейний стан, змінювався і внутрішній світ. Нове бачення допомогло осмислити й виразно побачити, як і чому Західна Україна відрізняється від Наддніпрянщини. Більше того, виднокола новонаверненої українофілки значно розширили на початку 1870-х рр. дві закордонні подорожі.

Зокрема, у 1872 р. Олена Пчілка з однорічною Лесею виїздила до Відня, бо там брат Михайло перебував у науковому відрядженні. Відвідавши Флоренцію, Рим, Помпеї, вони пакували речі, збираючись додому, та Михайло Петрович Драгоманов попросив сестру про послугу: передати у Відні приватні листи українцям-січовикам. Як вона могла кревнику відмовити?

Не так давно брат із дружиною поховали малолітню доньку Олю, названу на її честь.

- Зустріч з галичанами здалась зовсім інакшою, аніж я собі її уявляла, значно інтереснішою; до тієї пори ніякого виразного враження про них я не мала, бо не зустрічалась із ними, якщо не рахувати побіжних зустрічів у Києві з Остапом Терлецьким (публіцист і літературознавець; 1850-1902 – О.Р.) і іншими, коли вони приїздили у справі переговорів з “Правдою”. Тепер я щиро зазнайомилась з Мелітоном Бучинським (знаний фольклорист та етнограф; 1847-1903 – О.Р.).

*   *   *

Незабутні австрійські зустрічі – а доля звела її з приятелями М.Бучинського, відомими в Галичині українофілами правником Теофілом Окуневським (1858-1937), парохом Теофілом Білинським (1866-1911) – підштовхнули 23-річну матусю з двома малими дітьми свідомо братися до української справи. Останньою краплею виявилося віденське побачення з мотором галицького жіноцтва – Софією Окуневською (1865-1926):

- Справила вона враження високоінтелігентної, захопленої вищими інтересами жінки. І побачила я, що й поміж жіноцтвом галицьким є течія національних настроїв. Через ту зустріч, хоч і дуже коротку, почалася моя знайомість з іншим жіноцтвом, бо тоді часто між нами згадувано пані Кобринську-Озаркевич, хоч познайомилася в особистій зустрічі з нею я дещо пізніше.

Спливло трохи часу – доля діє поступово, ніби готуючи неофіта до більш глибинних усвідомлень, до зустрічей із справжніми пророками. Іншим разом у Львові Ольга Косач зазнала Івана Франка та Михайла Павлика (1853-1915) – двох духовних провідників національно свідомих галичан. Утім, найбільше враження справила на гостю засновниця цілого жіночого руху в Західній Україні, письменниця Наталя Кобринська (1855-1920), котра згодом залучила правобережну українку до участі та виданні у друкарні Товариства імені Т.Г.Шевченка її феміністичного альманаху – “Перший вінок” (1887).

Ось тоді-то все гамузом у колонії на ім’я Україна тотально заборонив Емський указ, виданий російським імператором Олександром II 18 (30) травня 1876 р. в німецькому місті Бад-Емс. Оскільки українська мова ставилася поза законом, заборонялося видавати книжки чи завозити їх із-за кордону, перекладати з іноземних мов навіть тексти для нот, друкувати будь-яку продукцію і викладати у школах, влаштовувати концерти й давати вистави рідною мовою тощо – усе, чим живе цивілізована людина.

Це родину Драгоманових-Косачів не просто зачепило за живе – отой царський вердикт позбавляв освічених українців самого права на життя. Зокрема, старшого брата, Михайла Драгоманова ще 1875 р. за відверті проукраїнські погляди позбавили посади та звільнили з університету, чим фактично витиснули 1876 р. в політичну еміграцію до Швейцарії. У Женеві українолюб боротьби не полишив, а створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом Івана Франка, “українського руху та української думки”, що діяв упродовж 20 років.

Ось коли збунтувалася душа української берегині!

І була в тому праведному гніві образа не стільки за несправедливість до близького родича, скільки за наругу над українським. Збуджений душевний спротив шукав справедливості; внутрішній опір чванькуватій метрополії назавжди наклав відбиток на ставлення українки до Росії, царату та частини російських літераторів та діячів культури. І вона стала… світлою трудівницею.

*   *   *

Аби рятувати від темряви інших, просвітництво варто починати із себе, і в 1880 р. вся родина Косачів переїхала в село Колодяжне Ковельського повіту, де чоловік мав маєток. Власний шлях у літературу Ольга Петрівна розпочала із дбайливих… перекладів, складаючи довершеною українською мовою уривки прози Миколи Гоголя та поетичні перлини Олександра Пушкіна й Михайла Лермонтова.

Разом із тим, довго ховатися за спини визнаних авторитетів авторка не стала.

Світ відкриває тебе, коли ти в дорозі, бо дорогою ти поволі відкриваєш світ. Повернувшись у сім’ю, Ольга Драгоманова привезла купу дорожніх нотаток, уваг, спостережень, замальовок. План швидко вихлюпнувся на папір, і 1876 р. авторка представила книжечку-розвідку… “Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)”. Сталася дивина: у 27 років молода жінка зажила слави першого в Україні знавця декоративного мистецтва. Досвідчені етнографи дивувалися: одна справа – зібрати вишивки, тканини, писанки, а інша – підготувати та надрукувати ґрунтовне видання.

Видання вражало: “Передмова” плюс 31 таблиця узорів, ретельні коментарі до кожного з них; 298 зразків вишивок на 26 таблицях; шість типів тканини і п’ять зразків прикрас на 27-й, додатковій таблиці; плюс вісім зразків орнаментів на килимах і 23 візерунки на писанках. Зразки впорядковані за способом шиття, техніками виконання, що засвідчували декаду їхнього виникнення. Обережно світла трудівниця збирала коштовну самобутність та деталізувала багатство народної орнаментики. Так ціле українство отримало поживну страву для розуму.

Видання “Український народний орнамент” здобуло широкий розголос – як в Україні, так і за кордоном, мистецький альбом витримав аж п’ять видань.

*   *   *

Минуло п’ять довгих років дбайливого медобору, і 1881 р. від Олени Пчілки юний читач отримав літературну збірочку перекладів - “Українським дітям”, де було вміщено твори Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна (“Анчар”), Михайла Лермонтова (“Три пальми”, “Гілка Палестини”, “Мцирі”), Владислава Сирокомлі (“Співець”).

Як тлумачка вибирала авторів? Геть просто.

Це були найулюбленіші татові письменники. На все життя вона прийняла таке ставлення, бо перший авторський переклад Оля Драгоманова здійснила у дев’ять рочків. Тоді маленький драгоман фахово дебютував, письмово переклавши не що-небудь, а уривок із поеми… “Мцирі” Михайла Лермонтова!

У дитинстві Оля так і не змогла вирішити, ким більше вона захоплюється – дужим та мудрим “Тарасом Бульбою” чи кавказьким ченцем, котрий виривається на волю, проте гине у смертельному двобої з диким барсом.

Такою була одна з рис її вдачі: Олена Пчілка не пролітала осторонь того, що самобутньо, повчально, талановито, але незаслужено забулося. Та й кривду людську вона завжди помічала, а коли траплялася можливість, самотужки прагнула виправити становище. Саме тому в 1880 р. разом із чоловіком вони, двійко письменників, замість власні твори в народ виводити, приватним коштом видали поетичну збірку “Співомовки” Степана Руданського (1834-1873).

Літературно Степан Руданський так і не збратався з національними культурними колами, а до самої смерті жеврів самітником, перетворившись на напівзабуту креатуру в сучасній літературі. Одна по одній його спіткали невдачі у спробах “що-небудь пустити в світ”. Начисто переписані рукописи кількох ліричних збірок та віршованих гуморесок видавцями поверталися, друк кількох поем зупинила царська цензура.

Гіркота розчарувань накрила поета, і в 27 років Степан Руданський добровільно пішов із літератури. Про той кричущий випадок, мовчазний акт братерської байдужості в українській літературі, дізналися Олена Пчілка та Петро Косач, і – нехай через сім років після смерті автора, і нехай – заднім числом, але вони таки шанобливо видали збірку “Співомовки”. Як казали батько:

- У кожного своя карма, і свій шлях широкий…

*   *   *

На Волині, швидко перетворившись на відомого культуролога, вона бачила безліч точок докладання зусиль. Публіцистка писала статті для часопису “Громадський друг” Івана Франка та Михайла Павлика, у власному перекладі видала в 1880-1881 рр. твори “Записки причинного” та “Весняної ночі” Миколи Гоголя.

Із оригінальною творчістю Олена Пчілка свідомо барилася – кликали більш невідкладні справи. Не кваплячись, від 1883 р. вона епізодично друкувала власні вірші та оповідання у львівському журналі “Зоря”, де згодом першими творами дебютувала й Леся Українка. Певен, Ольга Петрівна розуміла, що, як і кожна українка, вона, у першу чергу, – берегиня.

Тому, як лагідна ненька, вона всіляко розвивала здібності шістьох дітей, даючи малечі різнобічні знання та корисні вміння: вчила музиці, малювати, опановувати мови, історію, заохочувала до письмового викладу думок. Із щирою вдячністю та глибокою гордістю свою матір Леся Українка називала “найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня”.

Мало мати власну шкалу цінностей – важко не втратити пріоритети. Тому окремим виданням перша авторська збірка поезій Олени Пчілки – “Думки-мережанки” – до читача прийшла в Києві тільки у 1886 р. Паралельно до власної творчості молода берегиня з Волині разом із драматургом та прозаїком Михайлом Старицьким підготувала та видала два випуски альманаху “Рада”. Одночасно Олена Пчілка брала діяльну участь у жіночому русі, а в 1887 р. спільно з письменницею, знаною в краї феміністкою Наталією Кобринською видала у Львові жіночий альманах “Перший вінок”.

Попри активну видавничу діяльність та літературну працю, мисткиня ніколи не полишала студії. Часто-густо першою ступаючи на незвідані терени.

Так, у чотирьох числах за 1903 р. часопису “Киевская старина” Олена Пчілка видрукувала ґрунтовну монографію “Українські колядки”, стверджуючи: колядки і щедрівки – це феномен не тільки в українській, а й у цілій світовій культурі. Здавна дослідниця виявляла підвищений інтерес до народної творчості. Зокрема, в автобіографії вона згадувала:

- Ще в гурті брата Михайла я захопилась етнографією. Цей нахил до записів я привезла з собою у Звяглі. Та який багатий ґрунт для цього знайшла я на Волині! Вся ця країна, а особливо тієї куточок – Звягельщина, просто чарували мене.

Зверніть увагу, який науковий діапазон мала дослідниця, неквапливо готуючи глибокі розвідки з фольклористики: “Український народний орнамент (зразки вишивання, ткання, писанок)” (1876), “Отживающая или начальная форма вертепной драмы” (1883), “Українські колядки” (1903), “Відродження кобзи” (1907). Усе: що не тема, то в десяточку – за цікавістю та систематизацією.

*   *   *

Наприкінці 1890-х рр. із вогкої болотистої Волині, де повсякчас хворіла дочка Леся, родина перебралася до Києва; правда, на це були й інші причини.

Ще з університетських часів Драгоманови-Косачі, а також фамілії Лисенків та Старицьких прагнули мешкати… по сусідству. Доволі влучно про це написала Леся Українка, називавши нову інтелектуальну й духовну співдружність добровільних вигнанців на батьківщині не Січчю, не Паризькою Комуною, а… “Наші Сполучені Штати”. Аби швидко зібратися разом усім тим, хто реально збирав та носив до загального вулика національний ідеал, а не просто вишиванки заношував, – вони і створили свій вулик. Вулик світлих трудівників.

Тут, у милих київських “Сполучених Штатах”, готував перші хорові програми з історичної козацької тематики Микола Лисенко (1842-1912). У цьому товаристві аматорськими силами ставилися перші українські спектаклі. У тісній напівсалонній-напівсільській духовній толоці палко обговорювали новини української культури та нагальні проблеми політичного життя.

Нечувано, але саме з “Наших Сполучених Штатів”, тісного кола чотирьох інтелігентних родин, національна ідея поширювалася на терени всієї знедоленої України, розшматованої двома імперіями. Дивна річ, проте самі “Наші Сполучені Штати”, міцно тримаючись купи, згуртовували народ, який століттями царі, імператори та королі прагнули позбавити національного самоусвідомлення.

*   *   *

Знайомства знайомствами, спілкування спілкуванням, утім, належало особисто ставати за плуг, орати та засівати ниву народної просвіти. Із задоволенням Ольга Петрівна Косач очолила літературний відділ “Київського літературно-артистичного товариства”. Ніякої паперової роботи, жодної канцелярщини – усе предметно й по суті. Відтоді набагато частіше стали в Києві влаштовувати вечори пам’яті українських титанів: Тарас Шевченко, Леонід Глібов, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш. Оскільки “Товариство…” вело активну видавничу діяльність, влаштовували літературні та музичні конкурси, а твори, відзначені преміями, оприлюднювали бодай у трьох власних збірках-альманахах. На жаль, часопис “Киевского литературно-артистического общества” видавався… російською мовою. Проте журнал мав і плюс: у виданні друкувалися і твори українською – зокрема, “Згуба або втрачений рай” Олени Пчілки, п’єса “Остання ніч” Михайла Старицького, драма “Сафо” Людмили Старицької-Черняхівської.

Ґрунтовно студіюючи життєписи славетних попередників, зазнавши багатьох українських митців особисто, Олена Пчілка невтомно виступала з доповідями про українських, російських та польських письменників, коли того потребувало діло, писала есеї та спогади про видатних діячів української культури: Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Євгена Гребінку, Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Петра Житецького та інших. Насправді йшлося в цьому випадку не про красне слово, а про показовий виклик системі.

Лише один приклад. Що таке справжній національний світогляд Олена Пчілка продемонструвала на великому святі, влаштованому з нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському на Протопопівському бульварі (нині – бул. Котляревського) у Полтаві. На урочистості 30 серпня (12 вересня) 1903 р. з’їхалися свідомі українці звідусіль, але вона єдина з наддніпрянців, усупереч офіційній забороні, виголосила меморіальну промову українською мовою. А там же, як мені відомо, були Xристина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Сергій Єфремов, Леонід Жебуньов, Надія Кибальчич, Михайло Комаров, Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Олександр Олесь та інші…

Вчинок української берегині викликав захват земляків, обережним та зацькованим письменникам дав приклад, що визискувача слід не боятися, а перемагати. Це історичний факт: за чверть століття, що спливло після Емського указу, саме промова Ольги Петрівни Косач у Полтаві стала ПЕРШОЮ, виголошеною українською мовою в офіційній обстановці на всій території Російської імперії.

Скажу більше: ганебний і безпрецедентний для західної цивілізації Емський указ, яким метрополія забороняла культурно розвиватися цілому народові, Імперія так і не скасувала офіційно. Під тиском сучасності ганебний документ втратив чинність 17 жовтня 1905 р., коли Микола II, намагаючись приборкати революційні процеси, розхитані проплаченими з-за кордону більшовиками, вимушено видав так званий “Маніфест громадянських свобод”.

*   *   *

Ніхто з чиновників із отим зухвалим “Літературно-артистичним товариством” панькатися не збирався. Тільки-но 1903 р. царська влада закрила крамольне об’єднання освітян, як група ентузіастів заходилася… відкривати Український клуб (1905). У перших лавах трудилася Олена Пчілка, про що вона скромно оповідала:

- Бачила я в цьому клубі тих активних молодих, що йшли в громадському житті на наше місце, бачила, що вже й без мене українство йтиме власним шляхом. І хоч я була у складі Правління, та вже мало виявляла активності. Ближчу участь я приймала лише в роботі етнографічної комісії того Клубу.

Не назву іншого українського літератора, навіть чоловіка, хто б упродовж цілого життя затято звертався до царського уряду, найвищих чиновників, вимагаючи відродити право українців друкувати книжки рідною мовою, викладати у школі, видавати підручники, публічно спілкуватися.

Скажу більше: як громадська активістка, у 1905 г., з метою обстоювання інтересів української преси, Олена Пчілка у складі делегації, куди ввійшли також педагог та літератор Володимир Павлович Науменко 1852-1919), літератор і публіцист Микола Андрійович Дмитрієв (1867-1908; у майбутньому саме на його кошти від 12 листопада 1905 р. видаватиметься славетний тижневик “Рідний край”) та чернігівський правник Ілля Людвіґович Шраґ (1847-1919) – особисто возили до голови Комітету міністрів Російської імперії С.Ф.Вітте петицію скасувати заборону на українські періодичні видання.

Якою була вікопомна зустріч? Олена Пчілка так пригадувала подію:

- По черзі ми виголосили перед Вітте наші доповіді. Науменко перший говорив про стан речей українського життя й українського слова з погляду академічного. Дмитрієв спеціально підніс справу з цензурними заборонами на українське слово у розвиткові місцевого самоврядування, і, врешті, говорила я про належне українській мові місце в школі.

Втім, що було очікувати від царського міністра?!

Все ж було просто, наче закон Божий. Своїм громадянським обов’язком Олена Пчілка бачила просвітництво. Добре, що материн посаг дозволяв великій інтелігентній родині Косачів не дбати щодня про кусень хліба... Тож велику душевну силу Ольга Петрівна спрямувала на виховання своїх синів та дочок та освіти українських дітей:

- Щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикали шанувати рідне. Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна.

Святі були люди.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ.