Микола Лисенко. 2. На чолі Олімпу

Завершуємо розповідь про композитора Миколу Лисенка в рамках мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

На гребені слави історично першої вистави Українського Музичного Театру – опери “Чорноморці” – Микола Лисенко не осідлав хвилю успіху і самовдоволено не котився у жанровому вакуумі, що тоді панував у національній музиці. Хоча за життя Микола Віталійович створив десять опер. Мало? Можливо. На його думку, того було досить, бо більше автор не встигав. На часі стояли нагальні проблеми, відкриті питання.

Друге риторичне запитання: а, взагалі, існувало на той час в Україні вітчизняне музикознавство? Отож бо. А хто цим мусив перейматися? Зметикували… Оскільки за царату національні культури, як непотріб, винищувалися, – належало, бодай щось, порятувати. І, в першу голову, самобутнє, аутентичне.

На мою думку, саме тому, відклавши нотний зошит, Микола Лисенко взяв у руки перо етнографа-дослідника і 1873 р. видав першу музикознавчу працю про український фольклор. Тему вибрав вікопомну – “Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм”.

* * *

Як так сталося? Та не міг він просто дерти книпу до неба та, заклавши руки за спину, ходити Україною й діаманти в кожухах не помічати. Дослідники пишуть, що лише 1871 р. Остап Вересай вперше відвідав Київ, де 1 (13) жовтня співав на урочистостях з нагоди відкриття приватної чоловічої гімназії (тепер – вул. Богдана Хмельницького, 9) – Колегії Ґалаґана. 28 вересня 1873 р., на пропозицію знаного мецената та українофіла Григорія Павловича Ґалаґана (1819-1888), було скликано засідання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, дійсний член якого Микола Лисенко виголосив реферат “Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм”.

Присутній на поважному зібранні герой дослідження, кого Тарас Шевченко називав “братом”, нічого із доповіді не зрозумів, лише кліпав очима та шарівся наче дівчина. Бо нічого не второпав, про що отой пан каже. Та коли у засіданні Остап Микитович виконав кілька дум – спалахнули в оваціях слухачі.

Знаєте, як поважні москалі називали сліпого співця, Остапа Вересая (1803-1890)?

- То український Гомер. Остапа Вересая ми слухали на засіданні Академії наук.

* * *

До чого вдався по-європейськи освічений та на батьківщині пошанований композитор? Так, Микола Віталійович у той час створив чимало фортепіанних творів, написав симфонічну фантазію на українські народні теми “Козак-Шумка”, але єством відчував Пробуджений лев: фахових знань бракує, слід добрати досвіду у колег першої величини. Сказано – зроблено. І 1874 р. зрілий митець, 32-річний українець вирушив до Санкт-Петербурга, де майже два роки вдосконалював майстерність у професора Санкт-Петербурзької консерваторії Миколи Андрійовича Римського-Корсакова (1844-1908), відвідуючи його класи практичного письма, інструментування та оркестровки.

Чи це безпрецедентний випадок, коли один професійний композитор бере уроки в іншого? На жаль, ми кепськи обізнані на музикознавстві, бо пам’ятали б, що… у середині 1870-х рр. сам М.А.Римський-Корсаков ретельно працював над вдосконаленням власної композиторської техніки, коли при нагоді виявив серйозні недоліки у власній музичній освіті; він сам заходився системно вивчати у фахівців консерваторські дисципліни, за якими виявилися прогалини.

Опанувавши тонкощі академічного мистецтва, але серцем відчуваючи суть імпровізаційного мистецтва кобзарів, невичерпні можливості використання унікального доробку у професіональній музиці, майже упродовж всього життя Микола Віталійович писав музику до… “Кобзаря” Т.Г.Шевченка, одягаючи в гарний інструментальний стрій 88 Тарасових поезій. Вийшло сім серій філігранних дуетів.

Сидять, зліва направо Ольга Липська, Михайло Старицький

 * *

У 1878 р. у складі експедиції “українського шістдесятника”, одного з активістів київської “Старої Громади” Вільяма Людвиґовича Беренштама (1839-1904), який діяв за дорученням Московського антропологічного товариства, український композитор – укупі з членами Катеринославської української громади: учителем Г.В.Донцовим і письменником, судовим слідчим Д.В.Марковичем побував на о.Хортиці в районі розташування Запорозькій Січі, сходив усі скелі, наслухався козацьких пісень, брав особисту участь у розкопках шести курганів.

Побачене й почуте надихнуло на створення народної опери “Тарас Бульба”.

М.В.Лисенко зізнавався в листі до знайомого:

- Ви не можете уявити, земляче, як допомогла мені та подорож на Хортицю. Картина Січі, козачих зборів, виборів кошового – хіба ж я написав би їх, якби не побачив власними очима залишки славної минувшини?

За два роки твір у першій редакції був готовий, але за життя музиканта в Україні на театральну сцену “Тарас Бульба” (1880-1890) так і не ступив. Не один раз П.І.Чайковський пропонував допомогу, потім прохав українського колегу просто приїхати до Санкт-Петербурга й поставити оперу, – щоправда, російською мовою. Вважаючи, що перша народна опера про національного героя має спочатку піти українською сценою, автор не погоджувався, а невгамовний Петро Ілліч наполягав… Довго зважав на пропозицію “гетьман української музики”, адже над твором він працював десять років. Та восени 1893 р. пан Чайковський помер. І – ні М.В.Лисенко, ні М.П.Старицький (лібрето за однойменною повістю Миколи Гоголя) на сцені “Тараса Бульбу” не побачили. Лише в 1924 р. у Харкові народну музичну драму поставили вперше, а в Києві твір глядач побачив лише в 1927 р.

* * *

Від 1878 р. композитор обіймав посаду викладача музики в Київському інституті шляхетних дівчат, де викладав уроки гри на фортепіано. Дивлячись на талановиту молодь, на запал і натхнення, з яким молоді серця рвуться до знань, краси і світла, сум дедалі глибше вгортав серце 37-літнього чоловіка. Він сивів, подружнє життя не складалося, дітей із Ольгою так і не з’явилось.

Спочатку у дружини все складалося гарно – навіть несподівана втрата голосу, що перекреслила творчу кар’єру талановитої вокалістки, не здавалася проблемою. Та згодом з’ясувалося, що Ольга О’Коннор-Лисенкова страждала на спадкове психічне захворювання. Саме тому дружина часто впадала в депресії, потребувала спеціальної лікарської допомоги і фізично не могла мати дітей. Трохи згодом ситуація покращилася: Ольга Олександрівна закінчила Санкт-Петербурзьку консерваторію, знову виконувала твори чоловіка, але з часом втратила голос і вимушено почала викладати. Ученицею Ольги Олександрівні О’Коннор-Лисенкової стала юна Леся Українка (1871-1913), котра жила поряд із Лисенками, буквально за рогом, і приходила на уроки гри на фортепіано.

Отже, яким добрим другом Миколі Віталійовичу не залишалася дружина, але по декаді спільного життя пара відчужилася. Скажу більше, 1877 р. вони “розійшлися без сварки і залишилися мовби то добрими товаришами”, мешкали під одним дахом, але в приватне життя одне одного не втручалися. Офіційно подружжя ніколи розлучення не оформляло. За тодішніми законами судове рішення про розірвання шлюбу мала скріпити Церква, а рішення про це в Російській імперії приймалося через офіційний дозвіл Священного Синоду.

* * *

Отже, по-тихому віддаляючись одне від одного, кожен із подружжя будував власне особисте життя. Зокрема Микола Віталійович невдовзі узяв цивільний шлюб зі своєю ученицею, піаністкою, вродливою брюнеткою Ольгою Антонівною Липською (1860-1900). Вони познайомилися на початку 1877 р. в Чернігові, куди піаніст приїхав на концерт, скориставшись офіційним запрошенням місцевої української громади.

На прийнятті київського гостя представили 16-річну доньку відставного полковника, за походженням поляка, одруженого з місцевою чернігівською дворянкою. Як згодом пригадував сам композитор, “брюнетка із темними, живими, іскрометними очима”, мала гарні музичні здібності та мріяла стати піаністкою. Маючи гарні манери і витончений смак, Микола Віталійович погодився дати дівчині кілька уроків, узгодивши з батьками переїзд Ольги до Києва. Так на правах вихованки Ольга Липська опинилась у Місті на семи пагорбах, більше того – замешкала у сім’ї М.В.Лисенка, що тоді жила на Хрещатику, 41 (нині – будинок навпроти ЦУМу).

За якийсь рік (1878) 18-річна учениця стала невінчаною дружиною, що з боку Ольги Антонівни було досить сміливим кроком – “заради щастя людини, яку покохала” вона переступила через плітки та осуд. До останку, поки це було можливим, жінка приховувала вагітності, а потім “від’їжджала” з Києва до Санкт-Петербурга, де під приводом тривалих гастролей чи уроків доношувала й народжувала наступного малюка. Так у сім’ї народилося семеро дітей – Катерина (1880-1948), Галина (1883-1964), Остап (1885-1968), Мар’яна (1887-1946) і Тарас (1900-1921); щоправда, двійко старших – Катря (1878) та Богдан (1879) – померли однорічними.

* * *

Як і Ольга-перша, Ольга Антонівна щиро захоплювалася музикою, прекрасно малювала, тобто мала всі шанси творчо зреалізуватися, бо за таким знаменитим чоловіком доволі легко було й собі зажити слави. Але, на противагу Ользі Олександрівні, Ольга-друга, навіть у цивільному шлюбі, про власні мрії забула назавжди. Не дивно, що Микола Віталійович називав її – або своєю правицею, або “генеральним писарем війська Лисенкова”.

В цій сумній історії кохання більшість біографів підкреслює арифметичний факт: громадянській дружині, Ользі Липській чоловік не присвятив жодної п’єси, тоді як першій дружині, Ользі О’Коннор, – одинадцять творів, рахуючи й обробку української народної пісні “Ой на гору козак воду носить…” Насправді, картина глибша. У тому любовному трикутнику, в усіх трьох долях, йшлося про особисту самопожертву.

Першою почвалала, наче спокуту понесла, “без сварки, залишившись добрими товаришами”, – Ольга-перша.

Підхопивши власний хрест, у ролі вічної правиці пішла собі й Ольга-друга.

Лише одного разу Ольга Антонівна Липська, при нагоді розговорившись з Лесею Українкою про власну долю – а різниця у віці у жінок була тільки десять років! – щиро зізналася, як несолодко ведеться їй у ролі тіні. Хай там про музичну кар’єру довелося забути, але й офіційною дружиною їй ніколи не судилося стати.

Уявляєте, аби народити кожну із сімох діточок, Ользі-другій доводилося виїжджати геть із Києва, аби слави покритки не мати.

* * *

Ольга Антонівна і Микола Віталійович прожили у цивільному шлюбі 22 роки – може, без шалених почуттів, але в глибокій повазі одне до одного. За дві декади М.В.Лисенко став великим композитором і створив найкращі твори. Тим часом, завагітнівши, раз-у-раз Ольга-друга мали виїжджати на село, аби сповити дитину. Певне, тому двох із семи діточок страдниця і втратила.

Під час останніх пологів, у 1900 р., 40-річна породілля віддала Богу душу. На прохання офіційного чоловіка 50-річна Ольга Олександрівна О’Коннор-Лисенкова, з яким вона не жила в побуті останні 22 роки, офіційно усиновила всіх позашлюбних дітей Миколи Лисенка, хоча жодного із них не плекала і не виховувала.

У свою чергу, всі роки Ольга-перша, як офіційна дружина, регулярно отримувала за нього… пенсію. Довгі роки Ольга Олександрівна тихо собі викладала в дитячому притулку Покровського монастиря.

* * *

У собі Микола Віталійович ніколи не замикався, до довкола нього завжди людно. Особливо – коли працюєш “для загального добра”, як писав великий Каменяр. Як дві яскраві особистості епохи Ренесансу, яких завіяло в іншу епоху та в іншу країну, Іван Франко та Микола Лисенко за своєю бурхливою діяльністю стали найголовнішими креатурами національного Відродження.

Перше їхнє знайомство (заочне) відбулося 1881 року, коли в львівському часописі “Світ” Іван Франко видрукував автобіографію М.В.Лисенка, подавши до публікації вступне слово. Зазираючи у майбутнє, Вічний революціонер стверджував:

- Лисенко тепер якраз в силі віку і в силі буйного розцвіту композиторського талану. Його гаряча любов до України – народу з його співом і музикою, глибоке почитання пам’яті Кобзаря-Шевченка, накінець, і його основне образування в музиці наказують вірити, що Лисенко на полі музики ще багато потрудиться для слави України.

Від тоді між двома національними геніями виникла приязнь, що переросла у міцну чоловіку дружбу. Подальші чверть століття вони творчо резонували. Коли 1905 г. зчинилася перша російська революція, Микола Лисенко на барикади не ліз і в жандармів бруківку не жбурляв: рука була “дуже м’яка й пухка з короткими пальцями і широкою долонею” (Олександр Кошиць). На бурхливі події він відгукнувся… музикою, написавши вокальну п’єсу “Вічний революціонер” на безсмертний вірш Івана Франка, створений ще… 1880 р., але переосмислений і по-сучасному напружений.

* * *

Про кожне помешкання “батька української музики” можна писати есей, бо писати доведеться не про стіни та дах, а про період у становленні національної культури. Для прикладу. У 1888-1894 рр. із родиною Микола Лисенко жив і працював в одноповерховому цегляному будинку із напівповерхом по вулиці Рейтарській, 19-а. Це – той, що із п’ятивіконним головним фасадом, де тепер музику сучасності пише Київська митниця.

З-під пера майстра музичного викладу саме тут, у домоволодінні титулярного радника Віктора Вікентійовича Келюса, постали: опера “Наталка Полтавка” (1889), народна драма “Тарас Бульба” (1890), дитячі опери “Коза-дереза” (1888), “Пан Коцький” (1891), “Зима і Весна” (1892). Було створено низку теоретичних робіт з історії української музики: “Дума про Хмельницького і Барабаша” (1888), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894).

За кожною назвою – відкриття чи уважне дослідження terra incognita. Приміром, знаєте, що таке торбан? То суто український різновид барокової лютні.

Квартира композитора містилася на верхньому, тоді – першому, повному поверсі. Оті чотири кімнати з двома передпокоями виливались родині в копієчку – на рік домовласнику доводилося платити 400 рублів сріблом. То була проза життя, а ось поезію складали: передпокій, житлові кімнати і велика вітальня, умовно поділена аркою на дві частини. В кутку стояв великий концертний рояль композитора.

* * *

На Рейтарській, 19-а в 1888 р. у приватному колі була уперше поставлена дитяча опера “Коза-дереза” М.В.Лисенка, написана на лібрето української письменниці Дніпрової Чайки. У спектаклі всі шість персонажів заспівали діти, але які: п’ятеро дітей композитора, четверо – його побратима, Михайла Старицького. До постановки активно долучилася 16-річна Леся Українка, котра саме приїхала до Києва із с.Колодяжного. Ні, початкуюча поетеса не співала меццо-сопрано центральну роль, а стала режисером, сценографом (декорації) і костюмером.

У помешканні на Рейтарській, 19-а у 1891 р. відбулася зустріч Миколи Віталійовича із російським колегою Петром Іллічем Чайковським, який у партитурі ознайомився з оперою “Тарас Бульба”. Тоді вперше автор категорично відмовився ставити твір… російською мовою, хоч як радили інші шановні колеги – облишити всю оту “хохляччину”. Цікаво, як би все це тепер сприймалося?

Він, невтомний народний освітянин, хто влаштовував щорічні Шевченківські концерти, активний учасник “Філармонічного товариства любителів музики і співу”, “Гуртка любителів музики і співу”, “Гуртка любителів музики” Якова Спиглазова, засновник недільної школи для хлопців-селян, упорядник “Словника української мови”, концертуючий піаніст, який щомісяця оздоблював концерти у залі Народної аудиторії, – гульк, і перефарбувавсь у москалі? Таке було не перекліпати, із таким тавром довелося б конати і після смерті.

Якби Микола Лисенко погодився на друге зросійщення “Тараса Бульби”, як музикант, він, можливо, залишився б на філармонійній сцені, але на сцену національно-культурного життя України – дорога “землячкові” була б заказана. Ось чому кожен вчинок “гетьмана української музики” йшов від серця, а не від розуму. Це було природно, коли зібрані від чергового концерту кошти митець спрямовував на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету Святого Володимира, поголених у солдати за участь у демонстрації 1901 р.

* * *

Безперечно, за всіх часів Зевса робив Парнас. Між іншим, вас ніколи не цікавило, хто міфологічно першим із грецьких богів ступив на Олімп? Не варто й шукати відповіді – як-то кажуть, історія мовчить про це. Разом із тим, беруся стверджувати, хто першим із української інтелігенції оселився на київському Монпарнасі, на старій Паньківщині. Межі того району колись окреслювали вулиці Караваївська (нині – Льва Толстого) та Тарасівська, по схилу від Ботанічного саду імені академіка О.Фоміна аж до річки Либідь.

Наприкінці ХIX століття тут, у фасадному двоповерховому будинку за адресою вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 95-б (нині – вул. Паньківська), замешкав композитор, культурний і громадський діяч Микола Віталійович Лисенко. Прибутковий флігель на дві квартири у невеликій міській садибі (київський архітектор О.Р.Хойнацький) із двосхилим дахом під бляшаним покриттям побачився йому ідеальним помешканням. Сталося це 5 вересня 1894 р. – батько великої родини мусив на те йти: п’ятеро дітей, офіційна дружина Ольга-перша та цивільна дружина Ольга-друга.

Не без суму Микола Лисенко констатував у листі:

- …Для своєї любої роботи то залишається час хіба що вночі.

* * *

Чим так полонила серце композитора Маріїнсько-Благовіщенська, 95? Скажу. Навесні та влітку тут працювати Микола Віталійович міг на просторому дерев’яному… балконі їдальні, що виходив у густий сад з боку вулиці Жилянської. Восени та взимку ліпше трудилось у робочому кабінеті: невеличкий письмовий стіл ліворуч від вікна, гнутого дерева стілець із поруччями, на стіні – ікона Святого Миколая та світлини любих і рідних людей у рушниках.

Доволі влучно про стару Паньківщину написала Леся Українка, називавши нову інтелектуальну й духовну співдружність добровільних вигнанців на батьківщині не Січчю, не Паризькою Комуною, а… “Наші Сполучені Штати”. Аби не марнувати час на дорогу, аби швидко зустрітися разом усім, хто реально збирав та носив до загального вулика національний ідеал, а не просто вишиванки заношував, – вони і створили щільний вулик.

Вулик світлих трудівників.

Невдовзі в будинку по вулиці Жилянській, 96 замешкав актор і режисер, один із корифеїв українського театру, представник ще одного славного роду – Тобілевичів, Панас Карпович Саксаганський (1859-1940), у 1890-1898 рр. та 1905-1909 рр. – очільник “Товариства русько-малоросійских артистів”. Так на старій Паньківщині виник “Український Парнас”, тут бурхливо вирувало творче життя.

* * *

Про це мало пишуть, але після 1861 р. славетна родина Лисенків, що вела родовід від лисого запорожця Вовгури-Лиса… розорилася. Маючи велику родину і заробляючи виключно на уроках музики, Микола Віталійович ніколи статків не нажив – ні будинку, ні дачі, ні хутірця. Саме на придбання нерухомості українська громадськість збирала кошти, аби віддячити “гетьману національної музики”.

1 вересня 1904 р. на кошти, зібрані напередодні на низці концертів під час пишного ювілею з нагоди святкування 35-ліття творчої діяльності, Микола Віталійович відкрив у Києві, вперше в Україні, національне музично-драматичне училище. Хоч мистецький освітній заклад називався школою, але програму він заявив вищого навчального закладу. Заздалегідь було винайнято особняк професора психології Київського університету Святого Володимира Івана Олексійовича Сікорського (1842-1919) – батька знаного авіаконструктора Ігоря Сікорського, що стояв по вулиці Великій Підвальній, 15 (нині – Ярославів Вал).

Проект був просто шалений! Звичайний викладач гри на фортепіано, не мільйонщик від краму, не цукровий магнат, не родич генерал-губернатора, а київський учитель музики узяв та вирішив відкрити, лише вдумайтесь, кращий в Україні музичний навчальний заклад. Коштів, зібраних до ювілею (4000 рублів!), вистачило на оренду будинку. Що далі? Вісім чималих кімнат на першому поверсі вікнами виходили на вулицю, чотири – у двір; тільки на одному поверсі було десять коминів і груб; прикиньте – скільки грошви вилітало в димар із дровами та вугіллям. На перший погляд, задум здавався цілковитою авантюрою!

Інструменти було взято напрокат. Усе стало на свої місця, коли у серпні 1904 р. приймальна комісія Київського музично-драматичного училища отримала із півтисячі (!!!) заяв від майбутніх учнів, коли був сформований педагогічний колектив, було узгоджено всі деталі оренди приміщення та затверджено навчальні плани.

Уже в перший рік Лисенківську школу, що не мала дотацій та існувала виключно від платні за навчання, відвідувало більш як 300 учнів! Доволі швидко унікальний навчальний заклад став готувати для національного мистецтва справжніх майстрів. Серед його вихованців значилися прізвища Кирила Григоровича Стеценка, Левка Миколайовича Ревуцького, інших фундаторів української композиторської школи нового часу, акторів – Василя Миколайовича Верховинця, Михайла Венедиктовича Микиші та інших.

Упродовж життя причетним до музично-драматичного училища М.В.Лисенка вважав себе знаменитий український співак Іван Козловський (1900-1993).

На жаль, одноповерховий будинок на Великій Підвальній, 15 не зберігся. Після смерті фундатора училище носило ім’я М.В.Лисенка, потім на його основі постали… Київська консерваторія та Київський театральний інститут.

* * *

Із якогось дива він, якось мимохіть, брався за грандіозні проекти. І так діялося завжди. Зокрема, аби 1872 р. підтримати розвій хорового руху в Києві, М.В.Лисенко створив аматорське хорове товариство.

Інший зупинився б – лекції, брошури, заклики в пресі – й досить для фундатора. Микола Віталійович був іншим; при Товаристві він заснував хор, маленький такий – на 50 співаків, яким негайно узявся сам керувати. А тепер замисліться над репертуаром… Що виконувати? Знову геніальних німців? Чи в України власних талантів бракує?

Під тим кутом зору риторичним запитанням залишається: чи знав він, яким має бути національне хорове мистецтво. Беріть будь-яку із сорока партитур хорових творів М.В.Лисенка, серед яких чотири кантати для солістів, – трохи пробіжіть очима – і пересвідчитеся.

Чому так було? Тривалий час у царині національної музики він один, багатолико, уособлював собою ціле “військо Лисенкове”. І кроку назад не ступав: часи були такі, коли й один у полі – військо.

* * *

Чому Миколу Віталійовича шанобливо називають саме “батьком української музики”, у мене не виникає запитань. Бо той композитор і теоретик допоміг національній музиці здобути законне право на вільне самовизначення аж до відокремлення, утворитися і самостійно вирости в культуру; власним прикладом він скасував усілякі національні привілеї та обмеження, спрямувавши нашу пісню на вільний розвиток.

Першим із національних композиторів М.В.Лисенко переконливо довів: українська пісня постала на основі стародавніх грецьких (лідійського, іонійського й інших) ладів, вона суттєво різниться від пісні російської:

- Пісня московська – більш діатонічна, а як істає ароматизованою (оздобленою) додатковими тонами, то та хроматизація і мелізми, дрібні прикраси, – іншої вдачі, спокійнішої, менше чулої.

“Батько української музики” зробив висновок, що українські пісні більш близькі до пісень південних слов’ян, сербів і болгар, аніж до московських.

* * *

Генії – теж живі люди, бо не тільки душа, а й серце їхнє нарозтвір. Маючи уже 64 роки – чи не про нього оті хлопці з Ліверпуля пісеньку кумедну утнули, “When I’m Sixty-Four”? – Микола Лисенко знову закохався. І нехай волосся помітно поріділо, а вуса – сиві-сиві… Вдруге він закохавсь у власну ученицю. 17-річна Інна Андріанопольська була молодша за педагога на 44 роки! Та нічого не зміг із собою він подіяти, відколи побачив вихованку Київського інституту шляхетних дівчат.

Дивний роман тривав не місяці й не півроку, а в період 1906-1908 рр., власне, на схилі літ українського велетня. Увесь той час власні п’ятеро дітей композитора ніколи не торкалися делікатної теми, та й законна дружина – Ольга-перша змовчала.

А ось батьки коханої категорично відмовилися – навіть мову вести, не те що згоду на шлюб зі старим композитором давати.

Наприкінці третього року емоційних поневірянь ситуацію розв’язала сама Інна – одного дня дівчина рішуче залишила Київ та вирушила до Полтавської губернії. В містечку Ромни, звідки дівчина була родом, вона стала вчителькою музики.

Востаннє вони бачилися 1910 р., коли у справах Інна Петрівна завітала до Києва. Нагальні справи Микола Віталійович посунув та зробив усе, аби на згадку вони сфотографувалися удвох. На жаль, від тієї світлини вціліла тільки частина знімка – сам портрет В.М.Лисенка. Хтозна, чи то було суворе рішення батька, чи рішуча спроба дівчини вирвати із серця кохання, чи під час останньої їхньої зустрічі її насторожила обіцянка непоступливого упертюха:

- Я – людина немолода, та не скажу, що старий душею, духом, переконаннями, діяльністю. Ніколи не здаюся і тепер не здамся, допоки хоч крапля крові біжить через моє серце.

* * *

У 1908 р. замість ліквідованого владою “Літературно-артистичного товариства” М.В.Лисенко очолив першу легальну українську громадсько-політичну організацію “Київський український клуб”. Відтоді в Місті на семи пагорбах якось пожвавішало життя в середовищі українства. Влаштовувалися літературні та музичні вечори”, організовувалися виставки, регулярно проводилися освітні лекції. На зустрічі із загалом ходили знані письменники, актори, співаки, музиканти, маляри. Відродилися репетиції хору, запрацювали дитяча та спортивна секції “Київського українського клубу”, розчахнула двері народна бібліотека.

Жвава активність на теренах просвіти владі не подобалася.

Зарясніли заяви стурбованих доброзичливців, у яких “Клуб” називався “осередком сепаратизму, мазепинства, який розхитує підвалини існуючого ладу”.

Зчинилася хвиля перевірок буквально у всіх підрозділах.

Під час трусу бібліотеки жандарм натрапив на іноземну періодику та книжки, заборонені на території Російської імперії. Це стало знахідкою, за яку вчепилися. Привід закрити “Київський український клуб” було знайдено! Проте очільник Ради та його побратими, передбачаючи подібний сценарій, заздалегідь… зареєстрували новий клуб під невинною назвою “Родина”.

* * *

До сумної дати у 1911 р. було створено всеукраїнську організацію “Об’єднаний комітет по спорудженню пам’ятника Т.Г.Шевченку в Києві”, де М.В.Лисенка також обрали головою. Спільною акцією двох громадських організацій стали заходи із відзначення 50-х роковин від смерті Т.Г.Шевченка. Для благородної мети звідусіль залучалися кошти. Чималу суму від видань і концертів дав Микола Віталійович, хоч по смерті офіційної дружини він одноосібно опікувався п’ятьма дітьми.

Тим часом тиск місцевої влади посилювався, умови роботи ставали нестерпними.

Отож, із Києва програму (26 лютого - 5 березня 1911 р.) повністю перенесли до Москви. І тоді на композитора злагоджено визвірилися можновладці різних щаблів. Йому пригадали все, навіть думку, висловлену ще 1905 р.:

- Треба писати нових пісень, які б разом з червоним знаменом творили би дива.

Спочатку шаблею помахав генерал-ад'ютант, генерал від кавалерії, Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор (1908-1914) Федір Федорович Трепов-молодший (1854-1938), потім з усіх гармат бабахнув генерал-лейтенант, колишній начальник Київського губернського жандармського управління (1875-1903) Василь Дем’янович Новицький (1839-1907), а коли висловився сам прем’єр-міністр імперії Петро Аркадійович Столипін (1862-1911), виявилося: проти “гетьмана української музики” на прю стала вся російська влада.

Тим часом, у відповідь на непослух, в Україні поліція відкрила “Справу про закриття Київського українського клубу”. Більше того, 20 жовтня (2 листопада) 1912 р. “за антидержавну діяльність” та “український націоналізм” було прийнято офіційну постанову про притягнення до кримінальної відповідальності членів Ради старійшин “Київського українського клубу” на чолі з його головою М.В.Лисенком.

За чотири дні після оголошення чиновницького вироку, у середу, 24 жовтня (6 листопада) 1912 р., “батько української музики” помер від сердечного нападу.

Совість нації не витримала брехливих звинувачень, серце Лева розірвалося від цявкання зграї дворняжок.

* * *

…За рік до смерті, влітку 1911 р., Микола Віталійович побував у рідних місцях.

У старовинному козацькому селі Жовнин Полтавського повіту (тепер – Жовнине Чорнобаївського району Черкаської області), де минуло дитинство, він зупинився біля подвір’я товариша молодих літ Данила Стовбира-Лимаренка.

Господаря не було вдома. Зринули спомини…

Колись, ще в студентські роки, у Данила, потайки від троюрідного брата Михайла Старицького, Микола зустрічався з дівчиною-селянкою Теклею, в яку вони вдвох закохалися. Дізнавшись, що в селі гість із Києва, за кілька днів 73-річний Данило пішки причвалав, аби побачитись із Миколою Віталійовичем.

Довго вони балакали, пригадуючи далеке минуле, а потім раптом полтавчанин нагадав:

- Ота вихрова Текля гарно володіла польською, українською, російською і французькою мовами, та ще краще – оченятами.

- Ваша правда, пане Данило, – відповідав композитор. – Перший спільний твір (слова М.Старицького, музика М.Лисенка – О.Р.) саме “чарівній Теклі-Теклюні” ми присвятили.

Далі Микола сів за фортепіано, а Данило завів сумну пісню, яку разом на вулиці товариші співали замолоду. І було між ними таке духовне єднання, злагода, що полтавському літературознавцю, педагогу, а з часом – члену Центральної Ради Івану Матвійовичу Стешенку (1873-1918), який супроводжував М.В.Лисенка у подорожі, подумалось:

- Яка все-таки сила вогню в українському серці!

Олександр Рудяченко. Київ