1 листопада. Пам’ятні дати

Сьогодні виповнюється 100 років від дня проголошення Західно-Української Народної Республіки.

Як відомо, після розпаду в жовтні 1918 року Австро-Угорської імперії на декілька незалежних держав, патріотичні сили Західної України вдалися до ряду заходів зі створення власної держави. Зокрема, в період з вересня 1918 року у Львові було створено: Український Генеральний Військовий Комісаріат, Українську Народну Раду - політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 року було проголошено Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Президентом Української Народної Ради було обрано Євгена Петрушевича.

Зрештою, УНРада, мотивуючи свої наміри правом українського народу на власну державу, звернулася до австрійського уряду з питання про передачу їй усієї повноти влади у Галичині та Буковині, на що отримала категоричну відмову. Тоді було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року стрілецькі частини, на чолі з сотником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті. Таким чином, була створена Західно-Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли українські етнічні землі - Галичина, Буковина та Закарпаття. Водночас Польща, не бажаючи втратити Галичину, розпочала військові дії, внаслідок яких уряд ЗУНР переїжджав до Тернополя, Станіславова (тепер Івано-Франківськ), а також перебував у екзилі в Кам'янці-Подільському.

Важливим здобутком діяльності ЗУНР було урочисте проголошення 22 січня 1919 року в Києві Акту про Злуку ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку. Екзильний уряд ЗУНР припинив існування 15 березня 1923 року.

Разом з тим, щороку 1 листопада в чергову річницю створення першого «Веганського товариства» у Великій Британії (1944) у світі відзначається Міжнародний день вегана. Саме з цієї країни у новітній час веганство почало ширитися світом. Веганізм (веганство) – це спосіб життя, який характеризується, зокрема, надзвичайно ретельним вегетаріанством. Прихильники веганізму харчуються і користуються тільки рослинними продуктами, без жодних компонентів тваринного походження. Вегани не тільки вилучили зі свого раціону м’ясо та рибу, але й будь-які інші продукти тваринного походження – яйця, молоко, мед тощо. Вони не носять одягу зі шкіри, хутра, вовни, шовку та, навіть, не користуються продуктами, які тестувалися на тваринах. Причини відмови можуть бути різними, але головна – небажання бути причетним до вбивства тварин і жорстокого поводження з ними. На сьогодні в західній Європі і північній Америці веганами є близько 0,2% – 0,5% населення, і щороку їхнє число зростає. У багатьох великих містах світу існують і постійно відкриваються нові веганські кафе, ресторани та інші заклади громадського харчування, пекарні, а також підприємства, що спеціалізуються на випуску продуктів харчування і різноманітних товарів для веганів. Звісно, що й до 1944 року в світі було чимало вегетаріанців – яскравий приклад – чернечі спільноти різних релігійних конфесій, а якщо згадувати знаних особистостей, то не можна не згадати Магатму Ганді, котрий написав чимало схвальних відгуків про веганство (і про свій надзвичайно цікавий досвід у цій царині) у своїй знаменитій книжці «Моє життя». Можна навести й більш свіжий приклад – однією з найактивніших пропагандисток веганства в 70-х у Британії була дружина Пола Маккартні Лінда. Вона казала, що якби бійні мали скляні стіни, то люди б відмовилися від м’яса. Щороку людство вбиває (задля м’яса і шкіри) понад 60 мільярдів голів скота і птиці. Вчені стверджують, що якби всі мешканці Землі до 2050 року стали вегетаріанцями, то рівень смертності знизився на 6-10% завдяки зниженню захворювань серцево-судинної системи, діабету і деяких видів раку. Вегетаріанська дієта спроможна рятувати до 7 мільйонів людських життів на рік, а веганська – близько 8 мільйонів. Найбільше м’яса споживають у США й Австралії – 250 г на день, а найменше – в Індії та в деяких регіонах Африки (менше 10 г). Рівень споживання м’яса в країнах з розвиненою економікою стабілізувався, а от у країнах що розвиваються – зростає. До 2050 року він зросте на понад 70%. Це є серйозною проблемою, адже на тваринництво припадає 15% світових викидів вуглецю, що приблизно дорівнює викидам усіх авто, потягів, літаків, кораблів разом узятих. Приміром у США під час виробництва м’яса в кількості, достатньої для середньостатистичної сім’ї з чотирьох осіб, викидається більше парникових газів, ніж під час використання членами цієї родини двох автомобілів. Але про це поки що мало хто замислюється, особливо в регіонах з усталеною м’ясною культурою, де веганство ледве не прирівнюють до екзотичного захворювання. Проте, рано чи пізно, людство буде змушене знайти замінник їжі тваринного походження.

Ювілеї дня:

200 років від дня народження Костянтина Матвійовича Феофілактова (1818-1901), українського геолога. У 1845–1891 рр. працював у Київському університеті. Феофілактов перший склав геологічну карту колишньої Київської губернії і геологічну карту Києва, один із перших провадив інженерно-геологічні дослідження околиць Києва, зокрема зсувів на правому березі Дніпра.

167 років від дня народження Івана Івановича Манжури (1851–1893), українського поета, фольклориста, етнографа. Дійсний член історико-філологічного товариства при Харківському університеті та Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії. Автор поетичних збірок «Степові думи та співи», «Над Дніпром», а також літературно опрацьованих фольклорних матеріалів «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура». Праці Манжури в галузі фольклору й етнографії високо цінили Олександр Потебня, Микола Сумцов, Іван Франко.

157 років від дня народження Дніпрової Чайки (справж. – Василевська Людмила Олексіївна; 1861–1927), української письменниці, перекладачки. Брала участь у роботі київської «Просвіти». Чималим є внесок письменниці у розвиток дитячої літератури (вірші, оповідання, казки; співробітничала в дитячому журналі «Дзвінок»). Дніпрова Чайка є автором лібрето опер Миколи Лисенка «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й Весна, або Снігова Краля», «Весна-красна» та ін., текстів до романсів Лисенка, з яким її єднала творча дружба.

132 роки від дня народження Германа Броха (1886–1951), австрійського письменника. Син фабриканта, він відмовився від успішної кар’єри підприємця заради літературної (згодом – і наукової) діяльності. Після аншлюсу Брох був схоплений гестапівцями і лише за сприяння впливових друзів (у тому числі Джеймса Джойса) письменнику вдалося емігрувати до США (завдяки протекції Томаса Манна). Брох одним із перших почав займатися проблемами масової психології (паралельно з Робертом Музілем та Еліасом Канетті). Темі зміни історичних епох, кризі і розпаду цінностей австрійського суспільства присвячена трилогія «Сновиди» (романи «Пасенов, або Романтика 1888 р.», «Еш, або Анархія 1903 р.», «Хугенау, або Діловитість 1918 р.», в якій він показав Німецьку імперію напередодні її краху і післявоєнний хаос у Веймарській республіці. Вершиною творчості письменника є історичний роман «Смерть Вергілія» (1945). Автор праць з теорії літератури і мистецтва.

Роковини смерті:

День пам’яті Петра Яцика (1921-2001), канадського підприємця українського походження, мецената і філантропа, відомого своїм вагомим внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні. Петро Яцик з когорти тих дуже нечисленних українців, хто, як казав інший відомий український меценат Євген Чикаленко, «любив Україну не тільки до глибини душі, але й до глибини власної кишені». Свою першу пожертву 1000 доларів Петро Яцик зробив на початку 60-х, а останню – незадовго до смерті. На популяризацію українського слова, думки, культури у світі він витрачав мільйони доларів. Сам був людиною скромною і невибагливою в побуті. Жодних «мільйонерських» замашок – ані яхт, літаків, «хатинок» на 5 поверхів, ексклюзивних годинників, супердорогих автівок, хоча міг дозволити собі багато чого. Він вважав, що для людини в житті набагато важливішим є те, скільки вона віддала іншим. І не тільки грошей, але й тепла, любові та добра. Був щирим і надзвичайно світлим. Петро Дмитрович Яцик народився на Сколівщині в селі Верхнє Синьовидне 7 липня 1921 року в селянській родині. Був первістком. Рано став напівсиротою: коли виповнилося 14 – помер батько. Петро став за старшого і турбувався про маму, двох сестер і чотирьох братів. Після війни доля занесла Петра Яцика до Канади. Важко перерахувати, де і ким він працював. Нарешті став «на ноги», заснував будівельне підприємство, яким керував з великим розумінням справи. Завжди пам’ятав своє походження, не забував, що він українець. Петро Яцик – один із спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України ім. П.Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд налічує 4 млн доларів), Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті, фонду Яцика при Канадському інституті українських студій (КІУС) в Едмонтоні. Завдяки внесеним Яциком 750 тисяч доларів відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті. Коштом мецената видано чимало наукових монографій з історії України (зокрема, переклад Історії України-Руси Михайла Грушевського англійською мовою), економіки, політології, медицини, етнографії. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 мільйонів доларів. Студенти з України також мають дякувати Петру Яцикові за можливість вчитися в Європі, США, Канаді. А ще, звісно, це заснований у травні 2001 року Міжнародний конкурс знавців української мови, кількість учасників якого за останні роки сягала 5 млн людей з-понад 20 країн світу. Петро Яцик мріяв, щоб Україна була сильною і процвітаючою державою, громадяни якої були б заможними і щасливими людьми. Можливо, колись ця мрія українського мецената справдиться. Про Петра Яцика надзвичайно цікаво написав Михайло Слабошпицький у книзі «Українець, який відмовився бути бідним».