Як УПЦ Московського патріархату забула, що вона українська

Про нещодавно опубліковану книгу, яка надає безперечні докази незаконної діяльності УПЦ МП в Україні

В Україні є три книги, за якими треба вивчати новітню історію православ'я. Пишу в тій послідовності, якої краще дотримуватися при прочитанні.

"Голгофа українського православ'я" Валентина Чемериса. Книга про те, як патріарх Філарет, дотримуючись усіх канонічних процедур, у 90-х спробував отримати автокефалію у Москви.

"Майдан і Церква". Ця книга, видана інститутом філософії під редакцією Людмили Філіпович, – про те, як церква може залишатися зі своїм народом, залишаючись при цьому церквою в такі переломні часи, як революція, і стосується всіх конфесій, представлених на Майдані.

І третя, обов'язкова до прочитання: "Московський патріархат в Україні – анатомія зради". І це розслідування – про те, що і як сталося в країні з церквою, якій Москва спочатку брехливо обіцяла автокефалію, потім переконувала, що вона в українців уже є, а останні півроку робить все, щоб її не було. Про неї, власне, і піде мова.

Назва звучить потужно і для когось видасться несправедливою (адже Московський патріархат в Україні – це і чесність, жертовність, і наукова думка і глибина), але це правда про наш час. Доповнена серія журналістських розслідувань Тетяни Деркач, вперше опублікована на ресурсі "Петро і Мазепа", дійсно стала анатомією. Анатомією того, як будується російський вплив, як саме святі питання віри трансформуються в ідеологію, як формуються наративи, які перевертають долі людей цілого регіону.

Книга спирається на відкриті джерела і містить сотні посилань, фактично – документів про те, що являла собою УПЦ МП. Це цитати духовенства та членів проросійських організацій, фотографії, дані Мін'юсту, сліди активності агентів російського впливу, прилиплих до церкви, або таких, що стали її частиною.

Уже в передмові автор говорить, що деякі з таких посилань "затираються" (Кремль і РПЦ – фактичні "герої" матеріалів?). І я легко в це вірю. Пам'ятаю, що у 2014-2015 роках якийсь час сама збирала такі дані і виставляла їх на ФБ-аккаунт "За Єдину Помісну церкву". І яке було моє здивування, що вже через кілька днів відео (на якому, зокрема, симпатичний чернець c Донбасу з молитвою (!) і помітним хвилюванням вчить заряджати гвинтівку, щоб убивати українців, – ось так, вкладає в барабан патрони, і, згадуючи ім'я кожного преподобного Печерського, просить київських святих допомагати вбивати православних жителів України) – це відео, яке виглядало вироком РПЦ, «вийшло» з мого аккаунта, оскільки було видалено з YouTube, швидше за все, натхненниками цього «подвигу». Тому побоювання Тетяни, що РПЦ почне зачищати простір, цілком обґрунтовані, і служать стимулом купити книгу.

З технологічних новинок: книга містить QR-коди, які відсилають нас до оригіналів статей. Таким чином, за допомогою смартфона можна легко відстежити наявність цих відкритих джерел.

Розрізнені шматки знань, іноді і фрагменти моїх особистих давніх епізодичних відкриттів – у цій книзі зібрані у струнке, всеосяжне, скрупульозне і... (що вже там) болюче розслідування. Тому що за кожним випадком зради стоять люди, чиїми інтимними почуттями Богопізнання безбожно маніпулює кремлівське начальство УПЦ МП. Крім того, книга дає уявлення про масштабність зусиль кремлівського керівництва і РПЦ, спрямованих на те, щоб "накрити" Україну неурядовими проросійськими організаціями на кшталт "професійних православних", які захищають за гроші федерального бюджету РФ права "канонічної церкви". Точніше – спочатку створюють ілюзію їхніх утисків, а потім – "захищають".

Розслідування дається як опис ситуації по єпархіях, що, до того ж, пояснює неофітам адміністративний устрій церкви. Разом з тим, воно знайомить з історією попередніх років, без яких не зрозуміти всього, що сталося у 2014-му.

КИЇВ І ПРОРОСІЙСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ: ЗНИЩИМО «ШТАТ ХОХЛЭНД»

Книга вперше дає повну картину: якаою була ситуація в Київській області (вона включає три єпархії). Тільки тут – повний список професійних «русских» і професійних «православных», покликаних захищати права, а також – їхніх покровителів у єпископському сані... Тетяна пише про роль лівих КПУ і партії Вітренко, Партії регіонів, Українського вибору у створенні проросійських організацій, з яких повстануть "гонимые", лідери яких будуть підпалювати Донбас... Союзи та центри православних громадян, православних братств, православних юристів, православних жінок, єдності православних народів, православних господарів, підтримки канонічного православ'я (автор наводить юрадреси і показує роль в організованих ними ж хресних ходах за "триединую святую Русь").

Автор тягне ниточки від майже трьох десятків ось таких громадських організацій до більш або менш відомих творців, діячів політичного православ'я – Друзя, Каурова, Лукіяника. Перу другого належить фраза про необхідність знищення «штату Хохлэнд». Зараз це – діячі православ'я і «русской весны» в РФ.

Цікаво, що щупальця Москви простяглися в єпархії, де на них не мало бути жодного попиту. "Вірне козацтво", філії Всесвітнього російського собору, російського культурного центру є і в Житомирській єпархії, з десяток аналогічних структур (нехай лише на папері) є у Львівській єпархії. При цьому часто одна і та сама особа виступає співзасновником відразу кількох організацій ось таких "профессиональных православных". Тетяна пише про подальшу долю деяких таких діячів: вони так і не знадобилися Москві і після від'їзду з України вони писали гнівно-жалібні листи в самій Росії, що їхні зусилля не оцінили і "висилають за 101-й кілометр".

Ще один цікавий момент.

Дії держави російської (спецслужб РФ, Кремля) щодо ослаблення України з допомогою церкви, вони різні для різних регіонів України. В одних (як на Буковині і в Почаєві) вони просто зміцнюють дух фундаменталізму. Мракобісся зазвичай щедро стимулюється Москвою, таких людей легше налаштувати проти влади. В інших, як на Закарпатті, – підігрівають сепаратизм місцевих відтінків. Ну, сам онук Молотова, голова фонду «Русский мир» В'ячеслав Ніконов приїхав до Закарпаття, щоб ознайомитися з концепцією священика Дмитра Сидора, який закликає до свободи "Підкарпатської Русі", і вирішити питання з його фінансуванням.

Щодо Одеської єпархії, то автор не перелічує десятки зареєстрованих тут проросійських структур, але докладно описує козацькі утворення. Взагалі, ситуація тут і сміх, і гріх. Сумний сміх, коли ти бачиш, як солідна людина, митрополит Агафангел пише улесливі звернення до Путіна. З іншого боку, гріхом чи злочином можна вважати оприлюднений через Фроловleaks заклик митрополита до Путіна ввести війська в Одесу? І точно неабияк звучить попередження автора про те, що "бронепоезд владыки" стоїть на запасному шляху.

Не буду передавати зміст всієї книги, зупинюся на найбільш цікавих місцях, що стосуються Донбасу.

ДУХОВНИЙ СЕПАРАТИЗМ ДОНБАСУ

Зараз новим трендом для спонсора УПЦ МП стало відбілювання церкви на Донбасі: нібито не було ніякої участі духовенства УПЦ МП у сепаратизмі.

Ось він, скромний перелік людей, "які не брали участі у війні".

«Архімандрит Никон (Олександр Дубляженко), якого у 2015 році замели прямо на контрольному пункті "Бугас", коли він намагався в'їхати на окуповану територію "ДНР". При перевірці у нього знайшли посвідчення, видане "министерством госбезопасности" ДНР, яке підтверджувало його приналежність до батальйону "Схід".

Ієромонах Феофан (Георгій Костянтинович Кратиров) потрапив в СБУ, де зізнався, що був завербований бойовиками "ДНР" і збирав відомості про ЗСУ. Після звільнення все спростував, стверджуючи, що його «катували». Ось в Твіттері його ніхто не катував. Він, мабуть, і забув про цей запис, але після того як йому про це нагадали, сторінка була видалена. Ну що ж, скріни не горять.

Боєць АТО Максим Ярош з Кривого Рогу розповів газеті "Факти і коментарі", як під виглядом "ополченця" допомагав монастирю: "обосновался в Свято-Успенском монастыре, что возле Угледара Донецкой области. Заявился туда и сообщил батюшке: хочу, дескать, выехать в Россию через Донецк, но не желаю воевать. Меня в монастыре приняли. Батюшка там был пророссийский. Монастырь вовсю трудился на "ополчение": рабочие делали гробы, и в них развозили оружие по домам террористов".

Наводяться слова Ігоря Гіркіна, про те, що "с самого начала нашей "Славянской эпопеи", как в Славянске, так и в Донецке, мы постоянно ощущали поддержку со стороны клириков Русской православной церкви, со стороны монашествующих. От Святогорской лавры в первую очередь. Они, невзирая на возможные репрессии, открыто ехали и благословляли ополчение. В том числе проезжали через украинские блокпосты и явно исповедовали свою позицию. Мало кто знает, что Святогорская лавра закрыла ворота перед президентом Порошенко, который прилетел на следующий день после своего избрания и возжелал получить благословение от иереев лавры. Лавра просто не впустила его на свою территорию, и Порошенко пришлось давать интервью, стоя перед закрытыми воротами монастыря. Все священники, с которыми мне приходилось встречаться, поддерживали нашу борьбу. Причем делали это не с национальной, а с религиозной точки зрения: они понимали, ЧТО и кто пришёл к власти в Киеве. Пришли силы, которые можно назвать сатанинскими, ведь все их действия изначально базируются на лжи, оголтелой и концентрированной. Сатана лжец и отец лжи! Ничто, основанное на лжи, не может быть от Бога".

Ось свідчення бойовика з позивним "Ящур": "Когда заехали на базу, нас сразу встретили монахи со Святогорской лавры с оружием в руках. Мы этому очень удивились. Потом, разговорившись, спросили их напрямик, почему они с оружием. "Это наша русская земля, и мы её защищаем", – был ответ. Позднее, когда ожидался обстрел и был получен приказ на отход с базы, монахи заявили, что не уйдут, ведь у них есть приказ от батюшки стоять до конца. Пришлось вызывать из Святогорска батюшку, чтобы тот лично отдал приказ монахам отойти. Такой вот православный дух! После этого я начал уважать нашу церковь намного больше, чем до этого".

Співпрацю Луганської єпархії з окупантами автор розбиває на такі напрямки:

- «капеланська опіка над окремими бойовими частинами терористів»;

- «прийняття присяги у незаконних збройних формувань (НЗФ)»;

- «освячення пам'ятників і поклонних хрестів на честь "жертв української агресії"»;

- «пряма співпраця з органами влади у вигляді участі у спільних публічних акціях і заходах».

Ровеньківська та Свердловська єпархії УПЦ МП (вони також частина Луганської області, розбитої на три єпархії) відрізняється від інших донбаських єпархій тим, що цілком і повністю знаходиться на окупованій території "ЛНР".

"Діяльність кліриків Ровеньківської єпархії схожа на роботу будинків духовного побуту. Вони майже всі обслуговують або ополченців, або козаків, тим самим ставлячи хрест на своїй можливійінтеграції в Україну після деокупації цієї території. Як неодноразово говорилося, козаки без духівника – взагалі не козаки. Тобто, де козацький підрозділ, там і поп МП при ньому. Вони взяли собі за "послух" (у православній лексиці це як визначити за обов'язок – авт.) фіксацію "злочинів української армії". Оскільки прикордонна зона Луганської області свого часу була суцільним військовим місивом, то руйнувань, зрозуміло, дуже багато. Є одна проблемка: встановити, хто стріляв, малоймовірно. А на прикордонних територіях, згідно з розслідуванням Bellingcat, обстріли здійснювалися ще й з території Росії.

Читаючи книгу, мимоволі задаєшся питанням. Чи був у Української церкви Московського патріархату шанс уникнути такої долі: з одного боку – ганьби, і з іншого боку – кризи?

Автор дає своє трактування цього: "Наскільки можна судити з сотень статей, відеорепортажів, на окупованій Луганщині виникла цивілізаційна воронка зі своїми уявленнями про батьківщину, державний устрій, історичну справедливість, своїми героями, міфами і типом духовності. Різні елементи запозичені з різних століть і пов'язані воєдино тим, що в Росії називають скрєпами. І місце УПЦ МП в цій конструкції, як вона себе бачить – "об'єднати Україну". Тобто поєднувати в одній цивілізаційній воронці всіх українських "ватників", сепаратистів, українофобів і надавати їхньому спільному існуванню та боротьбі з Україною якийсь вищий сенс. Тому можна з упевненістю зробити висновок, що в тому числі завдяки УПЦ МП на окупованій Луганщині від України вже практично нічого не залишилося".

Я ж вважаю, що відповідальність за такий розвиток лежить не тільки на Росії (Кремлі та РПЦ – усі їхні звіти, плани, доктрини про те, що православ'я – зброя останніх 14 років, описані багаторазово, не будемо повторюватися), відповідальність лежить і на церкви, на персоналіях. Можна було б дорікнути керівництву УПЦ МП тих років, яким не вистачило сміливості зупинити це використання мощей у виборчих цілях, ці "пророцтва старців". Але, як ми знаємо, автокефальне крило УПЦ МП потрапило під прес. Блаженніший Володимир був у лікарні і від нього вимагали зречення, митрополит Олександр був фактично заручником. Відповідальність лежить на елітах регіону, які, підгодовуючи духовенство грошима, підсаджували їх на доктрини "русского мира" і "новий догмат" триєдності Русі. Відповідальність на центральних елітах, які дозволили перетворити церкву на інструментарій, не надаючи значення всім цим структурам, які фінансуються Росією.

Зараз Україна заходить у захоплюючий уяву етап створення нової церкви. І дуже важливо усім -від початківця правоохоронця до гуманітарного віце-прем'єра і перших осіб, вивчити уроки минулого, викладені у книзі з хльостким словосполученням у назві "анатомія зради".

Лана Самохвалова, Київ