Олесь Бердник. Зоряний журавель

Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

На запрошення нью-йоркського видавця Мар’яна Коця у вересні 1989 року український письменник Олесь Бердник відвідав Сполучені Штати. Під час заокеанської подорожі апостол безсмертя схотів познайомитися з модним фантастом Річардом Бахом (Richard David Bach; 1936); та непосидючий співець чайок десь ширяв країною. Для початку спілкування з колегою довелось обмежитися листом ввічливості.

За деякий час американський фантаст знайшов українця в Торонто, провінція Онтаріо. Вони побалакали по телефону – через перекладача.

- Я розповів йому про духовні рухи в Україні, – поділився спогадами Олесь Бердник в одному інтерв’ю. – У захопленні Річард підтримав ідею Духовних Республік, навіть пообіцяв приїхати до Києва навесні 1990 року. Повернувшись у США, я знову зв’язався з Річардом, запитавши навпростець: чи вірить він у можливість трансформації людини? Чи знає шляхи до нових рівнів буття, свідомості, чуттєзнання? Той уважно вислухав, занотував і присягнувся надіслати до журналу “Всесвіт” відповіді на всі запропоновані питання.

Відтоді неодноразово майстри майбутнього спілкувалися телефоном, листувалися. Коли 64-річний Олександр Павлович стисло розповів історію свого життя автору бестселерів “Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон” та “Ілюзії: Подорожі месії мимоволі”, Річард Бах здивувався й письмово зізнався:

- Скільки величі мало твоє серце, якщо ти обрав ці шляхи, вступаючи в битву з такими структурами. Не певен, чи вистачило б мені мужності, якби життя так склалося. Ми захоплюємося тобою! Ми всі – діти світла, і, поза всяким сумнівом, ми всі – єдина Душа!

*   *   *

У психоаналітичнім романі-феєрії “Пітьма вогнища не розпалює” український письменник-фантаст, футуролог, філософ, громадський діяч Олександр Павлович (Олесь) Бердник, автор доброї півсотні романів, повістей, збірок оповідань та поезій написав так:

- Діти – це не істоти, котрі ще не стали дорослими. Діти – це незалежне, неповторне, чисте, радісне людство. Діти – це прибульці зі світу любові.

І від першого факту його існуванні в цім світі то була чиста правда. Фактично він народився 27 листопада 1926 р., а офіційно – 25 грудня 1927 р. Добре, що діялося без плутанини з місцем: с.Вавилове Снігурівського району Херсонської (нині – Миколаївської) області. Бо засніженими шляхами його батько Павло дістався сільради, що знаходилась у сусідньому селі, – через місяць після народження сина. У свою чергу, секретар припустився двох помилок – записав поточну дату, як... дату народження, і задубілою рукою нашкрябав рік, що.. лише мав настати. Хоча плутанина з датою народження допомогла хлопчині, і в роки фашистської окупації малого не відправили до Німеччини.

Коли розумієш, звідки й хто ти, краще розкриваються невичерпні глибини власного серця. Тож Олесь на зубок знав свій родовід, до прадідів. Батько Павло Трохимович – сільський коваль, дід Трохим – сільський коваль, прадід діда – сільський коваль. Мама Марія Василівна – сільська вишивальниця, дід Василь (за лінією матері) – моряк, прадід Олександр – мостобудівник. А ще зважте, хлопчик народився під сузір’ям Стрільця, а значить, тяжів до земних пристрастей, хоча при цьому прагнув до Незвіданого.

*   *   *

Знаєте, про що малий мріяв? Про політ до Зірок.

- Але такий політ мені представлявся інакше, ніж це здійснилося в так званій реальності. Я вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо, силою бажання, думки, духовного прагнення.

У 1930 р. сім’я переїхала в Київ, кажуть, попервах жила на Передмостовій Слобідці (тепер – Гідропарк), через два роки – у родове село Кийлів Бориспільського району, де й пережила Голодомор 1932-1933 рр. Майбутній письменник школярем зазнав лихоліття німецької окупації.

У 1944 р. учень Київського геологічного технікуму Олесь Бердник добровольцем пішов на фронт, як скупо потім згадував - “повзав поруч зі смертю”, через поранення у квітні 1945 р. демобілізувався. По закінченні екстерном семи класів середньої школи в 1947-1949 рр. юнак навчався в театральній студії при Київському театрові імені Івана Франка. Там він став актором та водночас працював позаштатним журналістом у кількох столичних газетах.

Після палкого виступу на відкритих партійних зборах театру ім.Івана Франка в 1949 р. нерозважливого актора заарештували за “зраду Батьківщини”: тривала боротьба з космополітизмом. Так почалася його перша вимушена “відпустка” - за панування Сталіна й Каґановича в галузі мистецтва. Не всяка думка подобається людям, бо ж більшість сміливих думок – несвоєчасні. Тому на них і наважуються самі сміливці. У 1950 р. Олеся Бердника засудили за ст. 54 Кримінального кодексу УРСР до десяти років позбавлення волі в таборах Печори та Казахстану.

Невгамовного українця двічі ловили за спроби втечі, поки 1953 р. за ст.58/14 Кримінального кодексу РРФСР спецлагерсуд не впаяв ще десяти років позбавлення волі у таборі суворого режиму. Потрапивши під амністію 1956 р., Олесь Бердник повернувся в Україну, де розпочав літературну діяльність.

Знаєте, що він перш за все зробив на волі? Повернув борг. Будучи студентом, Олесь Бердник позичив сто карбованців у Михайла Стельмаха й не віддавав. Не встиг – зненацька заарештували. Так ось, із першого гонорару за першу збірку фантастичних повістей “Поза часом і простором” (1957), яку, до речі, рецензував Михайло Опанасович, Бердник... повернув борг.

Знаний літератор катерину прийняв, засміявся і мовив:

- Краще позичати, свідомо знаючи, що назад не отримаєш. Так приємніше...

*   *   *

Улітку 1957 р. випадково на Ярославовім Валу Олесь зустрів красуню Кармен. Після зйомок у фільмі Людмила, не перевдягнувшись, прямувала на лекції до Інституту театрального мистецтва. І юнак закохався, зробив дівчині пропозицію й наступного дня, почувши від родичів відмову, викрав. Що він сказав дружині?

- Вічна любов – щохвилинна реальність Буття. Якщо б у світі зникла любов хоч на мить, Світобудова звалилася б. І сонце, і квіти, і променисті очі жінок – все це відблиск Вічної Любові Тієї, Яка створила Всесвіт, – Великої Матері-Природи. Індивідуальна вічна любов теж є: якщо ми її не зустріли тут, вона чекає нас в інших світах.

У 1958 р. за підтримки Миколи Бажана Олеся Бердника прийняли до Спілки письменників України. Коли нема дійсності, рясніють науково-фантастичні романи “Стріла часу” (1960), “Серце Всесвіту” (1961), “Чаша Амріти” (1963), “Діти Безмежжя” (1964), “Хто ти?” (1966), “Зоряний Корсар” (1971), повісті “Людина без серця” (1957), “За чарівною квіткою” (1958), “Привид іде по землі” (1959), “Пора звести Блакитний Храм” (1959), “Марсіанські зайці” (1962), “Катастрофа” (1962),  “Сини Світовида” (1962), “Подвиг Вайвасвати” (1963), “Розбиваю громи” (1967), “Дике поле” (1967), “Покривало Ізіди” (1968).

Ні, наставника або вчителя, який би щодня й особисто передавав Істину, у нього не знайшлось. Але чи мав Олесь Бердник, бодай, справжнього друга та дорадника? Так. Кажуть, той сам завжди знаходиться – Великий Учитель, відомий світові за Новим Завітом та іншими народними переказами. Не міф він, не Бог, не містична істота, а Подорожній, який прийшов здалеку, щоб випробувати можливість перемоги над Смертю.

*   *   *

Олесь Бердник випромінював якийсь дивний магнетизм. Бородатий фантаст у береті, вдягнений у напіввійськовий стрій, замолоду скидався на легендарного команданте. Переказують, якось його сплутали з… Фіделем Кастро. Сталося це в середині 1960-х рр., коли про Кубу говорили багато. Тож приїхала до Рахова сім’я письменника, відпочивати. Ні, на тобі - комусь у райцентрі запаморочилося: здалося, то до них прилетів сам Фідель! Пішов поголос, зібралася юрба, і киянина на руках понесли центральною вулицею закарпатського райцентру.

Як пригадувала в одному інтерв’ю дочка від першого шлюбу Мирослава Бердник:

- Батько ніколи не ввижався дивакуватим сільським проповідником-відлюдником, яким його сьогодні малюють деякі газети. Він жив широко і красиво. Одного разу мама Люда запитала: “Що таке “Sherry Brandy”? Уранці він сів на московський літак та надвечір повернувся, аби почастувати дружину вишневим лікером. За покликом вмираючого академіка Бориса Леонідовича Смирнова, автора найкращого перекладу “Махабхарати” російською мовою, наприкінці квітня 1967 р. він спеціально літав із Києва до Ашхабада – на останню дружню розмову.

Із таким непосидьком не запліснявіти. Родина проїхала, мабуть, половину Радянського Союзу: Алтай, Памір, Тянь-Шань, пустеля Кара-Кум, фортеці гірської Сванетії, духовно потужний Ечміадзін. Виявляється, просто пояснювати джерело працездатності, коли розумієш природу натхнення. До 1972 р. друком з’явилося 20 романів і повістей знаного українського письменника-фантаста. Шаленою популярністю користувалися також авторські статті, часом і лекції з футурології.

*   *   *

Другою дружиною стала Валентина Сергіївна Бердник (у дівоцтві – Сокоринська; 1949), відома в подальшому як майстриня ляльок-мотанок. Від другого шлюбу з’явилося двійко дітей: донька Громовиця (1973), котра стала журналісткою та письменницею, і син Радан (Роман; 1985) – тепер економіст, менеджер зовнішньоекономічних відносин. У квітні 1972 р. на квартирі в Миколи Руденка, де мешкав Олесь Бердник, під час обшуку співробітники КДБ УРСР вилучили знамениту в колах української інтелігенції працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та дві... друкарські машинки. Останнє було злочином проти Партії!..

Обшук тривав 17 годин, і весь той час Валентина Сергіївна сиділа з кам’яним виразом обличчя, нерухомо. Бо знала, навіщо. Подушка на кріслі ховала портативну друкарську машинку, на якій згодом друкуватимуться звернення до Л.І.Брежнєва, громадських діячів, меморандуми Української Гельсінської Групи. Коли люди в цивільному погортали аркуші машинопису, то жахнулися: небесні прибульці, ченці, титани, боги, зоряні племена; міфи Еллади, Індії, Америки, повалення Люцифера, супротив Девів із Асурами, масова загибель зоряних світів. І ніякої керівної ролі КПРС.

- Мільйонні маси можуть бути зведені до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями влади.

Вимагаючи повернути вилучені твори, на знак протесту 28 квітня 1972 р. Олесь Бердник оголосив голодування, що тривало 16 діб. Цим він домігся зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом. Той… вибачився, але заявив, що “партійні органи не втручаються в діяльність КДБ”. 14 травня 1972 р. автору перелякано повернули друкарські машинки, але дозвіл на виступи ліквідували, твори друкувати перестали. У 1973 р. літератора виключили зі Спілки письменників СРСР.

*   *   *

Маючи силу духу, маючи на такі суворі рядки право, він писав в романі “Хто ти? ” (1966):

- Зрада нікому не приносила щастя. Навпаки, зрадники гинуть швидше, ганебніше. Проти них повстає сама суть природи, бо мати природа не любить зради: паразитів вона наділила найгидкішими формами і прописала їм жити в пітьмі, у смердяві і нечистотах. А людина?! Мисляча істота – і зрада? Це, певно, найстрашніша психічна хвороба, розклад, гниття заживо. Відмова від самого себе – навіки. Бо хто зрадив бодай один раз, уже ніколи не зможе повернутися на стежку добра і правди. Він покінчив з собою, він самогубець.

Репресії з боку КДБ УРСР тривали: обшуки на квартирі, вилучення рукописів,  конфіскація друкарських машинок, що були єдиним знаряддям праці фантаста. Жахливі роки безгрошів’я та безробіття. Зазнаючи жорстоких утисків та буденних переслідувань, 1974 р. Олесь Бердник навіть подав прохання дозволити йому виїхати з СРСР. Куди там - посадили на ще коротший ланцюг.

Поставте себе на місце Олеся Бердника: що б ви зробили? Він точно знав. І... проголосив Святу Україну та почав розробляти проект “Альтернативна Еволюція”. Забирали голос на Батьківщині - він передавав численні публікації за кордон. Якось природно, дружніми каналами, ніби весняними струмками, за Залізною Стіною непереборно задзвеніли нові повісті Олеся Бердника.

*   *   *

Саме 1975 р. в Нью-Йорку англійською мовою з’явилася повість “The Apostle of Immortality” (“Апостол Безсмертя”), що стала першим перекладом англійською мовою літературних творів Олеся Бердника. Передмову до видання уклав почесний професор славістики Уолтер Смирнів (Walter Smyrniw; 1934) з МакМастерського університету (Онтаріо, Канада), чиї наукові студії поширювались у діапазоні від Фрідріха Ніцше до Лесі Українки та Івана Тургенєва.

- Жити - це виявити в собі неосяжні можливості, або, як прекрасно сказала Леся Українка, дорівнятися до себе.

Із покоління в покоління передавався у них той ген допитливості.

Так, коли поринути в далеке минуле, до війни, ще малим, Олесь Бердник уперше переглянув фантастичний фільм - “Космічний рейс” (1936) режисера Валися Журавльова, знімальну групу якого консультував сам Костянтин Ціолковський! Бачили ті незабутні науково-фантастичні сімдесят хвилин? У сріблястому ангарі, на ажурній естакаді лежав сталевий тулуб гігантського міжпланетного ракетоплану. На спідометрах миготіли показники фантастичної швидкості - 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11 тисяч кілометрів на годину. А потім стовпи вогню - і політ!

Діялося це в колгоспній конторі родового села Кийлів Бориспільського району, що стояла поряд із кузнею батька, Павла Трохимовича. Той революційний, як для свого часу, перший радянський фільм про підкорення космосу, часто згадував Олесь Бердник, бо картина стала для майбутнього літератора:

- Чарівним ключем для відкривання якихось втаємничених замків у моєму єстві. Той отвір ніколи вже не заростав, крізь нього магнетично дихав легіт Вічності, кликав, манив, обіцяв. Відтоді мене вабили будь-які книги, пов’язані з далекими світами, з чаклунством, з астрономією, з фантастичними ідеями.

Цікаво, що від колишнього бувалого мореплавця діда Василя онукові у спадок лишилися дві дореволюційні книжки, зокрема - “Популярна астрономія” (1880) та “Кінець світу” (1895) французького астронома Каміля Фламмаріона (Camille Nicolas Flammarion; 1842-1925), котрий першим спостерігав на поверхні Місяця дивні світлові імпульси. Побутував навіть сімейний переказ: коли Василя Олександровича покликав у далеке плавання Отець, лише тоді з дідових рук вислизнула книга “Про невідоме” самого “співця живого Всесвіту”, як сучасники називали Фламмаріона - до останнього подиху дід Василь читав той трактат.

Ще й таке. Невгамовний батько Олеся Бердника, сільський коваль Павло Трохимович все життя майстрував… perpetuum mobile, вічний двигун.

*   *   *

Тим часом, 13 серпня 1976 р. вийшов наказ Головного управління охорони державних таємниць №31 Ради Міністрів Союзу РСР із позначкою “для службового користування”. У ньому сухо йшлося:

- Вилучити з бібліотек загального та спеціального користування й книготорговельної мережі СРСР книги Бердника Олександра Павловича (Олеся Бердника)”. – Мовляв, що це він собі дозволяє, товариші?!?

Восени 1976 р. Олесь Бердник почав перемовини з письменником Миколою Руденком, правозахисницею Оксаною Мешко та затятим дисидентом Левком Лук’яненком: на часі створення… Української Ґельсінської Групи (УГГ). 9 листопада 1976 р. О.П.Бердник став її членом-засновником, підписавши Меморандум №1 “Вплив Європейської Наради на розвиток правосвідомості в Україні”, де обґрунтовано появу правозахисного руху, наведено список українських в’язнів сумління. Батьківщина пильніше почала придивлятись до Зоряного Журавля. А він у період від кінця 1976 р. до самого арешту 6 березня 1979 р. брав якнайактивнішу участь у складанні й підписанні десятків листів та меморандумів на захист заарештованих і засуджених борців за права людини в СРСР, у тому залізному Союзі непохитної одностайності та мовчання.

У громадського діяча та філософа Олександра Бердника неодноразово влаштовували обшуки: за традицією гебешники вилучали найдорожче – книжки, рукописи, друкарську машинку. І ніяк не могли відібрати Всесвіт. Наприкінці серпня 1976 р. члени УГГ, рахуючи й Олеся Бердника, оприлюднили документ № 2 “Главам урядів держав-учасниць НБСЄ. Нові репресії і новий етап правозахисного руху в СРСР”, де рішуче вимагали звільнити всіх заарештованих членів Гельсінських груп у всіх країнах світу.

Маловідомим і досі залишається його “Меморандум ініціативної ради альтернативної еволюції” від 7 грудня 1976 р, надісланий “Об’єднаним Націям, Комітетові по захисту оточуючого середовища (УНЕП), усім людям доброї волі”. 14 жовтня 1977 р. активісти УГГ, котрих з якихось причин ще не закрили, надіслали до Ради Міністрів УРСР всі необхідні документи задля офіційної реєстрації Групи, вимагаючи визнати громадську правозахисну організацію юридичною особою. Від імені УҐГ 9 листопада 1977 р. Олесь Бердник написав “Маніфест Українського правозахисного руху”. 9 травня 1978 р. письменник надіслав відкритого листа до Комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, “Amnesty International”, особисто Генсеку ЦП КПРС Л.І.Брежнєву, на додаток український письменник оголосив голодування, вимагаючи звільнення заґратованого інваліда Великої Вітчизняної війни Миколи Даниловича Руденка, поетичні збірки якого рішенням Головліту (1978) були вилучені з продажу та з бібліотек СРСР. Незбориме було плем’я…

*   *   *

За звинуваченням в “антирадянській агітації та пропаганді” Олеся Бердника заарештували 6 березня 1979 р. Пригадали все: участь, складання, підписання численних листів і меморандумів на захист заарештованих і засуджених борців за права людини. З-поміж іншого літератору інкримінувала написання і розповсюдження самвидавом статей “Альтернативна еволюція” (1974-1996), “Свята Україна” (1980), “Свято Матері й Дитини”, поеми “Закляття” (1979), сумно присвяченої 325-річчю приєднання України до Росії, участь в “антирадянській організації” (УГГ) тощо.

Власне, цього було досить, аби отримати... мінус п’ятнадцять років майбутнього.

Звертаючись до Росії, пізніше він прямо напише в статті “Терновий вінець України”:

- Я виходжу до тебе у пустельне вранішнє поле, двоголовий орле Росії! Я сам-на-сам викликаю тебе на ґерць, як це велось в казкові часи! Діва-Україна благословила мене на подвиг і сказала на прощання – бийся без щита! І я стою супроти тебе, древній Драконе, з відкритими грудьми – але безстрашно! Йди сюди – зі своїми в’язницями, бюрократичними бандами, царями, вождями, стукачами, провокаторами! Ти не зможеш перемогти мене, бо я – Безсмертний Дух України!

Рідні офіційно дізналися про арешт О.П.Бердника тільки через два тижні.

Аби апостол безсмертя трохи перепочив від справ праведних, за згодою з профспілкою йому дали другу вимушену “відпустку” – за часів сприяння культурі Брежнєва та Андропова то було запросто.

Що міг вдіяти борець із режимом? Засобів боротьби з політичними катами небагато: від першого дня ув’язнення громадський діяч розпочав голодування.

Тільки той, хто ніколи не потрапляв у 5-е Управління чи Слідчий відділ КДБ, має нахабство писати: “Під час слідства Бердник визнав “помилки”.

Чомусь на виїзному засіданні в м.Кагарлик 17-21 грудня 1979 р. Київський обласний суд засудив О.П.Бердника за ст.62, ч.2 Кримінального кодексу Української РСР за звинуваченням: “Участь в УҐГ; антирадянська діяльність та пропаганда”. Шість років позбавлення волі в таборах суворого режиму та п’ять років заслання. Зоряного Журавля визнали особливо небезпечним рецидивістом та етапували до табору особливо суворого режиму ВС-389/36, станція Чусовська Пермської області.

Наче на нерозумних дітей, він подивився на суддів, а подумки, мабуть, майнуло:

- Прости їх, Господи, бо не відають, що творять. Краще об'єднаними зусиллями всіх країн і народів ви б шукали наукове, технологічне рішення регенерації Чорної Діри, аби відновити Цілісність Світу. У такій “спільній Справі”, про яку мріяв великий мислитель Микола Федорович Федоров, я переконаний, людство знайшло б шляхи до Всеєдиного, Вічного Світла, яке однаково гряде...

Із 1972 р. саме через “Перм-36” під грифом “звинувачені в антирадянській агітації та пропаганді” пройшла еліта радянських політв’язнів: Василь Стус, Левко Лук’яненко, Валерій Марченко, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Володимир Буковський, Натан Щаранський, Баліс Ґаяускас та інші. Тут, у карцері колонії, 4 вересня 1985 р. за нез'ясованих обставин загинув поет Василь Стус.

*   *   *

Від 16 травня 1980 р. Олеся Бердника запроторили в табір суворого режиму ВС-389/36-1, у селище Кучино Чусовського району Пермської області. І того режиму виявилося замало, чорна діра повернула бранця на ідеологічну “профілактику”: із 7 вересня 1981 р. до 13 січня 1982 р. він скнів у СІЗО КДБ у м.Києві. Хоч як ламали слідчі, а в лютому 1982 р. Зоряний Журавель відмовився свідчити проти Михайла Гориня. Ні – то ні. 7 вересня 1982 р. О.П.Бердника кинули в табір суворого режиму ВС-389/35, станція Всехсвятська все того ж Чусовського району. Головне було – відірвати від рідного коріння, від українського оточення, зробити безбатченком і манкуртом. Пам’ятаєте, Дао циклічне, але справжній Закон усього досягає природно.

Каральні органи натомість намагалися правду здобути силою. Улітку 1983 р. чорна діра повернула бранця на ідеологічну “профілактику” – за будь-яку ціну Києву терміново були потрібні показники з “перевиховання”. У 1984 р. справу Олеся Берника переглянули, й засудженого помилували – на підставі Указу Президії Верховної ради УРСР від 14 березня 1984 р. До речі, про загальну амністію.

Змучений письменник повернувся до сім’ї у с.Гребені, що під Києвом. Він прагнув родинного затишку, розуміння, можливо, теплої участі. У кожного трапляються дні, коли жадаєш, аби й тобі щось подарували. За просто. І тут мав місце ще один конфуз у житті апостола безсмертя. На нього знову районне начальство в Кагарлику подивилося, як на… пришелепуватого: всі рвуться до Києва, а цей, міський йолоп, прохає дозволу оселитися на селі!

Бовдури з тодішнього начальства Кагарлицького району не знали, що сили Олесь Бердник шукав у малої вітчизни. Бо його родове село Кийлів саме лежить навпроти Гребенів, тільки – на іншому березі Дніпра! Тут, майже півстоліття тому – по той бік Славути – він малим потрапляв у вир чудернацьких німих кінофільмів, які задля освіти місцевих селян демонструвалися в колишній Кийлівській церкві.

- То був наче прорив у часі й просторі, бо можна було бачити, і далеке минуле, і ще ненароджене прийдешнє. І казкових істот, ніби вигаданих людською уявою, і чужі краї та континенти, що здавалися небувальщиною.

Коли кіномеханік вимикав чарівного ліхтаря, Олесь залишався наодинці з власними думками. Як це було давно… У дитинстві, коли ще ти вмієш літати…  Хлопчина часто дивився на Дніпрові кручі, що бовваніли на іншому березі:

- Бо мені здавалося, що там мають жити особливо сильні люди. І, пам’ятаю, коли вже почав шукати істину, звернувся до йоги і прагнув віднайти Шамбалу.

17 травня 1984 р. газета “Літературна Україна” розродилася статтею О.Бердника під назвою “Вертаючись додому”, у якій автор, начебто, спокутував гріхи та паплюжив ближніх, мовляв, “Ґельсінський рух є творінням ЦРУ”, а М.Руденко і Л.Лук'яненко, “якби в них була справжня мужність, давно зійшли б зі шляху антипатріотизму і добровільної самоізоляції”. Сатья-Юга, Світла епоха ще не настала. Ніхто ще не бачив Світанку, хоча окремі сміливці бігали його виглядати.

*   *   *

До літературної праці український фантаст повернувся 1985 р., коли було перевидано роман “Хто ти?” Узагалі, з 1986 р. по 1996 р. Олесь Бердник видрукував добрий десяток книжок: “Падіння Люцифера” (1987), “Вогняний Вершник” (1989), “Де ти, кобзаре?” (1989), “Пора звести Блакитний Храм” (1989), “Дивні Грицеві пригоди” (1989), “На вогні святому спалимо розлуку” (1990), “Хто зважиться - вогняним наречеться” (1990), “Лабіринт Мінотавра” (1990), “Серце Матіоли” (1990), “Пітьма вогнища не розпалює” (1993) , “Песнь надземная” (1996).

Не відійшов письменник і від громадської діяльності. Зокрема, 1987 р. О.П.Бердник заснував громадську організацію “Ноосферний фронт “Зоряний ключ”, метою якої вбачав “зберегти духовні цінності народів і племен, набуті у віках тяжкої космоісторії, які безповоротно втрачаються і девальвуються в круговерті псевдоцивілізації”.

- Ну, що з цього інопланетянина було взяти? – поблажливо подумали товариші.

Та коли інструктор сектора преси ЦК КПУ уважно почитав новий роман “Вогнесміх” (1987), то й узагалі заспокоївся: Олеся Бердника вкотре прийняли до Спілки письменників СРСР.

Не маючи можливості жити в щасливій державі, 1989 р. О.П.Бердник у думках намагався оформити власну країну. 16-17 грудня 1989 р. Ноосферний фронт “Зоряний ключ”, який формально працював при Республіканському планетарії, проголосив створення “Української Духовної Республіки”, такої собі побратимської, ноосферної спілки українців усього світу.

Мета? Подолати ідеологічні, конфесійні, партійні, світоглядні та інші відмінності, аби знайти спільний соціальний та духовний критерій задля всіх дітей Матері-Нації. Жменя футурологів-романтиків звернулася до народів Союзу РСР та всієї планети - йти цим шляхом. Бо саме Зоряне Братерство Духовних Республік - дорога до порятунку Землі та її цивілізації.

Звідки вона взялася така? Уперше її, між іншим, проголосив Григорій Савич Сковорода. Це ідея держави не географічної й політичної, а духовної, яка створюється за любов, дружбу, побратимство. Територіальну Україну можна знищити, закидати бомбами, економічно задушити, але духовну – зась! Не перше століття Москва все робить задля того, аби весь слов’янський регіон перетворити на мовчазну колонію. Гинуть освіта, культура, мистецтво, фундаментальні та прикладні науки, адже це основа національного буття!

Що бовваніло за новою громадською організацією “Українська Духовна Республіка”? Потрібен був освічений народ, і Олесь Бердник невтомно читав лекції з “нетрадиційної космогонії” під назвою циклу “Школа Астросталкерів". Потрібна була ідеологія. Й Олесь Бердник заснував газети “Свята Україна” та “Згода”.

Потрібні були кошти, а тут, як на зле, до літератора з комерційною пропозицією звернувся перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко. Ґречно запропонував: поки не завершена офіційна реєстрація громадської організації, користуйтеся одним із рахунків українських… комсомольців. У газетах опублікували той номер, куди й насправді пливли матеріальні пожертви на “Українську Духовну Республіку”. Гонорар від чергової книги Олесь Бердник переказав туди ж. Додайте тисячі грошових переказів з усієї України, відправлених на комсомольський рахунок, про що свідчили потім надані провідникові УДР копії квитанцій. Коли врешті-решт громадську організацію “Українська Духовна Республіка” зареєстрували, перший секретар ЦК ЛКСМУ Анатолій Матвієнко зніяковів:

- Товаришу, та на вашому рахунку лише 300 рублів.

*   *   *

У 1989-1993 рр. українського фантаста зробили виїзним письменником, й О.П.Бердник здійснив творчі відрядження в США, Канаду, Індію, на Тибет, де зустрічався з Річардом Бахом, Святославом Реріхом, тибетськими ламами. Душевного спокою не побільшало. Внутрішня рівновага – то усвідомлення виконаного обов’язку. Аби здійснити велику справу, потрібна Висота. Восени 1991 р. Олеся Бердника висували – щоправда, не зареєстрованим – але кандидатом у Президенти України.

На останню публічну зустріч президента Астероїда Свободи перетворився 1 грудня 1996 р. ювілейний вечір у київському "Українському домі", присвячений 70-літтю від дня народження та 40-річчю літературної діяльності О.П.Бердника. То була остання зустріч Олеся Бердника з масовим читачем.

Від березня 1997 р. за станом здоров’я апостол безсмертя громадською та літературною діяльністю не займався. Поточну роботу УДР, листування з читачами, персональні зустрічі здійснювали члени родини. Хоча до останнього творчого подиху Олесь Бердник лишався непосидючим путівником, бо життєві лінощі – це безпідставна відмова від життєвого уроку. Лінько повсякчас повертатиметься на земну стежку, аби врешті-решт вивчити потрібне завдання.

У той період життя Олесь Бердник здебільшого ходив біля клаптика дачної землі, оскільки змалку любив щось плекати. На Кагарличчині у фантаста рясно родило все: від огірків і томатів до соняшників і редьки. Понад усе просто буяли обожнювані письменником квіти. Твори Бердника ошатно вдяглись у більшість мов світу. За дослідженнями, проведеними в Канаді, нині Олесь Бердник входить до першої десятки східноєвропейських авторів, що перекладаються англійською та французькою мовами.

*   *   *

18 березня 2003 р. Олесь Бердник дочекався: Велика Матір Всесвіту мовила:

- Дитино, таки почалася Сатья-Юга, Світла епоха, яку заповідали Великі Вчителі. Сідай, голубе, на моє Зоряне Покривало, поправ терновий вінець, ми справді навчимося літати.

Тіло письменника поховали на високих Дніпрових кручах у с.Гребені Кагарлицького району Київської області, де покійний проживав з 1978 р. Поховали на своїй землі, на території власної дачі. У такий спосіб він оживив легенду про Світонію, вплів її в хаос сучасного життя, в екстремум зростання техногену, який перешкоджає духовній еволюції, - і подарував цю методу своєму народу й усьому людству.

- У годину самого похорону люди раптом побачили вгорі Журавлиний Клин, – пригадувала його дочка, Мирослава Бердник. – Коли труну батька опускали в землю, птахи над могилою перебудувалися, ніби приймаючи в стрій його душу. І – полетіли собі до рідних гнізд, на Схід.

Олександр Рудяченко. Київ