Сергій Тихий: "Перемагають лише переможці". Пролог і розділ 1

Ми починаємо публікацію розділів книги публіцистики Сергія Тихого «Перемагають лише переможці», яка нині готується до друку

Співвітчизникам, яким ще хочеться пожити. Просто – пожити, скільки Бог дасть, без нескінченного очікування вікопомних самітів і доленосних виборів; без пекучого сорому за своїх, бо немає для того приводів, і без пекельної ненависті до чужих, бо немає в тому потреби. Просто пожити в державі, яка зветься Україною – в такій, яка хоч трохи схожа на ту, про яку мріяли і мріємо. Я навіть ладен тост національний змінити (тимчасово!): не «Будьмо!» – а «Дочекаймося!»

ПЕРЕМАГАЮТЬ ЛИШЕ ПЕРЕМОЖЦІ
Книга публіцистики

ПРОЛОГ

Я пишу це в дні, коли ми не програли і не перемогли, коли віри, здається, уже немає, але остаточно зневірюватися, ми це твердо знаємо, не маємо права; коли заперечення стало звичкою і єдине на чому, здається, тримається Україна — це генетична українська упертість і напрацьоване поколіннями уміння виживати й навіть жити незалежно від зовнішніх обставин включно з владою, якою б вона не була.

Періоди війни добре відомі: патріотичний екстаз перших днів і місяців — серединна впертість — і, якщо перемоги не видно, у кінці — напружене чекання розв’язки. Будь-яка війна вигорає в душах. Ні, в окремих людей усе по-різному: в когось патріотичний підйом ніколи не вщухне, а хтось — одразу капітулював. Ми не про них, не про окремих людей, ми про націю, яка з них складається. Україна воює вже п’ятий рік. Це довго. Як ми себе почуваємо?    

Цю книжку автор взявся писати, у першу чергу, для самого себе. Мені теж треба визначитися, я теж хотів би впевненості, хотів би знати скільки у нас в Україні «наших людей», для яких вільна, «непідмосковська» Батьківщина — це зараз найголовніше. Я хотів би пересвідчитися, що наших спільних — сили, розуму, терпіння і надії — вистачить, щоб вистояти, і водночас я теж втомився чекати українського «Вашингтона з праведним законом», і я теж достеменно не знаю, за кого мені голосувати на всіх виборах, які наближаються. Тобто за ЩО голосувати я знаю, а за КОГО — ні.

Але я втомився також існувати в режимі лабораторної жаби, яка реагує на струм (поточну інформацію) рефлекторним скороченням м’яза — звичною уже зрадою/перемогою в соціальних мережах. Поговорили сьогодні — поговоримо й завтра. А хочеться іншого. Хочеться думати, читати, чути про головне без домішок другорядного, по суті, про те, про що ми уже мовчимо (бо скільки ж можна повторювати?), чого не договорюємо (бо є ж дещо, про що вже й говорити соромно). Словом, хочеться свіжого, зрозуміло, що не остаточного, але знання про наболіле, про те, що реально хвилює, на що треба собі дати відповіді, якщо ти є частка народу, а не «населення». Говорити — нехай комусь це видається наївністю — без конспірологічного всезнайства й вигадок, надимання щік і мудрування; з погляду звичайної, просто непогано вихованої людини, яка навчалася у хороших вчителів, читала хороші книжки й має уявлення про логіку. Нас таких в Україні мільйони, то чого ж нам покірно підкорятися мережевим стереотипам, перетворюючись на проценти соціологічних досліджень?

Мабуть, комусь це смішно, але щоразу, коли я чую, як хтось, нехай і без жодних пояснень, але запевняє: «ми переможемо!» - у мене на мить ніби відлягає від душі, стає легше жити. І мені не потрібні аргументи. - Ну, так же не можна! Це ж лише слова - обов’язково скаже хтось дуже виважений і раціональний. Я навіть сам трохи соромився цього відчуття, але з часом, коли зрозумів, звідки воно - перестав. Мені просто дуже подобається чути, як звучать ці два слова, сказані разом: «ми переможемо». А натомість, страшенно дратує масове ниття і вселенська зрада: все пропало, нас здають, нас міняють на Сирію, ми всім набридли, правди немає, «вата» нас задушить, корупція непереможна… Коротше: зрада на зраді їде і зрадою поганяє.  Якщо ми, нарешті, не позбудемося цього комплексу жертви – усіма упослідженої і нещасної, то буде нам погано. Перемога не дається будь-кому, в першу чергу тому, хто її не достойний і не вірить в неї. Ми остаточно переможемо лише тоді, коли змінимо ментальний код нації, коли станемо народом переможців, а не вічних «всьопропальщиків».

Звідси й назва книжки – «Перемагають лише переможці». Працюючи над нею, я вирішив спеціально поговорити з трьома людьми (ці інтерв’ю опубліковані, їх легко знайти на сайті Укрінформу), мені було важливо дізнатися їхню думку про те, що зачіпає мене, і тому я буду інколи посилатися на них. Поясню свій вибір.

Ігор Кобрин — кінорежисер, лауреат Шевченківської премії, автор кількох блискучих робіт про українську історію. Одна з них — трисерійний документальний фільм «Апельсинова долька» (2004 р.) — про 1918 рік — ключовий до розуміння становлення і поразки тієї, сторічної давнини української державності.

Володимир Кулик — доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Отакий довгий титул у Володимира Михайловича, але тут все важливо саме в розрізі цієї книжки. Колись ми працювали разом на кількох медійних проектах і тому — на «ти».

Ольга Мусафірова — журналіст, власкор «Новой газеты» в Україні. З нею — ми теж на «ти», бо працювали разом ще в газеті «Комсомольское знамя». Як Оля опинилася серед трьох експертів цієї книжки? По-перше, якщо б журналістам в Україні присвоювали розряди, то у неї був би найвищий з усіх можливих — таких журналістів, як вона, в Україні обмаль. А по-друге, з нею не те, що «цікаво», а й треба говорити, бо Ольга Мусафірова народилася і виросла на Вінниччині, навчалася в Києві, працювала на Донбасі, знову у Києві, а потім — тривалий час і до тепер — є власкором московських центральних газет з першої п’ятірки. Спочатку в «Комсомольской правде», а з 2011 року — в «Новой» — мабуть, єдиному на сьогодні російському ЗМІ, в якому працювати не соромно.

Ця книга не дає оцінки поточних подій, вона про те, що не спливає за день чи за місяць. Це те, що навіть не має шансу закінчитися разом з війною… Ану я спробую побути не те що вашим представником, а просто розповім про те, що я сам надумав, як дійшов тих чи інших висновків, зроблених, передусім, для самого себе. Постановка таких принципових запитань і спроби відповідей на них — це і будуть розділи книжки «Перемагають лише переможці». Як вони формулювалися, ці запитання? А з Фейсбуку. Тобто з моїх блогів про те, що хвилювало. Переважно, вони про україно-російську війну в усіх її проявах, і тому я називаю їх з військовим «відтінком» — блог-пост. По одному блог-посту поставлено, як епіграф до кожного розділу.

«Перемагають лише переможці» зовсім не обов’язково читати послідовно, розділ за розділом. Можна й просто, коли думатимете про щось подібне (а таке і з вами, я знаю, трапляється і траплятиметься),  подивіться, що з цього приводу думає інший. А розділи будуть такі.

Тривоги пост: Де ми опинилися?

У світі, якось непомітно для українців, зайнятих своїми надіями, розчаруваннями, пошуками, суперечками, війною, — все пішло не так, як гадалося: не туди, шкереберть, догори дриґом. Україна ціною двох революцій і кривавих жертв не лише Януковича повалила. Підписавши угоду про асоціацію з Євросоюзом, — Україна змінила вектор власної історії. А де вона нині, чотири роки по тому, та об’єднана Європа, до якої ми йшли з такими надіями й жертвами? Що коїться зі світом? Куди ми йдемо сьогодні? Чи встигаємо дійти?

Що ми самі про себе думаємо?

Вирішальна битва цієї війни — уже не на Сході гримить. І саме вона все визначить, а не вибори, яких чекаємо з тривогою. Вибори — то вторинне. Головне ж те, що народ сам про себе думає. Якщо розібратися, це не лише про нас, це про будь-який народ у світі. Співвідношенням того, що ми вже звично називаємо #перемогою і #зрадою, буде вирішено долю України.

Чи може бути дві історії в України?

Здається, відповідь однозначна: ні. Утім Україні й досі доводиться існувати саме за таких умов. Одна історія (тобто її радянсько-російська версія) залишається глибоко вкоріненою в свідомості мільйонів (недарма ж Москвою на це покладено стільки часу, ресурсів і людських життів). Інша історія — реальна, українська — тільки-тільки проступає, мов, затоплений материк з-під темної води забуття. Історія має бути правдивою, тобто не має права уникати того, про що, іноді, не хочеться згадувати, і, разом з тим, вона не існує без міфу. Як знайти баланс першого й другого?

Як Сталін соборну Україну будував

Цей розділ — тест на правильне розуміння попереднього. Радянська імперія завдала українцям колосальних втрат і горя: грабіжницькі колгоспи, знищення і тотальна русифікація еліти, зрештою, Голодомор — мільйони загиблих, десятки мільйонів ненароджених. Але для того, щоб усе це українське нищити й палити, треба було спочатку дати йому прорости. І більшовики на це пішли в 20-ті роки ХХ століття, в рамках політики «коренізації», дарма, що потім злякалися і різко здали назад. Початки державних інститутів — нехай зрадянщених і холуйських щодо Москви — це вони заклали, більшовики. Україна, УРСР, як держава-засновниця ООН — результат сталінських дипломатичних маневрів, але це факт. Зрештою, сама територія сучасної України — з Прикарпаттям, Закарпаттям, Галичиною, Буковиною і, даруйте, Кримом — хіба це не є одним з підсумків українського буття під Совітами? Так от. Згадки про все це слід сприймати спокійно, з достоїнством, і саме тоді, коли це стане нормою, ні в кого не вистачить нахабства ставити під сумнів те, що належить нам по праву.

Хто тут українці?

Чи є в Україні росіяни, які щиро називають себе українцями? Чи можна їм вірити? А як бути з євреями, що теж вважають себе українцями? Взяти їх у свою сім’ю — краще і продуктивніше, ніж вічно вважати цих людей чужими. Чи можна в комусь помилитися? Авжеж! Але в абсолютній більшості випадків помилки не буде. Бо таки мав рацію основоположник марксизму: бутність визначає свідомість!

Покаяння — як звільнення, або Кому перед ким каятись?

Українцям треба навчитися з достоїнством визнавати наявність своїх власних садистів, стукачів, убивць, нелюдів. Треба спокійно, не приховуючи нічого, називати їх на ім’я. Зло має бути персоналізованим і названим. Це не має жодного значення, хто перший визнає провини предків — поляки чи українці — тут не йдеться про пріоритет, і це не базар, де зважують чуже і своє сумління. Але коли це стане для нас нормою, лише тоді можна й треба казати: дозвольте українцям теж мати своїх негідників. Вони — окремо, їх жменька, а народ — окремо, десятки мільйонів.

Ти розмовлятимеш українською, наволоч?!

Марно очікувати продуктивної відповіді на подібним чином поставлене запитання. А на яке варто?

Навесні я гуляв з онуком на дитячому майданчику. Там були десятки дітей, переважно з молодими батьками. Більшість цих мам і тат народилися вже в незалежній Україні. Ті з них, хто на кілька років старші, так само, навіть «перестройки» не пам’ятають і у перший клас пішли вже після 1991-го. Так от: я не почув там жодного українського слова. Всі ці молоді люди виросли російськомовними. І відтворяться у цій якості і в своїх малих дітях. Які у нас є шанси у цивілізований спосіб змінити цю даність?

Як правильно ненавидіти?

Нам було конче потрібно піднімати її хвилю в 2014-му. Без ненависті нормальна людина не може стріляти в іншу людину, а шляхетний воїн перетворюється на вбивцю. Але впустивши в себе цю чорну субстанцію, дуже важко з нею жити. Де межа ненависті? На що вона має перетворюватись із часом? Нам належить це визначити, намацати.

Як співіснувати з «русским миром»?

Те, що коїть Росія зараз в Україні і в світі, — це Зло заради Зла. А відтак, жодної перспективи нема у сучасної російської культури. Так, там теж є різні люди – письменники й актори, які не торгують сумлінням, але на поверхні – ті (їх абсолютна більшість), хто цілком комфортно і без зайвих запитань з цим абсолютним же Злом не тільки співіснує, а й виторговує собі подачки. Навіть Каїнів гріх братовбивства спокутувати можна. Але непростима спроба виправдати Каїна, замовчати скоєне, видати його за святе благо, не кажучи вже про те, щоб розцяцьковувати його різними витребеньками… Цього розуміння українцям достатньо, щоб забувши про сфальшовану ностальгію, зосередитися, нарешті, на собі, на своїх; щоб згадати про те, що існує культура великого світу?

А може, поїхати звідси, або Чому не варто спішити засуджувати?

А вам ця думка не спадала? Було, правда? Ну, не всі, звісно, але переважна більшість українців в «мобільному» віці, ті, кому дозволяють обставини, уявляли себе в еміграції. Втім, є у нас й люди — їх теж чимало — які таких думок соромляться. І чесно кажучи, саме вони мені симпатичні. І саме до них хочеться звернутися: нічого соромного у від’їзді з України немає, навіть нині, якщо ви звісно, не підлягаєте мобілізації. Чим більше народ розпорошений світами — тим більше його знають.

Скільки нас, і чому нас не переможуть?

Буває, коли трапиться новина про чергове соціологічне дослідження, починаєш додавати до тих, хто «за» цифри з графи «скоріше за», або «не проти» — і однаково не заспокоюється душа. Скільки нас зараз — тих, для кого Україна вільна, «непідмосковська» — цінність, що не підлягає сумніву на п’ятому році війни? Чи, може, нас побільшало?

Коли і як закінчиться війна?

Людство знало і 30річну війну, і 100річну… Але це — як лічити. Скільки уже україно-російській війні, якщо лік вести від погрому, який вчинив у Києві володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський 1169 року? Чи, може, від Батуринської різанини 1708-го?

Якщо так, то нинішня наша, п’ятирічна, гібридна — це лише епізод війни, яка, здається, вічною… Утім, колись і ця війна закінчиться і це точно буде наша перемога. Це програвати треба швидко, бо нащо ж з програшем довго мучитись? А перемагати можна й довго…

Надії пост — Ера щирості, або Чи був сенс

Майдан. Наші недруги фантазують, ніби його «проплатив» Захід, а народу України відводилася лише певна, другорядна роль. А нумо припустимо, що так і було. Народ, як від нього вимагалося, на Майдан вийшов. Однак він «зіграв» не те, чого від нього хотіли, а самого себе з усією щирістю, «зіграв» себе таким, яким він є насправді. З громадянами, обивателями, героями, зрадниками, подвижниками, тітушками… Дивіться, мовляв, це ми. Саме ця щирість визначила все, що було тоді, взимку 2013–2014-го. Оця відчайдушна щирість. Вона, схоже, залишається в наших руках єдиною зброєю, яка здатна перемогти і тепер, через 5 років, і переможе іще, скільки треба буде…

РОЗДІЛ 1. Тривоги пост: Де ми опинилися?

Якесь відключення від інформації. Її занадто багато. Мозок не може її більше вбирати, як з певного моменту перестає вбирати дощ земля — ​​і вода біжить її поверхнею. Як не пропустити правду, як помітити життєво важливе, ну, нехай, не пропустити справді корисне — це все стає питанням життя і смерті. Утім для журналістики, ЗМІ — це вже сталося. Але скоро, дуже скоро, те ж саме можна буде сказати і про людей. Професійна журналістика і людська спільнота можуть вижити тільки разом, повернувши довіру й повагу одне до одного.

Блог-пост 11.11.2015 

Почну з того, до чого більше не хочу повертатися, але що буде постійно в нашій розмові присутнє, нехай і неявно. Ми ж не «пікейні жилети» з-під кафе Фальконі у старій Одесі, а сучасні люди, в яких купа проблем і нема часу щоразу повертатися до очевидного і вже вкотре сказаного. Нумо, кажу я собі, зафіксуймо ці речі і більше не витрачатимемо на них час.

У світі, якось непомітно для українців, зайнятих своїми надіями, розчаруваннями, пошуками, суперечками, війною, — все пішло не так, як гадалося: не туди, шкереберть, догори дриґом. Україна ціною двох революцій і кривавих жертв не лише Януковича повалила, вона змінила вектор власної історії, підписавши угоду про асоціацію з Євросоюзом. А де вона, та об’єднана Європа, до якої ми йшли з такими жертвами й надіями чотири роки по тому?

Німеччина у мріях підраховує прибутки від розподілення і торгівлі російським газом, який поставлятиме їй Північний Потік-2. Цей газ, на відміну від звичайного, і пахне, і колір має. Утім фрау Меркель рецептори відключила. Заради національних інтересів, звісно.

Франція тільки ззовні така благополучна й пахне не газом, а паризькими парфумами. Насправді, вона розділена по багатьох болючих і не дуже й то виліковних розламах: праві — ліві — неонацисти, білі — чорні, християни —мусульмани… Мсьє Макрону доводиться грати на різну аудиторію, а ще й від німців не відставати і з Путіним загравати.

Італія теж розділена і ніяк не зшивається вже третє століття поспіль. Північ воліє заробляти без незрозумілих для бізнесу обмежень, а Південь у такий самий спосіб хоче витрачати. І тим, і тим саме це й обіцяють свої, персональні популісти. І вони — це неможливо собі уявити — створили спільний право-лівий уряд популістів! Їм тепер доводиться віддячувати своїм діаметрально протилежним виборцям. А де популісти,  хоч би якого кольору вони були, візьмуть на це гроші, хоча б тимчасово? У Путіна, звісно!

Іспанію трясе від сепаратизму, не лише, до речі, каталонського. І «дотрясе», це вже очевидно. І виходу з цієї пастки теж не видно, бо нікуди не дінешся: ну, мають каталонці право на самовизначення! А хто з референдумом у Каталонії іспанцям «нахімічив»? Той же, хто Трампа «обрав»! Отож бо…

Британія відламується від ЄС у прямому сенсі. Що, на референдумі 2016-го року «проти» проголосувало 49%, практично половина? Що, Росія втручалася в мережі і опікувалася фінансовими джерелами Брекзіту, а значить — вплинула на результат? Ну, тут треба ще доводити, а це в Британії робиться довго, тим більше, 51% були «за». Демократія — то святе.

В Австрії неофашисти в уряді і дружба з Путіним — аж до танців на міністерському весіллі. Угорщині Росія будує АЕС, і прем’єр Орбан прем’єрствує настільки давно, що вимушений шукати, чим би ще сподобатись електорату: «наїзди» на Україну в цьому сенсі — і дешево, і сердито. У Польщі підйом крайнього націоналізму як інструменту політичної боротьби, тобто всі аргументи поступаються одному, часто — найгіршому.

І так у кожного, у кожного! Яка ще тут «об’єднана Європа»?

У лютому 2014-го французький філософ Бернар-Анрі Леві зі сцени Майдану сказав те, що нам сподобалося ще більше, ніж було неочікуваним. «Серце Європи б’ється в Києві, тому що на сьогоднішній день найкращі європейці — це українці, тому що європейський дух живе в Україні!» — невже це він про нас, про українців, чия країна уже стільки років, мов бідний родич, випрошує навіть не право вступу до ЄС, а згадки про перспективу вступу? А Леві ще й додає: «Україна — це шанс на переродження для нинішньої бездушної Європи». І ще: «Якщо Україну силою повернуть у радянську обойму, Європа не існуватиме. Вона духовно буде закінчена». І знадобився цей час — чотири роки, на п’ятий рік війна перевалила — для того, щоб зрозуміти, що це не були чергові «компліменти гастролера» зі сцени на кшталт «Дякую, Україно, ви краще всіх аплодуєте!», а плід глибоких роздумів і аналізу, висновок людини, яка добре знає та відчуває Захід і через це — щиро занепокоєна його майбутнім.

Звісно, ніякий ми не еталон, не так треба розуміти слова Бернара Леві. Україна, український рушійний клас несподівано виявився носієм, точніше, «камерою схову» позитивного європейського настрою. Ми просто ще не встигли отримати те, що нам належить, ні 100 років тому, ні тепер, і коли, згідно з царем Соломоном, «і це мине», коли Об’єднаній Європі для ренесансу потрібна буде живильна субстанція віри в ідеал, вона знайдеться у нас.

Бути розвіданим, гарантованим покладом блакитного єврооптимізму в атмосфері сірого європесимізму — це нині ключова історична місія України, вона випала нам у той час безладу, сумнівів у правильності обраного шляху й неочікуваних змін, який в Європі вже настав і невідомо скільки триватиме.

Світ трясе, бо він змінюється

Де раніше за лаштунками домовлялися дипломати, вручаючи в руки своїм президентам папірці з текстом, де все звірено, перевірено, зализано «щоб без несподіванок» — тепер у центрі уваги Дональд Трамп зі своєю twit-манерою, яка, навпаки, відкидає все нароблене дипломатами, а натомість просуває перше ліпше, що на думку спаде. Він може там — публічно тобто — написати, наприклад, що Борис Джонсон був би прекрасним прем’єром для Великої Британії, тобто Тереза Мей — прем’єр поганий. Бо Британії треба швидко виходити з ЄС, а вона вагається і намагається зробити це повільно… Те, що розвал ЄС — це рожева мрія Кремля, моральна сатисфакція за розпад Радянського Союзу, Трампа не хвилює.

Ми молимося на Америку, яка нібито має реальну волю і геополітичний інтерес тримати нашого ворога там, де він нині є, — під санкціями і поза пристойним товариством. Але ж її президент каже, що «Крим є російським, тому що там усі розмовляють російською», і скільки б його оточення не переконувало світ, що Дональда Трампа не так зрозуміли і це нічого такого не означає, він це сказав… Але нині йдеться не лише про слова і не лише про Україну. Подивіться, як улітку 2018-го «відповзали» американці з Сирії, після розгрому нахабних росіян навесні - ювелірних ракетних ударів у відповідь на хімічні атаки мирного населення. Сили просто непорівнянні. То яка ж причина, навіщо вони кидають союзників, надають змогу Асаду повернути собі територію аж до своїх південних кордонів, а Путіну вдавати, що він переміг? Однак це лише для нас з вами немає на ці запитання логічної відповіді. Причина, звісно є. А хіба ж з Україною не може так само бути? От зараз підтримують, гроші дають, на агресора тиснуть, а потім — раз! — і як з Сирією…

А ми? Ми явно робимо щось не те — кидаємося доводити самим собі, що чергове слово, яке вилетіло з Трампа, — то фейк, не було такого, а якщо й було, то не має жодного значення, тому що скандальному джерелу інформації, тому ж «BuzzFeed», не можна довіряти. А Трамп — і далі ніби глузує з нас і з усього світу. Бо як ще оцінити новину — видно, що це не фейк, але — апофеоз: «Президент США Дональд Трамп у ході саміту «Великої сімки» в Канаді кинув дві цукерки на стіл канцлеру Німеччини Ангелі Меркель. Про це розповіли в ефірі CBS: «Він підвівся, поклав руку в кишеню, дістав дві цукерки Starbursts, кинув їх на стіл і сказав Меркель: «Ось, Ангело. Не кажи, що я тобі ніколи нічого не даю».

А справа, між тим, зовсім не в екстравагантній поведінці президента США і взагалі не в Трампі, а в тому, що стара світобудова розвалюється у нас на очах, вона вже пішла тріщинами, ось-ось впаде… Це не чиясь зла воля, просто час настав. А що підніметься з-під її уламків — наразі й вирішується, і нам теж треба прорахувати свою перспективу, так, як ми її хочемо бачити, працювати для реалізації саме цього бачення, а не займатися ловами конспірологічних бліх.

Чому сваряться Європа зі США через мита і Північний Потік-2, а США — з Китаєм через ті ж самі мита? Чому американці вийшли з ядерної угоди з Іраном, а європейці ні? Чому США почали вимагати від союзників по НАТО більше витрачати на спільну оборону, а не чекати поки це зробить дядько Сем? Чому так уперто намагається нашкодити Україні Угорщина, а президент Чехії ладний у себе «виробляти» нервово-паралітичний «Новичок», лиш би відвести удар від Росії? А відповідь на ці такі різні «чому» загальна й проста: бо великим опорам і маленьким «підпоркам», елементам конструкції попередньої світобудови вийшов «час експлуатації». І трапляється таке, звісно, не згідно з якимось «залізничним» розкладом, тобто, з точністю до дня і хвилини, а з приблизно відомим періодом — у років 30–40.

Освічене людство втомилося від недомовок, менш освічене — від нещирості. Політкоректність і демократична догма доведені до абсурду — це лише дві причини, через які нині трясе світ. Обережніше треба бути із застарілими болячками людства! Ми звикли ідеалізувати Захід, Америку, це коли ти не бачиш в об’єкті нічого, крім позитиву. А у США, до речі, останній суд Лінча був уже в ХХ столітті. Америка зробила колосальний ривок у справі гарантування прав людини, вона поширила цю «моду» на весь світ. Забули лише про тих в демократичній Америці, хто подібним не переймається і ніколи не переймався, хто за певних обставин і за Путіна би проголосував. А їх виявилося багато, несподівано багато — і тепер, що абсолютно закономірно, маятник гойднувся у зворотний бік. Дональд Трамп у Білому домі — продукт і наслідок цього природнього процесу.

А ще всім їм, так само, як і нам, важко когось обрати з наявних політиків. Криза лідерів - не видно, скільки не шукай, нового Черчіля, сучасного де Голля, Тетчер ХХІ століття… Навіть Ангела Меркель піде собі скоро на пенсію, а повноцінної заміни їй немає ні в Німеччині, ні в Європі. І це зовсім не «генетичний збій» сучасної політики. Тут — теж все, як у нас: ті, кого обирають — адекватні тим, хто обирає. Цифрова епоха ледве не кожного зробила «розумним» і «всесильним», принаймні, подарувала таку можливість. Світовий інтелект роздробився, одного гіганта замінюють тисячі звичайних людей. От поки не будуть винайдені способи ефективного об’єднання можливостей цієї «дрібноти», світ і трястиме, як трясе зараз.

А щодо Трампа, то нічого нового він, звісно, не побудує, він на це не здатний, але старе — доруйнує точно, вже почав. І тут у 45-го президента США вистачає союзників — і вдома, і по всьому світу.

…А будуватимуть ті, хто стоїть у Трампа за спиною, як зможуть.

«Перебудова» — тепер для всіх

Перед нами розгортається картина світового безладу, як в голлівудському фільмі жахів — усе тріщить, ламається, падає. Тільки це уже не декорації, не комп’ютерна графіка. Це наша реальність. Хіба не виникає враження, що саме цього і хотів Путін? А знаєте, годі фіксувати, чого він там хотів і чого добивається, сконцентруємося на тому, чого хотілося б нам.

Треба усвідомити, нарешті, що перемога в листопаді 2016-го Дональда Трампа над Хіларі Клінтон не була ніякою несподіванкою, «чорним лебедем» за Нассімом Талебом, як ми все ще намагаємося думати. Нахабне втручання Росії в американські вибори могло хіба що трохи пришвидшити те, чого неможливо було уникнути. І дуже може бути, що це пришвидшення було аж ніяк не на шкоду Україні. Бо схоже, що ми теж, якщо вчасно позбавимось ілюзій, будемо серед тих, хто виграв час.

Не треба лити сльози по розбитій мрії — об’єднаній і прекрасній Європі, вона повернеться колись до нас, але на іншому, вищому щаблі, а зараз — просто набуде інших форм. Звісно, ЄС не розвалиться, а НАТО не зникне. Та внутрішній устрій цих і багатьох інших світових структур зазнає істотних змін, зміняться конфігурація і склад.

Європа знову переживатиме наразі «парад ідентичностей», і Україна обов’язково має взяти в ньому участь. Маємо спроектувати і оприлюднити основоположні для політичної нації речі — національну доктрину, визначитися зі стратегічними союзниками, чітко і остаточно провести «червоні ліній», сформулювати, чим ми можемо поступитися, а чим не можемо в жодному разі. Нам треба заявити свої права, спроектувати та позначити своє місце у майбутньому устрої Європи. Європа неоднорідна? Чудово! Значить, там точно існує група держав, чиї інтереси, бодай, у чомусь співпадають з нашими. Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Румунія… Хочуть визнання, такого, як і ми, Грузія з Молдовою. Сильна Туреччина на півдні шукає собі нове місце на «політико-силовій» мапі регіону й світу. Все це означає, що знову наступає Золотий час дипломатії — на сцені багато діючих осіб, треба шукати союзи з рівними і зацікавленими в нас, треба підігравати сильним, де від цього може бути зиск, не поступатися слабшим, щоб зафіксувати свої інтереси, і взагалі треба бути до всього готовими.

Чому добре все буде?

Чим запам’ятався футбольний ЧС — 2018? Спочатку, дивним відчуттям того, що перемогти в ньому може будь-хто. Були різні ЧС, не бракувало в історії нереально несподіваних результатів, але такого, здається, ще не було. Повний хаос і турнірно доведена неавторитетність хрестоматійних лідерів. Почалося з того, що велика футбольна Італія взагалі туди не пройшла. А потім Німеччина, Аргентина, Бразилія, Іспанія, Португалія — легенди світового футболу, команди зірок з найсильніших національних чемпіонатів — усі повилітали, демонструючи, іноді, повну безпорадність. Але. Врешті-решт перемогла все-таки велика футбольна Франція. Завдяки футбольному генію чергової генерації своїх афро-французів. (Привіт, до речі, різноманітним фашизоїдам, які піднімають голову геть по всій Європі.)

Так от. Світ зараз теж трясе, нам теж, здається, що от-от візьме гору хаос, віроломство, підступність, страх перед скаженим чи нахабним. Путін назбирав валізу компліментів за зразкове проведення ЧС Росією, яка… Утім не буду повторювати не один мільйон разів сказане про те, як демонструвала світові футбольний «макіяж» оскаженіла ядерна недоімперія. Але фінал ЧС — 2018 подарував мені прозріння: нинішній раздрай у світі закінчиться так само, як закінчився він у футболі. Переможе той (те), хто (що) і має перемогти, бо це природно. А конкретно — переможе те, що сформульоване в античній древності Періклом і Арістотелем і вперше на державному рівні утверджене Конституцією Сполучених Штатів Америки. Демократія тобто.

Лови момент, Україно!

А й справді — навіщо Україні Антикорупційний суд? В Америці його нема не тому, що там немає корупції, а тому що з нею, коли треба, прекрасно розбираються звичайні суди «для всіх». Коли Захід вимагає від України для корупціонерів спеціального суду, коли наполягає на своїй реальній, а не декоративній участі у процесі його формування, це означає одне-однісіньке — тотальну недовіру до усіх існуючих українських інститутів. Та чого ми хочемо, навіщо удаємо з себе ображених? Треба бути лише вдячними за те, що з нами й досі мають справу.

Українцям, якщо розібратися, пощастило й тут — в тому, що саме цей період їхньої історії збігся з поворотом від глобалізації — до спроби повернення народів до свого національного коріння. І тому шанси, що наші прагнення будуть зрозумілі світові саме нині є найбільшими. Українцям, яких і досі дехто вважає такими собі «дивними росіянами», що не хочуть бути росіянами, саме зараз природніше голосно заявляти про своє національне, виокремлювати і фіксувати своє власне, тільки їм притаманне. У такі періоди саме й займати свою землю, саджати своє дерево, писати «головний» національний роман.

Якби вчені знайшли спосіб, як перетворити, скажімо, енергію розмов і суперечок на утилітарну електрику, струм — Україна стала б вічним лідером світу в сфері енергетики. Адже не скажеш, буцімто цього непотрібно — зіткнення позицій дає імпульс руху, але ми вже заблукали у цьому лісі чудових ідей і високих слів. Даруйте, але вихід нині — у максимальному спрощенні. Досить уже цих складнощів! Здається, я знаю, чотири умови, врахування яких гарантує Україні перемогу. Після того і корупція прийме (звісно, не одразу) цивілізовані масштаби, і суспільні розколи зростуться, і принципово інші судова система з правоохоронними органами і загалом державною службою повстануть.

1. Існуючий політичний клас України має піти, давши можливість сформуватися новому.

Історія з тим, коли депутати ВР таки примудрилися внести до Закону про Антикорупційний суд «пунктик», який — ні, не зводить нанівець увесь Закон, але прикриває від переслідування цілком конкретних осіб, — є самовикривальною і остаточною: вже немає змоги це терпіти. Ви, панове, нагадуєте своїми інстинктами квартирного злодія, який наостанок — бо з «шухера» сигналять, що господар повертається, — хапає з полиці будь-що — непотрібне й неліквідне. Тут більше нема чого обговорювати. Спитаєте, де гарантії, що нові верхи не виявляться нічим не кращими за старі? А у вас і досі є сумніви в тому, що верхи — це плоть від плоті суспільства, яке їх піднімає? Але ж суспільство у нас все таки змінилося. Ні, далеко не все, але дві революції, майже п’ять років війни так просто не минули, підросла «незалежницька» молодь, дуже багато таємного стало явним. Не даю гарантій, не кажу, що одразу, але цей пункт дає єдиний шанс на поступ.

2. Україна потребує іншу модель економіки.

Та, що існує і ніяк не сконає, хоч які інвестиції в неї вливай, хоч якими податками стимулюй, назавжди залишить Україну там, де вона є: між другим і третім світом, у хвості всіх рейтингів. Тому що умовний Ахметов чи Коломойський можуть бути дуже «добрими для своїх», їхні щонайефективніші менеджери можуть навіть побудувати у себе деінде на підприємствах найсправедливіші системи оплати праці та соціальних гарантій, але в цілому по Україні, завдяки своєму привілейованому, іншими словами, монопольному становищу, вони душитимуть конкуренцію і розвиток, а відтак країна буде приречена на топтання на місці і деградацію. Олігархічна модель — це камінь на дорозі, який не обійдеш і не оздобиш «реформами», його можна лише усунути.

3. Україна не стане Україною, поки не буде прийнято й запроваджено обов’язкову до реалізації політику в сфері інформаційно-культурно-мовного.

Неправда, що тут роками нічого не змінюється, та річ навіть не в тому, що ці метаморфози надто повільні. Якщо вас спитати, що зміниться через рік, ви з чистою совістю можете відповісти — «нічого», бо якщо зміни й будуть, їх мало хто помічатиме. А через десять років? Тут уже треба було б щось відповідати. Але як спрогнозувати, коли напрямок руху не заданий, не існує плану, не прораховані кроки, не передбачені їхні наслідки. А культура й мова — це фундамент державної безпеки. Якби вже зараз українська мова була державною реально, а не на папері, то не жило б у нас чверть країни з головою, повернутою в бік Росії — російських книг, кіно, музики, попси, зрештою, — не було б звідки братися і нашим страхам щодо чергового поглинання Москвою. Незалежна європейська Україна має сприйматися так само природно, як повітря.

4. Українцям, нарешті, треба змінити національний код.  З вічно ображених на всіх «всепропальщиків» нам уже час перетворитися на упевнених у собі переможців.

Це те, про що вся книжка, що є основним у цьому переліку і останнім автор його поставив для того, щоб зробити на ньому принциповий наголос. Перемагають лише переможці. Українська нація потребує ментальної трансформації. Не шукати винуватця поза своїми ж, не жалітися на все і вся, не чекати манни небесної від «доброго дяді». Ми переможемо нині і перемагатимемо надалі, тому що інакше просто бути не може!

І все таки. Скільки ще нам чекати перемоги? Відповідь дуже проста — скільки треба, стільки й чекати. І є історичне обґрунтування для такого твердження.

Велика Бомба залишається важелем світової політики № 1. Уся друга половина ХХ століття пройшла під знаком Бомби. ХХІ століття потроху добігає своєї чверті, а Вона, ядерна, всепроникна, гіперпотужна й безжальна, попри всі прогнози глобалізації, залишається при своїй ролі. Навряд чи й отці суперзброї, «вундерваффе» — всесвітньовідомі вчені — бачили наперед такий довготривалий ефект. Як тут не згадати про горезвісний Будапештський меморандум?

Експерти кажуть, мовляв, в України не було шансів і можливостей — геополітичних, матеріальних, технологічних — зберегти за собою ядерну зброю. Напевно, це так і є. Але ж і віддавати Бомбу, настільки потужний інструмент захисту своїх інтересів і впливу, не можна було так швидко і за цей ганебний папірець. У тому, мабуть, й проявилася тоді незрілість і брак досвіду новонародженої реальної української дипломатії. Торгуватись треба було, тягнути час, погоджуватись — і відступати, відступати — і висувати умови… Нам погрожували? Нічого, потерпіли б. От Північна Корея, подивіться, ледве не останній класичний комуністичний концтабір у світі, але як майстерно відстоює Пхеньян власні інтереси, лякаючи сильних світу цього усе тією ж Бомбою і Ракетою до неї.

На жаль, справедливість і право й досі не є визначальними факторами в міжнародній політиці. Не те, що про тебе думають, а те, чого в тобі бояться — ось базовий критерій у ставленні до тебе.

«…На польский —
глядят,
как в афишу коза.
На польский —
выпяливают глаза
в тугой
полицейской слоновости —
откуда, мол,
и что это за
географические новости?»

Це — написані в 1929 році «Стихи о советском паспорте» Владіміра Маяковського. Для тих, хто не вчився в радянській школі, або забув, нагадаю — там про паспортний контроль в якомусь, здається, італійському порту. «Глазами доброго дядю выев, не переставая кланяться, берут как будто берут чаевые паспорт американца»… «Не повернув головы кочан и чувств никаких не изведав, берут, не сморгнув, паспорта датчан и всяких прочих шведов». А незалежній Польщі на той момент було 11 років і за те, щоб перестати бути «географической новостью», їй довелося ще платити — багато, трагічно й довго — бути розірваною двома фашистськими режимами у 1939-му, майже півстоліття жити у «таборі», нехай уже не «концентраційному», але ще «соціалістичному».

А в 1995 році, коли готувався і підписувався Будапештський меморандум, «географической новостью» була незалежна Україна. І ставлення до її інтересів —було відповідне. Нині вже нема сенсу ворушити старе. Нині слід ставити питання ось так: чи може українець виймати «из широких штанин дубликатом бесценного груза» свій «синьошкірий» паспорт? Мені здається, що, хоча такий момент ще й не настав, але ми далеко просунулися на шляху до нього. Чи достатньо ми заплатили за це — двома Майданами, жертвами Небесної сотні, відтятим Кримом, зруйнованим Донбасом, десятками тисяч загиблих і покалічених, мільйонами знедолених? Ми переконані — цього цілком достатньо, нас бачать, здається, намагаються враховувати наші інтереси. Утім ворог так не вважає. І значить, війна триватиме стільки, скільки треба для перемоги. І нема чого з цього приводу рюмсати! Це програвати війну треба швидко, щоб не так шкода було, а от вигравати можна й довго, скільки треба.

(Далі буде)

Сергій Тихий

Автор працює в Укрінформі. Листування з ним – або за адресою stykhy@gmail.com, або у Facebook