Дмитро Донцов і «викривачі»: для чого розганяють скандал довкола пам’ятного знака?

Вклад Дмитра Донцова у боротьбу за незалежність України, безумовно, є незаперечним і неоціненним

Російська сторона не пропускає жодного кроку українського суспільства щодо увічнення пам`яті своїх героїв – без того, щоб покотити хвилю. От і рішення про встановлення пам’ятної дошки засновнику агентства Укрінформ Дмитру Донцову, опубліковане на офіційному порталі столичної держадміністрації, викликало головний біль у Москві, яка миттєво підключила спікерів в Україні та навіть деякі ізраїльські медіа-ресурси.

Чи варто на все це реагувати? Ми вирішили, що варто.

У чому суть звинувачень росіян? Дмитро Донцов, мовляв, переклав «Майн Кампф». Також наводиться його антисемітська цитата. Але ж – згадаймо, що це була за доба. У ті часи антисемітські висловлювання були, на жаль, прийнятними. То був період парадоксів, коли начебто освічені люди, письменники дозволяли собі й у побуті, й у записних книжках абсолютно антисемітські висловлювання, але при цьому товаришували з євреями, створювали їхні чудесні образи в літературі.

Список антисемітських вибриків представників російської літератури, які ми могли б навести, – великий. Але ми не будемо. Ми хочемо поговорити про Дмитра Донцова. Поговорити і показати, що керівник предтечі Укрінформу – Українського телеграфного агентства був значно більшою постаттю, ніж той, ким його хочуть представити. 

«ЦЕ НЕ Є ПРАВДОЮ…»

Але для початку – наш перший дзвінок Йосифу Зісельсу, колишньому дисиденту, члену наглядової Ради Української Гельсинської групи, голові Генеральної ради Євроазіатського єврейського конгресу.

- Йосифе Самуїловичу, на Донцова нападають, не хочуть, щоб ми меморіальну дошку встановлювали…

- Нам своє робить, – швидко реагує Зісельс. – А щодо минулого – то час був такий. Головне, що Донцов не пропагував цього і не вбивав людей. Ну, а щодо ваших опонентів…, то вони ж не перейменовують вулиці Чехова, Достоєвського чи Купріна. Хоча у всіх них були антисемітські висловлювання…

Наступний дзвінок – Сергію Квіту, екс-міністру освіти і науки, колишньому президенту Києво-Могилянської академії, досліднику біографії Донцова:

- Пане Сергію, ви серйозно досліджували Донцова і знаєте про його певні антисемітські висловлювання. Як ви їх трактуєте?

- Донцов не був публічним політиком. Він був різкою та імпульсивною людиною. Він не ніс політичної відповідальності за свої дії, був творчою натурою. Якби він жив у мирний час у якійсь, наприклад, Франції, він провів би життя у кав’ярнях. Якщо захотіти, то можна підібрати цитати Донцова проти будь-якої людини. У нього були періоди, коли він пересварився зі всіма соратниками. А коли став старшим і жив у еміграції, то став диваком. Донцова треба досліджувати, як політичного мислителя, вивчаючи його праці часів революції, міжвоєнної доби та часів війни. Люди ж оперують його цитатами, не замислюючись над їхнім змістом і контекстом, в якому ці судження висловлювалися. Так само маємо чорно-білий поділ на «за» і «проти», без бажання зрозуміти Донцова у своїй природі в історичному контексті. Більшість тих, хто висловлює свою думку про спадщину Дмитра Донцова, його ніколи не читав.

- Яка його головна роль в українській історії і, якщо можна так висловитися, – головний профіль?

- Він був видатним політичним мислителем, літературознавцем, журналістом і редактором. Донцов прагнув вивести українське гуманітарне й суспільно-політичне мислення з духовного фарватеру Росії. Він створив якісно нову філософію виживання нації, і його філософія стала основою світогляду мільйонів українців, ідеологією національно-визвольної боротьби, завдяки якій сотні тисяч патріотів без вагань жертвували собою в ім’я свободи України.

- Чи був він антисемітом?

- «Антисемітизм» Дмитра Донцова входить до набору стандартних звинувачень. Однак це не є правдою. Головний редактор Літературно-наукового вісника подавав вичерпні матеріали, присвячені ставленню українського політикуму до єврейського питання. Зокрема, статтю офіцера армії УНР Володимира Кедровського «Погроми на Україні». Автор від імені української державної влади (у т.ч. від імені Симона Петлюри) безпосередньо займався припиненням «такого огидного й жорстокого явища, що йому не може бути ніякого виправдання».

Ситуація була такою, що погроми мали місце в усіх арміях: білогвардійській, червоній, українській та інших військових формуваннях. Він наводить статистику матеріяльних відшкодувань жертвам єврейських погромів з боку української влади у 1919 р., каже про свої звернення до єврейських діячів допомагати праці інспектур у боротьбі з погромами.

Дмитро Донцов не був расистом і антисемітом. Він ніколи не висловлюється негативно про того чи іншого мислителя на підставі його національної приналежности. Донцов може критикувати політичну позицію чи інтелектуальну традицію, але ніколи – походження. Він ставив в один ряд «Маркса і Магомета», «Леніна-Муссоліні-Гітлера», писав про зло комунізму і особливо його російської версії для України. Але ніколи Карл Маркс з погляду Донцова не був неправим лише тому, що був євреєм. Так само, інтелектуальна традиція Федора Достоєвського може представлятися Донцовим ідеологічно шкідливою для тогочасного українського політикуму, проте ми вже бачили, що Достоєвський для нього є геніяльним письменником. Для чинного націоналізму ні поляки, ні євреї, ні росіяни, ні німці самі по собі не були ворогами…

«ПОРУЧ ЛАВРИ – КАПІТОЛІЙ…»

Ми перегорнули чимало електронних сторінок, присвячених засновнику Укрінформу Дмитру Донцову, і самі собі поставили запитання: яким він був насправді?

Суперечливий та контраверсійний, емоційний та ангажований. Він вільно послуговувався й писав, окрім української та російської, польською, німецькою, англійською, французькою, можливо, італійською мовами...

Він не лише засновник Українського телеграфного агентства, який подавав найважливіші новини України під час її спроб будувати державність, він – редактор вишуканого літературознавчого інтелектуального журналу «Літературно-науковий вісник» та автор книг. Його багатогранний талант включав і вишуканий літературний стиль, і профіль ідеолога.

Він автор фантастичного щоденника «Рік 1918, Київ». Там перед нами постають жваві історії про те, як це було, про Гетьманат, про те, чому в Скоропадського не вийшло. Це живий Київ 100-річної давнини, в якому проглядають цілі епохи. Ми можемо прочитати, як вони з гетьманом Скоропадським готували відозву (заклик) до автокефалії, писали лист про зняття анафеми з Мазепи, готуючи святкування дня його пам'яті. Тут є смішні діалоги між ним і Мануїльським: «Донцов, ви ж порядна людина, чому не комуніст?» – «Тому і не комуніст, бо порядна»...

Найяскравіші цитати Донцова – не ідеолога, а саме публіциста, який від'їжджає з Києва, розуміючи, що гетьман програв, – такі:

«Є на землі два великі народи – Росія і Англоамериканці. Один має за головний засіб акції свободу, другий – рабство. Між сими культурами нам треба вибирати».

«Можна мовчати про речі, що не торкаються тебе. Та коли йдеться про основне: про підвалини нашої духовности, про те, бути чи не бути людині як особистості, тут мовчання рівнозначне зраді самого себе, ганебній втечі з поля бою».

«Роки 1917-1918 ще повторяться...Тоді треба буде, щоб на чолі нації стояла нова провідна верства, яка й об'єднає і поведе за собою націю, не об'єднуючись з живими трупами і – як казали у нас в старовину – не радячись із слабкими про силу, із сліпими про світло, а з розбійниками про мир і згоду»...

«Богом даний вояк, якому усміхнеться щастя-доля, ...який завершить недовершене в 1917-22 роках у Києві, буде не лише людина думки й волі. Він мусить бути натхнений не дрібними ідейками загибаючого світу, ...а тою нашою стародавньою містикою, яка одна лише зломить оту темну шаманську містику панування червоної та білої орди, яка дасть остаточну перемогу Києва над Москвою, тою містикою, яка вічним вогнем блискає з легенд старого Києва (про апостола Андрія, про Кожем'яку, про лицаря Михайлика), з нашої історії, зі святої Софії Київської...

Лише ця містика, яку ігнорувалося досі, дасть непереможну силу новому 1917-1918 року. Той, хто лише знайде ключ до неї, заложить міцні, реальні підстави нової Київської держави. Треба, щоб поруч Лаври станув Капітолій. (Є. Маланюк). Бо не встоятися йому – без неї».

НА ТЕРЕЗАХ ДОБРА І ЗЛА

І здається, саме це – ототожнення більшовизму із традиціями російського імперіалізму, заклик до «відділення від Росії, знищення усілякого об`єднання з нею», а ще – цивілізаційний вибір на користь «англоамериканської культури» (що зараз ми б назвали євроатлантичним вибором), вибір свободи, а не рабства – саме це й є головною причиною ненависті кремлівських пропагандистів до постаті Донцова. Але хіба цей вибір не є надто актуальним і сьогодні?

Для російських (і проросійських) шовіністів, для ностальгуючих за Сталіним вихідців з комуністичної імперії кожен борець за незалежність України це – «фашист», кожен – не залежно від його поглядів і вчинків.

Але скаргами на гасло «подалі від Москви» закордонну громадськість у ці дні не збуриш – у Європі чим далі, тим більше тих, хто готовий під ним підписатися. Інша справа – «антисемітизм». Це – досить болюча для єврейського народу рана. А тому вишукувати в статтях і теоріях українських націоналістів антиєврейські нотки – улюблене заняття тих, хто хоче посіяти ненависть до української незалежності.

Чи були святими ті, хто в першій половині ХХ століття намагався сформулювати засади української національної ідеї й української національної держави? Звичайно, ні. Як не був святим жоден із національних героїв жодної європейської (і не тільки європейської) нації. І слова Йосифа Зісельса – «то час був такий» – стосуються не тільки антисемітизму. Расизм, як і сексизм, гендерна дискримінація, виправдання соціальної нерівності й кастовості суспільства – були невід`ємною частиною світогляду широких мас населення у ті часи, коли формувався і світогляд того ж Донцова, і аргументами в теоретичних дискусіях інтелектуалів того часу.

З висоти сьогодення не викликає сумнівів помилковість поглядів тих діячів українського націоналізму, які (як, можливо, і певний час Донцов) вважали, що саме на іудеях лежить відповідальність за кризу європейської ліберальної демократії та загрозу комунізму, яка виходила від більшовицької Росії. Але, щоб зрозуміти, до чого призведуть теорії «расової чистоти», треба було пережити злочини нацизму, Голокост, а пізніше – репресії проти євреїв уже як «безродних космополітів» та «прислужників сіонізму й ізраїльського мілітаризму» в повоєнному СРСР.

Контроверсійність і помилковість деяких теоретичних суджень Донцова (а він одного часу й українську націю ділив на три нерівноцінних раси!) неправильно було б замовчувати. Але як у цьому, так і в інших подібних випадках, українська суспільна думка має керуватися одним, вічним критерієм – зважувати ідеї і вчинки людини на терезах добра і зла. І саме з того, яка чаша переважить, робити висновок: чи гідна ця людина увічнення в пам`ятниках і меморіальних дошках. Вклад же Дмитра Донцова у боротьбу за незалежність України, безумовно, є незаперечним і неоціненним.

Лана Самохвалова, Євген Якунов. Київ