Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України

Кожного року протягом більше десяти років журналісти чекають результатів цього дослідження: «Українське суспільство: моніторинг щорічних змін».

Проект Інституту соціології Національної академії наук, незважаючи на абсолютну академічність, набув неймовірної популярності. У будь-якому разі, люди, які пишуть і знімають, не знайшли іншого такого барометра для вимірювання настроїв суспільства.

Про те, яке здоров'я у нашого, українського суспільства після завершення щорічного моніторингу 2018 року і за кілька днів до його оприлюднення ми вирішили поговорити з керівником проекту, заступником директора інституту соціології, членом-кореспондентом Національної академії наук Євгеном Головахою.

НАВІТЬ ЯКЩО НОВИМ ПРЕЗИДЕНТОМ СТАЄ СТАРИЙ, ТО ВІН ВСЕ ОДНО ОНОВЛЮЄТЬСЯ, ЯК НАРЕЧЕНИЙ

- Євгене Івановичу, як настрій суспільства?

- Настрій і глибинні соціальні процеси потрібно розрізняти. Настрої українців перед виборами завжди погані. Ця динаміка повторюється багато років. А які настрої були, коли Кучму відставляли і Ющенка обирали? Погані. А коли Януковича обирали? Погані. А потім, коли приходить новий Президент (навіть якщо він і старий, тобто колишній), то завжди підвищується настрій. Старого президента, як і старого чоловіка, ніхто не любить. А нового чоловіка, як нареченого – усі люблять. Навіть якщо новим Президентом став старий, то він оновлюється. Це як процес укладання шлюбного договору. Ми укладаємо тимчасовий шлюб на п'ять років.

В Росії у президента з народом шлюб церковний, у горі і в радості, там – поки Бог не забере. Ми укладаємо шлюб на час, і, зазвичай, якийсь час радіємо, що у нас хтось з'явився, нехай не ідеальний, але збоку хтось є. А потім, як завжди виявляється, що він, як і будь-який чоловік, все життя зіпсував. Знаєте, що таке чоловік?

- Що ж це таке?

- Це хтось, хто зіпсував їй життя, а думає, що собі. Так от, коли ми підходимо до виборів, то відразу виникає жахливе невдоволення: він виявився не таким досконалим, як виглядав перед шлюбом, коли набув поважного вигляду, обіцяв місяць дістати і ощасливити.

Такі цикли ми проходили багато разів. Оцінка діяльності Президента до кінця терміну завжди падає. У Кучми перед завершенням і першого, і другого термінів було 3 відсотки. Однак вдруге обрали – любов зла, коли діватися нікуди.

Невдоволення українців до виборів прямого відношення не має. Там працюють набагато більш складні механізми: і раціональні моменти, і емоційні, і ресантимент, так званий. Ресантимент – це недобрі почуття від важких умов життя, вони пов'язані з невдачами, проблемами, образами, розчаруваннями.

У цього суспільства завжди є ідеологи. Ленін скористався ресантиментом з приводу жахливої першої світової війни в Росії, солдати стали основою, носіями ненависті. На основі ресантименту люди часто роблять божевільні речі.

І як би не накочувалися хвилі гніву, потрібно формувати позитивну атмосферу. І певні підстави для цього є.

Настрої українців не дуже хороші, зважаючи на війну, смерть людей, втрату територій, економічну кризу 2015-16 років, яку ми долаємо. Але коли ми робимо більш глибокий аналіз, заснований на інтегральних показниках (інтегральний показник – той, який характеризує життя людини різнобічно), відкривається цікава картина.

У нас таким показником є інтегральний індекс соціального самопочуття. Його абсолютні значення вимірюються від 20 до 60 одиниць. І в 90-ті роки він неухильно падав, так, що у 1998-му році він досяг 33 балів. Це дуже низький рівень, враховуючи, що за умовний нуль прийнято 40 одиниць. Тобто найгірший показник був у 1998 році: зарплати не платили, криза, що послідувала після дефолту.

Але починаючи з 2000-х років, він почав дуже повільно зростати. У 2013-му він досяг 37,5 бала, тобто все одно на 2,5 нижче умовної лінії, що відокремлює негатив від позитиву.

Так от, якщо порівняти його з тим показником, який ми маємо зараз, то ситуація виглядає позитивно. Вперше за всі роки спостережень показник досяг 40,7, вперше він перетнув умовний нуль. Це незначний позитив, але хоча б психологічно перейдена ось ця межа.

А що це означає? Адже ми питаємо не про те, як ви себе почуваєте. Ми питаємо, вистачає чи не вистачає соціальних благ, можливості нормально харчуватися, мати нормальний одяг, можливості відпочивати тощо. Ми розглядаємо одинадцять сфер життя, питаючи у тому числі, чи вистачає рішучості та впевненості у своїх силах, тобто – це загальний показник – як людина почувається у суспільстві, зайва вона чи ні.

І якщо зробити загальний висновок, то я б сказав так. Порівняно з 2013-м роком люди перенесли дуже багато випробувань, але уявлення про те, що ти на своєму місці у своєму суспільстві, воно значно яскравіше виражено сьогодні, ніж п'ять-шість років тому. Це підтверджує так званий індекс аномічної деморалізації. Можна сказати, просто індекс деморалізації.

Про що йдеться? Про те, як людина уявляє навколишній світ: як зрозумілий чи ні? Як прийнятний чи ні? Як той, який є його соціальним світом? Це тест на «безнормність» або на те, як людина бачить порядок.

За ці п'ять років показник деморалізації знизився на один бал, а це статистично дуже значимо. Це один бал, але він важливий! Тому що люди у своїй масі відчувають деморалізацію, але показник знижується, а відповідно до цього знижується і показник соціального цинізму.

Тобто це ставлення до моральних норм. І це суттєво. Це підтверджує, що людина знаходить місце в цьому суспільстві. І знаходить у цікавий спосіб. Навіть у тому, що він відчуває, що здатний боротися зі зловживаннями влади.

Візьмемо 2012 рік. У моніторингу є запитання: «Якщо влада почне зловживати, порушуючи ваші законні права та інтереси, чи зможете ви щось зробити?». У 2012-му році тих, хто вважає, що зможе боротися з урядом на загальнонаціональному рівні, було 6 відсотків, а 67% вважали, що нічого не могли (решта вагалися). А цього року 15 відсотків заявили, що вони зможуть боротися з владою на національному рівні. Тобто, в два з половиною рази зросла кількість людей, які вважають, що вони зможуть протистояти зловживанням влади – це колосальний показник!

Було й таке запитання: «Чи зможете ви захищати свої права у боротьбі з владою на місцевому рівні?» У 2012 році 13 відсотків вважало, що зможуть, а цього року 26 відсотків вважають, що вони зможуть ефективно боротися за свої права.

А розумієте, чому це дуже важливо? Завдяки цим цифрам стало зрозуміло, що суспільство здатне протистояти порушенням прав не методами охлократії, не методами одноразових майданів. Воно вірить і може чинити системний опір, який, до речі, більш конструктивний.

Адже охлократичні способи вирішення проблем зловживання владою мають дуже важкі побічні наслідки – знаєте, коли ми лікуємося такими засобами, що іноді від цих засобів вмираємо. Набагато краще лікувати соціальні хвороби систематичними засобами. А демонстрована впевненість у тому, що зможуть протистояти порушенням, – це і є поживна основа для систематичної боротьби зі зловживанням владою.

Далі. Люди не довіряють нашій правоохоронній системі. Щоправда, щодо поліції це менше виражено. А от суди, прокуратура – досі не мають ніякої довіри. Я завжди говорив, що головне – це суд і прокуратура. Ось ці дві реформи, якщо їх вдасться провести, то це буде колосальний крок уперед. Але поки, на думку суспільства, прогресу тут не бачимо.

Але загалом, люди стають більш активними, і це видно з тієї ієрархії цінностей, яку вони будують.

У системі цінностей можливість контролювати владу і можливість об'єднуватися з іншими людьми у боротьбі за свої права – зростають за значимістю, а за останні шість років істотно зросли, хоча, загалом, 20 років вони стояли глибоко внизу і люди не надавали їм великого значення. Правда, ці цінності все одно займають останні місця. На першому – сім'я, здоров'я, мир, дружба.

Ми взагалі – суспільство патерналістів: у нас 50 відсотків людей все ще вірять, що держава має вирішувати всі проблеми. Але тепер приходить розуміння того, що все-таки ми самі можемо змінити життя. І воно виражається в тому, що ми починаємо розуміти: ось це цінність, це не просто слова – вміння об'єднатися, вміння протистояти – не випадково ж найбільше довіряють інституту волонтерів.

- А церква не посунулася у рейтингу?

- Церква, як завжди, на третьому місці після волонтерів і армії.

- А рівень довіри до ЗМІ?

- Зменшився з 2,9 до 2,5. Але я це можу пояснити ось чим. Раніше засоби масової інформації критикували режим Януковича і їх розглядали все-таки як прогресивний інститут.

ЯКБИ ПРОВЕСТИ РЕФЕРЕНДУМ ЩОДО НАТО, ТО ЙОГО ПРИХИЛЬНИКИ Б ПЕРЕМОГЛИ

- А зараз для того, щоб подобатися, треба критикувати владу?

- Ні, річ не в тому, щоб лаяти, її і так лають. Річ у тому, що в нинішніх умовах багато людей розглядають засоби масової інформації як ідеологічний інструмент, не обов'язково чинної влади, а взагалі як ідеологічний інструмент – це зрозуміло в умовах війни, в умовах чорно-білої психології.

Але, повертаючись до змін в Україні. Принципові зміни, які завжди підкреслюю, – це ставлення до геополітичного вибору. Ось я цифри зараз і наведу.

У 2012 році до союзу з Росією та Білорусією – позитивно ставилися 54 відсотки, а проти нього були, відповідно, – 22 відсотки. А у 2018 році: проти – 56 відсотків, а за – 25. Цифри змінилися принципово, і це незважаючи на всі тяготи і наслідки відмови від курсу на Росію, незважаючи на неймовірну ціну, яку люди заплатили.

Ці цифри, з невеликими змінами, стабільні вже п'ять років. І зрозумілий перший сплеск національний 2014 року, але, здавалося б, такі гіркі випробування повинні були похитнути упевненість, а її не похитнуло.

Навіть до НАТО стремління зберігається. Адже НАТО було абсолютно непопулярним, навіть на Галичині. До нього підозріло ставилися в найбільш європейській частині України. Там все одно не було більшості за НАТО, вони побоювалися і не хотіли цього.

І була така картина, у 2012 році за НАТО було 15 відсотків – і то, в основному, це були галичани, а центральна Україна була категорично проти. Я не кажу вже про схід... А проти було 54%, решта не визначилися.

А тепер дивимося (навіть для мене це разюче), 40 відсотків – за і лише 30% проти, тобто, якби ми зараз провели референдум про вступ до НАТО, то перемогли б ті, хто «за», а раніше й мови не було: який там референдум!

Це відносна більшість, але це колосальні зміни! Це, власне кажучи, показник того, що могла накоїти Росія взагалі, ступеня, бурі російської дурі! Це щоб змінити вже, здавалося б, абсолютну стійку єдність – у всіх регіонах більше було людей, які були проти НАТО, а вони все змінили своєю агресією. Україна раптом усвідомила, що допоможе нам тільки НАТО і саме так, як НАТО не дозволяє Росії напасти на Прибалтику. Це ж вражаючі підсумки!

І це, до речі, теж за п'ять років маємо. Прихильників НАТО стало навіть більше, ніж, скажімо, у 2015 році. Ось це принципово.

Треба сказати, що події після 14 року, вони дуже принципово змінили наше уявлення про перспективу. Не можна, звичайно, переоцінювати усі ці дані, не можна думати, що ми вже йдемо магістральним шляхом на Захід і з ними скоро вже зіллємося в екстазі.

Тому що культура більшості еліти – вкрай низька. Особливість нашої еліти в тому, що це дійсно вихідці з народу. Культура у нас – постфеодальна і ієрархічна. Повага до людини визначається її регаліями.

На жаль, поважати людей тільки за те, що вони чесні, порядні і освічені, ми не навчилися. Регалія виявляється більш важливим фактором, що визначає суспільне визнання. А це стає все більш і більш кричущим, не відповідає вже природі сучасного суспільства – ще й тому, що ми інфраструктурно входимо у мережевий світ.

Ось я наведу дуже цікаві дані – теж з нашого дослідження. У 2012-му році людей, які не мали доступу до Інтернету, було 56 відсотків. Тобто в Інтернеті були тільки 44 відсотки громадян України – меншість. І це ми ще тільки стояли на підходах до мережного суспільства. А сьогодні доступу до Інтернету не мають лише 23 відсотки громадян. Тобто вже 77 відсотків – в Інтернеті.

Якщо не враховувати літніх людей, то фактично вже майже все дієздатне населення має доступ до Інтернету. Суспільство вже у мережевому світі. А культура залишається ієрархічною, тією старою, традиційною, в кращому випадку – індустріальною культурою відносин. І це протиріччя, звичайно, стримує суспільні відносини.

Але з іншого боку, сама інфраструктура нас вже тягне в новий світ, і нікуди ми не дінемося. Це показник того, що ми перейшли межу, кордон, і тепер вже інфраструктурно приєдналися до нового світу, але психологічно, ментально – ще ні. Ось цей шлях подолати дуже важливо.

- Є реформа, яку ви вважаєте вдалою?

- Децентралізація. Я вважаю, що без цього Україна залишилася б до кінця країною з постфеодальною ієрархічною структурою. Коли в громадах з'явилися свої кошти, – це величезний стимул.

- І спокуса для чиновників?

- Для чиновників, звичайно, – можливість щось вкрасти на місці. Але це і можливість обговорити, куди подіти гроші. Люди відчують, що це їхні гроші, що чиновник їх може вкрасти, але може і не вкрасти, якщо йому не дати. А можна їх вкласти в першу інфраструктуру: в дорогу, обладнання житла, в освіту, медицину місцеву. Тобто, якщо вони зрозуміють, що це гроші, на які можна поліпшити їхнє власне життя, то це буде колосальний прорив. З'явився принцип, що у нас є якісь гроші. Так, поки що буде легко красти, тому що люди ще просто не усвідомили можливостей.

Тут треба змінювати культуру. Але потім вони будуть перекривати не державні траси, а виходи з будинку конкретного чиновника, якщо вони відчувають, що він краде.

Ви бачите путінські зустрічі, коли на них пишуть з глибинки листи Путіну. Якщо звільнили з роботи – пишуть, якщо не полагодили каналізацію – пишуть. Чолобитна царю-батюшці. Не повинно бути цього, ніякий цар-батюшка не повинен вирішувати проблеми місцевої каналізації, а повинен той чиновник, якому просто не дадуть вкрасти ті гроші.

Тому я вважаю, що це дуже важлива реформа, і дуже добре, що на неї пішли. Як би ми, скільки б ми не влаштовували форумів, не обговорювали, правильних слів не говорили, – нічого не буде, якщо не змінювати мислення. І ніякі президенти не допоможуть, навіть якщо це президент Голобородько.

- Навіть якщо це президент-актор Зеленський.

- Він же зіграв хорошого президента. А до мене вчора, між іншим, ввечері ще з Праги іноземці пристали щодо Зеленського. Запитали таке: які у вас кандидати випадкові, які не випадкові, розкажіть про акторів.

І я кажу: ну це нормально. Це не наші проблеми, це проблеми світової політики. Розчарування в системній політиці помітно у всьому світі. Візьміть європейські країни, візьміть Чехію. У чеських інтелектуалів дуже серйозні підозри з приводу кандидата в президенти України? Я кажу, це зрозуміло, але от ваш Земан, який з розстебнутою ширінкою ходить, – випивака, ще й друг Путіна. Ну в Італії – там клоуна обрали. Та й помічники Трампа тільки і зайняті тим, що підчищають його Твіттер.

- Повертаючись до вашого дослідження. Що там ще цікавого?

- Українці на 2,5 сантиметри виросли з початку спостережень. Так, у 2002 році ми вперше заміряли цей показник.

- І це незважаючи на скарги на білкове голодування?

- Ми не так погано харчуємося. Щодо білкового голодування я можу сказати, що у порівнянні з 2012-м роком людей, які вважають, що їм не вистачає можливості нормально харчуватися, на 8 відсотків менше. Одне з запитань: вистачає чи не вистачає вам нормального харчування. Це ж ми не говоримо, це вони самі нам говорять.

Це дуже важливо. Ми виросли і погладшали відповідно.

- А на скільки виросли?

- У нас середній зріст у 2002 році був 168 см, а зараз – 170,5. Але цікаво, що ще 169 тільки було у 2012-му році. Тобто, ми ще на 1,5 сантиметра підросли. Це показники. Так, у всіх цивілізованих країнах, у всіх розвинених країнах цей процес йде: люди стають вище і важче. І ось ми в цьому сенсі – у світовому тренді.

Ще одна сприятлива тенденція, у порівнянні із 2012-м стали менше палити. У нас було систематичних курців 22 відсотки, тих, хто постійно палить, а зараз 17.

- Пропаганда здорового способу життя?

- Мені так здається, що основний фактор – це серйозне подорожчання. Сигарети стали ж набагато дорожчими.

- А п'ємо більше чи ні?

- П'ємо приблизно так само. Так, ми теж питаємо, як часто ви вживаєте алкоголь. Приблизно так само. Ну а стресів стало більше. По ідеї, ми мали б більше пити, враховуючи, що багато стресів: смерті людей, а переселенці, весь цей жах. У нас набагато більше приводу випити, щоб зняти напругу, але тим не менше – тут ситуація не змінилася. Очевидно, якась питна культура сформувалася. Це означає, що все-таки люди по-іншому знімають стрес. Тому теж добре.

Але ось що ще цікаво. Все-таки, коли ми питаємо: «Наскільки ви задоволені життям у своєму населеному пункті?», тобто – взагалі не в Україні, а от у себе в місті, селі – тобто невелика, але позитивна зміна. Було 3,0 за 5-бальною шкалою у 2012-му році. Тобто, це середина. Цього року – 3,2.

Зміна, звичайно, дуже маленька, але статистична. Все-таки на місцях люди трохи краще стали почуватися. І ось це я більше пов'язую з децентралізацією, можливістю самоорганізуватися на місцях. І завдяки цьому люди можуть щось конкретне зробити для себе у своєму місті. У будь-якому разі, це показник маленького, але позитиву.

А щодо негативу, то він теж є. І показники довіри, і настрою – все це звичайно дуже сумно.

Але ще раз повторюю: цей важкий настрій відповідає всім тенденціям 5-річного циклу. Дуже цікаві ці цикли, вони прямо як під копірку – до кінця терміну починаємо не любити Президента.

Усі просунуті експерти радять владі укладати суспільний договір. Але біда в тому, що вони не в курсі, що цей договір ніхто не укладає на папері. Суспільний договір укладається в умах, його ніхто і ніде не експлікує. Він виглядає так: я владу терплю, тому що ви створюєте мені хоча б мінімум умов для нормального життя. Цей договір працював до Януковича: ви не чіпаєте, ми не чіпаємо. Але такий договір вже не працює.

- А пам'ятаєте, як два роки тому ви підписали організований мною лист української інтелігенції до патріарха Варфоломія з проханням про автокефалію?

- Так. Можемо один одного привітати. Московський патріархат в Україні буде зменшуватися і йому нема чого робити в Українській церкві.

Але є побоювання, що будуть провокувати конфлікти: з одного боку – Росія, з іншого боку – радикали. Якщо нам вистачить розуму і мудрості нічого не забирати, то вони самі втратять все. Процес переходів буде тривалий і спокійний – не треба нікого чіпати. Якщо влада зможе зберегти мирні переходи, то РПЦ повільно, але буде йти.

Але мене дивують коментарі деяких "експертів": ой, ми бідні, нам дали не патріархію, а митрополію, не білу шапку, а прямокутну. Для людей шапка важливіша за таїнства та обряди, і гармонію!

Але, якщо все буде добре, і вам вдасться, то українські віряни будуть міркувати так: "А обряди ж у Константинополя – ось вони, першоджерело. А у цих з Москви? У них і Томосу ніколи не було. А мірра у них яка? Самі варять. А нам передають зі святого місця – і все якісне, перевірене вже півтори тисячі років. Тому... Усі з МП будуть переходити поступово. Хоча, звичайно, завжди знайдуться кілька тисяч бабусь, які ніколи не зрадять матір рідну Російську церкву. Ну і на здоров'я – зійдуть на маргинесс. Ми ж давайте наберемося мудрості і терпіння.

Лана Самохвалова, Київ