«Віддалений гавкіт собак», який почули за океаном

Один фільм і двоє людей, які подолали відстань між Гнутовим і Нью-Йорком

Невеликий кінозал на дев’ятому поверсі сучасної будівлі у Дамбо, престижному районі Нью-Йорка, поступово наповнювався людьми. Тут – і типово нью-йоркської зовнішності молоді люди, більшість з яких режисери, продюсери чи люди, пов’язані з документальним кіно, і українські дипломати, і декілька журналістів та відеооператорів.

На передостанньому ряду непримітно сидять і розглядають це розмаїття двоє людей: старша жінка у сірому светрі зі спокійним обличчям і світловолосий хлопчик років дванадцяти у яскраво-зеленій сорочці.

“То ти нині живеш на Манхеттені? Як тобі? – Ой, ти знаєш, дуже класно, мені подобається. Все поруч, та й розваг вдосталь, я щасливий”. – Дві дівчини перехилилися через спинки стільців і безтурботно говорять із хлопцем з ряду позаду на якісь звичні нью-йоркські теми.

За кілька хвилин світло гасне, і на екрані з’являються кадри зйомки з відеореєстратора автомобіля, що рухається. Перед ним крізь типовий східноукраїнський пейзаж із панельними будинками поволі їде сірий Деу “Ланос”. Раптом просто попереду з’являється полум’я від вибухів ракет, на капот автомобіля летять іскри і уламки. Він починає нервово здавати назад у клубах диму. Це кадри обстрілу ракетами “Град” маріупольського мікрорайону “Східний” у січні 2015-го року. За ними на екрані з’являються краєвиди зимового, спорожнілого, побитого війною Донбасу.

У Нью-Йорку демонструють документальний фільм “Віддалений гавкіт собак”. Стрічка данського режисера Сімона Леренґа Вільмонта розповідає історію дітей і їхніх сімей із села Гнутово, передмістя Маріуполя. Вони живуть просто на лінії фронту, у щоденному монотонному пеклі вибухів, пострілів, небезпеки, непевності, страху. Їхнє життя, як і в інших людей (а може й дещо більше за інших), так само сповнене митей веселощів, суму, розставання, страху, любові, непевності. Навколо ж вирує війна, якій не видно кінця. Головний герой фільму – щирий, вдумливий, із доросло-серйозним поглядом хлопчик років десяти Олег, який живе з бабусею Олександрою Миколаївною у приватному будинку прифронтового села.

“Віддалений гавкіт собак” був презентований 2017-го року і встиг побувати на низці світових фестивалів документального кіно, серед яких – і український “DOCUDays”.  Він отримав першу нагороду Амстердамського документального кінофестивалю 2017-го року у номінації «Найкращий дебют». У рамках кінопремії “Європейський кіноприз 2018” потрапив до списку 5 номінантів на звання найкращого європейського документального фільму. Але найбільший донині успіх спіткав знімальну групу менше місяця тому, коли у грудні 2018-го року фільм потрапив до короткого списку номінантів на цьогорічний “Оскар”. У січні 2019-го року його почали показувати у Сполучених Штатах. Почали з Каліфорнії, і от нині фільм приїхав до Нью-Йорка.

“Якою була реакція ваших героїв, коли вони дізналися, що фільм номінують на “Оскар”? Чи багато це для них значить?”, – спитає кореспондент Укрінформу режисера вже після показу.

“О, так. Я одразу ж їм подзвонив і повідомив про це. Мені здалося, що в Олександри випав телефон. Вона просто стрибала від щастя. О, так, це багато значить для них. Це їхнє життя. Я знаю, що їм важливо поділитися ним із іншими людьми у світі”, – відповість він.

Із влучністю, притаманною хорошому документальному кіно, кадри змальовують щоденне життя дітей із Гнутового. Сцени, де діти бавляться, бешкетують, сидять на уроках, межують зі сценами, де вони прислухаються до обстрілів, бояться, говорять про бойові дії. Із зали час від часу чути то сміх, то важке і сконцентроване дихання глядачів. Таке дихання, яке зазвичай йде у комплекті з очима на мокрому місці. У фільмі майже немає ані військових, ані кадрів бойових дій. Війна постійно поруч, навколо, за наступною посадкою, у звуках поряд, і найстрашніше – у душах героїв, які намагаються зберегти себе у цьому жаху.

Коли титри добігають кінця і в залі вмикається світло, у перші секунди видно, як чимало глядачів переводять погляд кудись у підлогу, намагаючись сховати заплакані очі.

“Ми раді сьогодні вітати не лише режисера та продюсерів фільму, а й його головних героїв – Олега та Олександру”, – оголошує кінопродюсерка Жустін Наган, яка веде захід.

З передостаннього ряду піднімаються старша жінка зі спокійним обличчям і хлопчик років дванадцяти у яскраво-зеленій сорочці. Олександра Миколаївна з Олегом спеціально прилетіли до Нью-Йорка для участі у показах. Це їхня перша поїздка далі, ніж Маріуполь. Вони займають місця поряд із режисером, продюсерами фільму для сесії питань-відповідей.

Реакцію американської аудиторії на побачене можна зрозуміти вже з перших питань, які лунають із зали. До речі, першим, що привернуло увагу, було представлення Жустін Наган фільму ще перед його початком.

“Зараз ми побачимо фільм про життя звичайних людей, які опинилися на лінії фронту війни між Росією і Україною”, – сказала вона, використавши просте і єдино точне формулювання, яке майже не почуєш від політиків і культурних діячів у Європі.

Жустін – відома американська кінопродюсерка, виконавча директорка авторитетної неприбуткової організації “Американське документальне кіно” (American Documentaries), яка проводить захід. Вона є також володаркою трьох “Еммі” і низки інших престижних нагород.

Тим часом глядачі питають:

“Олександро, наскільки багато про витівки Олега із друзями ви дізналися з цього фільму?” – одна глядачка ставить дуже особисте питання Олександрі, демонструючи, як глибоко перейнялася історією фільму.

“Дякую вам за цей чудовий фільм. Такі стосунки, як між героями, це справді велика рідкість, і так зняти їх – це справді надзвичайна вдача”, – говорить інша, не приховуючи емоцій.

“Коли у фільмі була сцена, де всі побігли у підвал, і далі ми бачили кадри із вибухами у темряві ззовні. Я сподіваюся, що там була лише камера, а вас поряд не було?”, – непокоїться третя американка.

Була в аудиторії й жінка з Донеччини. Вона піднялася, аби сказати:

“Я хочу привітати своїх земляків. Я тут вже 5 років. Я сама з Луганська, але жити в окупації я просто не можу. “Русскій мір” приніс на нашу землю стільки горя! Мама моя нині тут. Їй 87 років. Вона постійно просить: “Відправ мене додому”. Але я не можу. Я не можу її відправити у зону!”, – сказала вона зі слізьми на очах і попросила перекласти свої слова присутнім.

Сорок хвилин питань добігають кінця і всі піднімаються з місць. До Олександри підходить старша жінка з української діаспори. Вони моментально знаходять спільну мову – і спільну знайому. Нею виявляється українська волонтерка Олена Розвадовська, яка опікується дітьми у сірій зоні і на лінії фронту на Донбасі. Одна з жінок допомагає збирати кошти і посилки від діаспори, інша – бачила її у Гнутовому.

На виході з зали український дипломат Юрій Вітренко, заступник Постійного представника України при ООН, дає коментар журналістам.

“Йдеться про людський вимір цієї гуманітарної трагедії. На прикладі життя хлопчика та його бабусі продемонстрований людський зріз тієї катастрофи, яку 5 років тому Росія принесла на нашу землю”, – пояснює він і додає: “Звісно, мені як громадянину України, просто як людині, особисто, мені боляче. І боляче всім українським дипломатам, які працюють при ООН і не лише. У чому вага таких стрічок? Вони нагадують про те, що це не заморожений конфлікт, він активний, з майже щоденними втратами”.

Авторові цих рядків вдається також поспілкуватися із режисером Сімоном Леренґом Вільмонтом, дуже скромним на вигляд скандинавом, якому вдалося так людяно, чуттєво і влучно відобразити життя на лінії фронту у східній Україні.

“До того, як ви зустрілися зі своїми героями Олександрою Миколаївною і Олегом, ви колись взагалі спілкувалися з людьми з цього регіону, України, Східної Європи?”, – питає його кореспондент Укрінформу.

“Ні, ніколи, це була найперша зустріч у житті”, – каже він.

“Чим вони відрізняються від людей у вашій країні?” – уточнює журналіст.

“Ви знаєте, це може прозвучати дивно, але вони насправді надзвичайно сильно нагадують скандинавів. На початку спілкування відчувається певний бар’єр, певний такий холод. Проте варто вам лиш пробитися крізь нього, і ви отримуєте стільки тепла, стільки гумору. І справжню відкритість і приязність”, – пояснює він.

На питання, як війна змінює дітей, Сімон відповідає, що багато з них глибоко травмовані. “Хоча, у випадку з Олегом, я сподіваюся, дуже сподіваюся, що він не настільки травмований, наскільки це буває. Лише тому, що у нього є Олександра”, – розповідає режисер. “Але бувають й інші випадки. У фільмі, наприклад, йдеться про одного хлопчика по сусідству, який від страху переживає напади блювоти кожного разу, коли починають падати міни. Направду, я переживаю, що буде з наступними поколіннями. Коли ці діти повиростають. Якими людьми вони будуть? Чи будуть вони здатні потурбуватися про себе? І який світ вони будуть створювати?” – ділиться він.

Кореспондент Укрінформу підходить і до Олександри Миколаївни, аби спитати – чому важливо, на її думку, щоб цей фільм побачили у США?

“Тому що люди не вірять, що у нас там таке відбувається. Ми, можна сказати, залишилися сам на сам зі своєю бідою. Нас не чують і не розуміють. А куди нам дітися? Ми там живемо. У цьому пеклі. І таке враження, що не видно кінця. Це все якось нескінченно затягнулося. Ні туди, ні сюди. Все на одному рівні застрягло. А там живуть люди. Це дуже важко психологічно – жити у таких умовах” – розповідає вона.

Жінка додає, що зараз у Гнутовому набагато тихіше, аніж було у 2015-2017 роках, коли знімався фільм. “По селу зараз зовсім не стріляють. Іноді десь чути постріли, але зовсім легкі й дуже далеко”, – каже вона. Щоправда, тишу на війні пережити ледь не складніше, ніж обстріли. “Коли сильно стріляють, спочатку чути звук пострілу. І тоді ми вже розуміємо – звідки стріляють, з якої зброї, і навіть розуміємо, де воно може впасти. А у тиші все незрозуміло, і це очікування складно дається”, – пояснює вона.

Тим часом головний герой, 12-річний Олег, примощується на високому стільці кіномистецького центру.

“Ні, я не хотів би виїхати. Взагалі, страшно, коли стріляють, але ми вже звикли жити у своєму домі. Їхати не хочеться”, – розповідає він журналістам. На прохання розповісти, як війна змінює людей, пояснює: “Раніше люди частіше ходили на вулицю подихати свіжим повітрям, погуляти, пройтися. Зараз такого немає. Лише зрідка виходять, і лише до себе у двір. Або у магазин. По вулиці прогулятися, вийти там, з сусідами поспілкуватися – це рідко буває”.

Режисер Сімон Леренґ Вільмонт пояснює, що довго шукав героїв для фільму, поки одного дня не зустрів Олега. Він спитав його, як і всіх інших дітей, яких зустрічав, як відчувається страх під час обстрілів. Олег відповів йому, що відчуває, немов разом зі звуками невидима велика рука проникає до його грудної клітини і стискає його серце. З кожним вибухом стискає все сильніше, доки воно не стає маленьким і холодним. Почувши це, режисер зрозумів, що його пошуки скінчилися.

Але нині й Олег, і його бабуся насолоджуються Нью-Йорком, від якого вони у величезному захваті. Це їхня перша поїздка далі за Маріуполь.

“У Нью-Йорку мені сподобалася статуя Свободи. Завжди хотів її побачити. Ресторани. Смачно годують. І сподобалася найвища башта. Там, де 102 поверхи. Там такий красивий вид. Ми піднімалися нагору”, – розповідає Олег.

“Ой, ну це, звичайно, у мене навіть слів немає. Я навіть не могла мріяти про це. Така краса, невимовна. Особливо нічний Нью-Йорк. Це просто неймовірно. Красиво”, – каже Олександра із захопленням.

Вже за десять хвилин всі виходять на нічну вулицю у Дамбо, поблизу Манхеттенського і Бруклінського мостів. Олег бавиться, танцюючи на тротуарі разом із Сімоном. Хтось зі знімальної групи фільму замовляє таксі до українського ресторану “Веселка”, аби скуштувати нью-йоркського борщу. Коли їхня машина розчиниться у вогнях наприкінці вулиці, автор цих рядків подумки зрадіє тому, що бабуся з онуком проведуть хоча б якісь дні подалі від війни, вибухів і непевності. А також подумає про те, наскільки було б добре і заслужено, якби “Віддалений гавкіт собак” отримав у лютому найвищу відзнаку у світі кіно.

Георгій Тихий, Нью-Йорк

Фото автора