27 січня. Пам’ятні дати

Сьогодні в Україні і світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Цей День проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни. Україна на державному рівні приєдналася до відзначення цієї міжнародної дати у 2012 році (Постанова ВРУ від 5 липня 2011), хоч і була однією з шести країн-ініціаторів прийняття оонівського документа.

Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенціма.

Варто нагадати, що Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. У ширшому розумінні, голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Офіційно визнано, що до 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними.

Світова спільнота цього дня не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля стосовно окремої групи людей.

Ювілеї дня:

229 років від дня народження Петра Петровича Гулака-Артемовського (справж. прізвище Артемовський, 1790–1865), українського перекладача, поета і культурно-освітнього діяча. З 1841 по 1849 рр. був ректором Харківського університету. Після виходу у відставку певний час працював у Харківському і Полтавському інститутах шляхетних дівчат. Літературну діяльність почав у 1817 році. Байка Гулака-Артемовського «Пан та Собака» була, по суті, першою віршовою байкою нової української літератури.

180 років від дня народження Павла Платоновича Чубинського (1839-1884), українського етнографа, фольклориста, громадського діяча, автора вірша, який став державним гімном – «Ще не вмерла Україна». Як поет Чубинський займає досить скромне місце в українській літературі. Єдина збірка його віршів «Сопілка Павлуся» (щоправда без імені автора) вийшла у 1871 році. Основна ж заслуга Чубинського - це створення вірша «Ще не вмерла Україна», який був написаний у вересні 1862 року. Він став яскравим виявом національних почуттів, патріотизму, прагнень до кращого життя. За народницьку пропаганду на Київщині царський уряд заслав поета на сім років до Архангельської губернії. Після повернення із заслання Чубинський знову опиняється у центрі громадського та наукового життя. У 1869-1870 роках він очолив організовану Географічним Товариством експедицію для збирання етнографічно-статистичних матеріалів про Київську, Подільську і Волинську губернії. Дослідження поширилися також на Полісся, Холмщину, Підляшшя та інші регіони. У 1874 році Чубинського царським урядом було звинувачено в «українському сепаратизмі» і вислано з України. На цей раз до Петербурга, де він працював службовцем у Міністерстві шляхів. У 1879 році важко хворий Павло Платонович повертається в Україну; за 5 років помирає у Києві на 45 році життя. Похований у Борисполі. Варто зазначити, що попри репресії з боку влади наукова громадськість визнавала теоретичні й практичні роботи Чубинського за еталон у галузі етнографії та народознавства. У 1873 році Імператорське Російське Географічне Товариство нагородило його Золотою медаллю, у 1875 він отримує золоту медаль Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 – почесну премію імені Уварова Російської Академії Наук.

108 років від дня народження Івана Макаровича Гончара (1911–1993), українського скульптора, живописця, графіка, етнографа, засновника музею. Зібрав понад 2,5 тис. експонатів народної тканини – 900 рушників, близько 300 сорочок, зразків іншого одягу, 500 зразків вишивок, 630 одиниць народної кераміки (макітри, горщики, миски, іграшки, кахлі з гончарних осередків майже всієї України), колекцію народних музичних інструментів і близько 500 ікон. Крім того, залишив чималу власну художню спадщину – численні живописні та графічні роботи (більше тисячі), пам’ятники, які стоять у багатьох куточках України (Тарасу Шевченку в с. Шешорах Івано-Франківської обл., Степану Васильченку в м. Ічні Чернігівської обл., Івану Гонті в с. Гонтівка на Вінниччині, Катерині Білокур в с. Богданівка на Київщині та ін.).

Цього дня 1915 року в с. Пилипче на Поділлі народився Яків Якович Гніздовський (1915-1985), український графік, живописець, кераміст і мистецтвознавець. Навчався в Чортківській гімназії, а згодом (з 1933) у Львівській духовній семінарії. Весною 1934 Яків Гніздовський був заарештований польською поліцією за приналежність до нелегального гуртка, пов’язаного з українським національним підпіллям, проте через деякий час був звільнений. У 1938 році вступив у Варшавську академію мистецтв, а після початку Другої світової війни – до Академії мистецтв у Загребі (Хорватія). У 1949 емігрував до США. У 1954 в Нью-Йорку відбулась перша велика персональна виставка робіт митця. Твори Гніздовського виставлялись у Токіо, Лондоні, Берліні, Мюнхені, Празі й Москві та були куплені для експозицій багатьох галерей світу (Бостонський музей, Філадельфійський музей, Бібліотека Конгресу США). У 1990 році виставка творів митця експонувалася в Києві. Помер митець у Нью-Йорку, але в листопаді 2005 року його прах було перепоховано на Личаківському цвинтарі Львова. В 1987 році у Новому Орлеані було здійснено посмертне видання всіх робіт митця. Тоді ж у Нью-Йорку вийшла монографія-каталог всіх графічних робіт.

92 роки від дня народження Олекси Тихого (1927–1984), українського дисидента, правозахисника, педагога мовознавця, одного з засновників Української гельсінської групи. Народився на Донеччині. Навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах, працював. Згодом закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився, там народився його первісток – син Микола. Але в Москві залишатися не захотів, тому приїхав в Україну. Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської (Донецької областей), викладав історію, українську мову і літературу, фізику й математику. Згодом Олексу Тихого усунули від викладання гуманітарних наук. Уперше був засуджений у 1948 році військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Вдруге його арештували в 1957 за лист протесту проти окупації Угорщини. Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. Термін відбував у Мордовії. У неволі зблизився з композитором Василем Барвінським, Юрієм Литвином і Левком Лук’яненком. Звільнився в 1964 році, але, звісно, що до школи –улюбленої справи – його не допустили. Працював вантажником, слюсарем-механіком. Чимало мандрував із молодшим сином Володимиром по історичних місцях, поширював самвидав. Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його арешту на початку лютого 1977. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Руденка. Згодом Тихого було засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Покарання знову відбував у Мордовії. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування. З 1981 тяжко хворів. Олекса Тихий загинув у тюремній лікарні в Пермі 5 травня 1984 року. 19 листопада 1989 року перепохований разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином у Києві на Байковому кладовищі. Реабілітували Тихого у 1990 році. «Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів» (Олекса Тихий).