Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті

90 років тому, 3 лютого 1929 року, у Відні завершив роботу Перший Конгрес (Великий збір) українських націоналістів. Одним із головних підсумків Конгресу стало створення Організації українських націоналістів (ОУН), яку очолив один із беззаперечних авторитетів того часу, полковник Армії УНР Євген Коновалець. ОУН на початках декларувала позакласовість та позапартійність і проголошувала «політику всеукраїнського державництва» на шляху до кінцевої мети – побудови Української Самостійної Соборної Держави.

Попри те, що на своїх початках ОУН повторювала шлях багатьох підпільних революційних організацій, які ставили за мету звільнення від іноземного панування (досить згадати грецьку «Філікі Етерію», ірландську «Шинн Фейн», польське підпілля чи низку балканських організацій), саме ОУН у ХХ столітті чи не найбільше була демонізована та обросла міфами як з боку радянської пропаганди, так і з боку польських «кресов’яків». І ці міфи й досі продовжують активно підживлюватися як у Росії, так і в Польщі.

Про причину цих явищ і справжню роль ОУН в історії України ми розмовляємо з головою Українського інституту національної пам’яті, кандидатом історичних наук Володимиром В’ятровичем.

Конгрес українських націоналістів, Відень, 1929 рік.

УКРАЇНІ ТА ПОЛЬЩІ ПОТРІБЕН ФАХОВИЙ ІСТОРИЧНИЙ ДІАЛОГ

- Пане В’ятрович, чому російська пропаганда розповідає про ОУН лише як про «пособников фашистов» - це нам зрозуміло. Там домінуючим є державний міф про «російський народ» як головного переможця над фашизмом (що саме по собі далеке від історичної дійсності), а тому все, що заперечує домінування «русского мира», є або фашистами, або «пособниками фашистов». Але чому досі не вдається знайти точок дотику для розмови на цю тему з поляками?

- ОУН була однією з провідних організацій українського визвольного руху в ХХ столітті і стояла на передньому краю боротьби українців за незалежність. Так історично сталося, що інтереси українців у цьому питанні йшли врозріз з інтересами як російської більшовицької імперії, так і з польськими. Тому сьогодні, коли українці намагаються відтворити свою історію боротьби за незалежність, очевидно, що багатьом нашим сусідам це не подобається. Особливо Росії, яка продовжує спроби поневолити Україну. Для неї історія ОУН залишається небезпечною, бо це історія про українців, здатних у вкрай несприятливих умовах протистояти потужній силі. А це виглядає цілком інакше, ніж їхні розповіді про Україну, їхні спроби не лише нав’язати нам героїв і символи, а й визначати наше місце в історії та майбутньому. Прикро, що такий підхід спостерігається і з боку деяких польських істориків та політиків.

- Останнє особливо дивно, адже Польща на шляху до незалежності своєї держави діяла точно такими ж методами, у яких звинувачує українських націоналістів. Були там і замахи, і атентати, і збройна боротьба. У 1935-36 роках, на процесі проти активістів ОУН, які організували вбивство міністра внутрішніх справ Польщі, одного з головних поборників політики «пацифікації» Броніслава Пєрацького, адвокати Степана Бандери ставили за приклад участь у замаху в 1906 році на представника російської окупаційної адміністрації, варшавського генерал-губернатора Георгія Скалона польської підпільниці Ванди Крахельської, яку суд присяжних тоді виправдав.

- Так, боротьба ОУН була суголосною і дуже схожою на боротьбу самих поляків за їхню незалежність. І навіть методи створення підпільних організацій, які використовували українці після поразки Української революції, значною мірою були відголоском того, як боролися за свою незалежність поляки. У підпільних публікаціях Української Військової Організації, попередниці ОУН, в 1920-30 роках, попри те, що ці організації боролися проти польської влади, абсолютно спокійно і щиро заявлялося про цінність польського досвіду для української боротьби. Крім того, головний актив ОУН 1930-х - це українська молодь, яку у польських школах навчали про польських підпільників, героїв-революціонерів. Тож, до певної міри, польська міжвоєнна держава виховувала покоління українських революціонерів-оунівців.

Очевидно, що українці в міжвоєнний період мусили боротися за свободу не тільки проти радянської влади, яка захопила абсолютну більшість нашої території, а й проти польської влади, яка окупувала частину Західної України. Втім, діяльність ОУН була боротьбою не проти поляків, а проти окупаційної держави. Тож нерозуміння історії ОУН з боку польських істориків, які наполягають на нібито притаманній оунівцям полонофобії, виглядає просто штучно.

- До речі, не так давно Конституційний Суд Польщі визнав неконституційним деякі положення скандального Закону про Інститут національної пам’яті, зокрема терміни «Східна Малопольща» та «український націоналізм». Про що це свідчить? Чи можливе відновлення діалогу між українськими і польськими істориками у цьому плані?

- Я вважаю це позитивним кроком назустріч Україні, кроком, який може відновити потрібний для України і Польщі фаховий історичний діалог. Закон передбачав кримінальну відповідальність за незгоду з тим, що польські політики називають «злочинами українських націоналістів». Зараз найбільш одіозні моменти усунуто, хоча в законі досі лишається низка абсурдних, на мою думку, положень. Зокрема, немає чіткого визначення географічного терміну Волинь, немає чіткого пояснення, що відноситься до поняття «злочини українських колаборантських формувань Третього Райху». Залишилася дивна хронологія цих «злочинів» - 1925-1950. Про який колабораціонізм із Третім Райхом може йти мова після 1945, коли вже й цієї держави не було? Сподіваюся, у польських політиків вистачить розуму та відваги усунути ці недоречності зі свого законодавства.

ЧОМУ РОЗКОЛ НА “БАНДЕРІВЦІВ” І “МЕЛЬНИКІВЦІВ” БУВ НЕМИНУЧИМ

- Мабуть, найдраматичнішою, якщо не найтрагічнішою сторінкою історії ОУН є розкол на «бандерівців» і «мельниківців», який стався в організації після вбивства у 1938 році Євгена Коновальця агентом НКВД Павлом Судоплатовим. Нині, коли дивимось на ті події з позиції історії, постає питання: чи була можливість уникнути цього розколу?

- Я думаю, це було неминучим. Треба розуміти, що ОУН постала в кінці 20-х років через поєднання двох течій українського визвольного руху: з одного боку ветеранів Української революції 1917-1921 років, вояків УГА, Дієвої Армії УНР, з іншого – молодіжного крила націоналістичного руху, який виник у ІІ Речі Посполитій на території Західної України та у місцях розселення української еміграції в Європі. Таким чином ОУН поєднала мілітарний досвід старшого покоління та радикалізм молодих; тих хто жив в еміграції і тих, хто діяв під окупацією. Це об’єднання стало можливим завдяки особистості Євгена Коновальця, який очолив ОУН. Він був безперечним авторитетом і для одних, і для інших, і протягом життя йому вдавалося стримувати і гасити протиріччя. Але після його смерті взаємні претензії почали наростати і врешті вихлюпнулися назовні, що й стало головною причиною розколу.

Євген Коновалець із невідомими. Фото 1920-х років.

- Смерть Євгена Коновальця та конфлікт, умовно кажучи, «батьків» і «дітей» були єдиною причиною розколу?

- Це була головна, але далеко не єдина причина. Протиріччя назрівали давно і в кількох площинах. Оскільки ОУН діяла як в еміграції, у відносно спокійній ситуації, де можна було вільно декларувати погляди, так і «під Польщею», де за це можна було потрапити і за ґрати, і в спеціально організований для українців табір Береза Картузька. І бачення ситуації одних і других чим далі, тим більше розходилося.

Ще одним каменем спотикання стало питання, на які сили спиратися у боротьбі за визволення України. Керівництво ОУН на чолі з Андрієм Мельником робило ставку на підтримку з боку Німеччини, спираючись на досвід І Світової війни. Старше покоління екстраполювало цей свій досвід на події ІІ Світової війни, сподіваючись, що Німеччина проявить розуміння і допоможе відновити державу. До цього скептично ставилися молоді українські націоналісти, які дотримувалися тези про опертя на власні сили.

Найгостріше протиріччя проявилися у 1939 році. У березні почалися бурхливі події в Карпатській Україні, де українці проголосили незалежність. Молоді члени ОУН із Галичини та Волині масово перебиралися туди, щоб взяти участь, передавати зброю, готуючись захищати незалежність Карпатської України, тоді як Мельник діяв нерішуче.

Навесні-влітку 1939 року Польська держава почала масові арешти українських націоналістів, відтак дехто тікав у ліси і формував збройні підрозділи. У вересні 1939 року, коли почалася ІІ Світова війна, вони вирішили: настав слушний момент, щоб підняти збройне повстання для відновлення незалежності України.

І знову таки, Андрій Мельник не підтримав ідею повстання, бо це йшло проти інтересів Німеччини, яка на той момент підписала пакт Молотова-Ріббентропа, яким розділила ІІ Річ Посполиту. Відтак, вихід на волю після розвалу Польської держави амбітного і авторитетного Степана Бандери дозволив молодшому поколінню артикулювати свої претензії перед керівництвом ОУН. Після гарячих дискусій у Кракові та марної спроби Мельника і Бандери домовитися між собою, в лютому 1940 року молоде покоління оголосило про створення Революційного проводу ОУН на чолі з Бандерою.

- Після розкриття архівів СБУ багато відомих фактів постають зовсім в іншому світлі. Є навіть свідчення про те, що до роздмухування українсько-польського протистояння на Волині в 1943-му багато в чому докладали руку агенти НКВД. Чи можна казати, що розкол в ОУН теж був інспірований радянськими спецслужбами?

- Можна, перш за все тому, що саме вбивство Євгена Коновальця кілером НКВД і запустило цей механізм розколу. Досі незрозумілими є обставини вбивства провідних лідерів мельниківської ОУН Сеника і Сціборського, де так само не виключається можливість радянського сліду. І очевидно, що напружена атмосфера в стосунках між «мельниківцями» та «бандерівцями» аж до фізичного протистояння, особливо після 1941 року, йшла на користь радянській каральній системі, яка намагалася всіляко ослабити український визвольний рух.

- Наскільки цей розкол негативно вплинув на діяльність ОУН?

- Він вплинув і негативно, і позитивно. Безперечно, розкол послабив український визвольний рух, та ще й у дуже непростий час. Але водночас він надав динаміки розвиткові організації. У «бандерівській» ОУН молодь змушена була взяти на себе керівництво організацією, очолюючи різні її ланки аж до найвищої. Відбулася динамічна еволюція ідейно-політичних засад. Для бандерівців було важливо пояснити, що причина розколу – це не лише персональні непорозуміння з Андрієм Мельником, а вони значно глибші, зокрема й ідеологічного характеру. Саме бандерівці запропонували нову концепцію розвитку визвольного руху – не в союзі з сильною державою, яка буде перерозподіляти світ, а в союзі з поневоленими народами, які мають об’єднатися для того, щоб змусити сильних світу цього рахуватися з їхніми зусиллями. Не випадково одним із перших документів ОУН (б), які з’явилися після розколу, був Маніфест 1940 року, де вперше проголошено один із ключових меседжів ОУН часів ІІ світової війни «Свобода народам – свобода людині». А в листопаді 1943 року в селі Будераж на Волині проходить Конференція поневолених народів, де були представники різних націй Радянського Союзу.

Протягом 1943 в УПА творилися національні підрозділи, а після війни керівництво ОУН намагалося залучити до спільної боротьби підкорені комуністами народи Східної Європи та Балтики, для цього повстанці вирушали туди з пропагандистськими рейдами.

СТРУКТУРИ ОУН ДІЯЛИ НА ВСІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ, ВКЛЮЧНО З КРИМОМ І ДОНБАСОМ

- Ми звикли говорити про ОУН, маючи на увазі Західну Україну. Але той же «молодогвардійський міф» дає зрозуміти, що структури ОУН діяли навіть на Донбасі. Яким був вплив організації на підрадянську Україну?

- У роки ІІ Світової війни структури ОУН діяли на всій території України, включаючи Крим і Донбас, де створювалися ланки ОУН і «бандерівців», і «мельниківців». ОУН виходила на якісно новий щабель розвитку. Організація, в яку входили невелика кількість ветеранів визвольної боротьби й інтелектуалів, переросла в загальнонаціональний рух.

Це призвело до уточнення цілей. Стратегічна мета лишилася та сама – Самостійна Українська Соборна Держава. Але водночас набагато точніше почали артикулювати цілі щодо економічної, соціальної та культурної політики. Бо саме таким чином можна було долучити до боротьби широке коло українців на всій території країни.

У момент, коли творилася УПА, на зламі 1942-1943 років, ця програма була сформована і стала мобілізуючим чинником масового вступу до лав УПА звичайних українських селян, які не читали Дмитра Донцова та інших ідеологів українського націоналізму, але разом із тим, сприймали ідеї побудови незалежної держави.

- Потужний просвітницький рух ОУН як до війни, так і після розгорнувся також і в діаспорі.

- Так, адже гаслом ОУН були слова «Ідея і Чин» - ідеологія та дія. Тобто ідеологічний вплив вони ставили на один щабель зі збройною боротьбою. Просвітницька діяльність ОУН в діаспорі починалася ще в 20-30 роки, коли її цілями були як збір фінансового ресурсу для підпільників, так і поширення інформації про Україну й українську справу. Бо, на жаль, надто мало тоді говорилося про українців та Україну не як про територію, а як про державу, яка має постати на цій території.

Але особливо активною ОУН в діаспорі стала в повоєнний час, коли кількість представників політичної еміграції, які змушені були виїжджати, щоб уникнути розправи НКВД, суттєво збільшилася. Спочатку в Німеччині, а далі й по всій Західній Європі почали творитися ланки закордонних частин ОУН. З часом структура закордонних частин ОУН охопила практично весь світ, включаючи США та Південну Америку, Австралію та країни Азії. Мені свого часу навіть потрапили до рук документи закордонних частин ОУН Тунісу, це Північна Африка.

Саме ці структури в діаспорі дозволили українцям втримати ідентичність, культуру. Було створено цілу низку громадських організацій, які співпрацювали з ОУН: «Організація оборони чотирьох свобод України» в США, Ліга українців Канади. Вони вели видавничу справу для українців: всесвітню газету «Шлях Перемоги», журнал «Визвольний шлях», газету «Гомін України» в Канаді. Паралельно потужну мережу осередків розгортали структури мельниківської ОУН, у якої теж були свої видання, громадські ініціативи.

Ці організації провадили інформаційну кампанію про українську справу в світі. ОУН в післявоєнний період стала глобальною організацією, яка працювала над поширенням інформації, в тому числі й іноземними мовами, про українську справу. Саме в діаспорі друкувалися матеріали про Голодомор, репресії, українських політв’язнів. Згадайте хоча б діяльність видавництва «Смолоскип» та Осипа Зінкевича, які друкували багато матеріалів на підтримку В’ячеслава Чорновола й інших дисидентів.

ОУН брала активну участь в організації і розгортанні діяльності Світового конгресу вільних українців – парасолькової організації, яка об’єднала практично все українське життя за кордоном. ОУН творила молодіжні організації, із найбільш активних - Спілка української молоді, яка дуже потужно розгорнулася у 60-80 роки. Саме тому, коли у 1991 році України проголосила незалежність, її визнали практично усі країни світу. Ця незалежність не виглядала вже випадковою, як це, на жаль, було у 1918 році.

- Кажуть, історія вчить. Чого нас має навчити історія ОУН?

- ОУН стала найуспішнішим політичними проектом українців в минулому столітті. Саме тому її історія досі викликає стільки дискусій у нас та у світі. Саме тому за право використовувати абревіатуру ОУН досі змагаються кілька громадських і політичних ініціатив. Вироблену ОУН символіку (меч-тризуб, червоно-чорний прапор) піднімають нинішні захисники України у війні з Росією. Їх гімн «Зродились ми великої години» став маршем Збройних сил України, а організаційне привітання «Слава Україні! Героям слава!» з минулого року - офіційний привіт нової української армії.

Як ОУН це вдалося? Чого нам варто вчитися в членів ОУН? Головний урок – боротьба за свободу має бути безкомпромісною. Навіть у ситуації, коли виглядає безнадійною. Історія ОУН містить потужний мобілізаційний потенціал і важливий досвід українців, які вміли об’єднуватися, вміли протистояти силам, що в рази переважали їхні. Інший урок полягає в тому, що, незважаючи на внутрішні суперечності, не можна допускати протистояння між своїми. Бо цим завжди скористається ворог. І ці уроки, на жаль, сьогодні надзвичайно актуальні.

Наталка Позняк-Хоменко, Київ

Історичні фото надано Центром досліджень визвольного руху