26 лютого. Пам’ятні дати

Сьогодні День опору Криму російській окупації.

П'ять років тому, 26 лютого 2014 року, у Сімферополі відбувся багатотисячний мітинг кримських татар і проукраїнських активістів на підтримку територіальної цілісності України та проти проведення позачергової сесії Верховної Ради Криму. Тоді біля будівлі кримського парламенту з ініціативи Меджлісу зібралося близько 12 тис. кримських татар. Вони тримали у руках свої національні прапори та прапори України. Мітингувальники скандували: «Слава Україні - Героям слава!», «Банду геть!», «Крим – Україна!». На противагу цьому мітингу був організований мітинг «Русского єдінства», що керувався поплічником російських окупантів Сергієм Аксьоновим.

Як відомо, ще 20 лютого російські війська розпочали окупацію Криму. На півострові з’явилися вантажівки без номерів, так звані «зелені чоловічки» – озброєні військові без розпізнавальних знаків. Водночас відбулося створення й озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації.

26 лютого, в результаті сутичок під будівлею Верховної Ради Криму, двоє людей загинули й декілька десятків зазнали поранень. Згодом, після окупації півострова, слідчий комітет Росії порушив за цим фактом кримінальну справу (так звана «справа 26 лютого») і влаштував політичне судилище над Ахтемом Чийгозом, Мустафою Дегерменджі, Алі Асановим та іншими кримськотатарськими активістами.

Вже наступного дня, 27 лютого, спецпідрозділи ГРУ Росії зайняли приміщення Верховної Ради і Ради Міністрів Криму. Тоді ж парламент Криму на вимогу загарбників оголосив про проведення на півострові референдуму про приєднання до Росії. Планувалося, що голосування проведуть 25 травня, однак потім його перенесли на 16 березня.

Впродовж наступних кількох днів вулиці міст і магістральні дороги півострова заповнили російські війська. «Зелені чоловічки» захопили адміністративні будівлі, взяли в облогу гарнізони Збройних сил України, морські порти і аеропорти. Керівництво Росії неодноразово стверджувало, що ці озброєні люди не є російськими військовослужбовцями. Однак після окупації півострова і проведення там фейкового «референдуму про статус Криму» росіяни визнали, що «зелені чоловічки» були військовослужбовцями ЗС РФ.

1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента Путіна про дозвіл на застосування ЗС РФ на території України. В свою чергу, РНБО України через агресію Росії ухвалила рішення привести Збройні сили України у повну бойову готовність.

Міжнародні організації визнали анексію півострова незаконною і засудили дії Росії. Зокрема, за цей час було ухвалено три резолюції ООН щодо Криму. Разом з тим, ряд західних країн запровадили проти РФ економічні санкції.

Відтоді минуло п'ять років і ситуація на анексованому Росією українському півострові залишається напруженою: окупанти обрали тактику залякування і терору місцевого населення. Нині в Криму заборонена діяльність Меджлісу кримськотатарського народу. Хвиля за хвилею проходять репресії, обшуки і незаконні затримання. Країна-агресор цинічно нехтує основоположними правами і свободами людини та міжнародним правом.

Ювілеї дня:

217 років від дня народження Віктора Марі Гюго (1802-1885), французького письменника, публіциста, громадського діяча. Автор драм «Кромвель», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз», збірки громадянської лірики «Осіннє листя», «Пісня сутінків», романів «Собор Паризької богоматері», «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, що сміється», «Дев’яносто третій рік» а ін. «Ти чекаєш подробиць про Віктора Гюго… Це звичайнісінький чоловік із доволі некрасивим обличчям і вульгарною зовнішністю. У нього чудові зуби, прекрасний лоб і немає ані вій, ані брів. Він говорить мало, - начебто занадто обережний і не хоче сказати чогось зайвого. Він ввічливий і трохи бундючний. Мені подобається тембр його голосу. Я з величезним задоволенням споглядав його. Я дивився на нього з подивуванням, як дивляться на скриньку, в якій лежать мільйони і царські діаманти, роздумуючи про все, що створено цим чоловіком, котрий сидів на маленькому стільці, поряд зі мною, і не міг відірвати погляд від його правої руки, яка написала стільки прекрасного. Ця людина з самого мого народження заставила битися моє серце…», - писав Гюстав Флобер у листі до сестри Кароліни у січні 1843 року. Майбутньому авторові «Мадам Боварі» було тоді лише 22 роки, а Гюго – 41; ним були вже написані майже всі кращі його твори. Попереду на Гюго чекали майже 20 років вигнання, життя в еміграції, повернення на батьківщину, обрання до Сенату… Божевілля доньки і смерть двох синів підірвали залізне здоров’я французького письменника, і він помер у віці 83 років. Був похований, не зважаючи на протест архієпископа, в Пантеоні–усипальниці великих людей Франції.

106 років тому народилась Дарія Омелянівна Ребет (уроджена Цісик; 1913-1992), дружина відомого націоналістичного діяча проф. д-ра Лева Ребета. Народилася вона на Буковині. І батько, і мати походили з  родин священиків – греко-католицької та православної. Дарія закінчила гімназію, пізніше стала магістром права – навчалася на юридичних факультетах Львівського та Люблінського університетів. Чи не все життя Дарії Реберт присвячене боротьбі за волю України. Вона завжди була в гущі найбільш драматичних і доленосних подій цієї боротьби. На початку 30-х належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви ОУН в Стрийській окрузі. В 1934-1938 роках – член Крайової екзекутиви ОУН на Західно- Українських Землях, відповідала за зв’язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбувала піврічне ув’язнення в тюрмі (1939). З квітня 1941 року стає членом ОУНР. Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУНР. У серпні 1943 взяла участь у роботі 3-го Надзвичайного Великого збору ОУНР. З вересня входила до складу ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української Головної визвольної ради (1944). Була обрана членом І-ї Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР. У повоєнний час жила в еміграції в Німеччині. Після розколу ОУНР у грудні 1956 року приєдналася до ОУНЗ і була обрана до складу її Політичної ради. З 1979 очолювала діяльність Політичної ради ОУНЗ і перебувала на цій посаді до червня 1991 року. Пішла з життя 5 січня 1992 року в Мюнхені.

86 років від дня народження Любомира Гузара (1933-2017), єпископа Української греко-католицької церкви, кардинала Католицької церкви; з 28 січня 2001 року Верховний архиєпископ Львівський, з 25 серпня 2005 року по 10 лютого 2011 року Верховний архиєпископ Києво-Галицький – предстоятель Української греко-католицької церкви. Блаженнійший Любомир Гузар – справжній громадянин світу. Народився у Львові, 1944-го родина переїхала до Австрії, потім оселилися у США. У Сполучених Штатах він прожив 20 років. Закінчив семінарію, вивчав богослов’я в Католицькому університеті у Вашингтоні, студіював філософію у Фордгамському університі. 1969-го переїхав до Риму – у «вічному місті» прожив майже 25 років. Тут захистив дисертацію, 9 років викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана». 1977-го висвячений Верховним архієпископом Йосифом Сліпим на єпископа. За рік став архімандритом монастиря Студійського Уставу. Об’їздив мало не весь світ, бував усюди, де знаходяться греко-католицькі громади (Австралія, Латинська Америка, Європа). «Ці подорожі наштовхнули мене на дуже просту і ясну думку – люди всюди однакові. З ними треба розмовляти, спілкуватися. Їх треба слухати, їх треба поважати. Тільки з взаєморозуміння і взаємоповаги може вирости щось вагоме і гідне», - зауважує кардинал Гузар. 1993-го він повернувся в Україну. На надзвичайному Синоді єпископів УГКЦ був обраний її главою (2001). Став кардиналом. У 2011 році пішов у відставку, передавши паству і церкву Святославу Шевчуку. Блаженнійший Любомир Гузар упродовж багатьох років залишається беззаперечним моральним авторитетом не тільки для греко-католиків, але й для віруючих інших конфесій та людей далеких від релігійного життя. Його слово завжди мудре, вагоме і доцільне. Це слово пастиря, за яким відчувається величезний досвід – як людський, так і релігійний. Позбавлений радянського досвіду, він привніс із собою на наш пострадянський простір, де сама ідея людських взаємин є глибоко спотвореною лицемірством, хамством, підлабузництвом, основою яких, без сумніву, був страх, і нову манеру спілкування.

Роковини смерті:

50 років з дня смерті Карла Ясперса (1883-1969), німецького філософа, психіатра. Один з основоположників релігійного екзистенціалізму. Навчався медицині в Берліні, Геттінгені і Гейдельберзі, але вже тоді цікавився філософією: відвідував семінари і читав Канта. Після закінчення університету працював науковим асистентом-добровольцем у Гейдельберзькій психіатричній клініці Франца Ніссля. У 30 років написав «Загальну психопатологію» – книгу, яка протягом десятиліть залишалась «професійним Євангелієм психіатрії». Через 2 роки він кидає психіатрію заради філософії. З 1921 року Ясперс – професор філософії Гейдельберзького університету. В 1923 публікує «Ідею Університету», в 1931–1932 рр. – «Духовну ситуацію часу» і тритомну «Філософію», яка зробила його одним з провідних філософів Німеччини. З приходом до влади націонал-соціалістів його позбавляють права публікувати свої праці і звільняють з роботи як політично неблагонадійного. Одружений на єврейці, Ясперс втрачав усі свої права. Подружжя жило з відчуттям постійної загрози. За два тижні до їхньої вже призначеної депортації до табору, Гейдельберг звільнили американці. В 1945 році Ясперса поновили на посаді і запропонували очолити міністерство культури, проте він відмовився. Філософська публіцистика Ясперса повоєнних років присвячена переважно одній головній темі – як врятувати людство від тоталітаризму. Виходять друком його праці «Філософська логіка», «Введення в філософію. Розум і антирозум», роботи про К’єркегора, Шеллінга. Ясперс жив у новій Німеччині, але був позбавлений жодних ілюзій щодо як до сьогодення, так і до майбутнього, добре бачачи загрози справжній, а не уявній демократії: «…кращих людей все одно замінять старі партійні функціонери… І, врешті-решт, нам нав’язується така демократія, коли провідну роль грають партії, …партійні бюрократи та їхні диктатори». Помер Карл Ясперс на 86-у році життя у швейцарському Базелі.