Вирок Вільнюського суду: на замітку «нинішнім військовим злочинцям»

Чому таким важливим є притягнення до відповідальності радянських діячів за події 13 січня 1991 року

У середу у Вільнюсі завершився важливий і тривалий процес у справі про події 13 січня 1991 року у литовській столиці. Вільнюський окружний суд Литви визнав винними у військових злочинах і злочинах проти людяності колишнього міністра оборони СРСР Дмитра Язова і ще 66 колишніх посадових осіб СРСР. Їм дали терміни від 4 до 14 років ув'язнення. Правда, в суді були присутні лише двоє із засуджених, решті вирок був оголошений заочно.

НЕЗАЛЕЖНА ЛИТВА ПРОТИ «КОМИТЕТА НАЦИОНАЛЬНОГО СПАСЕНИЯ»

Час йде швидко. Виросло і дозріло безліч людей, для яких той факт, що Литва, Латвія, Естонія, Україна, Грузія та інші – окремі країни, це проста банальність: «А що, колись було по-іншому?». Тому для них потрібно коротко нагадати, що і як було.

Радянський Союз міг триматися лише за умови регулярного застосування насильства. Запущена Михайлом Горбачовим «перестройка и гласность», системні послаблення неминуче вели до розпаду Радянської імперії. Процес прискорила рішучість однією з 15 «союзних республік». У ніч на 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом проголосила відновлення незалежності Литви. На її території було припинено дію конституції СРСР і відновлено дію литовської конституції 1938 року. Центральний уряд Радянського Союзу цього, звичайно ж, не визнав. Тоді почалося протистояння між Москвою та Вільнюсом.

Вільнюс користувався підтримкою (інформаційною, моральною) ліберальної громадськості на всій території СРСР. А Москва мала у своєму розпорядженні потужні силові структури і свою п'яту колону на території Литви та її столиці. Вона була оформлена під вивісками «Гражданский комитет Вильнюса» і організація «Единство». На початку січня 1991 року перший секретар ЦК Компартії Литви у єдності з КПРС (у грудні 1989 року КПЛ розкололася на дві частини) Міколас Бурокявічюс попросив Центр про введення військ «для наведения порядка».

Радянська економіка тоді вже розпадалася. 7 січня уряд Литви оголосив давно назрілу лібералізацію цін. Промосковські сили спробували скористатися цим, щоб розгойдати ситуацію, створити видимість масового протесту. Паралельно 8-9 січня у Литву перекинули співробітників кагебешного спецпідрозділу «Альфа», частини Псковської дивізії ВДВ, інші підрозділи.

10 січня президент СРСР Михайло Горбачов зажадав скасування «антиконституционных актов» незалежної Литви та відновлення дії союзної конституції. 11 січня радянські підрозділи зайняли різні важливі об'єкти по всій країні, насамперед медійні (Будинок друку, ретрансляційний телевузол). Керівництво Литовської республіки закликало населення вийти на захист незалежності, не допустити подальшої повзучої окупації. З іншого боку – заступник голови ЦК Компартії Литви (КПРС) з ідеології Юозас Єрмалавічюс оголосив про створення Комітету національного порятунку Литовської РСР, заявивши, що це єдиний легітимний орган влади у Литві. (Імперія на креатив взагалі не заморочується – як же це схоже на нинішній азарівсько-олійниковський «Комитет спасения Украины»).

Рано вранці 12 січня радянські частини змогли захопити ще кілька важливих об'єктів (Департамент охорони краю, столичний телефонний вузол). А в ніч на 13 січня у Вільнюсі радянська бронетехніка двома колонами попрямувала до двох найважливіших пунктів – парламенту та телевізійної вежі. І там, і там вже зібралися багатотисячні групи захисників.

Під час захоплення Вільнюської телевежі та будівлі Литовського радіо і ТБ загинули 14 осіб (1 альфівець і 13 литовців); як мінімум 140 були серйозно поранені; більш тисячі людей постраждали.

Атака на будівлю Верховної Ради Литви не відбулася.

Згодом керівники радянських силових відомств і сам Горбачов заявляли про свою непричетність до подій.

ПЕРШИЙ СУД – ШІСТЬ ОБВИНУВАЧЕНИХ

Невдала спроба придушення незалежності Литви, піком чи, точніше кажучи, ямою якої стали події 13 січня, справила велике враження на весь радянський тоді ще простір. У тому числі і в Україні, де навіть «Спортивна газета» випустила на першій сторінці докладний опис події. Добре пам'ятаю, як багато хто зачитувався свіжим віршем Дмитра Павличка, в якому він палко підтримував нащадків Гедиміна, які твердо вирішили «здерти рабства леп, що тисне, мов протез».

У самій же Литві, яка не збиралася відмовлятися від проголошеного курсу, одразу ж по гарячих слідах, 13 січня, було розпочато досудове розслідування за багатьма статтями: шкода, спроба порушення суверенітету Литовської Республіки, створення і участь в антидержавних організаціях, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах та інші.

Уряд Литви докладав великих зусиль, щоб повернути винних під свою юрисдикцію. А діячі Компартії Литви (КПРС) до того часу втекли з території республіки. Але за домовленістю з Мінськом 15 січня 1994 року на території Білорусі були заарештовані і перевезені у Литву Бурокявічюс і Єрмалавічюс. (Якщо хтось не розуміє, як це могло статися, потрібно нагадати: то був ще передлукашенківський період. Олександр Григорович стане президентом влітку того ж року, після чого почне поступово скручувати голову білоруської демократії).

Влітку 1996 року кримінальну справу про події 13 січня щодо 48 обвинувачених було передано у Вільнюський окружний суд. Але 9 жовтня справи 42 осіб, які переховуються від слідства, відокремили і повернули в прокуратуру на попереднє слідство. Розгляд справ інших шести осіб було продовжено.

І 23 серпня 1999 року (дата явно була вибрана не випадково – 60-річчя Пакту Молотова-Ріббентропа) Вільнюський окружний суд виніс вирок шістьом особам на чолі з Бурокявічюсом і Єрмалавічюсом (перший отримав 12 років в'язниці, другий – вісім). При цьому ЄСПЛ у 2008 визнав обгрунтованість винесених вироків і відкинув апеляцію засуджених. Обидва відсиділи свій термін повністю.

ДРУГИЙ СУД – ВИРОК ЯЗОВУ І ЩЕ 66-ТИ

«Кріт історії риє повільно». Розслідування у справах решти обвинувачених тривало довго і їхня кількість у ході слідства значно зросла – до 67 осіб (тут ще треба врахувати, що хтось за цей період помер, не доживши до оголошення вироку по другому суду). Але отримати під свою юрисдикцію більшість з них вже не виходило. Тому на лаві підсудних другого процесу реально, а не заочно, опинилися лише дві людини, обидва громадяни Росії – Геннадій Іванов, який продовжував проживати у Вільнюсі, а також житель російського Калінінграда Юрій Мель. У 2014 році він необережно заїхав на територію Литви, де був затриманий.

Найбільш гучним ім'ям серед фігурантів став 94-річний Дмитро Язов, колишній міністр оборони СРСР. У ході слідства неодноразово піднімалося питання про те, щоб залучити до нього також першого і останнього президента СРСР Михайла Горбачова. Але Михайло Сергійович відмовлявся брати участь у цьому, в тому числі як свідок. Росія ж в принципі відмовилася співпрацювати з Литвою у розслідуванні цієї справи і відхилила прохання допитати Горбачова.

Читання вироку Вільнюським окружним судом (ВОС) тривало протягом усього дня 27 березня, з перервою на обід. Вирок був оголошений 67-ми громадянам Росії, Білорусі та України, 65-ти з них – заочно. Як уточнює литовська преса, вони наразі перебувають на території Росії і Білорусі, які відмовляються видавати їх Литві. Всі отримали різні терміни позбавлення волі – від 4 до 14 років. Язов, наприклад, засуджений до 10 років позбавлення волі. Найбільший термін, 14 років, призначили колишньому главі Вільнюського гарнізону Радянської армії Володимиру Усхопчику. 12 років – колишньому офіцеру КДБ, одному з командирів спецпідрозділу «А» (Альфа) Михайлу Головатову.

Але це все «заочники». З особливою увагою стежили за тим, які терміни будуть призначені тим, хто реально знаходився в межах юрисдикції Литви. У підсумку Іванов був засуджений на чотири роки позбавлення волі. Причому поки, до набрання чинності вироку, він може перебувати на свободі. Щодо нього суд не призначав запобіжний захід у вигляді арешту. Мель же засуджений до семи років позбавлення волі. Природно, у термін покарання зараховано час його перебування під вартою. Тому, якщо вирок не буде змінено, калінінградець вийде на свободу за два роки.

Усі вироки можуть бути оскаржені в Апеляційному суді Литви. І про те, що вони будуть оскаржені, вже заявили кілька адвокатів. (А далі, як пам'ятаємо, є ще одна інстанція – ЄСПЛ). Тому важливим є те, як саме ВОС обґрунтовував призначені їм покарання – міжнародним правом, постановами Конституційного суду (КС) Литви, Кримінальним кодексом (КК) Литви. Взагалі, на думку суду, події 1991 року були агресією СРСР проти Литви: «за міжнародним правом у 1940-1990 роках Литовська Республіка (ЛР) була окупованою державою, зазначений період слід визначати як тривалу агресію СРСР проти ЛР. У 1990-1991 роках СРСР продовжував у Литві розпочату у 1940 році агресію».

Крім того, суд вирішив, що дії радянських військових у січні 1991 року відповідають передбаченим у міжнародному праві злочинам проти людяності, оскільки при підготовці захоплення у Вільнюсі цивільних об'єктів у січні 1991 року людські жертви планувалися. Суд підкреслив, що вбивства цивільних осіб під час військової операції були не випадковими злочинами, а послідовно, заздалегідь спланованою та передбаченою частиною великомасштабного і системного нападу на мирних жителів на виконання політики Радянського Союзу та його партійної організації – комуністичної партії, метою якої було зберегти Литви у складі Радянського Союзу».

Суд залишив без розгляду позов генеральної прокуратури про нанесення Литовській державі збитків на суму понад 11 млн євро. Також суд відхилив цивільні позови двох потерпілих про відшкодування немайнової шкоди.

ЗЛОЧИНИ БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ

Литовський президент Даля Грібаускайте назвала оголошення вироку у справі про радянську агресію очною ставкою з правдою і днем історичного правосуддя. Глава МЗС Литви Лінас Лінкявічюс зробив акцент на сучасності, сказавши, що цей вирок є також посланням і нинішнім військовим злочинцям (думаю, в Україні не потрібно окремо пояснювати, кого у цьому випадку мають на увазі).

А прем'єр-міністр (і один з реальних кандидатів на президентських виборах, які пройдуть у травні) Саулюс Скверняліс заявив, що тепер можна очікувати злагодженої інформаційної атаки з російського боку. І не помилився (втім, передбачати це було легко). Вже у «Вечере с Соловьевым» третина програми була присвячена саме цьому суду (замість раніше запланованого розбору поведінки Дональда Трампа). Зіркою ефіру став той самий екс-командир спецпідрозділу «А» Михайло Головатов. І на віру приймалася лише його версія подій. Висновок робився традиційним для подібних ефірів – занадто добрій і толерантній Росії потрібно бути більш жорсткою з усіма цими Литвами і Українами.

Але як виглядає ситуація з цього боку інформаційного фронту? Рішення суду, яке прозвучало 27 березня у Вільнюсі, є дуже важливим для усіх пострадянських країн, в тому числі і для України, протистояння якої з імперським центром зараз знаходиться в активній фазі. Більш того, на аналогічних майбутніх судах над окупантами та їхніми посібниками напевно будуть використовуватися юридичні напрацювання литовських колег. Тому ще дуже важливим є те, щоб рішення ВОС пройшли успішну перевірку усіма апеляційними інстанціями, разом з ЄСПЛ.

Тут, до речі, варто згадати, що нещодавно, 12 березня, Литва здобула важливу перемогу саме в Європейському суді з прав людини. ЄСПЛ фактично визнав обгрунтованість рішень Литви вважати радянські репресії проти литовських партизан геноцидом литовців. Це випливає з того, що Страсбурзький суд відхилив скаргу колишнього співробітника КДБ Станіславаса Дрелінгаса, визнаного винним у геноциді за участь в операції з затримання командира литовських партизанів, які боролися з радянською владою, легендарного Адолфаса Раманаускаса-Ванагаса. І це теж дуже важливий прецедент, у тому числі для України! Оборона російських істориків, які відмовляються вважати репресії Радянської влади геноцидом, тріщить по швах.

Так вже співпало, що на початку цього тижня, напередодні оголошення вироку у Вільнюському суді, Литва, Латвія, Естонія відзначали сумну круглу дату. 70 років тому, 25 березня 1949 року, радянська влада провела у повторно окупованих балтійських країнах масштабну депортацію. В результаті цієї операції проти цивільного населення, що отримала романтичну назву «Прибой», у Сибір було вивезено близько 95 тисяч осіб, переважно жінок і дітей.

«Прибой» бив по людях чотири дні – з 25 по 28 березня 1949 року. Тому ми сьогодні можемо не тільки підбити підсумки Вільнюського суду, але і пом'янути жертв репресій 70-річної давності. Як справедливо сказав Лінкявічюс, такий суд потрібен для того, щоб нагадати про відповідальність, яка чекає і на «нинішніх військових злочинців». Їхня відповідальність за вчинене, у тому числі і в Україні, – невідворотна.

Олег Кудрін, Рига