7 квітня. Пам’ятні дати

Сьогодні у світі відзначають Всесвітній день здоров’я, а у християн східного обряду свято Благовіщення.

Сьогодні під егідою ВООЗ у світі відзначають Всесвітній день здоров’я. Цього дня в 1948 році набув чинності Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я, підписаний у липні 1946. З 1950 року Всесвітні дні здоров’я відзначаються щороку 7 квітня, і щоразу вони присвячені певним темам. Кожна тема відображає пріоритетну царину діяльності, що є актуальною для ВООЗ на даний момент. Всесвітній день здоров’я є гарною нагодою для всіх країн світу докласти сконцентрованих зусиль задля вирішення  ключових питань охорони здоров’я суспільства. Тема Всесвітнього дня здоров’я у 2019 році - «Всезагальне охоплення послугами охорони здоров'я», адже вона є керівним принципом ВОЗ і надає імпульс кампанії, що проводиться в даний час на рівні всієї організації. Як зазначають у ВОЗ, нині, щонайменше, половина людей в світі не можуть отримувати основні послуги охорони здоров'я, понад 800 мільйонів (майже 12% населення світу) витрачають, як мінімум, 10% свого сімейного бюджету на послуги охорони здоров'я для себе, хворої дитини або іншого члена сім'ї. Наразі ВОЗ докладає зусиль, аби всі, хто потребує допомоги, отримували необхідні для них послуги охорони здоров'я, не страждаючи при цьому від фінансово.

Разом з тим, щороку 7 квітня міжнародна громадськість вшановує жертв геноциду в Руанді, коли в результаті жорстоких міжетнічних зіткнень було вбито майже мільйон людей. Міжнародний день пам’яті про геноцид у Руанді відзначається спочатку тільки в країнах – членах Африканського союзу, але з 2013 року День встановлений на рівні ООН. Після загибелі в авіакатастрофі президента країни Жувеналя Габ’ярімани (6 квітня 1994; президентський літак був збитий ракетою при підльоті до Кігалі) в Руанді почались криваві міжетнічні зіткнення, в результаті яких за 100 днів було вбито майже мільйон чоловік народності тутсі (на той час 11% населення країни). Здавна на території Руанди мешкали два племені: тутсі та хуту. Перші були меншиною, але так склалося, що впродовж десятиліть влада в країні належала саме їм. Це викликало невдоволення етнічної більшості – хуту, яка вважала такий стан справ кричущою несправедливістю. З 1990 року в країні точилася громадянська війна і влада, зрештою, перейшла до хуту. В 1993 році за участі міжнародних організацій був встановлений крихкий мир, але радикально налаштовані представники хуту закликали до війни і фізичного знищення тутсі. Прикметно, що провідну роль у розпалюванні конфлікту, а потім і в самій трагедії відіграла офіційна пропаганда, розгорнута в руандійських ЗМІ. Багато хто з тутсі був убитий знайомими, сусідами, колегами і колишніми друзями. Міжнародна спільнота обмежилась евакуацією власних громадян. Бельгійський військовий контингент, який знаходився в Руанді в якості спеціальної місії ООН, покликаної контролювати дотримання миру, отримав наказ не втручатися у внутрішні справи країни. По суті, світ мовчки спостерігав за розгортанням катастрофи в Руанді. Лише 22 червня 1994 року ООН санкціонувала втручання французьких військ в руандійські події. В столиці країни Кігалі діє музей геноциду, де найстрашнішою є «дитяча» зала, в якій розміщені великі дитячі фотографії, під кожною з яких – коротка довідка: ім’я дитини, вік, що вона любила, ким мріяла стати, а також інформація про те, як її вбивали. В 1999 році тодішній Генеральний секретар ООН Кофі Аннан публічно вибачився за «сумну бездіяльність» і «політичну безвільність» керівництва міжнародної організації перед народом Руанди.

У християн східного обряду свято Благовіщення – одне з дванадесятих (головних) свят у православному календарі і відзначається щороку цього дня. Благовіщення це власне «блага», або «добра» звістка. Свято відзначається з ІV століття і присвячене події, що описана в Євангелії апостолом Лукою. Діва Марія дала обітницю все своє життя зберігати цноту. Коли прийшов час заміжжя, священики, за Божим промислом, обручили Її з Йосипом. Після цього Діва Марія мешкала в його будинку в Назареті. В Євангелії розповідається, що до Неї з’явився архангел Гавриїл і сповістив благу звістку – про майбутнє народження Нею Ісуса Христа – Сина Божого і Спасителя світу. Слова архангела були першою благою вістю не тільки для Діви Марії, але й для всього людства після його гріхопадіння, тобто від часів Адама і Єви. Гавриїл також пояснив, що зачаття відбудеться чудесним чином – силою Святого Духу. Діва Марія зі смиренням прийняла Божу волю, відповівши: «Се, Раба Господня, хай буде Мені по слову  Твоєму». В церковному розумінні, коли Марія висловила Свою згоду, відбулось зачаття Ісуса Христа. Саме з цієї миті Слово стало плоттю. Тому свято Благовіщення відзначається рівно за 9 місяців до Різдва Христового. Смисл свята полягає в тому, що прославляється смирення Діви Марії. Завдяки цьому Бог втілився і став людиною. Так само, як колись через Єву у світ увійшла смерть, так само тепер через Діву Марію у світ повернулося життя. Одним із давніх звичаїв, пов’язаних зі святом Благовіщення, є обряд випускання цього дня на волю птахів, що символізує звільнення людської душі від рабства гріха.

Ювілеї дня:

100 років від дня народження Омеляна Пріцака (1919-2006), видатного українського історика, сходознавця, мовознавця, іноземного члена НАН України, члена Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, почесного доктора всесвітньо відомих університетів, члена багатьох академій наук світу, одного із співзасновників Міжнародної асоціації україністів, Організатора української науки у світі; засновника і довголітнього директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, Інституту сходознавства імені А. Кримського НАНУ, редактора багатьох наукових часописів. В українській історіографії чи не найвідомішою стала концепція Омеляна Пріцака про походження Русі, зв’язок давньої історії України та тюркомовного світу. Автор близько 1000 наукових праць зі сходознавства та історії України. Омелян Пріцак народився на Львівщині (с. Лука Самбірського району), його дитинство і юність минули в Тернополі. У цьому місті він закінчив гімназію, самотужки вивчив декілька східних мов. Вищу освіту здобував у Львівському університеті (історичний факультет), Берлінському та Геттінгенському університетах. У 1940–1941 роках працював на посаді молодшого наукового співробітника та наукового секретаря Львівського відділу Інституту історії України та навчався в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР, де наукове керівництво обдарованим молодим науковцем здійснював академік Агатангел Кримський. У воєнні та повоєнні роки жив і працював у Німеччині (викладав польську і українську мови в Геттінгенському університеті), на початку 60-х років переїхав до США. В Америці плідно займався науковою і викладацькою роботою, зокрема, викладав (до 1990) у Гарвардському університеті. На початку 90-х років Омелян Пріцак повернувся в незалежну Україну. Його було обрано іноземним академіком Академії наук України, він ініціював створення Археографічної комісії, викладав історіографію та історіософію в Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка. Чималі аудиторії головного вишу країни були повні-повнісінькі від охочих послухати лекції Омеляна Пріцака, науковця зі світовим ім’ям. Приходили туди не тільки студенти-історики певного курсу університету Шевченка, але й студенти з Могилянки. Пріцак був першим західним (справжнім) професором, наочним прикладом рівня викладання у тому ж таки Гарварді. Приміром, він абсолютно невимушено вставляв під час лекції чималі цитати англійською, німецькою, французькою, з легкістю переходячи з однієї мови на іншу, й знову повертаючись на чудову українську. Блискучий інтелект, манера, стиль, глибина – все це було «вищим пілотажем», не баченим доти ані зрусифікованим українським студенством, ані зрадянщеними викладачами.

80 років від дня народження Френсіса Форда Копполи (1939), американського кінорежисера, продюсера, сценариста. Поставив фільми: «Бійцівська рибка», «Хрещений батько», «Розмова» (приз МКФ в Канні, 1974), «Клуб «Коттон»», «Апокаліпсис сьогодні» (приз МКФ в Канні, 1979), «Дракула» (премія «Оскар», 1992), «Такер», «Молодість без молодості» та ін. Талановитим Коппола себе не вважає. «Все що у мене є – це уява. Вона у мене багатюща. А ще я продукую весь час ідеї. Печу їх наче пиріжки. Часом вони виявляються непогані», – зауважує режисер. А ще він упевнений, що чим менше бюджет, тим ліпша ідея. Скромність – одна з його рис. Крім того, він не злостивий і не заздрісник, що для людини його кола мало не дивина. Він давно товаришує з іншим американським кінопатріархом Мартіном Скорсезе. Йому подобається те, що роблять брати Коени: «Якби мене колись із ними порівняли, то мав би це за честь», - каже Коппола. Що вплинуло на вибір професії? Чорно-білий фільм Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін». Після перегляду стрічки, юний Френсіс зрозумів, чим займатиметься все своє подальше життя. Якби він нічого не зняв крім геніального «Апокаліпсиса» (вільна екранізація повісті Джозефа Конрада «Серце пітьми»), або «Хрещеного батька», хоча це абсолютно різні фільми, то все одно увійшов би в історію кіномистецтва.