7 червня. Пам’ятні дати

Цього дня, 100 років тому, почалася Чортківська наступальна операція Української Галицької Армії.

7 червня 1919 року почався героїчний наступ Української Галицької Армії, відомий в історії як «Чортківська офензива». Цей наступ, який тривав з 7 по 28 червня став однією з найуспішніших наступальних операцій, що здійснила Українська Галицька Армія під час польсько-української війни 1918-1919 рр. - близько 25 тисяч українських солдатів і офіцерів примусили відступити по всій лінії фронту 40-тисячну польську армію.

На початку травня 1919 року польське командування, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинуло проти УГА шість добре озброєних дивізій генерала Юзефа Галлера і 15 травня 1919 року розпочало наступ по всій лінії фронту. Під натиском поляків частини УГА були змушені відступати на схід. Окрім того, 24 травня румунське військо, спільно з дивізією польського генерала Люціана Желіговського, вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. Таким чином, УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини (між ріками Збруч і Дністер та лінією Гусятин - Улашківці - Товсте - Устечко).

Тим часом, 9 червня 1919 року, уряд ЗУНР склав свої повноваження, а Українська Народна Рада призначила Євгена Петрушевича диктатором ЗУНР. Цьогож дня командувачем Галицької армії був призначений генерал Олександр Греков, який разом з групою старшин і підготував план наступальної операції у напрямку Чортків-Львів.

7 червня майже без набоїв українці атакували польські дивізії Юзефа Галлера. Спочатку наступ приніс тактичні успіхи: 8 червня УГА здобула Чортків та змусила польську армію до відступу на відстань 120 км до лінії Гологори-Перемишляни-Букачівці. 15 червня УГА звільнила Тернопіль та продовжувала йти уперед, але 25 червня Галлер отримав допомогу та свіжі сили із заходу та знову розпочав наступ. Українці були змушені відступати по всьому фронту аж до ріки Збруч. 16-18 липня УГА та керівництво ЗУНР перейшли на територію Наддніпрянської України, що, зрештою і стало завершенням усієї польсько-української війни війни в Галичині 1918-1919 рр.

Події дня:

149 років від дня заснування (1870) однієї з найстаріших магістралей України – Південно-Західної залізниці. Цього дня об 11.30 з Києва виїхав 1-й потяг в Бирзулу (нині м. Подільськ, Одеської обл.). Це була перша в Російській імперії велика залізниця довжиною 2167 кілометрів, що становило тоді 10% від усієї залізничної мережі країни. Назву Південно-Західна залізниця отримала через те, що її колії мали відповідне розташування стосовно центральних районів імперії. Засновником і директором залізниці став відомий промисловець, родоначальник вітчизняної цукрової промисловості, меценат граф Олексій Олексійович Бобринський. Нині Південно-Західна залізниця є однією з провідних транспортних артерій України, вона посідає друге місце по обсягу перевезень серед шести залізниць нашої держави.

Ювілеї дня:

Цього дня народився Петро Дужий (1916–1997), український політичний діяч, поет, публіцист, редактор, борець за свободу і незалежність України. Упродовж багатьох років ім’я цього борця за свободу і незалежність України було під забороною. Тоталітарний режим нав’язував імена інших «героїв» і робив усе потрібне задля того, аби міцно закріпити їх в національній пам’яті українців. Патріотів оголошували ворогами народу, а вірним служителям режиму ставили пам’ятники. Втім, рано чи пізно, такі пам’ятники, навіть із найміцнішого граніту падають, а непорушні здавалося б до того «герої» виявляються «колосами на глиняних ногах». Життя Петра Дужого схоже на карколомний роман, от хіба що перенесені ним біль і страждання були зовсім не романні. Він 8 разів піддавався арештам, двічі був засуджений до страти – німцями і совєтами. Сидів у польських, німецьких і радянських тюрмах. Востаннє його арештували у жовтні 1977-го у Львові, через декілька років після 15-річного строку у Воркуті та Магадані. Цілком можливо, що його знову б заслали, але в’язень важко захворів. Дужого відпустили, сподіваючись, що він незабаром помре, але він і дійсно виявився «дужим» – після важкого інсульту прожив ще 20 років і головне, став свідком відродження незалежності України. А народився Петро Дужий у великій селянській родині, у якій був десятою дитиною. Рано помер батько, мати загинула на засланні у радянському Казахстані у 1943 році. Вчився у гімназіях Рави-Руської і Львова, у Львівській академії закордонної торгівлі. З юних років влився до лав борців за національне визволення українського народу. В 1932 році вступив до лав юнацтва ОУН, а через два роки – в ОУН. За активну революційну діяльність був тричі ув’язнений у польських тюрмах (уперше в 1934 році, 17-річним). Здібний і відданий справі, юнак швидко здобув авторитет в організації і вже 1939 року став членом Томашівського повітового ОУН. Ще у гімназії почав друкувати статті й розвідки в українських календарях, журналах «Просвіта», «Життя і знання» та ін. У 1937 році вийшла друком його обрядова картина «Обжинки». Петро Дужий поєднував політичну роботу з журналістикою. Як член організаційної референтури, референт пропаганди проводу ОУН, член проводу ОУН він постійно співпрацював у виданнях організації, в органі президії Української Головної Визвольної Ради «Вісник». Певний час редагував центральний орган проводу ОУН – журнал «Ідея і чин». Тут надрукував свої статті «Боротьба українського народу з другою більшовицькою окупацією», «Більшовицька розв’язка національного питання» та ін., в яких розвінчував радянську окупаційну політику щодо України. Коли в 1940 році загострилося питання розколу в ОУН, Петро Дужий став на позиції Степана Бандери, хоч ніколи не загострював стосунків із «мельниківцями». У 1945 році його арештували більшовики. Спочатку засудили до страти, яку потім замінили 25 роками сибірського заслання. В ув’язненні він писав вірші (підпільно), значна частина яких (поеми, сонати) ввійшла до збірки «Розкуте слово», виданої у Мельбурні (Австралія). Восени 1960 року на вимогу урядів деяких західних держав Петра Дужого звільнили з ув’язнення і поселили у Запоріжжі під суворий нагляд. Згодом він повернувся до Львова. 24 жовтня 1997 року після важкої хвороби Петро Дужий відійшов у вічність. Похований на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

89 років від дня народження Івана Кандиби (1930-2002), українського юриста, правозахисника, одного із засновників «Спілки українських робітників і селян» та «Української Гельсинської групи». Іван Кандиба народився на Холмщині (нині територія Польщі). У 1945 році його родину примусово виселили в Україну. На той час йому було 15 років. Сім’ї довелося починати життя з нуля, звикаючи до нових реалій і викликів. Однак Іван Кандиба зумів здобути юридичну освіту. Працював нотаріусом, суддею, адвокатом у селищі Глиняни, що на Львівщині. Саме там він познайомився з Левком Лук’яненком. У 1960 році Кандиба і Лук’яненко заснували підпільну Українську робітничо-селянську партію, яка виступала за відокремлення України від СРСР. Вже у січні наступного року Кандибу арештували і позбавили волі на 15 років. Покарання він відбував у Володимирській тюрмі, Мордовії та Пермській області. Перебуваючи в ув’язненні, у 1969 році, Івану Кандибі, Левку Лук’яненку та Михайлу Гориню вдалося передати за кордон «Звернення до Комісії з прав людини при ООН» про геноцид політв’язнів. Вийшовши на волю у 1976 році, Іван Кандиба і став одним із засновників Української Гельсінської групи. Йому було заборонено проживати у Львові, тому довелось жити у Пустомитах, що на Львівщині, був кочегаром, майстром-електриком, але водночас листувався з друзями-політв’язнями, зустрічався з членами УГГ. У 1981 році він був вдруге арештований за співавторство і розповсюдження антирадянських матеріалів, зокрема і за збирання матеріалів для Української Гельсінської групи. Цього разу Кандибу засудили на 10 років таборів і 5 заслання. Загалом він провів у радянських тюрмах, таборах і на засланнях понад 22 роки. У вересні 1988 року він отримав «горбачовське» помилування, але вийшов на волю лише після того, як оголосив голодування і президент США Рональд Рейган вимагав його звільнення. На волі Іван Кандиба одразу включився в активну громадську діяльність: у 1990 році заснував Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна Самостійність України», у 1992 вступив до ОУН, у 1993 був обраний заступником Голови Головного проводу ОУН, а 1996 році став його Головою. Іван Кандиба помер 8 листопада 2002 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.