Лариса Івшина, головна редакторка газети «День»

Укрінформ продовжує серію інтерв’ю з людьми, які уособлюють українську політичну журналістику. У довгих і ґрунтовних бесідах з відомими представниками 4-ї влади ми робимо спробу оцінити становище нашого суспільства, розібратися в природі наших спільних проблем, почути від них рецепти оздоровлення і можливі прогнози на майбутнє країни.

Сьогодні наша співрозмовниця – провідна українська журналістка, громадська діячка, головна редакторка газети «День» Лариса Івшина.

 – Пані Ларисо, газета «День» вже понад двадцять років поспіль упевнено займає нішу найбільш інтелектуальної щоденної газети України.

Але зараз ми живемо в реаліях, коли масовий читач лінується сприймати довгі аналітичні тексти й тяжіє до спрощеної інформаційної подачі у своїх гаджетах.

Як вам вдається утримувати свої позиції в умовах, коли майже щодня з’являються нові електронні ЗМІ, а паперова преса у всьому світі переживає не легкі часи – і поважним друкованим виданням дедалі частіше доводиться переходити в «цифру»?

- Уявлення про газету «День» як лише паперову збереглося, можливо, у наших найвідданіших перших читачів та ще – у жителів прифронтових територій, які сьогодні справді отримують лише паперовий варіант нашого видання. Там, на жаль, зараз немає можливості отримати інформацію через електронні носії, і ми докладаємо максимум зусиль, щоб українська преса все ж надходила туди, де вона найбільш потрібна – на рівні з хлібом. Всі попередні роки війни на державному рівні цього не було зроблено, й інформаційний фронт там утримується завдяки волонтерам, які поширюють газету «День».

Сьогоднішній світ надто відкритий для інформації, яку мегатоннами можна грузити з одного сервера на інший, але набагато важливіше виробляти сенси – і саме цим «День» займається.

На всьому пострадянському просторі немає іншої газети, яка б запропонувала таке стратегічне бачення. Ми відомі масштабною історичною бібліотекою і вже з виходом першої книги у 2002 році заявили, що її мета – перенавчання всього суспільства.

Наша газета проходила у своєму розвитку три стратегічні етапи: перший – до 1999-го року – коли ми були чи не єдиною опозиційною газетою, яка категорично й активно виступала проти переобрання президента Кучми на другий термін. Ми хотіли, щоб країна пішла шляхом, яким пішли країни Балтії, зокрема Польща, – і тоді у неї є шанс такого першого квантового стрибка – приєднання до Європи. Але через неготовність частини суспільства та безвідповідальність еліти й медіа, цей шанс залишився не реалізований. Зрада Мороза і розвал «Канівської четвірки» цей шанс перекреслили.

Другий етап – коли після 1999-го року я зрозуміла, що треба займатися суспільством, з’явилася ідея бібліотеки, і для його думаючої частини ми створили особливу книгу. 

- Назва цієї книги була «Україна Incognita» і саме вона дала назву цілій серії? 

- Так. Україна тоді була іncognita для багатьох українців, та ще й досі багато людей живе в Україні, не знаючи її. Ми щодня маємо такі переконливі докази в інформаційному просторі. Навіть наші молоді лідери громадської думки та популярні блогери часто виступають із сентенціями, з яких абсолютно очевидно, що вони не знають ні давню історію, ні новітню.

Наприклад, один із таких нещодавно сказав, що Україна не боролася за свою незалежність і, власне, тому в нас усе так погано, що просто розвалилася тюрма, двері відкрилися – і ми вийшли.

Це типова помилка тих, хто розбудився до активного громадського життя у 2014-му році. Але й до того були люди, які боролися за Україну! Йшла тиха холодна війна, і ми вже з 1990-х років були учасниками процесів, які були в латентній формі приховані від більшості суспільства.

Тому важливо бути приєднаним до контенту, який вироблявся і тоді – це тяглість процесу, і не можна давати жодних оцінок, якщо ти не розумієш процесів, які передували 2014-му року.

До війни Україна йшла, тому що за часів 2-го президента не без його участі виникло явище, яке відмежувало нас від розвиненої Європи, це – олігархат. Саме політичний олігархат, який, добравшись до влади, займався власним збагаченням, а не розвитком держави і зміцненням її безпеки.

Так, вина Януковича в тому, що сталося 2014 року, – абсолютно очевидна, але він не єдиний, хто винуватий у цій ситуації, і потрібно розуміти причинно-наслідковий зв’язок.

Тому, крім бібліотеки «Україна Incognita», яка зараз складається вже з 22 книг, ми створили ще й бібліотеку «Новітня історія для «чайників». Ці книги присвячені вже подіям новітньої української історії та новітньої української журналістики, без аналізу яких важко буде розібратися в тому, що з нами зараз відбувається.

Ми намагаємося щось про себе світові пояснити, але насамперед нам потрібно точно розібратися самим із подіями власної історії.

ОЛІГАРХІЧНА СИСТЕМА НЕ БУЛА ЗАЦІКАВЛЕНА В СТВОРЕННІ ОПОНЕНТА У ВИГЛЯДІ ЯКІСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

- Як ці книги доходять до читача, як ви їх популяризуєте?

- Сьогодні це зробити не так складно, як раніше. Але наша головна проблема – в тому, як перебити попсовий мейнстрім. Бо всі роки, відтоді як виникла олігархічна система, вона не була зацікавлена в створенні опонента у вигляді якісної журналістики. Натомість попса різного виду дуже заохочувалася, тому що важливо було посадити народ біля телевізора, де були б безкінечні навколополітичні тари-бари, інакше я не можу назвати ці розмови. Вони не несли в собі нічого змістовного, крім привчання людей до того, що всі політики – балаболи.

- З мотивами олігархату зрозуміло – їм було вигідно створити таке вульгаризоване медіасередовище… Але чому журналісти пішли на це, адже вони повинні були розуміти наслідки й несли відповідальність перед суспільством?

- До кожного етапу можна підійти з оцінкою можливостей. Олігархат – це не щось створене спеціально, це – можливості, які звалилися на людей у період первісного накопичення капіталу, і випробовували їх на те, хто що може собі дозволити. Коли немає жодних застережень, табу, внутрішньої культури, і немає кого боятися (так як було в Радянському Союзі – жорстка система різноманітних контролів: від партійного до кедебешного), то мало людей – які прийшли до влади і перед якими розкрилися багатства, про які вони раніше не думали – утрималися перед спокусами. У цій величезній трансформації вціліло зовсім мало тих, хто сказав собі: «Так можна, але я не можу собі цього дозволити».

Тоді був певний час, коли ми могли реально запропонувати суспільству правильний шлях, яким треба йти – між Сциллою і Харибдою, між диким капіталізмом і недавнім совком. Але ми не змогли його пройти.

Журналістика і журналісти того періоду, безумовно, відповідальні. Я переконана, що вони мали можливість впливати.

Рубіконом для українського суспільства я вважаю етап виборів 1999 року, коли на фоні загальної цензури була ніч виборів і було дозволено говорити всім, тому що основна гра була вже зіграна і стало зрозумілим, що 1-й тур вивів у 2-й бажаного спаринг-партнера для Леоніда Кучми – тодішнього лідера комуністів. Все за московською схемою, типу «реформатор» проти «червоної загрози» – це ж була калька з московського сценарію.

Українське суспільство повелось, журналісти зробили вигляд, що вони не розуміють загроз, а після цього вже кривизна і кут відхилу від нормального шляху пішов далі й далі – й привів нас реально до війни.

Так, Путін напав, Росія – агресор, це абсолютно без сумніву, але Україна пройшла свою частину шляху для того, щоб стати слабкою жертвою для Росії.

І ті журналісти, що ігнорували, замовчували, робили вигляд, що не чують альтернативних голосів (а ми на кожному етапі стверджували, що нам – не туди і що так не можна), зробили свій вклад у розвиток цього жахливого сценарію. Нехай вони залишаються наодинці зі своєю совістю, а люди повинні знати, що у нас були шанси, але журналістика не змогла допомогти своєму суспільству зрозуміти всі ризики.

ЖУРНАЛІСТИКА – НЕ БІЗНЕС, А СОЦІАЛЬНИЙ КОМУНІКАТОР І ВИРОБНИК СЕНСІВ

- Наскільки новітня журналістика здатна виправити помилки?

- Для цього потрібно насамперед сказати собі: давайте розберемося – що відбулося, щоб потім не повторювати.

Головна проблема – що лінощі та інертність не дозволяють самостійно все переосмислити, а факультети журналістики, на жаль, дають дивну програму, наче нема розуміння, для якої країни ми готуємо журналістів.

Саме тому серед проєктів газети «День» з’явилася літня школа журналістики, бо для тієї журналістики, яку я сповідую, і хочу, щоб вона в країні була міцнішою, нам потрібні абсолютно інакше підготовлені журналісти. В цьому році – вже буде 17-а літня школа, ми маємо понад 600 випускників, які працюють і у нас, і в багатьох інших виданнях, мене дуже радують їхні успіхи.

Зараз всі говорять про нові можливості, створення мультимедійних контентів, конвергенцію, а ми вже давним-давно дбали про це. У нас є прекрасна книжка, видана на честь нашої журналістки, на жаль, вже покійної – «Апокрифи Клари Ґудзик», в якій є фотографія, де Клара Пилипівна вручає Папі Івану-Павлу II нашу електронну бібліотеку 97-99 років. У той час в Україні ще не було інтернету, а ми вже мали електронну бібліотеку!

Тобто, певні процеси ми пройшли трохи раніше, й ті, хто зараз ідуть за нами, виглядають як першовідкривачі, не підтверджуючи цей зв’язок, – а він був. Була невелика крихка альтернатива процесам, які розгорталися у медійному середовищі, тому ми завжди говоримо, що у «Дня» є алібі перед історією.

Журналісти в нашій літній школі за місяць отримують якісний інтенсив, який ми вважаємо абсолютно необхідним – розуміння певних закономірностей наших цивілізаційних проблем.

Минулий 2018 рік ми оголосили Роком століття гетьманату Павла Скоропадського і в передмові до книги «AVE», присвяченій цьому, я говорю про важливість розуміння – спадкоємцями кого ми є: тих, хто будував державу, чи тих, хто навіть із кращих намірів – зруйнував її?

Чому Скоропадського ми в державі не вшановуємо, а вшановуємо більше тих, хто зруйнував її? У цьому – наше протиріччя, яке до сьогодні не подолано, історична наука вже дещо зробила. Але журналістика, за невеликим винятком, майже не помітила наш рік, присвячений гетьманату Скоропадського.

- Ви говорите про дуже правильні речі – що олігархи для своїх потреб хотіли мати сервісну журналістику, про яку часто кажуть, що вона – звичайний бізнес.

- Ні, журналістика – не бізнес! Не просто бізнес. Звичайно, ми хотіли б, щоб наші медіа мали активну рекламну підтримку, великі тиражі, щоб наші книги виходили значно більшими накладами. Є лише одна проблема – повинно розвиватися все середовище, а медіа мають бути соціальним комунікатором і виробником сенсів для трансформації, особливо – у такий період, як наш.

Тому що, якщо йти примітивним шляхом – будь-що за ваші гроші – то ми й маємо журналістику, яка заплуталася в тому, що добро, а що зло – і суспільство заплутала.

ЖУРНАЛІСТИКА ЯК «СЕРВІС» СВІЙ СЕНС ВИЧЕРПАЛА

- Заплутала, тому що заплуталася сама, чи заплутує свідомо? Мені здається, що якщо раніше суспільство вірило журналістським розслідуванням, то зараз перша реакція на якісь сенсаційні «викриття»: о, це чиєсь замовлення, хтось під когось риє.

- Це виникло не одразу. В міру того, як олігархат захоплював сфери інтересу свого обслуговування, у них зростали апетити: за можливості, з’являвся не лише телеканал, а й свої громадські активісти, свої «журналісти-розслідувачі». При видимості гострої боротьби не відбулося системних змін, і постраждало головне – відчуття довіри. Це поступовий процес інфікування всього живого в суспільстві. Острови живого ще є, але вони потребують захисту.

Ставки, які випали на останніх президентських виборах, показують, що олігархат – реально банкрут, але ще за інерцією він певний час протягне. Питання в іншому: як змістити його з політичної сцени? Тому що кінець олігархату може збігтися, на жаль, з кінцем суб’єктності України, адже вони зчепилися мертвою хваткою. І можливість зараз проскочити цій команді була лише завдяки тому, що все суспільство сиділо біля телевізора і дивилося розважальні проєкти.

Я постійно говорила, що Зеленський – це найкраще, що чекає нас на дні, куди більшість всі ці роки «прагнула». І суспільство не виробило якісної альтернативи. Як могло статися, що при такому збуренні активних громадян – у нас до сьогодні немає жодної осмисленої політичної партії?

Це – велика складність для суспільства, і це буде великою складністю для владної команди. Зараз вони йдуть на поствиборчій ейфорії, але все одно – потрібно опиратися на людей із поглядами, щоб забезпечити стійке майбутнє і стійке зростання.

Команді, яка прийшла зараз до влади, потрібно підвищувати ставки, піднімати рівень суспільства. Вони прийшли завдяки падінню, але мають вийти з крутого піке. Поки що є деякі ознаки того, що люди в команді думають про майбутнє, але для цього потрібно мати абсолютно інше спілкування. І я переконана, що заява Андрія Богдана про те, що ми будемо спілкуватися без посередництва журналістів, повинна викликати активний інтерес журналістської спільноти, тому що це не означає механізм прямої дії: вставили флешку – і нам не потрібні журналісти. Ні, насправді журналістика сьогоднішнього дня якомога більше потребує виробництва нових сенсів.

- У мене власний погляд на цю заяву. Може, Офісу президента й не потрібні журналісти для спілкування з суспільством, але журналістика – це не лише комунікація з Офісом президента, вона має значно ширші завдання. То чому ми всі почали на собі відразу рвати сорочку і переконувати: ні-ні, ми потрібні!

- Хто як себе сприймає. Насправді журналістика, як сервіс попередніх структур, напевно, свій сенс вичерпала. Коли люди ходили по кабінетах адміністрації, потім вішали на вуха своїм співгромадянам так звані інсайди, а всі казали: «Боже мій, які вони допущені, втаємничені», ще й у якихось, абсолютно смішних, топах-100 на перших позиціях… З погляду розвинених суспільств, це була дуже дивна історія про журналістику, владу і про їхню комунальну кухню.

Це підміняло собою і потреби в журналістиці, й потреби в певних інсайдах, а суспільство залишалося на маргінесі – третій, абсолютно не затребуваний гравець.

Коли я буваю на телевізійних програмах, мені завжди шкода глядачів, які сидять у студії, особливо це було помітно, коли над усіма панував Савік Шустер, як «Победоносцев над Россией простер совиные крыла». Мені здається, це принизливо, коли тебе за відмашкою включають один раз, ніби на виборах – «включили», вони пішли, проголосували і пішли назад додому, дивитися телевізор. Це зовсім не ті уявлення про активність і «включеність» суспільства у процеси в країні.

Всі журналісти та їхні гості в студії – такі собі пани. І сидять затуркані громадяни – не зрозуміло, що вони в тих студіях взагалі роблять. Можна включати «консервовані» аплодисменти й обходитися без статистів. Але це – модель суспільства, нав’язана, неправильна і крива.

Ми абсолютно інакше на це дивилися, і газета «День» ще в 1996-му році задекларувала, а потім втілювала це послідовно: що ми – газета для створення громадянського суспільства і газета громадянського суспільства.

До речі, цей рік ми проводимо під гаслом: «20-річчя президентських виборів 1999 року». Ви можете сміливо оглянути весь інформаційний простір і побачите, що ніхто про це ні слова не написав. На це немає жодної заборони, просто немає розбудженого інтересу до цього.

А для великих справ потрібно обговорювати ідеї, навіть, якщо вважається, що люди втратили цю звичку. І ми з нашими читачами обговорюємо ідеї.

Розумієте, коли медіа тотально підмінюють всю повістку абсолютно вульгарними ерзацами і намагаються сказати, що хтось один нам не дає можливості стати народом, це не так. Для того, щоб стати народом, потрібна колективна праця, але під лідерським наглядом хорошої якісної журналістики. Я в цьому абсолютно переконана.

- А ще таке неприємне тавро іноді ставлять на всіх нас – «продажна журналістика». Це справедливо?

- Продажна журналістика – це добре, якщо мати на увазі, що ви робите щось таке, що купують. Якщо суспільство купує щось вартісне, то це – якісна журналістика і якісне суспільство. Проблема в тому, що цінності переплутують. Вартісне – нічого не варте, а дешеве видає себе за першорядне – і суспільство не може розрізнити цього. В цьому проблема.

«НАРОД ЗАВЖДИ РОБИТЬ ІСТОРІЮ, АЛЕ НЕ ЗАВЖДИ ЗНАЄ ЯКУ»

- Ви сказали, що олігархат – банкрут, але ще певний час протягне. На який період це може розтягнутися – якісна заміна політичних еліт?

- Ми не можемо недооцінювати творчу фантазію цих людей, зараз вони знайшли спосіб перезаснуватися за допомогою частини активного громадянського суспільства і журналістики. Знаєте, як говорять: народ завжди робить історію, але не завжди знає яку.

Україна – «турбулентна» країна, і для того, щоб забезпечити незмінність певних гравців, треба робити видимість бурхливих змін. Видимості багато, якісних змін – дуже мало. Наразі ми прийшли до того, що серйозних гравців попередніх років трошки «пощипали», але для них це не є фатальною загрозою.

Поки що ми бачимо поле після битви. Кажуть, що перший майдан – то була революція, другий майдан – то була революція, на жаль, ні. Революція – це зміна базових відносин, насамперед, економічних. А ми, пройшовши два Майдани, фактично викинули в космос пасіонарну енергію, і прийшли без реальних партій у парламенті. З монополією, яка може або зробити ефективні реформи, або ввергнути країну в ще складніші випробування.

Попереду нас чекає земельна реформа – це найбільш складне питання для України. І для того, щоб провести цю реформу ефективно, потрібна серйозна партія в парламенті, яка розуміє ці інтереси. Також повинні бути серйозні позапарламентські сили, повинні нарешті піднятися громадські організації. Потрібно впливати, створювати можливий тиск на те, щоб земельна реформа пройшла, не позбавивши українців землі!

І ось тут – головна точка біфуркації, яка покаже, чи справді до Верховної Ради прийшли люди, які, не маючи попереднього політичного досвіду, готові ухвалювати закони задля майбутнього України, і чи зможуть вони від цієї точки відштовхнутися і піти вгору.

Згадуючи недавній візит Нетаньяху, можна сказати, що Ізраїль побудували ті, хто поїхав, а Україну мають побудувати ті, хто залишився.

Треба будувати, але будувати трошки інакше, переосмисливши попередній негативний і позитивний досвід, де він є. Для цього є безліч можливостей, просто нам потрібен абсолютно чесний погляд на те, як ми прожили ці майже 30 років, і як ми хотіли б жити далі.

«ПУТІН УЗЯВ ЧАСТИНУ НАШИХ РЕГІОНІВ У ЗАРУЧНИКИ – І ЗАРАЗ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ РІВНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ РЕАЛЬНА РАБОТОРГІВЛЯ»

- Коли ми вже заговорили про переосмислення досвіду, то не можу оминути тему «перезавантаження» Мінського процесу і нещодавніх кадрових ротацій у складі Тристоронньої контактної групи. Які ваші прогнози щодо дипломатичного вирішення війни на сході України?

- Так, Мінськ-1 зупинив війну, але ми в газеті з самого початку писали, що Мінський процес – це котел. Ми так говоримо про трагедію Іловайська, але Мінський процес так само був підготовлений наперед як дипломатична пастка для України.

Цими угодами нам прописано дуже-дуже складні випробування, але ми не маємо, що сказати, бо наші партнери-переговорники говорять: а про що ви думали, коли підписували це?

Багато хто хотів би думати, що ситуація виглядає інакше, що ось виник Мінський процес, ми щось робимо, щось долаємо. Але ці рамочні угоди були наперед не вигідні для України! І треба було, виходячи з цього, зразу його зупиняти і вимагати від учасників Будапештського меморандуму гарантій.

За попередні 5 років президентства Порошенка вже стало зрозуміло, що ні крок уперед, ні крок назад не вирішують ситуацію, Путін не хоче ніяких змін! Він узяв частину наших регіонів у заручники й зараз на європейському рівні відбувається реальна работоргівля сучасного періоду. А ми не можемо цьому протиставити жодних козирів.

- Як ви вважаєте, на який період ця ситуація «зависла»?

- Це залежить від того, чи здатна команда, яка нині прийшла до влади, зробити внутрішній ребрендинг і подивитися – хто може дати їм у цьому кваліфіковану підтримку. Я боюся, що вони ще занадто недосвідчені для того, щоб приймати серйозні рішення самостійно, а слухати поради ззовні в таких речах буває дуже ризиковано.

ЗАРАЗ ПРОМОУТЕРАМИ СИЛЬНОЇ УКРАЇНИ НАЙБІЛЬШЕ Є ТІ РЕГІОНИ, ЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ВІД АГРЕСІЇ РОСІЇ

- Як один із варіантів зрушення ситуації з мертвої точки президентською командою було запропоновано створити російськомовний міжнародний канал, щоб за його допомогою боротися за уми людей, які там проживають. Наскільки це можливо і чи має сенс?

- Це трошки запізніле рішення. Свого часу, в 1997-му році, я була ініціатором видання не лише українського, а й російського, а потім і англомовного варіанту газети (і друкованої версії, й потім електронної), тобто газета виходила 3-ма мовами – українською, російською, англійською.

В патріотичному середовищі це було сприйнято неоднозначно, але я наполягала, тому що я вважала, що ми повинні виробляти контент, який важливий не лише для російськомовних українців, але й спрямований на те, щоб наші сусіди – країни тодішньої СНД і Росії зокрема, розуміли важливість України. Щоб вони усвідомили, що саме ми – Русь, а Росія повинна визначитися – хто вони, тому що це питання відкрите – якщо не Московія, то хто? Не привласнена ж ними назва Русь!

Ось саме цей контент ми доносили, і це було для нас принципово. Потім, це було ще задовго до Майдану і до війни, ми намагалися робити шпальти: яку Росію ми любимо.

Російське посольство, тоді ще Віктора Черномирдіна, дуже активно на це відгукнулося, їм сподобалася ідея. Але після того, коли ми здійснили обмін шпальтами з російською газетою, де ми написали, що любимо Росію Чаадаєва, Сахарова, Герцена, Новодворську, а вони зі свого боку написали, що люблять Україну, гарних дівчат, пісні, борщі, природу й таке інше, – все припинилося. Стало зрозуміло, що ми говоримо про різні категорії, і в такому випадку – беззмістовно говорити взагалі.

- На тому етапі, до війни, про такий обмін шпальтами можна було говорити, але зараз інші часи. Який контент повинен нести міжнародний російськомовний канал в сучасних умовах?

- Контент – це і є визначальне питання! Адже російська мова не є каменем спотикання у відносинах різних регіонів України. Більше того, я абсолютно переконана, що зараз промоутерами сильної України найбільше є ті регіони, які постраждали від агресії Росії, і російськомовні українці Донбасу й Криму чітко розуміють значення української мови для піднесення своєї країни.

Жодні варіанти, що ми, ось, висунемо такі фішки як російська мова, або позбудемося пієтету перед своєю армією, – не задобрять ні Росію, ні Путіна!

Перед новою командою зараз стоїть завдання здобути довіру суспільства, і не варто думати, що народ надовго можна втримати забавами. Треба шукати інші шляхи. Ми далеко зайшли, і простих рецептів не буде.

- Наше суспільство – більше здорове чи більше хворе? Як ви вважаєте, час реанімувати чи можна ще терапевтичним лікуванням обмежитися?

- Не можна уявляти себе в ролі деміурга, який знає всі відповіді на всі запитання. Я дійсно вважала, що період виховання суспільства міг бути більш продуктивним, і проходила цей шлях без участі держави, але за участі нашого патріотичного бізнесу. Всі наші видані книги – це була підтримка саме таких людей.

До речі, це – мова про третій стратегічний етап розвитку газети «День», про який я говорила на початку інтерв’ю, це – така гігантська, можна сказати «маніакальна», програма, яка передбачала модернізацію національного характеру.

Після поїздки до Японії я написала статтю з двох частин, яка називалася «Ідентичність і модернізація». Ідентичність – це більше стосується бібліотеки газети «День», а модернізація – це ті форми прямої дії з суспільством, які ми практикували – фотовиставки, літня школа, роз’яснення в різних формах того, де у нас є вади.

У нас є правильні зразки, по яких можлива реставрація! Зверніть увагу, що у нас майже всюди успіх, крім політики: у нас мужні воїни на фронті, наші спортсмени – кращі в світі, наші студенти вчаться у найпрестижніших університетах, наші люди – добрі й красиві, і якщо потрапляють у вибудувану систему координат з чіткими правилами – досягають великих успіхів!

Але наш хаос багатьох дуже влаштовує, вони звично в ньому себе почувають і навіть страшаться, коли треба чітко дотримуватися правил. А у нас давно й не було цього – у нас давно не було держави, люди ніколи ще не знали, як це.

Колись треба зважитися і побудувати нарешті свою власну державу – це найбільший виклик для покоління. Якщо ми про це будемо думати, то з віртуальної вона перетвориться на реальну.

Треба думати про те, як нарощувати партнерство, солідарність, як зробити, щоб українці не сиділи на пільгах, а мали можливість доступу до своєї справи. Треба лікувати коріння, бо ми пішли занадто поверхневим шляхом, коли декомунізація сприймалася просто як перейменування вулиць. Звісно, це важливо, але, якщо знати історію, то комунізація почалася з того, що українців позбавили власності, відбулося розкуркулення і захоплення земель комунами.

А отже – правильна декомунізація мала б початися з того, щоб людям повертали, якщо б не власність, то хоча б долучення до реальної справи. Тоді поряд з олігархатом не пройшла б ця примусова люмпенізація, коли люди не мали будь-якого виходу, ніж піти в іншу реальність – у телевізор.

«…МИ ПРОКЛАЛИ ШЛЯХИ ДЛЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ТУРИЗМУ»

- І їх треба чимось виманити від телевізора… Як один із варіантів, ви запропонували їм інтелектуальний туризм. Розкажіть про ще один ваш проєкт, який називається «Маршрут № 1».

- Назва журналу «Маршрут №1» – є наче б відповіддю на запитання: куди треба їхати перш за все. Коли ми за це бралися, то подорожі Україною ще не були такі популярні. А зараз усі просто шаленіють від них. За останні роки Україна справді продемонструвала потужний розквіт національної культури.

Одного разу в мене виникла ідея. Вся наша Україна інкогніто складається з міст – малих і великих. І у всіх цих містах творилася наша велика і різна історія – історія Лебедина, історія Конотопа, історія Бара.

Ідея ребрендингу українських міст виникла ще й для того, щоб допомогти цим містам самим переосмислити власну історію. Тому що – ну, Бар, то й що? Районний центр Вінницької області. А виявилося, що зовсім ні.

Ще 15 років тому я утвердилася в думці, що всі ми стоїмо на порозі великого щастя – любити свою країну. А для того, щоб її любити, треба просто знати, відчувати. І ми проклали шляхи для інтелектуального туризму.

Журнал спочатку був запланований як щомісячний, але тоді були певні труднощі з рекламним ринком – і ми почали планувати вихід журналу під подію, під інтерес партнерів. І от створюємо цілу колекцію про міста, які хочуть знайти себе по-новому в часі й просторі.

Зараз кажуть, що треба розказувати історію простіше, ледь не в коміксах, тому що вже пропускна здатність невелика. Для цього треба пам’ятати, що в людини 2 півкулі – й треба користуватися обома: ми насправді можемо осмислювати минуле, жити сьогодні й думати про майбутнє. Це правильна модель, нічого не треба відсікати, у цій єдності – розвиток.

До речі, згадала такий невеличкий момент: колись випускник нашої літньої школи брав у мене інтерв’ю у Львові й на завершення говорить: «Ну що ж, пані Ларисо, лупайте цю скалу». А я йому: «Ні, ні, ні, я враховую досвід великих, зокрема Франка, який за свої колосальні заслуги, не зрівнянні з моїми, отримав дуже слабку вдячність».

Тому вважаю, що не можна надриватися без запиту суспільства, і ніякої жертовності в моїй діяльності немає. Не треба нічого нав’язувати, самі дійдуть, я просто показую, що це можливо. Треба творити атмосферу партнерства і розумної солідарності.

- Я вас запевняю, що запит є і дякую вам за розмову.

- Користуючись нагодою, скажу, як Ліна Василівна Костенко: «Я не люблю нещасних, я щаслива, моя свобода завжди при мені». Так і треба жити.

Любов Базів, Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ та з архіву Лариси Івшиної