Вікторія Івлєва, російська фотожурналістка, волонтерка

Нещасна країна моя загрузла в лукавстві, брехні, лицемірстві

Чесна, совісна людина, фотожурналістка світового рівня Вікторія Івлєва займається громадською діяльністю, волонтерством просто тому, що не може інакше. Незважаючи навіть на те, що це фактично вибиває її з професії, не дає займатися роботою...

Я з нею познайомився у Москві 18 травня 2014 року на мітингу пам'яті репресованих народів (це було 70-річчя тієї хвилі сталінських депортацій, в якій постраждали кримські татари). Скромна, вдумлива людина, яка читає книгу під час поїздки в метро. Поговорив, запитав її ім'я на прощання. І виявилося, що це фотожурналістка, яка отримувала найвищі світові нагороди.

Протягом довгих місяців, поки українські моряки були в російському полоні, вона разом зі своїми однодумцями підтримувала їх там словом і ділом – всупереч російській пропаганді громадській думці, яку вона формує. І от зараз, коли наші моряки на свободі, звичайно ж, захотілося поговорити з тими і про тих, хто підтримував їх у полоні.

СВЯТКУВАННЯ В МОСКВІ ПІД ЖОВТО-БЛАКИТНИМ ПРАПОРОМ

- Ви, ваші помічники якось відзначили обмін, завершення якогось етапу, здійснення спільної справи?

- От якраз минулої неділі я зробила івент для всіх учасників нашої «спецоперації» допомоги українським морякам. Він називався «Армія мурашок, або Прощання з зеленими мішками». Запросила 35 чоловік, – стільки жителів Москви загалом брали участь у закупівлі, зборі, фасуванні та доставці передач в Лефортово, а змогли прийти 20, точніше 21, якщо рахувати ростову фігуру Кості Котова, притулену до дерева. Зібралися у дворі мого будинку, кожен щось приніс. Накрили столи, вийшов пікнік. Наш перший тост був за звільнення моряків, інших ув'язнених, тобто за нашу спільну перемогу. Другий тост – за Костю. А потім ми влаштували аутодафе: у спеціально принесеному старому залізному відрі спалили зелені мішки (24 іменні сумки, в яких носили передачі військовополоненим українським морякам в Лефортово, - ред.). Це було чудово. При цьому на дереві у нас висів український прапор. І ніхто з моїх сусідів по двору не спускався до нас, не скаржився.

- Що само собою показово – в сенсі настроїв у Москві.

- Так. Хоча ні, пригадала. Виходив дядько з собачкою, який сказав, що він з Маріуполя. І запитав, чому ми не носили передачу його братові в Маріуполі. Вже не знаю, за які той справи сидить (сепаратистські або якісь інші). Ми, зі свого боку, здивувалися, чому він сам не носить передачі своєму братові? Мені взагалі дуже подобається, коли люди кажуть: а чого це ви допомагаєте Васі, а не Пєті. Давайте, допомагайте Пєті. А ще вам потрібно допомогти Магомеду, Абраму і Івану Петровичу... Я в таких випадках згадую, що хтось із євангелістів сказав: «Допомагай, не обираючи». Допомагай, якщо захотілося допомогти. І відповідно – не засуджуй інших за те, що допомагають цим, а не тим.

- Про що ще говорили у понеділок?

- Наприклад, про те, що у нас вийшла така злагоджена робота, в якій за 9 місяців не було жодного збою – спрацювали як швейцарський годинник. Якщо я говорила, що мені потрібні фасувальники, вони одразу ж з'являлися. Якщо я писала комусь, можеш завтра приїхати тоді-то, то цей водій приїжджав точно вчасно. Підібралася дивовижна команда. Не можу сказати, що ми будемо дружити до кінця днів, але в цей період спільна справа об'єднала нас дуже сильно. Таке ось завдання: годувати 24 людини. А останні півмісяця (тобто напередодні обміну, - ред.) вже не 24, а 32. Зрозуміло, що якби не годували, то ніхто з українських моряків у російській в'язниці від голоду не помер. Пережили б вони відсутність нашої допомоги, тим більше що це військові люди, які в силу своєї професії звичні до труднощів, міцні, спортивні, аскетичні. Але тут важливим було моральне наповнення того, що відбувається – простягнута рука допомоги з країни, яка і стала винуватицею їх полону. Я не вірю в провину українських моряків – ми розмовляли доволі багато з їхніми адвокатами, і мені доводи захисту видалися абсолютно переконливими. Ну а російській стороні в цьому інциденті просто хотілося «силушку молодецьку» показати, так «хохлів постріляти».

- Ви спілкувалися, листувалися з нашими моряками?

- Ні. На це у мене вже не залишалося сил. Хоча до процесу листування теж мала відношення. Іноді батьки хлопців надсилали в ФБ відскановані листи для них. І ми їх відправляли вже з Москви, щоб швидше дійшло. Правда, це не дуже допомагало, оскільки листи їм деколи довго не віддавали – це така додаткова форма тиску... А були і святі люди, які писали їм листи, багато листів. От вчора на нашій зустрічі була московська мистецтвознавиця Віра Федорова. Вона за цей час написала загалом близько 600 листів хлопцям... і дядечкам. І це теж вид подвижництва, тихого, непомітного. Тому що про наші мішки було відомо. А от про ці листи – ні. Завершуючи тему листів, скажу ось про що: у Фейсбуці є група «Сказки для политзаключенных». Учасники групи пишуть різним політв'язням: від Бориса Стомахіна до українських моряків, від кримських татар до Юрія Дмитрієва. І це, на мій погляд, велика справа, велика робота.

- У будь-якому робочому процесі завжди з'являється свій сленг. Наприклад, вікно для передач ви називали «амбразурою», СІЗО «Матроська тиша» – «Матроской»...

- Ну, «Матроска» – це загальноприйняте скорочення.

- А були у вас свої, авторські?

- «Лефортово» – інша справа. Я його майже завжди називаю «Франц Іванович», через традицію давати російські по батькові іноземцям на російській службі, таким як Лефорт (Взагалі-то сподвижника Петра Першого в Росії називали Франц Якович, але «Франц Іванович», звичайно, звучить простіше і тепліше, – О.К.). Щодо іншого вашого прикладу, вікна для передач, то тут немає одноманітності. Його називають по-різному: хтось «амбразура», хтось «діра»...

РОСІЙСЬКИЙ СУД – «БЕЗЗАКОННЯ З ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ»

- Ви вже згадали одного з ваших соратників, Костянтина Котова, який отримав реальний термін. До нього через якийсь час знову застосували так звану «дадінську статтю». По суті, протиправну – коли після кількох адміністративних порушень, через накопичення, починається кримінальна справа.

- Так, дадінська стаття знову застосовується, оскільки вона існує і зручна для влади. Оскільки терор, ну такий терор-лайт, набирає обертів. І скоро, можливо, буде вже терор-міддл... Крім того, нещасна країна моя загрузла в лукавстві, брехні, лицемірстві. І в політичних справах (вже не знаю, як в інших) ситуація така сама. Лише імітація правосуддя, відповідності закону... Трохи відволічуся. Якось в Москві була апеляція у Верховному суді по одній зі справ кримських татар (природно, програна). Ми з Костею Котовим були на цьому засіданні. Звернули увагу на одного співробітника, такого сивоволосого джентльмена в сірому костюмі, який ходив, всіх делікатно в залі розсаджував. Дбайливо питав, чи зручно ви сидите, чи не душно. На мить можна було подумати, ніби сидиш у якому-небудь проклятому англійському суді. Але все, що відбувалося далі, виявилося повним антилюдським беззаконням. Однак ця людина перетворювала його на «беззаконня з людським обличчям».

- Схоже було й у випадку з судом над самим Котовим?

Навіщо побудовані такі будівлі судів, які стоять мільярди? А для імітації справедливості і побудовані

- Ну, от дивіться: сам суд – це нова розкішна будівля в центрі Москви, червона цегла і сіро-блакитні склобетонні вставки. Всередині – чудово, чисто, туалети – ідеальні, буфет, в залі кондиціонер. Суддя – милий молодий чоловік, зовнішньо – романтичного складу, такий собі прямо Володимир Ленський, поет, тільки що в красивій суддівської мантії. Чорнокудрий прокурор, який приїжджає на мотоциклі і приносить з собою шолом – такий стильний, файний хлопчик. Благолєпіє повне. І ти думаєш: зараз все буде по-чесному, «оковы рухнут, и свобода вас встретит радостно у входа». Але нічого цього не відбувається. А навіщо тоді побудовані такі будівлі судів, які стоять мільярди? А для імітації справедливості і побудовані. Весь цей антураж – брехня, зведена в немислиму для мене ступінь. При цьому прокурор, суддя і Костя – усі приблизно одного віку, книжки одні і ті самі читали, і ті самі фільми в кіно дивилися... І от два хлопця, які могли сидіти поруч з Костею на футболі чи в барі, відправляють його, ні на секунду не замислюючись, на 4 роки до в'язниці, при цьому обидва знають, – ну вони ж не клінічні ідіоти, а юристи з вищою освітою, – що Костя невинний! Потім йдуть відпочивати, розважатися. І все нормально... І нічого всередині у них не стріляє, не тремтить! Ну так, для них Костя не перший і не останній, так, похибка, «прореха на человечестве», як казав Гоголь. А насправді – це вони «прорехи», вірні діти загального курсу на брехню, аморальність і огидне боягузтво...

- Українські моряки, опинившись на волі, найперше зібрали гроші для підтримки Костянтина Котова... А що ви можете сказати про нього як про людину?

- Людина він чудова. Дивуюся, що у нас, в нашій системі, продовжують зростати такі люди. Мама і тато, ймовірно, заклали в нього щось таке, що не зовсім правильний устрій сучасного російського суспільства не зміг вийняти. Він дуже чуйний до чужого болю, на будь-яку біду. Навесні цього року Костя прийшов у Сахаровский центр, де розповідали про справу Азата Міфтахова (математик, аспірант МДУ, анархіст, казав адвокату про тортури, що застосовувалися до нього після затримання, арешт продовжено до 7 грудня - ред.). Костя вперше почув про Азата. І тоді ж дізнався, що прямо в цей час планується зібрання біля університету на підтримку Міфтахова. Він вийшов з лекції і одразу ж поїхав до університету. І саме тоді відбулося його перше затримання (одне з чотирьох, за які посадили Котова, - ред.). Його чуйність, бажання допомогти просто вражаючі. І в нашу історію з моряками він увійшов відразу. Відгукнувся, тільки-но я написала пост. Природно, він став і одним із засновників безстрокового пікету за обмін «всіх на всіх», на який спочатку не звертали уваги, а потім він став відомим. Людина Костя безвідмовна, безсрібник. Взагалі, я не знаю нікого, хто сказав би про Костю щось погане. Крім російського суду і силовиків. Але вони дивляться на світ через дуже дивні криві окуляри з тарганами...

ДОСВІД ЗАТРИМАНЬ І СИМВОЛІКА АБСУРДУ

- Вас теж часто затримували. Це і вам загрожує терміном?

- Мене поки затримували не так часто, лише три рази. І відпускали без складання протоколу. Один раз затримали якраз під час пікету за обмін «всіх на всіх». За законом, стояти в пікетах може лише громадянин Росії. І поліція часто прив'язується до цього, просить показати паспорт, а то раптом іноземець якийсь затесався серед пікетників... Я показала паспорт, але не дозволила його фотографувати або переписувати з нього мої дані. Тоді вони затримали мене нібито за невиконання законних (насправді незаконних) вимог співробітника поліції і відвезли у відділок. Через годину до мене прийшов мій «громадський захисник», той самий Костя. Затримувати мене немає ніяких підстав, але й відпускати «западло». Сидимо. І раптом в кімнату входять конячка і зебра в натуральну величину. Цікаво, думаю, що ж вони накоїли, що і їх забрали. Тут вони голови з себе знімають і виявляються звичайними людьми – поліцейські знайшли тільки таких понятих і хотіли скласти протокол у присутності зебри і конячки, що я своє ім'я не називаю... Уявіть цю картину: поліцейський, я і конячка з зеброю. Було не просто смішно, але символічно, в сенсі того абсурду, який відбувається в російській поліції. Назвала я своє ім'я, вони перевірили по базі даних і відпустили мене. Це було навесні, коли «лютование» ще не почалося. Я тоді написала скаргу на них, мені мали відповісти протягом місяця, але досі немає відповіді.

Під час другого затримання письменницю Алісу Ганієву і мене витягав, як журналістів, Олексій Венедиктов (головний редактор «Эхо Москвы», - ред.). Це вже легкий терор починався.

А третій раз мене забрали в автозак з тієї ж Алісою Ганієвою 10 серпня. Тоді ж взяли і Котова (четвертий запротокольований раз, що стало підставою для кримінальної справи, - ред.). Забрали хвилин через 15 після Косты. Нас було 27 осіб в автозаку, в тому числі двоє неповнолітніх. Того разу прийшов правозахисник, член партії «Яблуко» Андрій Бабушкін. Він сказав, що ми двоє як журналісти можемо йти. Але ми з Алісою відмовилися виходити без дітей. А тих не відпускали. Поїхали всі разом в ОВС. Хороша була поїздка: по дорозі проінструктували хлопців (там в основному були затримані вперше), щоб не наробили дурниць, коли опиняться у відділку. Приїхали. Вивантажили, всіх завели в ОВС, а нас виставили, сказали: «Все, ви вільні». Я почувалася жахливо, просто зрадницею. Але ми притягли хлопцям їжі, повідомили в ОВС-Інфо (правозахисний портал - ред.), щоб приїхали адвокати. Зробили, що могли. Зараз перші суди по цих хлопцях вже пройшли – отримали по 10-15 тисяч штрафу. Але більшість хлопців вирішили не відступати і дійти через апеляцію до ЄСПЛ. І всім зрозуміло, що Європейський суд зрештою присудить їм якісь гроші (хоч через сто років).

ВІД «РОЖДЕНИЯ УКРАИНЫ» – ДО «СВОБОДНОГО ПОЛЕТА»

- Може я помиляюся, але після вашого проекту "Рождение Украины" (2016) у вас, здається, не було інших фотовиставок?

- У тому ж 2016 році з моєю шведською подругою і колегою Уллою Тіллгрен на острові Готланд ми попрацювали над виставкою, присвяченою «Жертвопринесенню» Тарковського. Знайшли на острові людей, так чи інакше причетних до зйомок цього фільму. Вони ділилися спогадами. А я робила фотографії місцевості і «прив'язувала» їх до портретів цих людей. Але загалом... Сумно усвідомлювати, що я взагалі майже перестала професійно займатися фотографією. Напевно, просто такий період. У мене вже було таке – після Руанди (Івлєва працювала в цій країні як фотожурналіст під час геноциду тутсі у 1994 році, - ред.). Я тоді років на десять пішла з журналістики. Поки не повернулася – в «Новую газету». І зараз приблизно так само. У мене немає жодних ідей в голові, замість них якісь чорні квадрати, куби...

От тільки взяла участь зі старими роботами у фантастичній виставці в Москві «Андрей Тарковский. Свободный полет». Це для мене неймовірна честь, тому що з великих людей моєї країни і нашого часу – є дві величини, які мене багато в чому сформували: Юрій Петрович Любімов і Андрій Арсенович Тарковський. «Свободный полет» – розповідь про три фільми: «Солярис», «Сталкер» і «Андрей Рублев». На виставці картини Тарковського ув'язуються з роботами художників-нонконформістів, з якими він в один час жив. Вони не були знайомі, існували в паралельних світах, але однаково думали про свободу, про вічність, про те, як це пов'язано у світобудові. І от у розділі, присвяченому «Сталкеру», використані мої фотографії з чорнобильського реактора (за них Івлєва отримала головну нагороду в фотожурналістиці – Golden Eye Award від World Press Photo, - ред.). Одна фотографія – величезного розміру, 6 на 9 метрів, на всю стіну. Там ще показані картини художника Петра Беленка, який народився в Чорнобилі (точніше – в селі Корогод, що за 15 км від Чорнобиля, - ред.). Його роботи – це передчуття катастрофи, яку через кілька років Тарковський показав у «Сталкері». А ще через кілька років це побачила я, увійшовши в реактор. Мої знімки звідти настільки схожі – світлом, відчуттям, страхом перед потужністю природи, її вічністю – на кадри з фільму, що робітники, коли розвішували, переплутали. І одну мою картинку повісили туди, де висіли фотографії робочих моментів зі «Сталкера». Для мене це не просто честь, а визнання, що я в цьому житті щось все ж таки зробила.

- Але зараз, коли ви займаєтеся волонтерською діяльністю, коли стоїте у нескінченних чергах до «амбразури», у вас немає бажання взяти фотоапарат і зробити знімок?

- Знімати в кімнаті для прийому передач СІЗО особливого бажання немає. Там плоске, нехороше світло і дуже невеликий простір. Там багато чого може відбуватися, але це, швидше, літературна історія: як люди говорять, як вони себе з тобою тримають – фотографією це не передати. У російських СІЗО взагалі все так формально облаштовано, що нецікаво знімати. У цьому сенсі цікавіше було біля слідчого ізолятора Сімферополя. Там ще щось залишалося від живого Криму – був ґанок, оповитий виноградом, хитро кручений парканчик, люди цікаві сиділи у дворику. І відчувалося, що це Південь, Крим, життя. Ми там були з дружиною Володі Балуха, робили йому передачу... А ще мушу з сумом констатувати, що знімати і одночасно бути учасником вдається рідко і погано. Адже я багато разів була на Донбасі. Комусь допомагала, когось вивозила. І я там майже не знімала, бо якщо ти вже організовуєш, то маєш займатися цією справою – думки весь час зайняті. А фотографія... Ти ж не просто так знімаєш, а думаєш про кадр. Поєднувати це думання з думанням про волонтерську роботу, якою зайнятий, не виходить. Або виходить мало і не так добре, як хотілося б.

У РОСІЇ Є ЛЮДИ, ЯКИХ НЕ МОЖНА КУПИТИ. І ВОНИ ПЕРЕМОЖУТЬ

- Звернув увагу – про вас є досить велика стаття в українській Вікіпедії, а в російській – немає. Чому?

Чесних передач про Україну, про війну – просто немає. У російському суспільстві немає розуміння глибини і жаху трагедії, що розгорнулася

- А чому ви вирішили, що я там маю бути?.. Мабуть, для Росії я не така гарна як журналістка, фотографка і волонтерка, щоб писати про мене у Вікіпедії. Це непрямий показник того, що в Росії Україна і українська тема мало кого хвилюють. На нас, які стоять в пікетах, роблять передачі, дивляться як на дивних людей, фріків. При цьому в російському телевізорі українська тема ніби присутня постійно – і це основне джерело інформації для більшості населення. Але 6-8 чоловіків, які кричать з екрану, створюють враження, ніби все, що відбувається у вашій країні, – нескінченна «Свадьба в Малиновке», в якій все одно нічого зрозуміти не можна. Залишається тільки якась відрижка. Чесних передач про Україну, про війну – просто немає. У російському суспільстві немає розуміння глибини і жаху трагедії, що розгорнулася. При цьому не думайте, що в Росії живуть зовсім черстві, байдужі люди. Тут теж є волонтери, тут теж збирають гроші на допомогу дітям, інвалідам, тваринам. Але немає розуміння української теми і всіх жахів війни.

І ось що ще – імперство! Якби десять років тому у нас запитали, яка найгірша якість людини, ми б, напевно, говорили: злість, жадібність, стукацтво. Але ми тоді не уявляли сили імперства, яке у 2014 році поперло з людей. Якщо, скориставшись ситуацією, забрати шматок чужої території – нормально і навіть добре, про що ще говорити. І для влади це був сигнал: якщо таке можна робити зовні, всередині країни взагалі можна робити все. Як у Достоєвського, «всё можно, если Бога нет». І страхe у влади немає. А у мене і зараз перед очима стоїть велике нове кладовище на околиці Дніпра, де лежать українські солдатики, убиті, так чи інакше, моєю країною...

- При цьому в Росії створюється неправильне враження, що жертви є лише з українського боку. Адже в РФ усі дані засекречені. Але спільних жертв, судячи з непрямих даних, дуже-дуже багато. Та інакше не могло бути, коли на війну заманили стільки добровольців, частина яких малопідготовлена. Адже у багатьох було наївне сподівання, що після перших трун до Росії там почнуться протести проти війни, як бувало раніше. Цього немає.

- Труни часто привозяться таємно, ночами. Загальна кількість загиблих «розмазується» по всій величезній країні. До того ж більшість тих загиблих, про кого ви кажете, – особливий соціальний шар, «серединні люди», які непомітні самі собою і не вміють боротися ні за себе, ні за свої права, однак легко піддаються імперській пропаганді.

- А щодо професійних військових, «солдатських матерів»?

- Ну, ми ж пам'ятаємо історію з псковськими десантниками, з «костромскими матерями». Щось ставало відомо. А потім все затихало, заспокоювалося. «Вася мой погиб все равно. Его не вернешь. Чего уж теперь выступать...» – ось приблизно так. І якось затикали витоки – страхом, грошима... та й свідомість сильно спотворена – у сприйнятті патріотизму. Тут у зв'язку з московськими виборами розмовляла з членом територіальної виборчої комісії. Кажу йому: «Истина выше России!». Він питає: «А кто это сказал?» – «Бунин» – «Так это же эмигрант!» Завіса... Взагалі у влади в Росії є уявлення, що все можна купити. І життя часто підтверджує це її переконання. Але ми з вами знаємо, що не все. Не хочу, щоб це звучало пафосно. Я навіть не про себе кажу. Мене ніхто і не намагався купувати. Але не все можна купити. Не все. Є інші люди. І вони переможуть.

Олег Кудрін, Рига–Москва

Фото з архіву Вікторії Івлєвої