2 жовтня. Пам’ятні дати

Сьогодні, в день народження Махатми Ганді, світове співтовариство відзначає Міжнародний день ненасильства.

Міжнародний день ненасильства проголошений на 62-й сесії Генеральної Асамблеї ООН і відзначається щороку в день народження Махатми Ганді (1869-1948), одного з керівників руху за незалежність Індії, основоположника філософії та стратегії ненасилля. «Коли я впадаю у відчай, то згадую, що протягом усієї історії людства шлях істини і любові завжди перемагав. Так, були тирани і вбивці, і впродовж якогось часу вони здавалися непереможними, але, зрештою, вони завжди гинули – замисліться, завжди. Чи не однаково мертвому, сироті чи бездомному, проводяться божевільні руйнування від імені тоталітаризму чи від священного імені свободи і демократії? «Око за око» — і цілий світ може осліпнути… Існує чимало такого, за що я готовий померти, але немає нічого такого, за що я був би готовий убити» (Махатма Ганді, «Історія моїх експериментів з істиною», 1927). Протягом життя Ганді залишався вірним своїм переконанням стосовно ненасилля, навіть в умовах жорстоких утисків і перед лицем найважчих випробувань. Він був переконаний у тому, що «справедливі засоби ведуть до справедливих цілей», тобто не можна побудувати миролюбиве й повноцінне суспільство за допомогою насилля. Якщо в його фундаменті лежатиме не свобода і мир, а щось інше, то нічого доброго з того не вийде і жодні лозунги й обґрунтування тут не допоможуть. Насилля породжує насилля, омана – чергову оману, ненависть – зворотню ненависть. Ганді був переконаний у тому, що індійцям у жодному разі не варто застосовувати насилля чи послуговуватися ненавистю у боротьбі за  свободу і незалежність країни проти англійського колоніального ярма. Час показав, що Махатма Ганді мав рацію, а не був відірваним від дійсності фантазером; слушність його ідей підтверджується й нині, але не всім вони до вподоби – шлях ненасилля довгий і виснажливий, до того ж вкрай важко не піддатися спокусі взяти в руки зброю у мілітаризованому світі. Як наголошується в резолюції ООН, цей Міжнародний день слугує ще однією нагодою задля того, аби якнайширше «пропагувати лозунг ненасилля, зокрема й шляхом просвітницької і суспільно-роз’яснювальної роботи». Водночас підтверджується «універсальність принципу ненасилля», а також прагнення «утвердити культуру миру, терпимості, розуміння і ненасилля».

Події дня:

З 2 по 17 жовтня 1990 року, у Києві, на Майдані Незалежності (тоді – площа Жовтневої революції) тривало політичне голодування студентів, яке згодом назвали Революцією на граніті. Це був перший успішний ненасильницький політичний протест проти комуністичної влади в Українській РСР. У Москві повним ходом йшла підготовка Союзного договору, а в Україні стара номенклатура продовжувала утримувати всі керовані позиції й не йшла ні жодні реальні реформи. Саме тому, пов’язані з опозиційними групами, лідери студентства організували наметове містечко на центральній площі Києва. Голодування студентів відбувалось у звичайних туристичних наметах. Більшість становили студенти з Києва, Львова та Дніпропетровська. На їх підтримку почали страйкувати і студенти всіх вищих навчальних закладів Києва (а також студенти технікумів, ПТУ і учні старших класів шкіл). Студентські акції протесту пройшли також і в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові, але не так масово. Розпочавши голодування, студенти висунули політичні вимоги. Серед них – відставка Голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, відмова республіканського керівництва від підписання нового Союзного договору, передача місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ на території України, відбування юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах, перевиборів Верховної Ради УРСР тощо. В ті дні на вищих щаблях влади обговорювалася можливість застосування сили проти голодуючих. На прямі репресії, з огляду на настрої киян, які всіляко підтримували голодуючих, місцеві можновладці не наважилися. Але для багатьох членів КПРС ці дні стали свого роду поштовхом для виходу з лав партії. Українське керівництво на чолі з Л. Кравчуком вирішило піти на поступки і задовольнити певні вимоги голодуючих. 23 жовтня Верховна Рада УРСР ухвалила рішення про скасування 6-ї статті Конституції про керівну роль партії, а також прийняла відставку В. Масола, якого на прем’єрській посаді 14 листопада замінив Вітольд Фокін. Це трохи зняло напруження в столиці, яке за іншого розкладу подій могло б призвести до трагічних наслідків. Ось як описує у «Щоденнику» ті події Олесь Гончар: «До Києва стягуються війська. Біля Верховної Ради омонівці вчинили розправу над тернопільськими жінками… Місто вирує тривожно. На Хрещатику, розкинувши намети, оголосили голодування студенти на знак протесту проти нав’язування союзного договору… Бачу мученицькі обличчя. Серце розривається… У Верховній Раді України вже лунають голоси з вимогою… запровадити надзвичайний стан в Україні, тобто потопити студентські страйки в крові… Страшні ці парламентарі (239)! Юхновський як голова комісії доповідає їм про вимоги голодуючих студентів, про те, що звідчаяні молоді люди готові на все «аж до масового самоспалення», а у відповідь йому – регіт, жирне іржання цих парламентських жеребців!.. І серед таких жити? Від таких ждати гуманних законів? Ні, неможливий з ними ніякий мир, ніяке порозуміння» (власне після цих подій Гончар демонстративно здав свій квиток члена КПРС).

Ювілеї дня:

128 років від дня народження Йосипа Бокшая (1891–1975), українського живописця, громадського активіста, педагога, автора понад тисячі живописних полотен. Його картини знаходяться в приватних художніх колекціях по всьому світу й коштують чималих грошей. А ще митець зробив надзвичайно великий внесок у розбудову культурного простору Закарпатського краю. Йосип Бокшай народився в селі Дертяньлігет Марамороського округу Австро-Угорської імперії (нині с. Кобилецька Поляна Рахівського району Закарпатської області). Походив з родини греко-католицького священика. Кілька поколінь роду Бокшаїв служили на духовній ниві, були священиками. Початкову освіту Йосип здобував у сільській школі, а згодом у Мукачівській угорській королівській гімназії, яка на початку ХХ століття вважалася одним із найкращих навчальних закладів регіону. В біографії митця існує дуже багато прогалин, тому невідомо, коли у нього виникла ідея стати художником. Також невідомим є те, коли і за яких обставин познайомився він із художником Ігнацем Рошковичем. Але саме Рошкович, відомий тоді на всю Австро-Угорщину митець, дав Бокшаю прекрасні рекомендації для вступу до Будапештського королівського художнього інституту. У виші Йосип Бокшай навчався чотири роки (1910-1914), своїм фахом обрав педагогіку, відчуваючи до неї хист. З перших днів Першої світової війни юнака мобілізували рядовим до лав австро-угорської армії. Для віруючого Йосипа це було неабияким випробуванням. Але зовсім скоро він потрапив у полон до росіян. Побував у Туркестані, Казахстані, Узбекистані. Його звільнили лише в 1918 році. Після повернення на батьківщину, 28-річний Йосип Бокшай влаштувався вчителем в Ужгородську реальну гімназію. Робота з дітьми йому надзвичайно подобалася, тому він вирішив створити власну художню школу для обдарованої молоді. Цю мрію він утілив у життя в 1927 році, коли разом з іншим відомим українським художником Адальбертом Ерделі заснував в Ужгороді першу на Закарпатті приватну художню школу. Дуже важким був для Йосипа Бокшая післявоєнний період та встановлення в краї радянської влади. Але діватися було нікуди, й він прийняв нові правила гри. Йому заборонили створювати твори на сакральну тематику, тому він сконцентрувався виключно на пейзажах. Викладав в Ужгородському художньому училищі та Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва. Музою художника була його дружина Маргарита, а троє дітей – найбільшим щастям. Він намагався триматися якнайдалі від політики, хоча й активно займався громадською діяльністю. До кінця життя був глибоко віруючою людиною. Обожнював осінь.

Цього дня народився Іван Багряний (псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна; 1906-1963), український поет, прозаїк, публіцист й громадського-політичний діяч, що належав до покоління Знищеного (згубленого) українського Відродження, більша частина з якого була розстріляна, а частина стала вигнанцями. До останніх належав й Іван Багряний. Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів в якійсь із тюрем ДПУ чи в сандармоському урочищі, як того «сподобився» багато хто з його побратимів, але він пройшов усі належні кола пекла, що були уготовані Москвою українській інтелігенції задля її цілковитого знищення. Зрештою, він опинився на вигнанні, так само, як і Василь Барка, Олекса Стефанович, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Петро Яцик, Анатолій Лисий, Мар’ян Коць та багато хто інший. На вигнанні, в Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман «Сад Гетсиманський» – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму, яскравий зразок реалістичної, публіцистичної, документальної, і разом з тим містичної прози. Юрій Шерех назвав цей роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці». А ще звернув увагу на те, що «Сад Гетсиманський» з’явився задовго до «Архіпелагу Гулагу» Олександра Солженіцина і обидва твори є разюче подібними. Перші вірші Івана Багряного з’явилися у 1925 році, в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон». Того ж року були видані й перші оповідання. У 1926 році молодий поет увійшов до київського літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), учасниками якого була тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, яких пізніше піддадуть нищівній критиці і майже всіх розстріляють. У квітні 1932 року Багряного вперше арештовують, звинувачуючи «в проведенні контрреволюційної агітації». 11 місяців письменник провів у камері одиночного ув’язнення, потім його відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він утікав, його ловили, повертали назад. Після повернення з заслання Багряного знову арештували. Знову була Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, багатогодинні допити, тортури. Цього разу його звинуватили в участі у націоналістичній контрреволюційній організації. Утім, своєї вини письменник не визнав, тому його змушені були відпустити. Під час німецько-радянської війни Багряний одразу йде в українське національне підпілля. Працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті. Одночасно брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Утім, не полишав і літературної праці. 1944 року, за надзвичайно короткий проміжок часу написав пригодницький роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»; написав у Моршині де переховувався від німців). 1945 року письменник емігрував до Німеччини. Через рік було опубліковано його відомий лист-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» На чужині активно займався політичною діяльністю. Організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував відданих українській справі земляків. У період 1952-1963 рр. був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі.

Перше фото: indiatoday.in