27 жовтня. Пам’ятні дати

Сьогодні чергові трагічні роковини початку розстрілів української культурної, наукової та політичної еліти в карельському урочищі Сандармох – тих, кого називають «розстріляним Відродженням».

Урочище Сандармох стало одним із сумних символів Великого терору. Найбільшу групу в’язнів – 1111 осіб – розстріляли з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації. Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років. Їхні обірвані життя – не лише на совісті капітана Матвєєва, безпосереднього виконавця розстрілів (до речі, згодом також репресованого), але й на совісті тодішнього керівництва СРСР і безпосередньо Сталіна, адже саме він був одним із головних ініціаторів знищення України – України думаючої, творчої, сильної. Йому потрібна була слабка безвільна республіка з переламаним хребтом – немічний паралітик, цілком і повністю залежний від волі і примх «хазяїна», адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм. Перші репресії почалися ще в 20-х роках, але свого апогею, небаченого і нечуваного розмаху сягнули в 30-х роках. Україна була майже знищена – ані еліти, ані селянства. Залишилися купка заляканої інтелігенції, котра напружено дослухалася до кожного нічного шурхоту, тримаючи на випадок арешту торбинку з сухарями, та покірне селянство, загнане Голодомором у колгоспи. Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Республіки Карелія (площа близько 10 гектарів) стало братньою могилою для майже 7 тис. розстріляних у 30-х роках органами НКВС людей 60 національностей. Серед жертв – переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року. 27 жовтня 1997, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої були Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури «Калина» коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик). Звісно, всі розстріляні були згодом реабілітовані, проте їхню відсутність, «вирваність» (спочатку фізичне знищення, а потім багаторічне замовчування, заборону навіть згадки їхніх імен) з історичного контексту життя країни і народу, Україна відчуває й досі – це страшна і непоправна втрата.

Разом з тим, сьогодні, в останню неділю жовтня, українці відзначають День автомобіліста і дорожника. Свято встановлено «…на підтримку ініціативи працівників автомобільного транспорту і дорожнього господарства…» згідно з Указом Президента від 13 жовтня 1993 року. Це свято не тільки водіїв, але й ремонтників, інженерно-технічних працівників, керівників автотранспортних підприємств і всіх, хто сумлінно працює, виконуючи власний професійний обов’язок. Без відданості професії цих людей і їхнього почуття відповідальності годі й уявити повсякденне життя сучасного міста і його мешканців. Але якщо з українськими автомобілістами, чиї лави з року в рік зростають, все більш-менш ясно, то з українськими дорогами справи зовсім кепські – на сьогодні вони є одними з найгірших у світі. Наразі в Україні налічується 46,6 тис км доріг державного значення, ще 123,1 тис км автодоріг місцевого значення перейшли в сферу відповідальності місцевої влади в рамках децентралізації. У березні 2018 року була затверджена Програма розвитку автодоріг України на 2018–2022 роки, загальний обсяг фінансування якої становить 298,349 млрд грн. У 2019 році на дорожні роботи в державному бюджеті передбачено 56 млрд грн. Водночас, для забезпечення комфортних, безпечних та швидких подорожей українськими дорогами буде введена система контролю якості будівництва автомобільних доріг та їх безпеки.

Сьогодні ж, з ініціативи ЮНЕСКО, відзначається Всесвітній день аудіовізуального спадку. Вперше День аудіовізуального спадку відзначався в 2007 році, а проголошений був на 33-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО у 2005. За даними ЮНЕСКО, у загальному потоці інформації, що надходить усіма існуючими комунікаційними каналами, частка зображальної, зображувально-звукової та звукової інформації становить близько 80%. Наразі спостерігається стійка тенденція до поступового збільшення її об’ємів, зростає роль та значення аудіовізуальних документів як наукових джерел. Долаючи мовні та культурні кордони, акумульовані в аудіовізуальних документах знання стали невід’ємною частиною сучасного інформаційного суспільства. Разом з тим, всесвітня аудіовізуальна спадщина, що об’єднує аудіо- та відеозаписи, є надзвичайно вразливою і може бути пошкоджена або повністю втрачена внаслідок недбалого ставлення, природного руйнування, технологічного старіння, а також навмисного знищення. У зв’язку з цим ЮНЕСКО поставила перед собою завдання привернути увагу громадськості до важливості збереження даних матеріалів за допомогою Всесвітнього дня аудіовізуальної спадщини. Аудіовізуальні архіви – це банк колективної пам’яті людства, що зберігається численними державними і приватними структурами. Ці архіви, особливо що знаходяться в периферійних районах, гостро потребують збереження.

Ювілеї дня:

100 років з дня народження Івана Лисяка-Рудницького (1919–1984), історика, політолога, публіциста. Іван Лисяк-Рудницький походив із однієї із найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько - Павло Лисяк, був знаним адвокатом, редактором та співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання в 1938-1939 рр. Мати - Мілена Рудницька, була послом від УНДО до сейму (1928-1935), головою Союзу українок у Львові (1928-1939) і Світового союзу українок (з 1934 року). Після 1939 року, із початком Другої Світової війни, Іван Лисяк-Рудницький жив за кордоном. Навчався на факультеті зовнішніх відносин Берлінського університету, захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі (1945). Після війни переїхав до Австрії, а у 1947 року - до Женеви. У 1951-1971 роках проживав у США, а від 1971 року жив в Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН і одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Івану Лисяку-Рудницькому належать праці з історії України, української політичної думки XIX–XX ст. і теорії нації: «Вклад Галичини в українські визвольні змагання», «Інтелектуальні початки нової України», «Проти Росії чи проти радянської системи», «Україна між Сходом і Заходом».

Сьогодні день народження у Френсіса Фукуями (1952), відомого американського політолога і публіциста, автора глобального бестселера «Кінець історії і остання людина». Старший науковий співробітник Центру демократії, розвитку і верховенства права в Стенфорді. Фукуяма зажив світової слави завдяки статті «Кінець історії?», надрукованій в американському аналітичному журналі з військово-політичної тематики National Interest в 1989 році, незадовго до падіння Берлінського муру. В ній науковець висловив досить сміливе припущення, що ліберальна демократія західного типу – єдина універсальна альтернатива поваленим режимам соціалізму. Праця Фукуями пролунала своєрідним резюме, підвела риску під закінченням Холодної війни, переможцем у якій виявився Захід. У 1992 році вчений видає книгу «Кінець історії і остання людина», в якій проголошує, що поширення ліберальних демократій в усьому світі може свідчити про кінцеву точку соціокультурної еволюції людства. Кінець історії за Фукуямою – це не завершення подієвої історії, а лише кінець ідеологічних протистоянь, революцій, воєн, конфліктів, а разом із тим – кінець філософії та мистецтва. Книжка була перекладена понад 20 мовами світу і стала світовим бестселером. Відтоді відбулося чимало подій, які начебто ставлять під сумнів основні ідеї Фукуями, але вчений продовжує дотримуватися концепції «кінця історії», хоча деякі його погляди все ж зазнали змін. Фукуяма – один із тих світових інтелектуалів, хто досить уважно стежить за подіями в Україні. «Сьогодні Україна перебуває на передовій великої глобальної битви за демократію і сучасний уряд. І якщо цю битву Україна виграє – це стане прикладом для всього світу», - зауважив Фукуяма.

Роковини смерті:

День пам’яті Майка Йогансена (1895–1937), українського поета, прозаїка, перекладача, журналіста, критика, одного з яскравих представників модерного романтизму 20-х років ХХ ст., а також одного з фундаторів нової української (радянської) літератури. Юрій Лавріненко в книзі «Розстріляне відродження» слушно називає Йогансена ювеліром слова. Народився Майк Йогансен у Харкові. Батько був шведського роду, вчителював (викладав німецьку мову); дав синові добру освіту. Юнак закінчив філологічний факультет Харківського університету (варто пам’ятати, що на ту пору то був університет Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір), а після того – аспірантуру при кафедрі мовознавства цього ж таки вишу. Був людиною широко начитаною, знавцем декількох західноєвропейських мов, з яких дав ряд досконалих мистецьких перекладів. Добре знав модерну західну літературу. Товаришував з Василем Елланом, Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою та іншими молодими харківськими письменниками. Разом із ними творить перші маніфести «української пролетарської літератури», альманахи, першу організацію українських пролетарських письменників «Гарт». З 1925 року стає одним із співфундаторів ВАПЛІТЕ, за діяльну участь у праці і виданнях якої пізніше тяжко розплатиться. Друкуватися Йогансен почав 1921 року, дебютував як цілком сформований поет. У прозі був цікавим експериментатором, майстром засобу «учуднення» й гумористичного тінювання сюжету. Як літературний критик і як лінгвіст Йогансен присутній у всіх ліпших журналах, альманахах і збірниках двадцятих років. Письменник мав величезний власний словник, якому міг дорівнювати своїм багатством хіба тільки словник Миколи Бажана; був тонким майстром звукосполучень, алетерацій, словесної музики. Цурався політики, жив мистецтвом, але, з другого боку, любив спорт (теніс) і мандри. У 1937 році, під час тотального розгрому й знищення всього українського, Йогансен був репресований і розстріляний совєцькими будівниками світлого комуністичного майбутнього. Власну смерть митець передчував – вірш «Я знаю: загину…» був написаний у 1920 році. Зі смертю Йогансена Україна втратила одного з блискучих перекладачів, письменників та інтелектуалів світового рівня. Режиму потрібні були «одописці тиранії» – якомога безликіші й слухняні. Йогансен на цю роль не годився (був надто самобутнім) – виживи він якимось дивом у 30-х, все одно не зміг би жити як Тичина чи Бажан – ті були міцніші.