2 листопада. Пам’ятні дати

Цього дня, у 1708 році, сталася Батуринська трагедія, або «Різанина в Батурині», коли  під час каральної операції російські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили гетьманську столицю Батурин і вщент її зруйнували. 

Як відомо, під час Північної війни гетьман України Іван Мазепа пристав на бік шведського короля Карла ХІІ. Вирушивши на з'єднання зі шведами, Мазепа залишив для оборони Батурина близько 8 тис. вояків на чолі з полковником Дмитром Чечелем та гарматним осавулом Фрідріхом Кенігсеком. Вони отримали чіткий наказ гетьмана: московитів до міста не пускати. І цьому наказу старшини залишалися вірними до кінця.

Дізнавшись про вчинок Мазепи, московський цар Петро І наказав головнокомандувачу російськими військами в Україні Олександру Меншикову зрівняти Батурин із землею. Однак взяти штурмом гетьманську столицю війська Меншикова не змогли. Тоді московити вдалися до погроз: мовляв, якщо не здастеся, сувора царська кара ляже на ваші сім'ї. Та й ці погрози не злякали оборонців Батурина. Однак, знайшовся зрадник - сотник Іван Ніс вказав осадникам на потаємні ходи під мурами, які вели в місто.

Через ті проходи і вдерлися московські війська всередину міста, почали вуличні бої та жорстоку різанину. Солдати Меншикова не жаліли нікого: ні дітей, ні жінок, ні старих людей. Різанина тривала два дні. Взятих у полон козаків після катувань страчували і пускали їх тіла на плотах вниз по річці Сейм для залякування населення. Захопленого у бою організатора оборони Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І. Зрештою, Батурин був пограбований, фортеця, церкви та будинки спалені, а 15 тисяч мешканців міста знищені.

На жаль, гетьман зі шведським військом прийшли на допомогу Батурину запізно. Вони застали лише повне безлюддя, руїни і гори трупів. Як свідчать історичні джерела, коли Мазепа, 7 листопада 1708 року, побачив наслідки московського погрому Батурина, «це видовище вразило його в саме серце».

Знищенням Батурина московськими військами стало лише початком кривавих злочинів, що скоїли росіяни - дуже скоро хвиля терору захлиснула усю північну Україну.

Разом з тим, сьогодні, за ініціативою ООН, відзначається Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів. У грудні 2013 року на своїй 68-й сесії ГА ООН прийняла резолюцію, в якій постановила проголосити 2 листопада Міжнародним днем припинення безкарності за злочини проти журналістів. Дата була вибрана в пам’ять про двох французьких журналістів, убитих у Малі 2 листопада 2013 року. Ця знакова резолюція засуджує всі акти насилля щодо журналістів і працівників засобів масової інформації. Вона також настійно закликає держави-члени ООН зробити все можливе для попередження насилля й притягнення до відповідальності винних у здійсненні злочинів проти журналістів і працівників ЗМІ, а також ужити заходів задля того, щоб жертви мали доступ до належних засобів правового захисту. За даними ООН, за останні 12 років 1010 журналістів були вбиті, висвітлюючи події та доносячи інформацію до суспільства. І як правило, у дев’яти з десяти випадків убивці залишаються безкарними. Безкарність призводить до ще більшого числа вбивств і зазвичай стає симптомом загострення конфлікту і розпаду законодавства і правосуддя. ЮНЕСКО попереджає, що безкарність правопорушників наносить збитки цілим суспільствам, покриваючи серйозні порушення прав людини, корупцію і злочинність. Уряди, громадянське суспільство, засоби масової інформації, а також усі сторони, зацікавлені у відстоюванні верховенства закону мають приєднатися до глобальних зусиль щодо боротьби з безкарністю. Як відомо, в Україні за роки незалежності було вбито понад 70 журналістів. Здебільшого суспільство і по сьогодні не знає прізвищ убивць, не кажучи вже про імена замовників.

Події дня:

2 листопада 2003 року в Грузії розпочалась «Революція троянд», яка завершилась 23 листопада відставкою Едуарда Шеварднадзе. Почалося все з того, що після оголошення 2 листопада 2003 року результатів парламентських виборів, опозиція – «Об’єднаний народний рух» Саакашвілі та «Демократи Бурджанадзе» (керівники Ніно Бурджанадзе і Зураб Жванія) - звинуватила правлячу верхівку в фальсифікації результатів виборів. Згідно з офіційною версією перемогу одержали політичний блок Шеварднадзе «За нову Грузію» і «Союз за демократичне оновлення Грузії» Абашидзе. Сумнівалися в результатах виборів і переважна більшість населення Грузії та міжнародні спостерігачі. В країні почалися масові демонстрації та мітинги. 22 листопада група незгодних, на чолі з Міхеілом Саакашвілі увірвалася до парламенту, перервавши, таким чином, першу сесію новообраного парламенту. Президент Шеварднадзе – колишній соратник Горбачова і старий партапаратчик, котрий саме тоді виступав перед новообраними депутатами, змушений був залишити будівлю парламенту. Те саме вчинили й новоспечені депутати. Опозиціонери й активісти, які заповнили залу засідань законодавчого органу Грузії, несли з собою троянди – на знак мирних намірів. Так з’явилась промовиста назва: «Революція троянд», яка облетіла весь світ. Революція й дійсно була здійснена мирним шляхом – жодного пострілу, жодної краплини крові, жодного насильства щодо будь-кого не було вчинено. Варто зауважити, що фальсифікація виборів стала останньою краплею в терпінні грузинів – на ту пору країна потерпала від економічної нестабільності та вражаючої корупції – зрозуміти, де державний апарат, а де злодії в законі було неможливо. 23 листопада Едуард Шеварднадзе подав у відставку, виконувачкою обов’язків президента країни стала Ніно Бурджанадзе. 24 листопада Верховний суд Грузії анулював результатів парламентських виборів. На президентських виборах у січні 2004 року з результатом 97% переміг Міхеіл Саакашвілі. Він був переобраний на новий термін в 2008, проте у 2012 році партія Саакашвілі програла парламентські вибори, і він, не чекаючи закінчення президентського терміну, залишив країну. Разом з тим, Едуард Шеварднадзе повернувся з Росії в Грузію і до своєї смерті в 2014 році проживав у Тбілісі.

Ювілеї дня:          

141 рік від дня народження Антона Манастирського (1878-1969), українського живописця та графіка. Життя і творчість цього художника присвячені Львову та Галичині. Професійну освіту здобув у Львівській школі мистецького промислу та Краківській академії мистецтв. Дебютував молодий художник у Львові на виставці 1900 року. За своїм обдарованням Монастирський, передусім, пейзажист, хоч досить активно виступав і в інших жанрах. До кращих робіт художника належить живописний цикл «Рідна стріха» (над ним він працював майже три десятиріччя), серія етюдів, об’єднаних під спільною назвою «Стара народна архітектура» (над нею художник працював протягом десяти років), картини «Запорожець», «Паламар», «Гірський потік», «Долина ріки Прут». Багато працював Антон Манастирський і в галузі живописної графіки. Його найулюбленішим жанром була дитяча ілюстрація. Митцеві належить обкладинка і 53 ілюстрації до Біблії, виданої у Львові у 1926 році.

138 років від дня народження Остапа Грицая (1881–1954), українського літературознавця, критика, перекладача, письменника. До 1914 року викладав у Львівській гімназії, 1914-1945 жив у Відні, згодом – у Німеччині (Західній). Автор соціально-психологічної поеми «Утеча Олекси Перхуна», циклів новел філософського і релігійного змісту «Обличчя Сфінкса», «Шляхом Месії» та ін. Виступав зі статтями про творчість Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського. Написав передмови до українських перекладів Мопассана, Стендаля, Флобера, Бальзака, Діккенса. Автор вірша німецькою мовою «Геній України» (про Тараса Шевченка). Переклав німецькою мовою «Слово о полку Ігоревім», уривки з «Енеїди» Котляревського, твори Шевченка та Франка.

Цього дня народився Лукіно Вісконті (1906-1976), італійський режисер і сценарист, кінематографіст, який з однаковою запаморочливою майстерністю міг зняти фільм про робітників, і про життя найвищих прошарків європейського суспільства; майстер по-справжньому «великого» стилю, один з найяскравіших представників «золотої доби» італійського кіно наряду з Антоніоні, Росселіні, Пазоліні, Фелліні, Бертолуччі. Автор фільмів: «Земля тремтить», «Рокко і його брати» (1960, спеціальний приз МКФ у Венеції), «Найвродливіша» (одна з найкращих і єдина трагікомічна роль великої Анни Маньяні), «Леопард» (1963, головний приз МКФ у Каннах), «Туманні зорі Великої Ведмедиці» (1965, головний приз МКФ у Венеції) «Загибель богів», «Смерть у Венеції» (1971, ювілейний приз МКФ у Каннах), «Людвіг», «Сімейний портрет в інтер’єрі», «Невинний». Займався також і театральними (зокрема й оперними) постановками. Походив зі знатного аристократичного роду. Попри титул і аристократичне походження (належав до однієї з найдавніших і найвідоміших аристократичних сімей Італії), був фрейдомарксистом, належав до комуністичної партії Італії, та, крім усього, іншого був ще й гомосексуалістом. Спочатку Вісконті не надто цікавився кінематографом. Його пристрастю був театр, але наприкінці 30-х він їде в Париж і стає асистентом Жана Ренуара. Під час Другої світової війни Вісконті активно допомагав італійському рухові Опору. Свій перший фільм («Одержимість») зняв на власні кошти та на кошти італійської компартії. Наступний фільм – епічна оповідь про життя сицилійських рибалок «Земля дрижить» (1948), знятий на Сицилії і в якому задіяні непрофесійні актори – справив фурор і здобув приз Венеціанського кінофестивалю. Режисера визнали гуру неореалізму. В 50-60 роках Вісконті ставив чимало оперних постановок, зокрема, серед інших, була знаменита «Травіата» на сцені «Ла Скала» з Марією Каллас у головній ролі (1954). Саме з цієї вистави почалася всесвітня слава Каллас. Згодом співачка згадувала: «Лукіно Вісконті означає в моєму житті надзвичайно важливий етап. Ніколи не забуду третьої дії «Травіати», поставленої ним. Я виходила на сцену подібно різдвяній ялинці, одягнена як героїня Марселя Пруста. Без солодкавості, без ницої сентиментальності. Коли Альфред кидав мені в обличчя гроші, я не пригиналася, не тікала: залишаючись на сцені з розпростертими руками, наче кажучи публіці: «Перед вами безсоромниця». Саме Вісконті навчив мене грати на сцені, і я зберігаю до нього глибоку любов і вдячність…» На роялі співачки було лише дві фотокартки – Лукіно Вісконті та сопрано Елізабет Шварцкопф. В останні роки Вісконті пережив «друге народження» в кіно – свідчення тому – «німецька» трилогія: «Загибель богів» (надзвичайно показовий і тонкий фільм про зародження нацизму), «Смерть у Венеції» та «Людвіг» - неперевершений ніким зразок відтворення величезного пласту епохи кінця ХІХ-го, першої половини ХХ-го століття. Йому – італійському аристократу, стовідсотковому європейцю, естету, знавцю театру, музики, образотворчого мистецтва – було що сказати.

Роковини смерті:

105 років з дня смерті Вікентія Хвойки (1850–1914), українського археолога. Чех за походженням, Вікентій Хвойка у 26 років приїхав до Києва, де прожив до кінця свого життя (помер у 64 роки), зробивши величезний внесок у розвиток вітчизняної археології. Він відкрив перші пам’ятки трипільської, зарубинецької, черняхівської культур. З ім’ям Хвойки пов’язане відкриття і розкопки так званих полів поховань. Особливу увагу він приділяв вивченню пам’яток Київської Русі, насамперед Києва (розкопки на горі Киселівці, Старокиївській горі). Хвойка був одним із засновників Київського міського музею старовини і мистецтва (Історичний музей України), де завідував археологічним відділом.