1 грудня. Пам’ятні дати

Цього дня, 30 років тому, в Україні легалізовано діяльність Української Греко-Католицької церкви.

1 грудня 1989 року, після зустрічі тодішнього очильника СРСР Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ в Україні було поновлено в правах Греко-Католицьку церкву.

Як відомо, намагання  радянської влади знищити УГКЦ були ще з 1939 року, однак тоді цього не вдалося. Ліквідація Української Греко-Католицької церкви розпочалась за ініціативи радянських органів держбезпеки та особисто Сталіна одразу ж після смерті митрополита Андрея Шептицького.

Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці Української повстанської армії. 11 квітня 1945 року загони військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Йосипа Сліпого, єпископів Будка і Чарнецького, а також багатьох священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована.

В 1945-1946 рр. все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академії та семінарій, ченцями (всього близько тисячі чоловік) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянська влада намагалася змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об’єднання з Російською православною церквою. Однак, жоден з усіх заарештованих єпископів не погодився на співпрацю.

Зрештою радянські спецслужби розробили план проведення «Собору Української Греко-Католицької Церкви». Шляхом залякувань, часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священиків було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священнослужителів (у Галичині служило 1270 священиків) і 19 мирян. 9 березня 1946 року, незважаючи на неканонічність, собор проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «воз’єднання» з Російською православною церквою.

Тим часом радянський уряд розпочав активну ліквідацію парафій та церков УГКЦ. Тисячі священиків були заарештовані, засуджені до тривалих термінів ув’язнення, або депортовані. Лише незначна частина священнослужителів, не витримавши психологічного тиску, формально перейшла до православ’я.

Близько 200 священиків об'єдналися та створили структуру УГКЦ у підпіллі. Наступні 43 роки священнослужителі та вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватися обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування і репресії з боку органів влади.

Лише 1 грудня 1989 року діяльність Української Греко-Католицької церкви в Україні була легалізована. 23 січня 1990 року у Преображенському соборі відбувся церковний собор УГКЦ, який проголосив відновлення Греко-Католицької Церкви в Україні. А через рік Львів вітав Главу Церкви кардинала Мирослава-Івана Любачівського, який провів архієрейську службу в соборі св. Юра, що символізувало остаточну легалізацію Української Греко-Католицької церкви.

Щороку 1 грудня відзначається Всесвітній день боротьби зі СНІДом. День проголошений Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 1988 році; відзначається за підтримки Генеральної Асамблеї ООН. СНІД – синдром набутого імунодефіциту – це кінцева стадія інфекційного захворювання, викликаного вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). Цей вірус вражає спеціальні клітини крові (лімфоцити), які відповідають за захист організму людини від різних мікробів та пухлин і поступово вбиває ці клітини. Імунітет організму повільно, протягом багатьох місяців і років, знижується, і це призводить до виникнення різних захворювань, перш за все інфекційних, що вражають легені, органи травлення, шкіру, нервову систему та ін. СНІД уперше виявлений у США у 80-х роках. За декілька років поширення СНІДу набуло характеру всесвітньої епідемії, що охопила населення практично усіх країн. За даними ВООЗ, від початку світової епідемії, ця хвороба забрала життя у понад 32 мільйонів людей. В Україні, за даними Центру громадського здоров'я МОЗ,  з 1987 року офіційно зареєстровано 341 084 випадки ВІЛ-інфекції серед громадян України, зокрема 114 487 випадків захворювання на СНІД і 49 751 випадок смерті від захворювань, зумовлених СНІДом. Найбільш ураженими ВІЛ-інфекцією регіонами є Одеська, Дніпропетровська, Миколаївська, Київська та Чернігівська області, а також Київ.

Події дня:

1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою України, за який тоді проголосували 346 народних депутатів. Результатів референдуму затамувавши подих чекали не тільки самі українці, але й цілий світ – у столицях головних міжнародних гравців планети чудово розуміли, що доля Союзу вирішується в Україні, адже, незважаючи на проголошення Україною незалежності, уже начебто демократична Росія не полишала надій втягнути її до чергового «оновленого союзу». «Не підтримати незалежність означає підтримати залежність», - таким був головний аргумент тих, хто бачив майбутнє своєї батьківщини тільки у незалежному статусі. Напередодні референдуму великий вплив мала небайдужа позиція української інтелігенції, зокрема, пристрасне слово Ліни Костенко, з яким вона звернулася до громадськості: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!». Так, історія пішла далі, але в її анналах зафіксовано, що 1 грудня 1991 року 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян. Зокрема, в Криму за незалежність проголосували 54,19 відсотка громадян, у Севастополі – 57,07 відсотка, у Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80 відсотків громадян. В Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях «за» проголосували більш як 95 відсотків громадян. Втретє за 350 років нашої героїчної і водночас трагічної історії – від Визвольної війни середини ХVІІ століття – Україна здобула самостійність. Саме Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України тією юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права перестав існувати, а на політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна. Вже наступного дня, 2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день з першими виборами президента України, ним став Леонід Кравчук.

1 грудня 2013 року у Києві відбувся один із найвелелюдніших мітингів Революції Гідності, що дав поштовх подальшому загостренню протистояння між українцями і владою. Жорстоке побиття студентів, здійснене спецпідрозділом «Беркут» на Майдані Незалежності за вказівкою вищого керівництва держави вночі 30 листопада, обурило громадськість. Першого дня зими громада зібралася на Всеукраїнське віче. О 12:00 колона мітингувальників рушила з Михайлівської площі вулицею Володимирською до парку Шевченка. Далі маршрут пролягав Хрещатиком, повз Бессарабську площу і закінчився на Майдані Незалежності. Це була хода колосальних розмірів: її початок був на Майдані, а кінець – у парку Шевченка. За різними даними, того дня у Києві мітингували близько півмільйона осіб. Цього ж дня мітингувальники зайняли будівлю КМДА і Будинок профспілок. Поки на сцені Майдану Незалежності виступали політики, дехто з учасників акції намагалася штурмувати Адміністрацію президента. «Беркут» відбив штурм, а потім почав переслідувати нападників. Силовики діяли з максимальною жорстокістю, б’ючи всіх, хто траплявся їм на шляху. Таким чином, крім учасників протесту постраждало близько 40 журналістів, у тому числі й іноземних видань. Акції протесту 1 грудня 2013 року відбулись також у багатьох інших містах країни: Львові, Луцьку, Тернополі, Чернівцях, Рівному, Харкові, Дніпропетровську, Хмельницькому, Одесі, Вінниці, Ужгороді, Кіровограді, Донецьку, Луганську, Житомирі.

Ювілеї дня:

110 років від дня народження Анатолія Кос-Анатольського (1909-1983), українського композитора і педагога. Професор Львівської консерваторії. За фахом юрист (закінчив юридичний факультет Львівського університету). Автор опер, балетів, кантат, ораторій, пісень, романсів, зокрема, й таких відомих і популярних, як «Ой піду я межи гори», «Солов’їний романс», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Не питай, чому в мене заплакані очі». Лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка (1980). За своє творче життя написав майже 500 музичних творів, 100 критичних статей з питань музики, літератури, культурно-громадського життя.

Цього дня народився Тарас Штонда (1961), український оперний співак, один з найвідоміших басів сучасної опери. В 1993 році закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського – клас Галини Станіславівни Сухорукової (пам’ять про свого педагога Штонда зберігає завжди, згадуючи наставниця з неодмінною теплотою і повагою). «З таким голосом як у тебе неодмінно потрібно в консерваторію, тому що голос надзвичайно гарний, щоби так погано співати…», - сказала на першій зустрічі зі своїм майбутнім студентом Галина Станіславівна. Штонда лауреат багатьох міжнародних конкурсів. З 1992 року – соліст Національної Опери України. На сцені цього театру Штонда виконав провідні ролі басового репертуару, серед яких: Базіліо («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Мефістофель («Фауст» Ш. Гуно), Борис Годунов, Пімен, Варлаам; Досіфей («Борис Годунов», «Хованщина» М. Мусоргського), Грємін, Кочубей, Король Рене, Ебн-Хакіа («Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Іоланта» П. Чайковського), Князь Ігор, Галицький («Князь Ігор» О. Бородіна), Алеко («Алеко» С. Рахманінова), Тарас («Тарас Бульба» М. Лисенка), Ярослав («Ярослав Мудрий» Г. Майбороди та інші. А загалом за творчу кар’єру Штонда виконав майже 40 партій басового репертуару. Співак з успіхом гастролює світом. Йому аплодували у Великій Британії, Іспанії, Італії, Швейцарії, Нідерландах, Данії, Швеції, Норвегії, Бельгії, Франції, Німеччині, Чехії, Польщі, Бразилії, Японії та інших країнах.

Роковини смерті:

Сьогодні день пам’яті Євгена Сверстюка (1928-2014), українського громадського діяча, науковця, філософа, публіциста, борця за незалежність України. Народився Євген Сверстюк 13 грудня 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині – тоді Волинського воєводства, що належало Польщі, в сім’ї неписьменних селян. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Згодом – аспірантуру Інституту психології. Викладав українську літературу в Полтавському педагогічному інституті, завідував відділом прози журналу «Вітчизна». Працював у НДІ психології в Києві. У 1960-х його чотири рази звільняли з роботи з політичних мотивів. До арешту в 1972-му працював відповідальним секретарем редакції «Українського ботанічного журналу». Активно писав для самвидаву. За статтею «антирадянська агітація» був засуджений до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання. У таборі неодноразово оголошував голодування, регулярно потрапляв до карцеру. Після повернення до Києва працював столяром на Київській фабриці індпошиву. З 1989 – активний учасник національно-демократичного руху, редактор християнської газети «Наша віра», президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Автор книжок і статей з літературознавства, психології, релігієзнавства. Писав вірші, перекладав із німецької, англійської, російської. Член ініціативи «Першого грудня» – об’єднання інтелектуалів та громадських діячів. У 1993 році обраний президентом українського ПЕН-клубу. Друзі пам’ятали Євгена Сверстюка (найближчі називали його «Сверстючком») різним, але завжди виокремлювали його гостроту, іронічність, часом саркастичність. «Фонтан іронії, вулкан оптимізму, море енергії», - казали про нього товариші. Він завжди був наче натягнена струна. Шляхетний лицар зі страдницькою долею, до останку відданий українству.