Ласкаво просимо додому: як українці вдруге за рік зустрічали звільнених полонених
Схоже, для України стає доброю традицією — повертати звільнених полонених напередодні Нового року.
Минулого вечора, вперше за довгий час, зі своїми рідними нарешті обійнялися 76 тих, із чиїми імена давно асоціюємо силу і незламність. Не знаю, чи варто шукати символізм у тому, що цього разу їхня кількість майже така ж, як і два роки тому. Бо головне — нам вдалося знову визволити своїх.
У вересні, розповідаючи про повернення додому 24-х військовополонених моряків і 11-х засуджених, я вирішив більше не називати звільнених українців бранцями, в'язнями чи полоненими, а просто нашими. Тож дотримуватимуся цієї своєї традиції й надалі.
Обмін 29 грудня я чекав, як і кожен із попередніх: із вірою і якимсь незбагненним трепетом. Це як чекати дива бодай раз на рік. Тому цілком усвідомлено був готовий зустріти в аеропорту “Бориспіль” навіть новорічну ніч: допоки борт із нашими не торкнеться злітної смуги й останній із них не зійде на рідну землю.
Зізнаюсь: налаштовуючись на подію, я навіть виписав “чорновик” цього тексту. Так, розумію, що зробити репортаж наперед — неможливо. Тому те занотовування, радше, було спробою розібратися в собі, у своїх думках щодо майбутнього обміну. Бо він виявився таки найскладнішим емоційно і найбільш суперечливим з усіх, які відбулися за час агресії Росії. Так, ми знову повернули наших, на кого так чекали вдома. Але під впливом різних думок, коментарів, заяв і дій (маю на увазі звільнення беркутівців, включених до “обмінного” списку) якось було тривожно від того, якою ціною це відбувається і чи можна таки метою виправдовувати засоби? Бо ставало боляче за кожного вбитого, скаліченого, зрадженого тими, кого ми віддали на замін. Боляче від того, що зіштовхуємо лобами родини заручників і родини майданівців, для яких ці події не просто новинний сюжет, а величезна невигойна рана, яку ятрять. Але вочевидь, найкраще усі крапки над “і” розставляє власна участь у подіях або ж присутність на них. Тому зустріч наших була потрібна мені ще й для усвідомлення.
І справді, в Борисполі з мого серця зійшла важкість — натомість воно зайшлося від радості. Знаєте, в такі моменти десь далеко залишаються всі суперечки і політичне підґрунтя. Тоді стає просто добре від того, що так багато людей довкола тебе вмить робляться щасливими. Уявіть, що ви не бачили когось дуже важливого чотири роки? А якщо це чотири роки його перебування в полоні та вашої боротьби за його звільнення? Бік медалі кардинально інший, правда ж?
... про новий етап обміну полоненими, що відбудеться до кінця 2019-го, Президент Володимир Зеленський оголосив майже за місяць — ще на пресконференції за підсумками “нормандського саміту”. Щоправда, тоді йшлося про формат “всіх на всіх”, а вийшло так, що ми віддали 127 реальних злочинців, а повернули менше 80-ти своїх, декого з яких можна цілком заслужено назвати героями. Отже, видихати ще зарано.
... і ось цей день таки настав. Ще з вечора 28 грудня я вже подумки мерзнув на летовищі. Наступного дня літак із нашими приземлився близько 21:30. До цього часу прессекретарка глави держави вже встигла провести нам із колегами інструктаж щодо того, за які межі не заходити та в якому “секторі” можна буде побрати коментарі у родичів звільнених... Але виявилося, що будь-які ідеальні й ретельно сплановані схеми тут не працюють: щойно з трапа зійшов перший пасажир і йому назустріч побігли рідні, журналісти теж почали проривати оточення. А далі — все, як зажди: чужі люди стають уже рідними, ейфорія долає будь-які перестороги, а ти просто бажаєш щастя людям, яких бачиш уперше в житті. Бо вони — наші!
Першими, з ким вдається поспілкуватись у “Борисполі” фактично під рев літака, стають Сергій Робак і його дружина Ольга. Сергій пробув у полоні бойовиків 25 місяців. Про своє повернення до України говорить просто: “Це казка з добрим кінцем!” Разом з тим чоловік неохоче ділиться із журналістами подробицями свого перебування в неволі ОРДЛО. “Бувало по-різному: коли — страшно, а коли — дуже страшно, — уточнює досить стримано, і додає: — Із рідними вдавалося поспілкуватися вкрай мало, і то майже перед самим обміном”.
Дружина Ольга, зустрічаючи Сергія в аеропорту, подарувала йому кактус. Пояснює, що вибір такого подарунка — символічний: хоче щоб колюча рослина увібрала в себе всі негативні емоції, якими за час неволі переповнився її чоловік. Він же, обіймаючи дружину, невимушено й чесно констатує: “Зараз так хочеться просто побути наодинці з рідними, — ну, будь ласка”, — делікатно натякаючи нам із колегами, що розповів поки все, що мав.
За кілька метрів від них фокусую погляд на вродливій, але змученій жінці. Її плечі вкриває великий синьо-жовтий прапор. Це Олена Сорокіна — проукраїнська активіста з Первомайська. Восени 2018-го вона безслідно зникла. Її навіть вважали розстріляною. Бойовики поневолили українку через те, що вітала рідне місто з Днем Незалежності своєї держави. Її полон тривав рік і два місяці.
“Мене звинуватили в екстремізмі, у зраді Батьківщини... Але я пояснювала, що жодної зради не було, бо в мене одна Батьківщина — це Україна. Не визнаю ані їхніх судилищ, ані “республіку” їхню, їхнім громадянином я не є, але мене до них автоматично зарахували... Як і всіх, мене тримали в підвалі “МГБ”, у в'язниці, в колонії — все було, все пережила...”, — розповідає жінка, наголошуючи, що її визволила подруга, котра фактично “землю рила весь цей час”, бо не вірила, що Олени може не бути в живих.
Спілкуючись із журналістами, Олена не стримує сліз: “Увесь день трималася, а зараз плачу, бо емоції — їх багато”.
“Нарешті я в Україні! П'ять років, тобто спершу в окупації, я чекала, що Україна до нас повернеться. Але так вийшло — не дочекалася... Тому, нарешті, я вдома, а там... Там уже не дім, туди вже не тягне”, — додає Сорокіна, дозволяючи нам трохи провести себе до автобуса.
Неподалік помічаю двох молодих чоловіків і жінку з букетом квітів у руках. Під час розмови з'ясовую, що це заручниця “ДНР” Марина Чуйкова зі своїми синами — Артуром і Савою. Пані Марину в березні 2018-го затримали на блокпосту, “засудили” в Донецьку до 11-ти років позбавлення волі за буцімто шпигунство, а потім утримували в колонії Сніжного. Вона ж пояснює: просто хотіла миру в Україні та боролася за нього.
“Я не можу вам передати як це — за два роки знову побачити маму. Тому сьогодні у нас свято — ми вже святкуємо Новий рік, а заодно й усі дні народження, які не могли відзначити разом”, — ділиться Артур Чуйков.
Після чотирьох років полону до України повернувся й Максим Теорентер.
“Я вірив Україні, а тому вірив, що мене звільнять. Про свій обмін дізнався три дні тому: мене покликали в тюрмі і сказали підписувати “помиловку”. Але там залишається ще багато наших людей, тому боротьба триває”, — зазначає чоловік. Про обставини, за яких потрапив у полон, гірко віджартовується: “Військова таємниця!” Мабуть, і справді, ще не час гучно заявляти про все.
... про результати та наслідки їхнього повернення можна говорити багато й довго, проводячи різні історичні паралелі. Можна згадувати того ж таки ізраїльського військового Ґілада Шаліта, якого вісім років тому обміняли на більше тисячі палестинських в'язнів. А можемо акцентувати й на тому, як у серпні 2016 року режисер Олег Сенцов закликав не “витягати” його з полону за будь-яку ціну, а вже у вересні 2019-го ми звільнили його, віддавши Росії, зокрема, фігуранта справи MH17 Володимира Цемаха. Можна стверджувати що завгодно... Але чи не є людське життя таки найвищою цінністю для України?
Олександр Трохимчук, Київ