9 лютого. Пам’ятні дати

Цього дня, у 1918 році, був підписаний Берестейський мирний договір, згідно з яким Німецька імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперії та Болгарське царство визнавали УНР самостійною державою.

Це був перший під час світової війни мирний договір і перший виступ новоутвореної української держави на міжнародній арені.

З початку грудня 1917-го війська більшовицької Росії вели неоголошену війну з УНР. Протягом місяця вони зайняли майже все Лівобережжя й Південь. 22 січня 1918 року ІV Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність УНР. Майже одразу делегація новоутвореної держави була відправлена до Береста (нинішній Брест у Білорусі) – на переговори з країнами Четвертного союзу – Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

Українці щиро сподівалися на міжнародне визнання і на підтримку. Натомість більшовицька делегація на чолі з Левом Троцьким намагалася довести, що УНР взагалі не існує, а територію України контролюють війська Української СРР із центром у Харкові.

«Українці різко різняться від російських делегатів, - записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації граф Оттокар Чернін. – Вони багато менш революційні й незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. Їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними. Вони ще не зовсім розуміють: чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках федеративної держави».

Четвертний Союз визнав Україну самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Докладнішу лінію кордону мала встановити змішана комісія відповідно до етнографічного розселення, зважаючи на бажання самого населення. Водночас, Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами.

УНР зобов’язувалась до 31 липня 1918 року вивезти до Німеччини і Австро-Угорщини велику кількість хліба, цукру, м’яса, сала, яєць, льону, вугілля та інших товарів.

Скориставшись проханням уряду УНР про надання допомоги в боротьбі з більшовиками, Німеччина і Австро-Угорщина направили в Україну майже півмільйонну армію. Окупація завдала великої шкоди престижу Української Центральної Ради серед народних мас. Незважаючи на всі потуги, важко склалися також її взаємини з командуванням окупаційних військ. Позбавлена підтримки, Центральна Рада незабаром була розігнана окупантами. Їй на зміну прийшов гетьманський режим Павла Скоропадського, який, утім, теж довго не протримався.

Договір від 9 лютого 1918 року врятував УНР від поглинання більшовицькою Росією. 1 березня більшовицькі війська змушені були залишити столицю УНР Київ. Через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено, але ненадовго: через внутрішньополітичні чвари всередині українського політикуму, за рік більшовики знову були в Києві.

Події дня:

225 років тому (1795) поселення Хаджибей на узбережжі Чорного моря було перейменовано на Одесу. Як відомо, історичне поселення Хаджибей було засновано наприкінці XIV ст. за часів Великого князівства Литовського, згодом Північне Причорномор'я увійшло до складу Османської імперії. У 1792 році, згідно Ясського мирного договору, території на схід від Дністра (у тому числі й Хаджибей) відійшли до Російської імперії. 2 вересня 1794 року в поселенні Хаджибей розпочались роботи з будівництва порту та міста (саме ця дата вважається днем заснування Одеси). Присвоєння Хаджибею назви Одеса пояснювалося тим, що тоді помилково вважали, що на місці цього поселення знаходилася давньогрецька колонія Одесос. Насправді ж Одесос розташовувався, як згодом з'ясували вчені, на місці нинішнього болгарського міста Варна.

Ювілеї дня:

174 роки від дня народження одного з найвідоміших німецьких інженерів і підприємців, конструктора перших автомобілів «даймлер» і «мерседес», «Короля конструкторів» Вільгельма Майбаха (1846-1929). Спочатку співпрацював з Готлібом Даймлером, у 1909 р. разом із сином Карлом заснував власну фірму Maybach-Motorenbau GmbH. Спочатку компанія займалась виробництвом моторів для дирижаблів «Цеппелін», а після Першої світової війни почалось виробництво знаменитих автомобілів марки Maybach. По смерті Вільгельма Майбаха фірму очолив його син Карл. Під час Другої світової війни Maybach постачав двигуни для танків нацистської Німеччини. У лютому 1945 року завод Maybach у Фрідріхсгафені піддався бомбардуванню американськими літаками, а самого Карла Майбаха арештували і відправили разом з іншими інженерами у Францію, де він займався розробкою надпотужних двигунів на замовлення французького уряду. В 1960 році компанія «Майбах» була придбана концерном Daimler. Протягом декількох десятиріч випускалися нові моделі Maybach люкс-класу, але в 2012 році марка Maybach була ліквідована.

148 років від дня народження Василя Данилевича (1872–1936), українського історика, археолога, нумізмата, музеєзнавця. Закінчив історичне відділення історично-філологічного факультету Київського університету, де його учителем був Володимир Боніфатійович Антонович (згодом Данилевич присвятив йому низку дослідницьких і науково-популярних праць). Після закінчення університету Данилевич працював у Харківському університеті, а з 1907 р. його життя пов’язане з Києвом – доцент, професор університету і Вищих жіночих курсів, у 1920-х роках – Інституту народної освіти, у 1930-х – Інституту червоної професури. Автор фундаментальної праці з давньої історії Київщини «Археологічна минувщина Київщини» (1925), історіографічних розвідок про Миколу Костомарова, публікацій матеріалів численних археологічних досліджень курганів на Сумщині, слов’янських старожитностей під Харковом.

Роковини смерті:

88 років з дня смерті Дмитра Багалія (1857-1932), українського історика і громадського діяча, одного з фундаторів та академіка Української Академії Наук (1919). Ректор Харківського університету (1906–1910), міський голова Харкова (1914–1917). Народився у Києві. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У 1906-1910 роках обирався ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910-1914 рр. Російська Академія наук обирала Багалія членом Державної Ради. У 1914-1917 – голова Харківської міської думи. У 1918 – член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 – голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Протягом 20-30-х рр. викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності, був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. Як історик Дмитро Багалій формувався під впливом поглядів свого вчителя Володимира Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також Микола Костомаров. Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15-18 ст.