Вибори президента у Могилянці
Як відомо, до другого туру президентських виборів у Києво-Могилянській академії вийшли попередній президент Андрій Мелешевич та пані декан гуманітарного факультету Марина Ткачук.
Зважаючи на надзвичайну важливість цих виборів для подальшої історії нашого університету, а також бажаючи поділитися з могилянською громадою своїми думками, 7 лютого ми зустрілися з головою Наглядової ради Віктором Іванчиком.
Віктор Петрович спочатку пригадує принципи роботи Сенату Українського католицького університету. До Могилянської громади він приєднався пізніше. Каже про те, що намагався принести до нас кращі традиції ефективної взаємодії між Сенатом та керівництвом УКУ.
І далі продовжує: «Однак, на жаль, такої співпраці не вийшло. Оскільки, як виявилося, президентові Києво-Могилянської академії цього не було потрібно. Він лише постійно повторює, що Могилянка найкраща, не має команди однодумців і переживає, «кабы чего не вышло», нагадуючи чеховську «Людину у футлярі».
Результати першого туру виборів мене дуже засмутили. Особливо той факт, що близько 15 % тих, хто має право голосувати, взагалі не з’явилися. Я можу зрозуміти студентів, які прийшли в університет за останні п’ять років і нічого іншого не бачили. Але мені дуже болить, що частина учнів В’ячеслава Степановича Брюховецького не підтримала його справу. Адже зараз – справді переломний момент в історії університету. До речі, я себе також вважаю учнем Брюховецького.
Дух Могилянки, її імідж, був сформований при Брюховецькому. Але останні п’ять років усе рухалося по інерції. Люди тонко відчувають, що зараз усе не так: немає звичного для Могилянки ентузіазму, оптимізму, драйву. В таких речах багато залежить від керівника, його лідерських якостей, здатності комунікувати з колективом і суспільством. Якщо в результаті цих виборів усе залишиться, як і раніше, Академія знову зануриться у спокій і переживання «кабы чего не вышло» на наступні п’ять років. Тоді вже вийти із цього болота буде набагато важче, чи й взагалі неможливо.
Перефразовуючи стоїків, ми не можемо вплинути на реакцію інших людей чи їхню поведінку, але ми можемо висловити власну позицію. Так і я. Мені зрозуміло, що я ніяк не можу вплинути на ситуацію як голова Наглядової Ради НаУКМА, оскільки закон не дає мені таких повноважень. Тому я лише хочу сказати, що в будь-якій ситуації я вибираю зміни. Якщо змін у Могилянці не відбудеться – мені не залишається нічого іншого, як скласти свої повноваження голови Наглядової ради.
Поруч з тим, в будь-якому разі, я продовжу свою діяльність по підтримці проектів, спрямованих на допомогу студентам і викладачам Києво-Могилянської академії».
Це були слова Віктора Петровича Іванчика. Я також дещо хочу додати від себе. Як викладач Києво-Могилянської академії, який працює на part time, я не напружував виборчу кампанію своєю участю і не маю права голосувати. В той же час, це не применшує мою стривоженість за подальшу долю нашого університету. На жаль, я мав з Андрієм Анатолійовичем лише пунктирну комунікацію через презумпцію недовіри з його боку, спроби вводити мене в оману, звичкою ставити перед фактом і небажання нікого слухати, окрім самого себе.
У нас справді найкращий університет, який має розумних, порядних і впливових випускників та друзів. Могилянка відродилася разом з українською незалежністю, як яскравий інноваційний проект. Ми сформулювали порядок денний і пріоритети для української вищої освіти, потім, коли це було потрібно – захистили свій простір свободи. Однак за останні п’ять років ми втратили свої лідерські позиції. Проблема в тому, що Могилянка не може не бути лідером: ми для цього не призначені і не знаємо, як поводити себе в таких умовах.
Як виявилося, тепер ми можемо дозволяти собі відмовлятися від ресурсів, які приходять в Академію, ховаючись від роботи й відповідальності, ігнорувати ініціативи, спрямовані на розвиток університету, поступово переходити від політики, що її провадить агент суспільних змін, до самоізоляції і самозвеличення. Енергії могилянців ще вистачить на якийсь час, але ми вже не в центрі подій, за нашою думкою не слідкують і ми зникаємо з медійного простору.
Андрій Анатолійович колись також був деканом, як і я, як і Марина Ткачук. Всі ми представляли найкращі факультети (те саме я можу сказати про всі факультети нашого університету). Сьогодні я закликаю могилянську громаду підтримати Марину Леонідівну, разом з її великим досвідом, авторитетом, заслугами і, я вірю, – здатністю змінюватися з гідно з тими викликами, які стоять перед Києво-Могилянською академією сьогодні.
Сергій Квіт