Володимир Кузьмінський, керівник проєкту Мінсоцполітики

1 червня – День захисту дітей. Але ми не хочемо, щоби ця публікація носила «датський» характер. Йдеться про дітей, які обділені долею з перших років життя. Тобто, про інтернати, про те, як суспільству цивілізовано, по-людськи виховувати і ростити своїх сиріт, дітей, чиї батьки позбавлені прав або мають інші проблеми – в сім’ях, чи зі здоров’ям. Зрозуміло, що система державних інтернатів, дитбудинків – безнадійно застаріла, її треба реформувати. Але як? Держава шукає і знаходить рішення для цього комплексу проблем. Прийнято Національну стратегію реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки, змінюється і законодавство. Утім, далеко не всім зрозуміло, що планується? Зовсім розформувати всі інтернати? А що замість них? А які рішення будуть прийняті в особливих випадках – наприклад, в районах високогір’я, де шкільний автобус не пустиш, і діти просто не в змозі добиратися на навчання щодня? Про це, та багато про що інше, наша розмова з керівником проекту «Реформування закладів інституційного догляду та виховання у Тернопільській області» Міністерства соціальної політики України Володимиром Кузьмінським. Саме на Тернопільській області, яка стала пілотною, відпрацьовується реформування інтернатних закладів (деінституціалізація) по всій Україні.

– Пане Володимире, а як насправді бути дітям з карпатських полонин, для кого життя в інтернаті – єдина можливість отримувати нормальну освіту? А тут інтернат візьмуть – і переформатують «в межах реформи»…

– Реформування закладів інституційного догляду і виховання має здійснюватися в найкращих інтересах дітей. Це означає, що рішення стосовно кожного закладу має прийматися виважено. Якщо інтернатний заклад було створено з метою забезпечення освіти для дітей з гірської місцевості, то він має продовжити виконувати таку функцію. Відповідно до нового Закону «Про повну загальну середню освіту», у нас має діяти початкова школа й гімназія на рівні громад й ліцей з пансіоном на рівні області або великих міст з населенням понад 50 тис. Ми думаємо, що такий підхід дозволить забезпечити якісною освітою усіх дітей, у тому числі й з важко достутних територій. Крім того, пандемія з COVID-19 показала, що навчатися можна й онлайн, є сімейне навчання. Ми категорично проти того, щоб для отримання початкової освіти дитину потрібно відправляти з родини в інтернат за десятки кілометрів. Отримання профільної середнього освіти або середньої професійно освіти – це інша справа. Дітям по 15-17 років, і тут за потреби можна перебувати в пансіоні ліцею або гуртожитку коледжу.  

А загалом, у нас інтернати, подекуди, почали виконувати не властиву їм функцію соціального захисту. Деякі батьки думають, що це добре, що так і має бути. А це насправді не так. Зокрема, наукові дослідження щодо раннього розвитку дітей вказують на те, що перебування дітей, а особливо дітей раннього віку у великих інтернатних закладах навіть відносно короткий проміжок часу може негативно вплинути на розвиток їхнього мозку, а також емоційне благополуччя й поведінку в дорослому віці.

– Навіщо запроваджувати такі глибокі зміни? Хіба інтернати нині більше порушують права дітей, ніж захищають їх?

– Ні, говорити у загальному, що усі інтернати порушують права дітей буде не зовсім коректно, але власне в інтернатах найсприятливіші умови для порушення прав дітей, насильства та занедбання. Згідно з Керівними принципами ООН щодо альтернативного догляду дітей, інтернати визначені як одна із альтернативних форм влаштування дітей. Причому вона має останній пріоритет. Якщо дитина має потребу у влаштуванні за межами сім’ї, то пріоритетними є такі форми як: опіка/піклування з боку родичів, виховання в прийомній сім'ї, інші форми влаштування на виховання на базі родини (наприклад, ДБСТ), контрольовані (підтримані) незалежні форми проживання для дітей, догляд в закладах інтернатного типу: догляд, що надається в будь-якому груповому оточенні не на базі родини.

– А зарубіжна практика яка?

– У багатьох розвинених країнах такої форми як заклади інституційного догляду і виховання як в Україні не існує. Хоча існують аналоги наших малих групових будиночків (МГБ). Англійською це звучить residential care. Це означає: дитина живе і ночує за межами сім’ї. І якщо ви скажете residential care в Англії, то це абсолютно інакше сприйматимуть, ніж в Україні слово «інтернат». Там це заклад, де перебуває не більше 10 дітей, але це не асоціюється з сімейного формою виховання. Великі інтернати залишилися лише у пострадянських країнах, де в одному закладі може жити по 200 дітей і більше. Коли європейці ще в 2000-х подивилися на наші інтернати, у них був шок. Адже у світі давно зрозуміли: у колективі, де живуть сотні дітей є все – всі форми насильства і примусу. Починаючи від фізичного – до сексуального. І як би ми не створювали або поліпшували умови, викорінити це в умовах такої великої кількості дітей не можливо. Це не означає, що люди, які там працюють, обов’язково погані – сама система так влаштована. Недавно у Тернопільській області я зустрічався з працівниками таких закладів – вони роблять усе можливе для дітей з їхньої точки зору , але така система абсолютно віджила. Це в Радянському Союзі потрібні були люди-роботи, позбавлені сімей, без сильних сімейних зв’язків. Ми це успадкували, на жаль.

– А тепер?

– А тепер ми щиро сподіваємося, що завдяки зусиллям Мінсоцполітики, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування й громадськості вдасться реалізувати завдання, визначені Національною стратегію, добі таких закладів настане кінець. Так, будуть випадки, коли дітей потрібно розміщувати за межами сім’ї, але це має бути крайній випадок і розміщувати таких дітей потрібно у сімейні форми, згадані вище. Якщо це дійсно дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування, яка не змогла жити в прийомній сім’ї. Тоді вона може жити в невеличкому будинку сімейного типу або в МГБ (малий груповий будинок. – Ред.), де в нас законодавчо передбачено не більше 12 дітей.

– Наскільки реально досягти цієї мети?

– У нас на сьогодні понад 750 інтернатів по всій Україні. І позитивні зрушення відбуваються. Як я вже говорив, Уряд України схвалив другий етап реалізації Національної стратегії, отримані ресурси від МБРР (Міжнародний банк реконструкції та розвитку. – Ред.) , зокрема на її реалізацію. Стоїть завдання – зменшити кількість дітей, які перебувають в інтернатах цілодобово. У Тернопільській області (одна з чотирьох областей, де реалізовувався пілотний проект. – Ред.) є позитивна динаміка. Так, на початок реалізації проекту – 4 січня 2019 року у всіх інтернатах області, а їх 19 було 1407 дітей, які перебували там цілодобово. Через 4 місяці реалізації проекту вдалося скоротити цей показник до 1248 дітей. На кінець року було в усіх закладах 1058 таких дітей. На початок 2020 – маємо 1010. Тобто маємо скорочення на понад 28%. Це дуже хороший результат, навіть більше, ніж ми очікували.

– А що, знов таки, каже світовий досвід?

Ми не перші йдемо шляхом такої трансформації. Болгарія, Румунія, Чехія, Словаччина уже це проходили і вирішення цієї проблеми було навіть одним із критеріїв їхнього приєднання до ЄС. Модель реформування інтернатних закладів відпрацьована у світі. Згідно з якою, в основі реформи інтернатної системи – лежать суспільні цінності і громадська думка щодо шкідливості такої застарілої форми виховання для розвитку дитини. Якщо батьки думають, що їхнім дітям добре в інтернатах – вони помиляються. Харчування, одяг і екскурсії – це ніщо. Дитині, особливо маленькій, любов батьків і формування прив’язаності найважливіше.

– А досвід уже український? На яких принципах стоїть реформа?

– У Тернопільській області 92% дітей, які перебувають в інтернатах, мають сім’ї. І тому – ми мусимо роз’яснювати батькам, громаді й суспільству про наслідки такого перебування. Велику роботу тут виконує Уповноважений з прав дитини, а також Мінсоцполітики України.

Другий чинник. Законодавче забезпечення і фінансування процесу. У нас є великий прогрес – прийнято Національну стратегію, чимало законів. Хоча проблеми з фінансуванням ще не вирішені. Знаю, що проект Мінсоцполітики з реформування інтернатних закладів подекуди критикується у пресі, але по тій же Тернопільській області є очевидні успіхи, і дуже важливо, щоб критика не зупинила цю надзвичайно важливу реформу.

Третє – це національна система моніторингу і об’єктивна статистика. Є факт: частка дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування скорочується. На 2018 рік в Україні налічувалося 912 таких дітей на 100 тисяч. А в 2008-му їх було 1265 на 100 тисяч... Це добре.

Наступна проблема – алгоритм прийняття рішень про направлення дитини в інтернат на основі оцінки її потреб. І це має бути лише один такий орган! Сьогодні ж є кілька “входів” до інтернату. Якщо це сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування, то тут відповідає Служба у справах дітей. Якщо дитина із сім’ї зі складними сімейними обставинами – сім’я пише заяву - і все, дитина в інтернаті. Навіть більше – по Тернопільській області це не обов’язково малозабезпечена родина. Наприклад, батьки їдуть на заробітки, але їм ніде залишити дитину... Тож треба зробити так, щоби діти не заходили до інтернату через «різні двері».

І найважливіше. З січня 2020 року набув чинності закон, яким передбачено розвиток базових соціальних послуг, що повинні надаватися на рівні ОТГ. Це повноваження саме ОТГ, на реалізацію яких їх передані державою відповідні фінанси. І тепер – це їхня функція розвивати соціальні послуги для вразливих сімей.

– Що це за послуги?

– По-перше, наявність фахівця з соціальної роботи в громаді. По-друге, повноваження органів опіки і піклування згідно із законом теж переходять до ОТГ, і вони мусять створити службу у справах дітей. Це може бути одна людина, а де населення більше – і кілька. Це служба, яка несе відповідальність за дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлення, оформлення пільг тощо. А голови ОТГ часто не розуміють цього: мовляв, навіщо це потрібно, коли є район, де є служба у справах дітей. Переконати голову ОТГ ввести посаду фахівця з соціальної роботи надзвичайно складно. Ми працюємо з Мінсоцполітики і радимо: дайте на проміжний період – 1-2 роки – субвенцію з держбюджету на залучення фахівців з соціальної роботи. ОТГ побачать, що він робить, і потім – заберуть на своє фінансування.

– І з яких саме питань має бути цей «фахівець»? А що ще може забезпечити ОТГ?

– Фахівець має надавати консультації, допомогу з оформленням документів для сім’ї на виплати, допомагати з оформленням пільг випускникам інтернатів, інформувати, разом з сімейним лікарем відповідати за раннє виявлення дітей з інвалідністю.

А ще, в залежності від потреб, громади можуть забезпечувати – це передбачено законодавством – свої спеціалізовані послуги. Приміром, якщо в громаді є кілька дітей з інвалідністю, то при школах в громаді можуть створюватися денні центри, куди можуть приходити такі діти. Там, з одного боку, розвивають дитину, готують до інклюзивної освіти, а з іншого, – навчають батьків, як доглядати таких дітей.

Це може бути й послуга супроводу дитини, яка навчається в інклюзивному класі. Ми кажемо громаді: подивіться, ви можете створити робоче місце в громаді, і ця людина буде супроводжувати дітей у школі, готувати випускників інтернатів до самостійного життя. Якщо працювати з головами ОТГ – то громади йдуть на це. Але й з боку держави потрібна підтримка.

– Як конкретно ви бачите весь цей процес реформування? Багато хто з вихователів, педагогів, батьків – досі не розуміє, що з ними буде…

– Йдеться про трансформацію закладів, потреба в яких відпадає. Для кожного з них ми розробляємо плани реформування. Цей документ говорить, що робити з кожною дитиною, яка перебуває в державному закладі – повернення в сім’ю чи переведення в заклади сімейної форми виховання. Або треба дати можливість довчитися в цьому закладі, якщо дитина старшого віку. Як правило, план трансформації розробляється на 3-5 років.

Друге – що робити з персоналом. Інтернат – це комбінація: освіта і виховання. Наприклад, Теребовлянський виховний комплекс. До освітньої складової у нас претензій немає – там сильні викладачі. А от виконання функції соціального захисту – недоречне, їм краще за це не братися. Тому прийняте рішення перевести цей заклад у ліцей для старших дітей – 15-17 років. Тобто кожен заклад потребує індивідуального плану трансформації.

Але головне: важливо думати, що робити в громаді, щоб потреба в інтернатах відпала…

– Ще про статистику ви згадували…

– Надійні дані дуже важливі. Коли ми в Тернопільській області поцікавилися, скільки там всього дітей в інтернатах, то виявилося, що на це питання не так просто відповісти. Ми кажемо “загальна кількість вихованців”, бо це діти плюс дорослі (тобто повнолітні і ті, кому 19 років). Виявляється, в таких закладах є чимало тих, кому на 18 років, тобто дорослих.

Діти до 17 років. Загальна цифра складається з дітей, які перебувають в закладі цілодобово, плюс діти, які на денній формі (ходять в заклад, перебувають до вечора у групі продовженого дня), діти, які просто навчаються, але живуть вдома. І ще діти, які перебувають на індивідуальному навчанні і проживають вдома. Переважна кількість, приблизно (по області) 50% – на цілодобовому режимі, третина – на денному перебуванні з харчуванням, близько 20% – тільки навчання, решта – індивідуальне навчання вдома.

Наша особлива увага – діти з цілодобовим перебуванням. За погодженням з Мінсоцполітики і Тернопільської обладміністрацією, ми створили в області інформаційно-аналітичну систему інтернатних закладів. Коли ми навели порядок у даних, то з’ясувалося, що значна частина дітей числилися в закладах помилково.

Зараз система моніторингу діє в тестовому режимі, але Мінсоцполітики зацікавлене в її запуску на всю Україну. Ми тоді побачимо онлайн кожну дитину, яка потрапляє в заклад і виходить з нього. Це важливо для того, щоб управляти реформою.

– І який у вас подальший план дій?

– Повторюю. Потрібно працювати з громадськістю, пояснювати, чому ми реформуємо заклади і які саме. Потрібна чіткість у завершенні децентралізації. Систему моніторингу треба на всю Україну запроваджувати швидше. Бо ж кажуть: “уряди не люблять бути поінформованими. Бо немає статистики, немає даних, немає рішень”. Нам потрібно закрити питання доступу дитини до інтернатів через різні входи.

Субвенції, про які йшлося, також конче необхідні. Індикатори нами виставлено правильні. Національна стратегія – документ надзвичайно важливий, зараз треба перейти до впровадження і поставити конкретно завдання областям. Наш проект на Тернопільщині підтвердив, що це можливо. Показник 28% скорочення, якого ми там досягли за рік – це маркер. А ще ми там прийняли новий порядок направлення дітей у обласні заклади, впровадили систему моніторингу, фахівців з соціальної роботи в ОТГ, розробили план трансформації кожного закладу. Наш досвід показує, що це все можна зробити і в інших областях, але їм буде уже легше.

Юлія Горбань, Київ