Євро на вітер: чи варто державі лікувати все більше українців за кордоном

Бюджетних коштів закладається все більше, а люди по 5-7 років чекають вже оплачених закордонних трансплантацій

Державну програму лікування українців за кордоном затвердили ще у 1992-му. У певних колах подейкують, що запрацювала вона лише через три роки, коли операції у Німеччині потребувала впливова людина. Відтак бюджет почав щорічно виділяти кошти на лікування тих, кому вітчизняна медицина допомогти не в змозі. Коштів платників податків на цю сферу йде чимало, але потребу в закордонному лікуванні не вдається покрити й на 10%. За словами експертів, держпрограму слід принципово оптимізувати і негайно братися за розвиток трансплантаційних центрів в Україні, а не годувати закордонні клініки. Це цілком реально, хоч на перебудову й піде 5-10 років.

А далі – хіба що потреба в «особливих», унікальних операціях, які роблять в одній-двох клініках світу, збережеться.

БЮДЖЕТ «НА ЗАКОРДОН» ЗРІС У КІЛЬКА РАЗІВ

Нещодавно команда Центру соціально-економічних досліджень – CASE Україна – презентувала власне дослідження теми лікування українців за кордоном. Нові медичні технології дають все більше шансів на порятунок, а от фінансове забезпечення їх майже нівелює, кажуть. При середній зарплаті українця близько 10 000 грн вартість операції з трансплантації нирки, наприклад – 65 000 умовних одиниць, серця – 100 тис, печінки – 135, кісткового мозку – 120 і більше. Тож для багатьох чи не єдиний шанс на порятунок – державне фінансування.

«З 2003 року в держбюджеті окремим рядком виділяється обсяг видатків на лікування за кордоном. Довгий час їх вистачало на одиниці пацієнтів, але останніми роками фінансування значно збільшилося», – говорить Наталія Лещенко, економіст CASE Україна. Якщо у 2010-2014 роках щороку гроші виділяли на 14-40 осіб, то у 2015-му за кордоном пролікувалося 84 українця, а далі – по 200-400 на рік. У 2019-му лікування оплатили 440 пацієнтам, на 2021 рік уряд заклав кошти на 450 із середньою вартістю лікування 2,4 млн грн на кожного. «А потреба, за даними експертів, близько 6000 випадків на рік. Щороку виявляють 1000 онкохворих дітей, 30% з них потребують ТКМ (трансплантація кісткового мозку), – говорить Наталія Лещенко. – Якщо помножити 2,4 млн на тисячі хворих, потрібно було б близько 20 млрд грн, а це – більше 10% всіх видатків на охорону здоров’я».

Зважаючи на величезний попит і скромні можливості, уряд мав би регулярно аналізувати ефективність держпрограми, вважають у CASE Україна, але уряд дотримується інерційного та політично вмотивованого планування. «У програми навіть паспорт є, але показники, що мали б фіксувати ефективність, встановлені досить формально і не допомагають її оцінити», – вважає Лещенко. Тому, за її словами, Кабмін просто бере обсяги фінансування минулорічних програм і закладає ті ж цифри на наступний рік. А впродовж року відбувається щось на кшталт протестів родичів хворих, і завдяки цьому програма роздувається іноді у кілька разів. «Так, у 2015-му фінансування на кінець року у 4 рази збільшилось порівняно з закладеним на початку, у 2019-му обсяг програми зріс на третину. Так це фінансування виходять з-під контролю уряду», – говорить пані Наталія. В буквальному сенсі життя важкохворих – у руках активістів, здатних хоч трохи наблизити фінансування до реальних потреб.

БАГАТО ЗАУВАЖЕНЬ І МАЛО ПРОЗОРОСТІ

Але головна проблема – це не закласти побільше грошей в програму. В Україні хворих багато, а ресурсів мало, і треба оптимізувати витрати, робити їх прозорими. Дослідники вивчили механізм направлення людей на лікування і виявили купу недоліків. Згідно з постановою уряду від 2017 року, поданий пацієнтом пакет документів реєструє комісія МОЗ і подає його на розгляд експертної комісії, а вже вона дає висновки щодо доцільності лікування за кордоном. «Попри законодавчі вимоги, не всі положення виконуються. Дуже важливо мати електронний реєстр, щоб відслідковувати чергу, стан розгляду заяви, – зауважує Лещенко. - Але відкритих джерел для цього немає, і МОЗ відповідає на наш запит, що реєстр заяв у розробці». «Багато років ми наполягаємо, щоб на сайті міністерства вивішувалась хоча б деперсоналізована черга і ми бачили статус розгляду заявки, клініку і вартість лікування, – говорить і керівниця благодійного фонду «Крила надії» Наталія Ліпська. – Це б значно мінімізувало корупційні ризики, дозволило б оперативно реагувати фондам і родичам. Та МОЗ пручається незрозуміло чому: ці дані є на сайті Держказначейства».

Також експерти МОЗ не оцінюють наслідки лікування за кордоном, законодавство просто не містить вимог щодо ефективності такого лікування. «А в інтернеті чимало скарг на нього, численні аналізи держпрограми говорять про відверто неякісні послуги закордонних клінік, чиї помилки виправляли після повернення в Україну», – говорить Лещенко. Ще один «темний момент» – як взагалі МОЗ визначає клініку для надання послуг. Чіткого алгоритму вибору закладу не існує, каже економістка. Також, судячи з усього, уряд не отримує інформацію щодо залишків на рахунках клінік. Медзаклади виставляють рахунки, виходячи з середньої вартості лікування, часто від перерахованих коштів лишається решта, яка могла б піти на лікування інших громадян. Але дослідники CASE Україна не знайшли шляхів моніторингу цих залишків, як і надходжень на рахунки клінік коштів з інших джерел. «На нашу думку, це неправильно, що всупереч порядку уряд не відслідковує такі речі. Тоді не можна зробити висновки про ефективність бюджетної програми і страждають інші, пов’язані з нею програми (забезпечення ліками, імуносупресантами)», – робить висновок пані Лещенко.

ЯК ЗАПЛАТИТИ $100 ТИСЯЧ ЗА ПЕРЕСАДКУ І ВСЕ ЗІПСУВАТИ

Наталія Липська має величезний досвід співпраці з МОЗ і добре знає, що і як там робиться. «Ми завжди наполягали, що вибір клініки має робити міністерство, а ми як громадська організація – слідкувати, наскільки він коректний, чи нема зловживань, – говорить вона. – Люди не знають, яка має бути клініка, часто потрапляють в руки посередників, які брешуть про послуги і їх вартість». Добре знаються на цих нюансах благодійні фонди – довелося самим проводити аналіз медзакладів. У «Крил надії» є власний перелік клінік, що швидко відповідають на запити, якісно лікують і прозоро будують роботу фінансових відділів. Фонд працює лише з тими, які підписують прямі прозорі угоди, повертають невикористані кошти і якісно лікують. «Дуже часто співпрацюємо з МОЗ, щоб процес пришвидшити. Коло експертів у цій сфері дуже обмежене, та й клінік, що задовольняють співвідношенням ціна/якість, у світі не так багато, – розповідає Ліпська. – Стараємося, щоб на момент подачі пакету документів вже був інвойс з медзакладу, висновки експертів, тоді в міністерстві аналізують інформацію і швидше розглядають. Так економимо час пацієнта». За словами директора фонду, перелік клінік, яким платить МОЗ, невеликий і доволі стабільний. Нові рішення потрібні, лише коли випадки нестандарні. «Наприклад, хлопчик, який потребував пересадку кишківника. Лікарів, що цим займаються, менше 20 у світі, – пригадує Ліпська. – Відповідної експертизи у нас і МОЗ ще не було, то ми сіли разом і написали запити лікарям. Коли так працюємо, все добре виходить».

А от за якість моніторингу міністерству дійсно можна ставити «двійку». Відслідковувати пацієнтів, які подалися на комісію, важливо до виїзду і після повернення, переконана Наталія Ліпська. «До виїзду стан хворого, схема лікування може змінитися. А в МОЗ не знають, де він, чи лікується, живий взагалі чи помер. Хоч за лікування вже сплачені величезні кошти», – пояснює вона. Ще один момент, через який Фонд постійно конфліктує з МОЗ – ті самі пов’язані бюджетні програми, про які згадувала пані Лещенко. Наприклад, після трансплантації люди все життя мусять приймати імуносупресивні препарати, які подавлюють реакцію відторгнення організмом чужого органу. «Клініка виписує одні препарати, а Україна закуповує інші. У пацієнта при зміні препарату реакція, він каже – я не братиму, у мене орган відторгнеться, і купує ліки сам, – описує картину Наталія Ліпська. – Для чого МОЗ заплатив $80 тис за пересадку нирки – щоб запороти все, давши людині не той препарат?». Держава закуповує ліки, обираючи не ті медикаменти, до яких звик організм пацієнта (а препарати не взаємозамінні), а що дешевше. І тоді за них платять двічі – з коштів платників податків і з кишені пацієнта. Можливо, причина у тому, що три відділи, які займаються пацієнтами до трансплантації, відправкою за кордон і підтримкою їх після повернення, працюють розрізнено, міркує директорка Фонду. «А мали б узгоджено, – впевнена вона. – Витратити скажені кошти на операцію і провалити справу на етапі імуносупресії я вважаю нецільовим використанням коштів».

ТАСУВАТИ ПАЦІЄНТІВ ЧИ ДЕРЖАВНІ КОШТИ?

Попри все, держпрограма лікування українців за кордоном працює все краще, визнає Липська. І бюджет зростає, і хаосу нема - зник, робота йде злагоджено. «З моменту звернення до отримання коштів минає всього місяць-півтора, і схема значно спростилася, – розповідає керівниця БФ. – Років три тому ми мусили супроводжувати кожну заявку, люди не могли пробитися в МОЗ напряму. Були незрозумілі затримки, губилися запити тощо». Десь наприкінці минулого року ще одна крижина скресла. Комісії тепер збираються регулярно. Про затримки від пацієнтів більше не чути, і вести кожного «за ручку» більше не треба. «Років три тому ми ще особисто відправляли документи в МОЗ, видзвонювали канцелярію, писали їм листи, а зараз процес внормувався, – відзначає вона. – Цього року ми супроводжували всього 4 заявки, а в попередньому – 37».

Україна вже робить кроки до підвищення ефективності видатків через кардинальну зміну принципів надання допомоги, констатують у CASE Україна. Почали розвивати власну трансплантологію, наприклад. Але результат, навіть якщо процес піде без перешкод, побачимо нескоро: за оцінками експертів – років через 5, які підуть на освоєння інвестицій, навчання спеціалістів, запровадження нових технологій. «Збільшити об’єм послуг у ці роки нереально, а ринок медстрахування не настільки великий, щоб зібрати достатньо коштів для лікування пацієнтів за кордоном – говорить Лещенко. – Тому державне фінансування треба залишити, але модернізувати».

Аналітики CASE Україна мають свої рекомендації щодо цього. Збільшувати програму лікування за кордоном неприпустимо за рахунок видатків на лікування інсультів, наприклад, і взагалі нерозумно намагатися значно масштабувати її. «Попри заявлену мету про підвищення стандартів життя ця програма замала, щоб впоратися з проблемою трансплантацій, і завелика для бюджету України, – заявляє Наталія Лещенко. – Варто замислитися над пріоритетністю». Досвід пандемії показав, що коли ресурси обмежені, системам охорони здоров’я навіть багатих країн доводиться обирати пацієнтів, яким нададуть перевагу в порятунку життя, наводить приклад економістка. І осуду в суспільстві цей підхід не викликає. Тому не виключено, що й нам можна було б визначати осіб, які мають більше шансів повернення до нормального життя і жити довше. Розглянути варіант часткового фінансування лікування, проводити тендер між клініками. «Вимагати електронну чергу, встановити критерії надання дозволу на лікування, лише коли його ефективність доведена», – наполягає Лещенко.

Кому дати гроші на операцію – не лише фінансове, а й етичне питання, нагадує Ліпська. «Ми розглядали його ще раніше на засіданні і вирішили, що єдиний можливий критерій виділення коштів – дата звернення в МОЗ. Усі пацієнти термінові і мають рівне право на життя», – говорить вона. Більшість благодійних фондів саме за цим принципом працюють, і тому так важлива вчасна реєстрація звернень в МОЗ. Але без електронної черги на сайті цей принцип не спрацює – перевірити ніяк. Тому породжуються плітки про зловживання при виділенні коштів. «Мені не зрозуміло, чому МОЗ на це не йде. Не вірю, що можливі якісь пересування пацієнтів у черзі: бачила, як працює комісія і не думаю, що можливі зловживання, – зізнається Липська. – Чергу ж не одна людина контролює, її чоловік 20 бачать. Особисто чула лише про два випадки, коли чергу посунули, але вони були виняткові, публічні історії».

Саме до виняткових випадків лікування за кордоном і рекомендує поступово зводити Наталія Лещенко. І з огляду на старт, який зробили українські трансплантологи завдяки змінам до законодавства у 2018-2019 роках, ця мета видається цілком реальною.

Тетяна Негода, Київ