Щастя як мета, або Чи варто переглянути національну ідею?

Нотатки з четвертого засідання Національного круглого столу, організованого МКІП і присвяченого темі щастя

Ця загальнонаціональна дискусія стала своєрідним екватором проєкту Міністерства культури та інформполітики й ідеолога Олеся Донія – проєкту, покликаного шукати спільні відповіді на дуже непрості запитання, які продовжують поляризувати суспільство.

Нагадаємо, що проєкт Національного діалогу передбачає проведення семи круглих столів у різних містах України – Києві, Одесі, Харкові, Чернівцях, Острозі, Кривому Розі та Полтаві. Українські науковці дискутували і ще дискутуватимуть про культуру, історію, релігію, мову, філософію, мистецтво та екологію.

Про перший круглий стіл, присвячений культурі діалогу, Укрінформ писав тут.

Про другий, де дискутували про історичний пантеон, – тут.

Враження про діалог, присвячений українській мові, ми описали тут.

Учорашній круглий стіл можна вважати екватором заходу ще й тому, що одна з головний цілей проєкту — підвести громадян та й політикум до світоглядної реформації, а можливо й дещо доповнити національну ідею.

Ідеолог Олесь Доній, який розробив певну етапізацію української національної ідеї, переконаний, що вона загальмувала, зупинившись на мовно-культурній і державно-політичній складових. Власне в умовах наявної держави цього стає замало, тож Олесь запропонував її інтелектуальне переосмислення, заявивши, що держава – це не мета, а механізм. Метою національної ідеї повинно бути щастя для кожного українця – право на щастя. Зараз правом на щастя в Україні володіють фінансові й політичні еліти та їхні нащадки. А інтелектуали навіть не ставлять таку мету.

Напередодні ми писали про це тут. 

Власне на круглому столі були зібрані різні фахівці з “українського” та “загальноєвропейського” щастя, які оперували і цифрами, й фактами, і міркуваннями.

“Для мене тема «Щастя» пов’язана, в першу чергу, з розумінням чи вірою в самого себе, – сказав у традиційному вступному слові міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, – якщо ми як нація, якщо ми як громадяни України зможемо повірити в самих себе, а не керуватися принципом меншовартості, я переконаний, що тема «Щастя» стане у нас суттєвим чинником для розуміння того, куди і як ми могли б рухатись. Ця зневіра в самих себе, неможливість побудувати діалог культурним способом, мати культуру діалогу – багато в чому призводять нас до тих бід, з якими ми стикаємося щодня.

На чому акцентували увагу учасники дискусії? Подамо хід їхніх думок у вигляді відповідей на найцікавіші запитання, які лунали на заході.

ЛЮДИНА ДЛЯ ДЕРЖАВИ ЧИ ДЕРЖАВА ДЛЯ ЛЮДИНИ? 

Директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович:

- Щастя окремої людини як національна ідея є основою європейської політичної культури. Будь-яке політичне рішення можна оцінити з точки зору досягнення щастя, саме це має бути метою дій української держави.

Це не якась дивина, якщо ми повертаємося до теми щастя, коли говоримо про політику і про пошук національної ідеї. З цього почала європейська культура своє формування як політична культура. Тому що і Платон, й Арістотель, і Сократ, які фактично заклали основу і європейського філософування, і культури діалогу, і політичного мислення, обертаються навколо категорії щастя. Щастя – це категорія етична, але в давньому грецькому полісі етика – це політична наука виключно, бо вона про співжиття людей. Таким чином логічно, що метою будь-якого суспільства, з точки зору давніх греків, було щастя.

Європейський філософ Джеремі Бентама, який жив у 18-19 століттях, став автором алгоритму визначення ступеня кількості задоволення від певних, перш за все, політичних рішень. Цей алгоритм називався «підрахунок щастя». На думку Бентама, будь-яке рішення політичне і будь-яке рішення етичне можна підрахувати, розкласти і визначити, чи варто надати йому перевагу.

Так само оцінити будь-яке рішення можна за певним набором 7 категорій – це інтенсивність, тривалість, визначеність, віддаленість, плідність, частота і обсяг. Якщо проаналізувати будь-яке політичне рішення – чи буде воно поширене на багатьох людей, чи буде чистим, не призведе до страждання – і в основі цих рішень буде найбільша кількість задоволення для найбільшої кількості людей, то це є найбільш доцільна і бажана для обрання форма політичної поведінки.

Це мудрість, на якій побудовані Західний світ, лібералізм, і на якій можна прийти до щастя.

Якщо ми проаналізуємо нашу Конституцію, то принаймні перші два її розділи містять те, що традиційно вважається запорукою щастя.

Давайте подивимося на ці права й обов’язки держави, обов’язки і права громадян: безпека, здоров’я, гідність, освіта, любов, самовираження, творчість, віра, відпочинок, самоврядність, підприємництво, власність, затишок, суверенність – це все те, що є змістом категорії щастя, про що протягом століть пишуть мислителі, поети. Просто виражено в сухій мові юридичного документа.

Український політичний устрій є центричним – усередненим між націоналізмом і соціалізмом. Якщо послідовно його реалізовувати із застосуванням запропонованої Бентамою системи оцінки втілення цих категорій, то можна максимально реалізувати перші два розділи української Конституції.

Ми зможемо побудувати щасливе і заможне суспільство, з якого ніхто не буде тікати чи намагатися змінити його під якусь імперську ідею. Це велика задача, це виклик.

Ми маємо пам’ятати, що для реалізації цього проєкту потрібно дотримуватися трьох позицій.

Перше: не забувати, що “людина заради держави” не може бути, це радянський проєкт. Насправді, “держава заради людини” – це умова щастя.

Друге: держава і все суспільство мають робити все можливе для того, щоб спектр прагнень громадян постійно збільшувався. Не можна, щоб уся держава працювала тільки на задоволення базових потреб людини. Задача держави і суспільства – в збільшенні бажань суспільства, високих задоволень.

І третій пункт – це розширення сфери свободи та відповідальності. Не можна, щоб було, як в СРСР, що всі переживають і всі довіряють тільки своїй родині – і це вся сфера свободи дії людини. Ні, сфера свободи дії людини – сходовий майданчик, будинок, район, місто, країна. Коли ми будемо розглядати весь цей простір як частину своєї свободи і місце реалізації своєї відповідальності, тоді маємо всі шанси стати найбільш щасливими, тому що розуміємо: маємо можливість зробити більше для світу й отримати відповідний рівень задоволення.

ЩАСТЯ – ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ ЧИ ПРОЦЕС?

Ігор Козловський, кандидат історичних наук, письменник, громадський діяч:

- Для мене щастя – це не є результат, це – процес. І коли людина говорить, що не почувається щасливою, це не означає, що у неї цей процес не відбувається. Він може відбуватися, бо ми так чи інакше зріємо, й обставини нашого життя, і навколишнє середовище, і наше рефлексування – так чи інакше є складовими цього процесу визрівання.

Щастя може бути тільки вільним вибором. Це означає, що ніхто нас не може примусити до щастя, а держава може тільки створювати певні умови для того, щоб ми могли цим простором, який навколо нас, насолоджуватися.

Але ж насолода – це все ж таки наш вибір. Це є повнота життя, момент смакування життя, як говорив апостол Павло, який виводив свою формулу – завжди радіти, постійно говорити «дякую» і перебувати в молитві. Це момент внутрішньої радості навіть тоді, коли ти знаходишся практично в безодні людського існування, але все-таки живеш. І ця насолода як смакування сенсів твого життя – надзвичайно важлива. По-друге, це сам сенс. Життя не буває безсенсовим. Це те, що дає нам змістовну частину нашого щастя.

ЧОМУ МИ, ПРИВІЛЕЙОВАНА МЕНШІСТЬ, ЛІДЕРИ ПО НЕЩАСЛИВОСТІ?

Олександр Зінченко, письменник, телеведучий:

- Українці живуть краще, ніж 4 млрд жителів Землі. Ми – у привілейованій меншості. Нас таких щасливчиків – 3 млрд. Тобто більшість у цьому світі живуть значно гірше, ніж ми, але при цьому ми значно менш щасливі…

Українці є найнещасливішою нацією чотирьох континентів. Власне через те, що існує «світовий рейтинг щастя». Україна там опинилася в якомусь абсолютно жахливому хвості. Тобто країни обох Америк, всі країни Європи, Австралія – чотири континенти – попереду України. Нижче тільки деякі країни Азії та Африки, їх дуже мало, оскільки ми там на 130-у якомусь місці рейтингу з усіх опитаних країн».

У 2019 році ситуація не покращилася, й Україна в «рейтингу щастя» посіла 133 місце. Ми не набагато просунулися вгору і залишаємося й у 2020 році так само на дуже низькому рівні.

Українці мають нахабство в масі своїй бути нещасливими, попри сусідів по рейтингу, а це Чад, Ефіопія, Свазіленд, Уганда. Ми бачимо, що всі ці країни знаходяться на іншому рівні добробуту. Між нами та Угандою більша відстань у добробуті, ніж між Україною та Швейцарією.

Але проблема в тому, що ми маємо нахабство бути такими невдячними до світу і не бути щасливими від того, що, наприклад, у нас за останні кілька десятиліть фантастично зросли доходи.

За 20 років доходи українців зростали найбільше за всю історію країни. Якщо ми подивимося на соціологію, то побачимо, що, наприклад, з 2004 по 2006 доходи людей, як вони самі стверджують, з розрахунку на одну особу зросли більш ніж удвічі – з 44 до 100 доларів (в еквіваленті, очевидно, оскільки в Інституті соціології все це перерахували). Шлях від 2000 до 2008 року — це, насправді, фантастичне зростання доходів, якості життя, більше того – це найбільше зростання якості життя від часів неоліту, тобто за всю історію.

Як українці реагують на всі ці речі? Ми бачимо, що показники пнуться догори, але українці чомусь залишаються нещасливими. І ми пам’ятаємо, як українці у 2010 році, після того фантастичного зростання – проголосували за Віктора Януковича, першим рядком виборчої програми якого було – «нездатна і непрофесійна влада довела країну до руїни». Тобто, найбільше зростання якості життя від часів неоліту Янукович оголосив руїною і з цими гаслами переміг – 12,5 млн українців йому повірили.

Українці чемпіони з “усепропал”, ми не вміємо радіти змінам.

А так відбувається, що після великих змін патерналістська більшість перекидає піраміду потреб, яку проактивна меншість урівноважує на її вершині. Через це ми відкочуємося в нашому прогресі назад.

ЩО СПІЛЬНОГО МІЖ «ПОВНОТОЮ ЩАСТЯ» І «ПОВНОТОЮ ВЛАДИ»? 

Святослав Вишинський, філософ та телеведучий:

- Українці відчувають себе нещасними через те, що часто оглядаються на колись щасливе минуле замість того, щоб шукати своє покликання та будувати плани на щасливе майбутнє.

Слово «щастя» у слов'янських мовах пов'язане зі словом «частина», «частка». Вважається, що щастя – це «хороший уділ», «хороша частка». Відповідно, ми можемо говорити про те, що якщо розуміти це слово з етимологічної сторони, то прагнення щастя – це прагнення певного хорошого уділу, прагнення певної повноти, якоїсь максимальної долі.

І в цьому розумінні ми можемо, напевно, розмірковувати про те, що прагнення повноти в соціальній суспільній площині може виражатися в тому числі й у повноті влади. Влади не тільки як політичного поняття, а й влади як повноти можливостей – це є одним із виражень щастя.

ЧИ ВИННА ДЕРЖАВА У НЕЩАСЛИВОСТІ, ТА ВІД ЧОГО ЗАЛЕЖИТЬ КОЛЕКТИВНИЙ РІВЕНЬ ЩАСТЯ?

Олексій Толкачов, письменник, футуролог:

- Я не можу сказати, що я абсолютно щаслива людина. Бо я дивлюся навколо відкритими очима і розумію відмінність реальності від потенціалу.

Україна за тридцять років могла стати квіточкою-цукерочкою. Розумію, як це зробити, але це не відбувається.

Тобто я не є дуже щасливим, бо більшість ідей не знаходять реалізації в цій країні, на цій землі. Люди в масі своїй нещасливі, бо є велика різниця між бажаннями, очікуваннями, потенціалом – і реальністю, дійсністю, в якій українці живуть.

Найважливіші речі від нас заховані, але заховані на видноті.

Ви говорите про любов? У нас всі пісні – про любов і книжки про любов. Але держава відводить себе від любові до громадян. І це саме стосується щастя... Чому держава не націлена на примноження щастя?

У державі є три рівні щастя. Перший особистий: закоханість, чи ми здорові, як спали.

Колективне відчуття щастя – якість наших стосунків із навколишнім світом. Наше відчуття щасливості залежить від того, чи порядні й добрі люди нас оточують. Тобто якість спілкування.

На колективному рівні панують деструктивні цінності, люди не є ані люб’язними, ані відкритими одне до одного. На колективному рівні щастя залежить від цінностей, які панують у суспільстві. І тут важливо те, що називають світоглядною реформацією, а я раніше назвав це світоглядною революцією. А Лариса Івшина називає це модернізацією національного характеру.

Третій вимір щастя — державна діяльність. Держава не може зробити кожного щасливим, але вона повинна бути непомітною у творенні інфраструктури щастя. Забезпечувати нашу безпеку, давати якісну освіту, охорону здоров’я, які можуть стати передумовами для щастя. Держава повинна стати інструментом, який творить передумови для щастя.

Хотів би, щоб результатом стала державна ідеологія по примноженню суспільного щастя.

Більш успішні народи бачать щастя попереду себе, бо вони розуміють щастя як мету, як конкретну ціль, як своє покликання, як свою місію.

А українці розуміють щастя як те, що позаду нас, те, що було у нас колись.

Тому в українській літературі дуже часто повертаються до теми не стільки щастя, скільки нещасності – поняття “украденого щастя” в однойменному творі, постійні зітхання, що ми є нещасний народ, ми є пригнічені селяни, пригнічені прості люди.

Мені здається, що ось це побивання горем виходить із того, що ми сприймаємо щастя як щось самодостатнє, випадкове, незаслужене нами, дароване нам так, як це буває у дитинстві.

В українського народу відсутня етика праці, яка дуже чітко нас відрізняє від західних народів. А відсутність етики праці пов'язана з відсутністю покликання. Етика праці можлива там, де є конкретна мета: для чого ми працюємо, що ми майструємо, чого ми досягаємо?

А український народ, на мою думку, як колектив, не відчуває свого покликання. Тому ми 30 років дискутуємо, якою є українська національна ідея, в чому вона полягає. Насправді ніхто чітко не може на це відповісти.

Українці почувають себе нещасливим народом тому, що ми намагаємося досягти того, що втратили колись, не розуміючи, як цього досягти.

Замість того, щоб рухатися до щастя, як до мети, і розуміти, яка траєкторія цього руху, – ми постійно романтизуємо своє минуле і таким чином не можемо зробити цього зрілого кроку до історичного буття.

Мені здається, що ми зможемо бути щасливим народом, щасливим колективом, щасливою нацією тільки тоді, коли ми по-справжньому зрозуміємо своє покликання, свою долю, своє місце в історії. І коли ми це зрозуміємо, то, думаю, як побічний ефект цього шляху ми здобудемо наше українське щастя.

ЧИ ЗАЛЕЖИТЬ ЩАСТЯ ВІД ТЕМПУ ЖИТТЯ?

Володимир Єшкілєв, український письменник:

- Щастя якимось дивним чином поєднане з часом.

Кожна епоха має свій ритм, свій суверенний темп. І кожен індивід має свій суверенний темп.

І є два варіанти збігу темпу доби і темпу людини. Це є повний збіг, коли людина живе в тому ритмі, у якому живе епоха, і повне незбігання – коли людина не відчуває свого часу, коли людина живе окремим буттям від своєї доби.

Перше щастя – це щастя єднання з громадою, з людством, а другий варіант — щастя повного усамітнення, повної замкненості, те, що Аристотель називав повнотою доброчинного існування, але відокремленого від потоків, які навколо людини.

І між тими двома варіантами щастя знаходяться всі види нещасть, всі варіанти, коли людина не є повноцінною в повноті свого доброчинного існування.

Тут казали, що українці почуваються нещасливими. Я думаю, що це тому, що темп нашого життя задається за межами України. І українці, як нація людей соціальних, розкритих на спілкування, страждають від почуття незбігання з ритмом і часом.

Напевно, нації, у яких є досвід внутрішнього сепарування між громадським та індивідуальним, більш щасливі саме тому, що вони здатні переживати щастя як відчуття внутрішнього світу, і вони не розкривають світ назовні. І вони розділяють два потоки життя: внутрішній та зовнішній. І намагання координувати два годинники (внутрішній і той, що визначає глобальний час) залежить від багатьох факторів – історична традиція, наявність людей з особливою харизмою, здатність людей комунікувати між собою і налаштовувати свої внутрішні годинники в унісон з часом інших людей, які живуть поряд.

Так формуються проміжні простори національного часу, громадського часу чи часу якоїсь громади. І напевно, нам потрібно пришвидшитися, щоб встигати за глобальним часом і тим потоком буття, який оточує.

ПІСЛЯМОВА

Цей круглий стіл, безумовно, має бути центральним і для учасників (глядачів), і для політиків (які опрацьовують матеріали цих дискусій у закритому режимі). Бо всі тези, які пролунали на круглому столі, – це й певні істини-відкриття для самих себе, й інструкції для держави та будь-якого державного діяча.

“Це справа держави – робити людей щасливими. Це єдине, заради чого державу потрібно вигадувати. Якщо держава існує заради якихось інших речей, такі держави взагалі не потрібні. Єдина мета держави – це людське щастя», – це зауважив ні більше, ні менше, як голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович.

Втім, хай і делікатно, учасники нагадали рядовому глядачеві, що особиста налаштованість на щастя багато важить, кажучи простою мовою – таки вартує позбавлятися традиційної плаксивості.

Я гадаю, що слова поета Василя Кузана багато хто міг би сприйняти зверненими особисто до себе: “Чому люди, живучи в державі, не люблять державу? Чому не йдуть на вибори? Не хочуть будувати суспільство, про яке мріють? Можливо, потрібно розвивати культуру, зорієнтовану на щастя?”

Одне слово, і суспільству, й правлячому класу є про що думати. Бо в одному всі експерти зійшлися: “Щастя – не мета, це процес”.

І для політичних еліт у цьому процесі дуже чітко виставлено завдання: зробити досягнення щастя державною метою, ціллю політики. 

Зрештою, круглі столи та концепція “25 сходинок до суспільного щастя” дають достатній теоретичний матеріал для цього.

Ну а українцям, напевно, вартує згадувати надпис на паркані найбіднішої країни Азії, про яку казали учасники круглого столу: “Щастя – це питання звички та особистого вибору”.

Олена Мігачова, Київ

Попередні круглі столи:

1. «Про фейсбучні ристалища, здатність чути іншого та маніпуляції»
2. «Історичний пантеон: коли описуємо трагедії – обов’язково говорити про опір та порятунок»
3. «Україна – більше, аніж мова? Але чи вона можлива без мови?»