Наталія Зарецька, керівник офісу Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій

11 листопада 2020 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ, згідно з яким уряд має розробити та затвердити комплексний план щодо забезпечення захисту прав та інтересів осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. План має забезпечити ефективну діяльність Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та функціонування Єдиного реєстру таких осіб. І Комісія, і реєстр на папері вже існують більш як півтора року, та на практиці – досі ні.

І влітку, і в жовтні родичі полонених, зниклих безвісти та політв'язнів Кремля проводили акції протесту, скаржилися на відсутність комунікації з офіційними структурами. Вони вимагали, зокрема, розпочати роботу Комісії з питань осіб, зниклих безвісти: складати списки, організовувати пошукові групи. Укрінформ розпитав керівника офісу Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників антитерористичної операції Наталію Зарецьку про те,  що зрушилося з місця відтоді, про існуючі складнощі, про роль Комісії, на створення якої так чекають родичі зниклих безвісти у Криму та на Сході України.

– Пані Наталіє, маємо підписаний Президентом документ. Чи означає це, що Комісія з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, нарешті запрацює?

– Оскільки Президент підписав такий указ, Кабмін мусить забезпечити виконання його положень. Як відомо, міжвідомча Комісія з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин була формально створена, але досі не працювала, і цей факт є основною причиною скарг членів родин зниклих військовослужбовців. І вони абсолютно обгрунтовані, об’єктивні – як держслужбовець, громадянка і патріотка можу підписатися під кожним зауваженням, закидом владі щодо неробочого стану Комісії.

За задумом, вона має координувати розшук зниклих безвісти. Це процес, до якого буде залучене широке коло функціональних суб’єктів. Не слід переоцінювати роль Комісії як такої, не повинно бути завищених очікувань, що відтепер вона візьме всі складові пошуку на себе. Основна її функція, повторю – координація державних органів в процесі пошуку, щоб він став злагодженим і спільним. Коли мова йде про особливі обставини зникнення – надзвичайні ситуації, збройні конфлікти – підключається цілий блок правових норм міжнародного гуманітарного права. Весь процес розшуку має бути повністю з ними узгоджений і це також, за ідеєю, буде покладено на Комісію.

Її робота - це зона відповідальності Кабміну. Ми розуміємо, що оскільки комісія не працює, порушуються Конституційні права родин зниклих безвісти (в першу чергу - військовослужбовців) і саме це стало поштовхом до підписання окремого Указу, в якому Президент зробив кілька важливих акцентів. Указ є реакцією Глави держави на скарги та звернення членів родин зниклих безвісти осіб. Зокрема, 10 жовтня відбулася акція «Пам’ятай про кожного», організована членами сімей полонених, і однією з ключових претензій була саме непрацююча Комісія. Формально створена в квітні 2019 року і досі на практиці не запущена.

– А чому? В чому складність – запустити роботу Комісії? Хіба це не стандартний процес?

– Процесу запуску заважали об’єктивні причини. Ми, коли втрутилися в ситуацію, побачили справжній айсберг цих причин. Те, що досі не проводились засідання, не був обраний голова – лише його верхня частина. А в основі – насамперед недосконале законодавство. Норми чинного закону про правовий статус осіб, зниклих безвісти, частково неробочі, а частково суперечать одна одній. Наприклад, до складу комісії мають увійти представники держорганів, а голова має працювати на постійних засадах. Отже, виходить, держорган уповноважує свою посадову особу  - і не рядову посадову особу, а управлінця, начальника підрозділу або навіть заступника міністра – в складі Комісії вже є Інна Голованчук, заступник міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. І коли такий член Комісії обирається її головою, він мусить покинути свою посаду, що неприйнятно.   

Тобто колізії починаються вже з таких моментів. Треба вносити зміни, і ми знаємо, що Мін’юст разом з представниками правозахисних організацій, які стабільно контролювали, наскільки виписаний процес відповідає нормам міжнародного гуманітарного права, вже підготували  такі зміни.  Вони спільно відпрацювали проєкт закону про внесення змін до чинного законодавства з цих питань.

Але далі виникає інше питання - хто має брати на себе відповідальність за те, щоб ця вся кухня запрацювала. За логікою – голова Комісії. Але про складнощі його обрання ми вже говорили.

Наприклад, я забезпечую діяльність Уповноваженого Президента України  з питань реабілітації учасників бойових дій, і до нас стікаються скарги членів сімей учасників бойових дій, зокрема і зниклих безвісти, тому ми почали займатися проблемами і цієї категорії теж. А відповідно, і розбиратися в процесі створення Комісії. Ми зрозуміли, що потрібен якийсь імпульс для запуску всього механізму на державному рівні і доповіли про це Главі держави. Указ Президента України має стати таким імпульсом.

Важливо зрозуміти, що порушуються конституційні права однієї з найуразливіших категорій населення. Нехай їх в загальному масштабі небагато, менше, ніж учасників бойових дій чи осіб з інвалідністю, але від того їхній біль не стає меншим. Знаєте, невизначеність вбиває сама собою. А тут, виходить, не ведеться пошук зниклих безвісти, а на додачу члени їх родин потребують соціального захисту і психологічного супроводу. Від себе Офіс Президента України запустити роботу Комісії не може, адже це повноваження уряду, а через Указ Президента України це стає цілком реальним.

Наступний крок – робочі переговори з Секретаріатом Кабінету Міністрів України. З ним вже досягнуто повне порозуміння, 27 листопада відбулася погоджувальна нарада під головуванням пана Немчинова, на якій узгодили спільні кроки всіх органів державної влади задля організації і налагодження процесу роботи Комісії. Треба обрати секретаріат, набрати людей на посади, внести зміни у штатні структури. Багато технічних питань. Врешті-решт, в бюджеті має бути передбачено відповідне фінансування. Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти, поки немає, але є розуміння, як його зробити, і потрібно вже зараз витрати на це у бюджет на 2021 рік закласти, інакше справа не зрушить з місця.

– А яку суму коштів передбачено в проєкті бюджету-2021 на діяльність Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та функціонування Єдиного реєстру таких осіб?

– Питання до КМУ.  Зрештою, має бути розроблений єдиний алгоритм взаємодії всіх державних органів і міжнародних організацій (а представник Міжнародного комітету Червоного Хреста входить до складу Комісії), щоб ефективно злагоджено коректно працювати від моменту зникнення особи до моменту гідного поховання її останків. Не все так погано – зниклі люди знаходяться за різних обставин. Тож алгоритм розгалужувався б залежно від того, чи особу знайшли живою (хай навіть в полоні), чи вона ідентифікована як загибла. Щоб процес був правильно виписаний і організований, залучаємо до роботи досвідчених експертів. Паралельно з технічними організаційними питаннями зараз обговорюємо створення експертної групи. І коли буде створено секретаріат, обраний голова, ця група вже зможе надати певні напрацювання Комісії і вона матиме можливість почати відразу повноцінну роботу. Інакше процес стартує з запізненням і весь цей час родини зниклих безвісти перебуватимуть у стані очікування та невизначеності.

– До слова, про родини. Їхні організації скаржаться, що державні органи недостатньо інформують їх про хід справ, не звітують регулярно. Хіба не важливо – вести діалог з людьми?

– Коли члени сімей зниклих безвісти розумітимуть, хто за що відповідальний, це сприятиме конструктивній комунікації з ними. Знаю, що питання спілкування з ними стоїть гостро. Позиція Уповноваженого Президента України з питань реабілітації учасників бойових дій, керівництва Офісу Президента – держава зобов’язана комунікувати з ними. Але є нюанси, які треба враховувати.

Зникнення безвісти родича – це дуже боляче, це втрата і біль аж до самої миті знайдення людини. А коли ми розуміємо, що вона загинула, інформувати треба коректно і дуже обережно. І це насправді складно. Бо, з одного боку, родини хочуть отримувати максимум інформації про пошуки, з іншого, пірнаючи в цей процес, отримують додаткову травму. Вони зіштовхуються з реаліями, які насправді їм бачити не слід, бо це царина фахівців, або їм завдають болю через необережне спілкування. Доходило до конфліктів, коли родичам дійсно було дуже боляче під час інформування щодо результатів розшуків. Це має бути окрема і дуже важлива функція секретаріату Комісії у справах зниклих безвісти за особливих обставин – тактовно говорити з близькими зниклих. Потрібен комунікативний підрозділ у складі Секретаріату Комісії, який забезпечить безперебійну комунікацію. Знайомитиме людей з динамікою справ, прийматиме нові дані від самих родичів, звірятиме якусь проміжну інформацію з ними. Якщо процес правильно налаштувати, самі розшуки від цього лише виграють, а родичам буде значно спокійніше.

Також на сьогодні є запит від членів сімей брати участь у засіданнях Комісії. Але це ідея, до якої треба ставитись з великою обережністю. Доступ до засідань Комісії за визначенням обмежений, кожен кейс є індивідуальним і підпадає під захист персональних даних. Їм краще спілкуватися з секретаріатом, який розумітиме особливості психіки людей, що вже пережили горе і перебувають у стані невизначеності, що само по собі - травмуючий фактор. Для членів Секретаріату Комісії треба забезпечити і спеціальний психологічний тренінг, бажано, щоб у штаті Секретаріату Комісії був і психолог.

– Чи правильно розумію з ваших слів, що досі на державному рівні глобально пошуки не велися, а лише через Міжнародний комітет Червоного Хреста і громадські організації?

– Пошукові роботи велись і не припинялися - силами підрозділів Нацполіції і військовими (в зоні проведення бойових дій). Є спеціальний гуманітарний проєкт Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ – «Евакуація 200», що взяв на себе ці функції.  Основні складнощі - з пошуками на непідконтрольних територіях. Дії на тимчасово окупованих територіях узгоджуються в політичному форматі через Тристоронню контактну групу. І, на жаль, сьогодні  отримати дозвіл і гарантію безпеки пошуків не вдається через позицію протилежної сторони.

Тобто пошукова робота проводиться постійно і силами держорганів, і громадських організацій. А на окупованих територіях працювати може тільки Міжнародний комітет Червоного Хреста і координація дій з ними постійно відбувається. Та Червоний Хрест має обмеження щодо мандату. Вони можуть отримувати інформацію від нас і від будь-кого, але передавати нам дані – ні. Комунікація з нашими військовими є, але єдиного процесу, на жаль, не складається через ці формальні обмеження. 

– Якщо досі не існувало Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти, на які дані опиралися? Скільки таких людей? Їх перелік поповнюється чи скорочується?

– Закон передбачає існування адміністратора і держателя Єдиного реєстру. Адміністратор - це установа, яка фізично забезпечує його функціонування і безпеку, а держатель вносить в реєстр дані. Згідно чинного Закону, держателем Єдиного реєстру є Комісія, а адміністратором визначене державне підприємство, що належить до сфери управління Міністерства юстиції України і уповноважене ним на ведення Реєстру. Технічно Єдиний реєстр може бути створений та запущений в роботу за пів року, якщо відповідне фінансування буде передбачене.

Що стосується цифр – військовослужбовців, які зникли безвісти, за даними ЗСУ, на сьогодні 69. Це, враховуючи випадки, коли ідентифікація останків відбулася, але родичі не визнають цього факту. Така проблема є, але кожен випадок такої незгоди – це своя унікальна історія.

Кількість може коливатися в обидва боки. Якщо є нові дані про зниклих – перелік поповнюється, коли відбулася ідентифікація і члени сімей визнали результати експертизи  -    процедура завершена і список скорочується. Загальний облік зниклих безвісти (військових і цивільних) веде СБУ. Об’єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі проведення ООС має зведену інформацію, найбільш повну.

Члени комісії зібралися на своє перше засідання 8 жовтня, за законом має бути обраний голова, але цього не відбулося, тож  оголосили перерву. Ми дуже розраховуємо (і у нас є підстави сподіватися), що голова буде обраний протягом двох тижнів. Якщо все піде за планом, всі формальні процедури відбудуться, в березні комісія почне роботу повноцінно.

– Не зовсім ваше поле, але впевнена, ви обізнані: до списків на обмін зниклих безвісти не вносять? Здається, СБУ формує їх лише з осіб, щодо яких є докази перебування в полоні. Чому так? Можливо, у тюрмах ОРДЛО знайшлися б і ті, що рахуються зниклими, і вдалося б з’ясувати їхню долю.

– Це два паралельних процеси – питання розшуку і підтвердження полонених, ідентифікації зниклих безвісти. Що стосується списків на обмін, а коректніше сказати – на взаємозвільнення,  формування списків дійсно відбувається на основі точних даних про місцезнаходження осіб. Так, частину прізвищ та сторона не підтверджує, або то підтверджує, то не підтверджує – по-різному складається. Але чим менше ця специфіка виходить назовні, повірте, тим простіше, легше проходить процес перемовин. Це ціла низка складних делікатних питань…

– Є ще одна делікатна тема. Поки людина перебуває в статусі зниклої безвісти, її родичі отримують виплати від держави. У червні голова парламентського комітету з питань соцполітики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова заявляла, що родичі зниклих безвісти на Донбасі людей не хочуть визнавати смерті своїх рідних саме через ці гроші. Звісно, дуже важко говорити про борг держави перед людьми, які втратили рідних на цій війні, ці втрати ціни не мають. Але чи може мати місце такий аспект? Скільки отримувачів таких виплат у державі, який бюджет на них передбачено?

– Це справді важливе питання. Його важко задавати і на нього завжди складно відповідати, та в грошових питаннях важлива чіткість. Члени сімей зниклих безвісти військовослужбовців отримують грошове забезпечення військовослужбовця. А це і зарплата, і нарахування за перебування в зоні бойових дій. У військового, виходить, не закрите бойове розпорядження і йдуть відповідні нарахування. Не хочу, щоб це було сприйнято якось невірно, але від факту зникнення людини нічого не міняється, грошове забезпечення продовжує надходити. Щодо визнання і невизнання…  пропоную не робити узагальнень. В кожному конкретному кейсі - своя історія. У випадках, які ми аналізували (зараз говорю як психолог) – ми чітко бачили нерозуміння, непорозуміння між людьми. У військових на руках пакет документів, які свідчать, що людина ідентифікована серед загиблих, а члени родини не готові визнавати цей факт. Так ситуація виглядає зовні. Збройні Сили мають, зобов’язані завершити процедуру - це їх службовий обов'язок. Представник військових намагається переконати, і це сприймається як тиск, а тиск на людину в такій ситуації тільки зменшує її готовність прийняти ситуацію.

Чого однозначно не вистачає, так це психологічного супроводу в комунікаціях. Якщо його забезпечити, можна було б встановлювати діалог, допомагати людям приймати стан речей і бути готовими визнати правду. А так у людини жевріє надія, що вона знайде свого чоловіка, брата чи сина, а її просять підписати папір, чим, по суті, поставити крапку і відмовитись від надії. В певному сенсі зрадити рідну людину, розумієте. Але стверджувати, що у жодного члена родин немає в тому числі і прагматичного мотиву, теж не можу. Хоча, коли рідні визнають факт загибелі, законом передбачений компенсаційний соціальний пакет за фактом втрати годувальника, що був на військовій службі.

Одна з причин, чому ми вважаємо залучення членів родин зниклих осіб до внутрішніх процесів розшуків недоречним – вони можуть зазнати додаткової травматизації, дізнаючись щось про інших зниклих, беручи на себе зайвий негатив. Процес має бути заточений під кожен індивідуальний кейс. В Україні не так багато людей, зниклих за особливих обставин, і можна, і треба кожному приділити увагу персонально.

Зниклі безвісти під час бойових дій - це один з найскладніших і найчутливіших наслідків війни. Але навіть це може мати позитивний ефект, адже зниклі безвісти за особливих обставин - це і люди, які зникли внаслідок будь-яких надзвичайних ситуацій, не тільки війни. Якщо ми зараз правильно організуємо та відпрацюємо процес розшуку та ідентифікації зниклих безвісти в зоні проведення антитерористичної операції/операції об’єднаних сил, а також на тимчасово окупованих територіях, то Україна буде готова до викликів у майбутньому - зокрема, і до розшуку осіб, зниклих внаслідок надзвичайних ситуацій.

Сектор оборони, як не крути, є драйвером наших реформ. Хоча б реабілітація – торкнулося військових, і ми зрозуміли, що у нас взагалі ані егротерапевтів, ані фізичних терапевтів немає. В США Товариству ерготерапевтів сто років, а у нас вони тільки зараз почали навчатися (ерготерапія  — комплекс реабілітаційних заходів, спрямованих на відновлення повсякденної діяльності людини із урахуванням наявних фізичних обмежень - Ред.).

Ми налагоджуємо процес зараз і, запускаючи процес із розшуку військових та цивільних в зоні воєнного конфлікту, стратегічно дуже посилюємо суспільство, підвищуємо готовність всього суспільства до викликів у майбутньому.

Тетяна Негода

Фото Євгена Котенка