16 січня. Пам’ятні дати

Сьогодні в Україні відзначається День пам’яті захисників Донецького аеропорту.

Всеукраїнський день пам’яті захисників Донецького аеропорту було встановлено за ініціативою українських воїнів, які 242 дні боронили цей стратегічний об’єкт. За стійкість, безстрашність і непереможність українських захисників ДАПу назвали «кіборгами», а форпост українських кіборгів став символом української мужності, оплотом українського духу.

Як відомо, оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні: з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року. 242 дні українські військові, добровольці, медики та волонтери протистояли навалі російсько-окупаційних військ та проросійським бойовикам, затято відстоюючи малесенький клаптик української землі.

Бої за Донецький аеропорт почались 26 травня 2014 року, коли проросійські сепаратисти та чеченські бойовики захопили будівлі аеропорту тоді ще мирного Донецька. Цього ж дня українські силовики, завдяки скоординованим діям українських Повітряних сил та високомобільних десантних військ, завдали удар по позиціях терористів та встановили контроль над Донецьким летовищем. Пізніше була повна дестабілізація міста Донецьк, початок окупації та нескінченні спроби ворога відібрати контроль над аеропортом, але наші воїни не здавали позицій і, навіть під шквальним вогнем, тримали оборону.

На січень 2015 року припадають найкривавіші та найзапекліші бої. 13 січня в результаті постійних масованих танкових і артобстрілів з боку бойовиків завалилася диспетчерська вежа, зображення якої стало символом оборони аеропорту. Далі бої точилися за поверхи нового терміналу. 18-20 січня українські військові утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником. Бойовики, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували перекриття будівлі і підірвали їх. В ці дні, в результаті підриву терміналу, загинуло 58 захисників-«кіборгів», які відстоювали цей плацдарм до останньої краплі крові.  Загалом, за офіційними даними, захищаючи Донецький аеропорт загинули близько 100 військових.

У різний час в аеропорту та прилеглому селищі Піски воювали спецпризначенці 3-го окремого полку, бійці 79, 80, 81, 95 окремих аеромобільних та 93 окремої механізованої бригад, 57 окремої мотопіхотної бригади, 90-го окремого аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів, бійці полку «Дніпро-1», вояки Добровольчого українського корпусу (ДУК) та багато інших. Багатьох із них було відзначено державними нагородами, деяких із них – посмертно.

20 січня 2015 року проросійські бойовики, не припиняючи штурмів, підірвали новий термінал Донецького аеропорту, остаточно перетворивши колись один з найбільших аеропортів країни на руїни. Після того військовим керівництвом було прийнято рішення відвести українських бійців, і 22 січня останні вцілілі захисники залишили зруйнований термінал.

Події дня:

16 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки оголосила війну більшовицькій Росії. Історія другого пришестя більшовиків в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами. Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож вони почали шукати контактів із московськими більшовиками. 13 листопада 1918 року в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. Того ж дня більшовицька Росія оголосила про денонсацію Брестського договору, і вже 17 листопада в Курську був створений Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України. 29 листопада він оголосив про поновлення в Україні радянської влади та скасування всіх законів, наказів і договорів як Скоропадського, так і Центральної Ради. Після повалення Скоропадського, уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії. Вже 3 січня 1919 року більшовики захопили Харків. Уряд Директорії не зміг організувати належну оборону країни. Після падіння Харкова, Москві таки надіслали ноту протесту. На що була отримана відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду. Війну Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. На той момент вже були втрачені не лише Харків, а й Чернігів. А, захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.

Цього дня у 2014 році Верховна Рада України ухвалила пакет законів, які дістали назву «диктаторських законів 16 січня». Ці закони ухвалювалися підняттям рук, без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Вони забезпечували введення різних обмежень щодо мітингів та зборів і посилення репресивних повноважень правоохоронців з метою протидії акціям протесту. «Диктаторські закони» передбачали можливість розглядати дії учасників акції протесту як екстремізм та встановлювали жорстку відповідальність за таку діяльність. Водночас заборонялось проведення без погодження з органами внутрішніх справ мітингів та демонстрацій з використанням засобів чи способів маскування, встановлення наметів для обігріву й відпочинку; сприяння мітингувальникам шляхом надання в користування приміщень, транспортних засобів; рух у колонах більше 5 автомобілів без узгодження з міліцією, тощо. 17 січня, тобто вже наступного дня, пакет прийнятих законів підписав тодішній президент Янукович. Незважаючи на численні протести й заклики світової та української громадськості не публікувати тексти цих законів, вони все ж таки були оприлюднені 21 січня 2014 року в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Більшість законів набрали чинності наступного дня після опублікування, тобто 22 січня - у День соборності та свободи України. Оприлюднені документи викликали негативну реакцію суспільства як такі, що порушують демократичні норми. 28 січня 2014 року Верховна Рада на своєму позачерговому засіданні визнала такими, що втратили чинність,  9 з 12 законів, ухвалених парламентом 16 січня.

Ювілеї дня:

183 роки від дня народження Франца Брентано (1838-1917), німецького філософа і психолога. Засновник т. з. аналітичного методу в логіці. Відстоював психологізм у філософії та логіці, вважаючи, що емпірична психологія становить основу філософських наук і розкриває їхню природу. Під впливом Брентано сформувалися погляди представників феноменології, екзистенціалізму, а також львівсько-варшавської школи, течій аналітичної філософії, структуралізму. Лекції професора Брентано у Вюрцбурзі і Відні мали надзвичайний успіх. Його слухали Едмунд Груссель, Франц Хіллебранд, Зігмунд Фрейд, Казимир Твардовський та інші відомі люди. «Емпірична школа Брентано» пустила коріння по всій Європі. Ряд положень його філософії знайшли подальший розвиток у роботах Гуссерля, Хайдеггера, Бергсона.

Сьогодні святкує свій день народження Василь Попадюк (1966), український скрипаль-віртуоз, музикант світового масштабу, якого називають «українським Паганіні». Піаніст, композитор, Заслужений артист України (2009). Засновник гурту PapaDuke з яким гастролює по всьому світу, граючи музику у стилях етно, латіно, джаз. Вміє грати на 15 музичних інструментах, а кожен з музикантів гурту теж грає на кількох музичних інструментах. Концерти віртуоза проходять 150-200 разів на рік,  збираючи численну аудиторію. З 1997 року живе і працює у м. Торонто (Канада). Проте, Василь Попадюк залишився українцем і репрезентує мистецьку Україну. У репертуар гурту PapaDuke завжди включені твори українських композиторів або власні. Зарубіжні партнери та іншомовні слухачі завжди знають, що він українець, яку б музику не виконував. На всіх його афішах написано: «Український скрипаль-віртуоз».

Роковини смерті:

64 роки з дня смерті Артуро Тосканіні (1867-1957), італійського диригента. Один із найвидатніших диригентів ХХ століття. Був головним диригентом театру «Ла Скала» в Мілані (1898–1903, 1906–1908, 1921–1929), «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку та Нью-Йоркського філармонійного оркестру. Очолював літні оперні сезони в Буенос-Айресі. Диригентська діяльність Тосканіні тривала майже 70 років. Маестро відзначався надзвичайно яскравим артистичним темпераментом, феноменальною музичною пам’яттю (диригував без нот); точним відтворенням авторського задуму. У Тосканіні був дивовижний дар перетворювати навіть досить сумнівну музику в шедевр. А ще маестро вирізнявся надзвичайно імпульсивним, запальним характером. Догодити йому було вкрай важко, а фальшиво взята нота доводила його до шаленства. Протягом досить довгого життя Артуро Тосканіні довелося працювати з величезною кількістю музикантів – геніальних, визначних, просто талановитих, але ніхто на нього не справив жодного враження за винятком киянина Володимира Горовиця з яким вони працювали над записом Другого фортепіанного концерту Брамса і Першого фортепіанного концерту Чайковського за участю Симфонічного оркестру NBC. З Горовицем, якого небезпідставно називають «королем королів піанізму» Тосканіні навіть потоваришував; у 1933 році Горовиць одружився з його молодшою дочкою Вандою. Помер Артуро Тосканіні в США, але похований у сімейному склепі на батьківщині, в Італії.