Євгенія Закревська, адвокат родин Небесної сотні

За сім постреволюційних років Євгенія Закревська стала вже кимось значно більшим, ніж адвокат родин Небесної сотні. Вона не лише вберегла розслідування вбивств на Майдані, коли за старою українською традицією його намагалися зам’яти процедурним, адміністративним чи іншим шляхом, а стала певним камертоном справедливості. Але в дні пам’яті героїв української Революції Гідності ми вирішили запропонувати їй і інші, філософські та узагальнюючі запитання.

- Євгеніє, я натрапила на пропозицію Олени Білозерської. Вона снайпер, вона воювала, майданівка, і вона каже, що було б правильно одразу оголосити амністію для всіх. Це непопулярна пропозиція, але сім років тому в цей день на Майдані було таке перемир’я. То був день, коли священники стали по обидва боки і молилися – й на два дні відсунули продовження протистояння.

- Чекайте. Сьогодні (коли відбувалася ця розмова – ред.) – 21 січня. Річниця викрадення Вербицького і Луценка. Саме в цей день сім років тому – підло і ницо, з подачі міліції й під її контролем їх викрали, катували і потім вбили Юрія. Інші тітушки в цей день викрали людей на метро Петрівка і потім катували. Паралельно працювали групи міліціонерів, які свавільно затримували протестувальників, тих, що повертались з Майдану додому, били їх і фабрикували проти них справи. Це хіба відсунення протистояння? Це перемир’я? Це жорстоке придушення протесту владою. Це все відбувалося водночас із молитвами священників. А прямо наступного дня 22-го січня правоохоронці починають застосовувати летальну зброю і вбивають на Грушевського Жизнєвського, Нігояна і Сеника. Про яку амністію ви зараз говорите?

- Білозерська каже – і для майданівців, і для антимайданівців слід було робити цю амністію одночасно після перемоги Майдану.

- Щось подібне приймали чотири рази протягом Майдану і останній раз – вже після його перемоги. Але це геть неправильно, на мою думку.

Жоден з моїх клієнтів-потерпілих не користувався цією «амністією». Навпаки, коли когось насильно звільнили від відповідальності саме на підставі цього закону, всі ці рішення були оскаржені, скасовані.

По-вашому, потерпілі, яких затримували і били під час нападу на “Автомайдан” і під час полювання, яке відбувалося як силами правоохоронців, так і силами тітушок, – потребували амністії? Тітушки – це бандити, організовані злочинні угруповання, які були зручні для влади, тому що вони мали певну структуру, мали певну кількість людей, були керовані.

І зв’язки влади й бандитів були використані на той час для придушення протестів. Постраждалі від цих дій, принаймні, всі ті, кого я представляю, всі, хто до мене звертався і хто взагалі цим переймався, оскаржили в суді таку амністію, яка була безпідставно до них застосована. І справи щодо них були закриті, так, як це і має бути відповідно до Кримінально-процесуального кодексу за відсутністю складу злочину або за відсутністю взагалі події злочину. Бо там були ситуації, коли взагалі їм інкримінували вигадані події.

Тому я проти амністії і щодо майданівців, і щодо правоохоронців та антимайданівців, тому що амністія – це фактично перекладення вини на потерпілих. Урівнювання постраждалих і злочинців. Амністія – це коли людину, яка скоїла злочин, звільняють від відповідальності, не ставлячи під сумнів, чи власне був злочин, і вона з цим погоджується. Тож з якого дива до людей, які не скоювали злочини, має застосовуватися така правова конструкція?

І ми невдовзі зіткнулися з тим, що ця так звана амністія була використана захистом беркутівців для того, щоб юридично задекларувати начебто «злочинні» дії – саме майданівців.

Але от сьогодні вже є рішення Європейського суду з прав людини, який констатував, що під час Майдану з боку держави було порушення права на життя, порушення права на свободу мирних зібрань, порушення права на свободу від тортур, від побиття. І зафіксував відповідальність на той момент держави Україна, яка всі ці порушення не просто допустила, а й організувала, сприяла, щоб вони були системними і спрямованими саме на те, щоб запобігти протестам, придушити їх. Тобто, це була боротьба зі своїм народом.

Тож тим більше – як можна говорити тепер про амністію? За період Майдану, починаючи з грудня 2013-го року, були кілька таких законів «Про звільнення від відповідальності» – так званих амністій, які якраз були застосовані до правоохоронців. Тобто, було кілька законів, які мали дуже сумнівне юридичне підґрунтя, але їх приймали саме з метою, щоб вигородити правоохоронців, а з іншого боку – давали таку кістку, що потерпілих майданівців ми, може, також не кинемо до в’язниці.

Дуже дякую, але не потрібно. Якщо пригадуєте, то тоді незаконно затриманих людей влада тримала саме як заручників – обіцяючи обміняти на звільнені адміністративні будівлі.

В СИТУАЦІЇ З БУБЕНЧИКОМ ПОТРІБНО ВСТАНОВЛЮВАТИ ОБСТАВИНИ, ЗА ЯКИХ ВІДБУВАЛИСЯ ПОДІЇ

- Ви були проти амністії й майданівців, і антимайданівців. Але якщо б це почалося, то що тоді було б з Бубенчиком (майданівцем, який у відповідь також застосував зброю – ред.)?

- По Бубенчику є кримінальне провадження, він просто втік. Я не адвокат Бубенчика, захист сам вирішує, як їм захищатись. Але з позиції своїх потерпілих, я вважаю, що в ситуації з Бубенчиком потрібно встановлювати обставини, за яких відбувались події, й доводити стан необхідної оборони або крайньої необхідності. А не просто сказати: ми далі все забудемо, хай половина людей думає, що хтось стріляв з України і в своїх, і в чужих. А інша половина думає, що була якась третя сила, а хтось ще думає, що там якісь снайпери завезені стріляли. А правоохоронці й уся державна вертикаль, які це організували і реалізували, начебто ні до чого.

Через що ми маємо лишати цю білу пляму? Вибачати їм і забути? Через те, що з боку протестувальників був опір вбивствам, тортурам і сваволі? Опір – це нормальна реакція на те, що творила тоді влада й у тому числі т.з. правоохоронці.

- Але коли оцих беркутівців, яких сьогодні судять, обміняли і віддали в ОРДЛО, а вони повернулися до Києва і сіли на лаву підсудних, то це виглядає, як їхня віра у свою невинуватість...

- Вони після Майдану брали участь в АТО. Тобто, їм небезпечно там залишатися. Україна, як держава, навіть якщо вони тут під судом, для них виявилася привабливішою, аніж безкарність на тому боці. Це нормально, це якраз говорить про те, що суд, як державна інституція, та взагалі інші державні інституції, незважаючи на те, як ми до них ставимося, – навіть для підсудних краща, ніж те, що є в Росії, а тим більше – в ДНР.

- Вони пов’язують себе з цією державою, вони кажуть, що хочуть відновити своє чесне ім’я. Але верхівки злочинців немає, а ці п’ятеро у випадку вироку матимуть строк. У вас нема побоювань, що ми не задовольнимо свій запит на справедливість, а результатом буде, що так ми ніколи не знайдемо миру?

- Що значить верхівки немає? Верхівка є, і те, що вона в бігах і що її немає фізично в Україні, це не говорить про те, що не можна їх притягувати і встановлювати їхню вину в порядку заочного правосуддя. Це власне те, над чим зараз працюємо. 

Бо неможливість притягнення до відповідальності високопосадовців, неможливість надання оцінки судовою владою тим подіям і діям конкретних осіб саме з верхівки – це несправедливо, це неправильно і це абсолютний мрак.

Давно необхідно було, щоб реально запрацювала процедура притягнення до відповідальності й здійснення правосуддя в заочному порядку. Це те, що дозволяє зробити загальну оцінку всім діям влади. 

Вони можуть прожити решту життя в Росії, і певно, що вони так зроблять, але вони мають розуміти, що в Україні є таке рішення, що вони не можуть сюди повернутися, вибачте, як Кузьмін чи як Клюєв хоче. Замість цього ми бачимо підготовку по звільненню того ж Клюєва від будь-якої відповідальності та виведення з кримінальних справ. Має бути сказано, що це є злочин – і ось ці люди відповідають за цей злочин.

Але ті, хто були на тому щаблі, що стріляли, вони також мають відповідати. Я не вважаю несправедливим вирок відносно них при заочному вироку відносно інших – вищих посад. Насправді, беркутівці своїми діями також сприяють уникненню відповідальності їхніми командирами і верхівкою влади. Своїми свідченнями чи відсутністю свідчень вони на це впливають, це їхній вибір.

Вони вважають, що так правильно? Це їхнє право, це змагальність власне кримінального процесу, вони можуть це робити, і вони це роблять. Але не потрібно потім волати, що от нас судять, а ті, хто був вище, катаються як сир в маслі. І якщо люди знають більше відповідальних за злочини, ніж слідство, якщо вони можуть своїми свідченнями надати інформацію, докази, допомогти притягнути додатково до відповідальності високопосадовців, на чиїй совісті власне кров, заподіяна виконавцями, і не роблять цього… якщо вони обрали захищати Януковича, Захарченка й інших до кінця, то це – їхній вибір, вони так собі вирішили, о’кей. І вони відповідальні за наслідки такого рішення. Не в кримінальному процесі, ні, суто в людському вимірі. І це не додає мені ні співчуття, ні поваги до цих виконавців. І геть не свідчить про їхнє бажання очистити своє ім’я чи зменшити наслідки шкоди, яку вони спричинили.

- Скажіть, будь ласка, чи відбулася реконструкція всіх подій, хто де стріляв, чи були дійсно якісь снайпери на даху готелю “Україна”? Відтворені злочини та стрілянина?

- В загальних рисах, так. 20 лютого, ніч на 18-те слідством відтворені. У вироках суду це ще не зафіксовано. Але події 20 лютого більш-менш розкриті. За даними, якими я володію, ніхто не стріляв з готелю “Україна”, не було тих, хто стріляв «в обидва боки». Інформація про якихось інших, окрім українських правоохоронців, які були там і які застосовували зброю, не підтвердилась, це спростовано. Хоча захист і не погоджується, і звісно, що вони будуть цю історію тягнути аж до кінця і будуть її просувати, і просувають її наразі й у судах, і в ЗМІ.

Окрім Київської спецроти беркутівців, були ще й інші правоохоронні підрозділи , які також застосовували зброю, по них також є підозри, і я сподіваюся, що скоро це буде передано до суду. Не встановлені ще всі особи, які стріляли, тому що у нас ще завершені не всі балістичні експертизи. В першу чергу, відповідність куль, вилучених з місця події – конкретним одиницям зброї, можливо, ще будуть встановлені й інші стволи зброї, які безпосередньо застосовувалися.

Але наявні результати балістики відповідають тому, що ми бачимо на відео. Вище рівня готелю «Україна» нікого з протестувальників зі зброєю немає, останній поранений беркутівець виявлений о 9:15 перед Жовтневим палацом. Тобто, протистояння, станом на ранок 20 лютого було по лінії зіткнення (лінії барикади), яка пролягала від Будинку профспілок перед пам’ятником засновникам Києва, перед стелою до Консерваторії на Майдані. І максимум – до містка на рівні майданчика «Глобусу». Далі не зафіксовано ніяких поранень правоохоронців, ніяких поранень з секторів знаходження протестувальників чи будівель, до яких вони поступово підходили – ні з Жовтневого палацу, ні з готелю «Україна». З цих будівель немає поранень ні правоохоронців, ні майданівців, не підтвердилася жодна інформація, яка з цього приводу курсувала. Постріли, які ранили і вбивали, доведені виключно з сектору беркутівців по ходу їх руху від Жовтневого палацу по алейці, вулиці Інститутській, далі зі сніжної, потім бетонної барикади за перехрестям з вул. Ольгинською. Також зафіксовані поранення і вбивства з сектору по шляху руху Севастопольського «Беркуту» від Майдану до готелю “Україна”.

А що стосується 18 лютого, то там набагато більш ширший театр подій і місця подій, там не все з’ясовано щодо підрозділів. Жодної підозри немає по тітушках за цей період, хоч там є багато постраждалих саме від їхніх рук у Маріїнському парку, де був їхній штаб і де вони діяли скоординовано з правоохоронцями. Але оскільки в Маріїнському парку не було відео, і тому в перші роки не було адекватного слідства з цього приводу, то там багато білих плям.

Фактично не розслідувано епізод зі смертельною тиснявою біля верхнього входу в метро Хрещатик. Це не просто штовханина, «Беркут» пішов униз по Інститутській, витісняючи всіх людей у бік Майдану, а коли вже дійшли до барикади, яка була на рівні метро «Хрещатик», то там вони вдавили людей у цю барикаду, у вузький прохід, забиваючи їх туди кийками, навіть під’їхав потім водомет, який тиснув ще на цю барикаду, там задавили на смерть дві людини – Зураба Хурцію й Антоніну Дворянець. Багато людей, кого затисли в оцей прохід, впали, вони не могли вилізти, тому що наступні вже на них впали. Тобто міліціонери (там були і «беркути», і ВВ-шники) зробили там таку людську пробку в цьому проході й зверху отак просто забивали людей кийками – хлопців, жінок, дівчат, літніх людей… 

По цьому злочину ні в кого нема підозри. Це нерозслідуваний епізод. Підрозділи чітко не встановлено. Хоча потерпілі зібрали самостійно багато відео, свідків, доказів. Ми ще в 2019-му році проводили слідчі експерименти, там є досить якісні зображення і фото керівників вв-шників, й окремих беркутівців – експерти зробили реконструкцію, синхронізацію відео. Але все це підвисло. Жодної підозри немає, жодний обвинувальний висновок не направлено до суду. Офіційно досі Хурція і Дворянець не задавлені насмерть у тисняві, яку спричинили правоохоронці, а чомусь просто померли разом, бо серце раптом не витримало…

Пам’ятаєте, рік тому ми з вами зустрічалися і говорили, що потрібно забезпечити перехід слідчої групи, яка була в прокуратурі, до ДБР?

- Так ви голодували, щоб провести відповідну правку в закон та зберегти групу.

- Так от по цьому епізоду (день 18-го лютого) жодної людини не вдалося перевести, це вже було запізно, жоден зі слідчих чи прокурорів, які цим займалися, цим епізодом по 18 лютого, не перейшов у ДБР. І по цьому епізоду в нас не те що немає просування, ми скотилися назад. За весь рік – нічого в плюс і все в мінус. Навіть станом на зараз, немає жодної людини, яка володіє цими даними на рівні, як це було в кінці 2019-го року, нічого не встановлено за цей рік по жодному епізоду (18-го, день) – ні по Маріїнському парку, ні смертельні побиття на Інститутській вже під час останньої атаки, ні щодо цієї тисняви. Не встановили жодного іншого підрозділу, крім харківського і львівського «Беркуту», які були на Інститутській і вбивали протестувальників. Слово “тиснява”, як на мене, не передає отого жаху, який там насправді був.

Цей приклад показує, що було б з усіма іншими епізодами, якщо ми не змогли б зберегти кістяк слідчої групи. Хоча і це дуже важливий і дуже кривавий епізод, і це дуже криваві події, й жахливо, що немає кому це розслідувати.

ГІРКІН У НАС НЕ ОГОЛОШЕНИЙ У РОЗШУК

- Коли ми будемо виходити на вироки?

- У справі по 20 лютого ми очікували вирок протягом от власне цього року, що закінчився. І це було абсолютно реально, все до цього йшло. У нас був там план судового процесу, мало завершитися дослідження доказів захисту й мали перейти до допиту обвинувачених.

Але зміна запобіжного заходу, звільнення й обмін обвинувачених у кінці 2019-го – фактично зруйнували весь процес. Спочатку двоє з «беркутів» поверталися, якийсь час очікували інших, потім був карантин і т.д. За цей рік до жовтня не відбувалося результативних засідань. Потім справу по трьох беркутівцях, які не повернулися, виділили в окрему, і тепер лишилось лише двоє обвинувачених. Все те, що напрацьовувалося п’ять років судового процесу, вже не стане вироком усім обвинуваченим, не ляже в його основу, швидше за все. Якщо не станеться диво і Верховна Рада не внесе зміни до процедури заочного засудження.

У жовтні суд фактично визнав, «змирився» з тим, що троє обвинувачених не повернуться – їм давали достатньо часу. Суд оголосив їх у розшук, виділив щодо них справу і зупинив її, й зафіксував, що заочне провадження по них можливо виключно, якщо їх буде шукати компетентний міжнародний орган. Фактично йдеться про Інтерпол. Ну, в будь-якому випадку, про структуру за межами України. Інакше, це чітко випливає з ухвали, суд вважає, що по діючому законодавству заочне провадження щодо втікачів неможливе. Тобто, от з жовтня це вже остаточно всім відомо. Всім – владі я маю на увазі – депутатам більшості, президенту, офісу генпрокурора.

Ми знову намагалися довести, донести, пояснити, вимагали внести необхідні зміни до КПК. І все одно поки що нічого не зробили. Ми знаємо, що беркутівців та високопосадовців Інтерпол не оголошує в міжнародний розшук. Інтерпол сформував свою позицію по Майдану. І вони вважають, що, згідно зі своїм статутом, не можуть втручатися у політичну діяльність, у військову діяльність, а це якраз вони її розцінюють як політичну справу.

Ми можемо бути з цим сто разів не згодні, й я не згодна, і суд з цим не згоден, але так є. І ми як держава виглядаємо дуже непослідовно, чи навіть лицемірно, коли з одного боку – сім років не погоджуємось з відмовою Інтерполу розшукувати підозрюваних у злочинах проти Майдану, а з іншого – визначаємо розшук Інтерполу умовою для заочного судочинства. І в нас немає жодного оголошеного Інтерполом у розшук беркутівця і жодного оголошеного Інтерполом у розшук високопосадовця по подіях Майдану.

Більше того, я вам скажу, що у нас і по подіях війни, збройної агресії РФ на території України, у нас також немає підозрюваних, оголошених у розшук Інтерполом. Гіркін у нас не оголошений у розшук, по Моторолі, ще коли він був живий, також немає розшуку.

- Чому?

- Тому що Інтерпол вважає, що вони не можуть втручатися, бо це військовий конфлікт. Військовий конфлікт – все, вони не втручаються. Політична діяльність – вони не втручаються.

І коли законодавець прив’язує до цього розшуку можливість заочного провадження, він свідомо взагалі виключає можливість судового розгляду цих справ.

І тут є показова історія. В березні минулого року розпочався судовий процес проти Гіркіна і компанії по вбивствах пасажирів МН17. Гіркін тоді був у Слов’янську. І суть у тому, що Гаазький окружний суд судить їх також заочно. Там, де присутній адвокат одного з обвинувачених, Пулатова, Гаазький суд вважає, що це очна участь. Вони спеціально змінили законодавство, щоб уможливити цей судовий процес. Суд прив’язується не до міжнародного розшуку, а до повідомлення, до обізнаності цих підозрюваних про те, що до них відбувається заочно судовий розгляд. І це, на мою думку, правильно, це логічно.

Тобто я розумію депутатів, які бояться, що якщо дозволити просто будь-кого заочно переслідувати, не робити якихось таких бар’єрів, то завтра хтось може прокинутися і виявити, що, живучи весь час в Україні, він має там якийсь заочний вирок, наприклад. Це може порушувати права на участь у суді.

Але можна ж зробити ці запобіжники розумними, і такими, що відповідають ситуації, тобто коли в нас під вартою чи на лаві підсудних тривалий час сидять обвинувачені, а потім тікають, то, ну, який тут ще потрібен запобіжник? Які саме їхні права тут порушуються? Якщо апріорі відомо, що вони знають, що їх судять. Нащо нам Інтерпол для цього? Нащо нам Інтерпол як додатковий запобіжник проти того, що обвинувачення, суд, що Україна як держава, не перешкоджають цим обвинуваченим брати участь у своєму ж суді, це ж для цього робиться.

Тобто, суть у тому, щоб людина знала, що її судять, або що проти неї є кримінальне провадження. І мала можливість захищатися. Це виключно про це.

Але ж так, як у нас це виписано, так, як у нас це працює, – це абсолютно не співмірні й не відповідні запобіжники. У нас виходить, що законодавство, і відповідно – Держава Україна захищає ймовірних злочинців-втікачів, а відповідальність за це покладає на Інтерпол.

ПО ЕПІЗОДУ ВЕРБИЦЬКОГО-ЛУЦЕНКО У НАС СУТТЄВИЙ ПРОГРЕС

- Ви задоволені, плюс-мінус, тим, як відбуваються розгляди?

- Дивлячись що з чим порівнювати. Тобто у нас за цей рік певний прогрес є у справах по 30 листопада. У нас є певний прогрес, досить серйозний, по справі Вербицького-Луценка, але це вже було запізно, і фактично Європейський суд вже встановив неефективність розслідування. І тут важко не погодитися з загальною оцінкою. Європейський суд не оцінює роботу кожного окремо взятого слідчого чи слідчої групи. А в перші три роки – в справі взагалі фактично нічого не відбувалося. Ми намагалися забрати справу в Міністерства внутрішніх справ. Там вони її просто не те що розслідували, а вони там втрачали або нищили докази, приховували підозрюваних. Тобто жахлива історія.

Але останній рік саме по епізоду Вербицького-Луценко у нас суттєвий прогрес. Було затримано ще двох нових осіб, які до того переховувалися. Ми підходимо до вироку по Волкову. Але що я буду вважати дійсно важливим результатом у цій справі, коли слідство, принаймні, в якійсь формі зафіксує і доведе зв’язок між групами бандитів, які власне реалізовували викрадення, тортури і вбивство, і правоохоронцями, Міністерством внутрішніх справ, а конкретно – міністром внутрішніх справ і його підручними, які ставили їм це завдання, надавали їм відповідну інформацію – про переміщення Луценка: те, що знімали в порядку негласних слідчих розшукових дій. Коли буде доведено цей взаємозв’язок – що викрадення Вербицького і Луценка було одним із епізодів тиску, покарання, погроз, протидії протестним акціям. І реалізовувала влада цю протидію – як групами тітушок, тобто бандитів, так і групами безпосередньо міліціонерів – карний розшук, УБНОН, «Беркут» як силовий блок.

Саме викрадення, саме така схема досліджувалась у суді по Волкову (виконавці – тітушки) і в суді по викраденню студентів університету ім. Карпенка-Карого (виконавці – «опери» карного розшуку). Так само відслідковуються події 20 січня, коли з Майдану відстежують студентів театрального інституту, «ведуть їх» – тобто стежать, переслідують, потім їх затримують, б’ють і відправляють у райвідділ, де проти них фабрикують справу. І ніхто не знає, хто це: міліція, бандити? Тобто, всі рахують їх викраденими, і невідомо, що з ними сталося. А 21 січня – те саме, тільки робиться силами вже бандформування. Але інформація – та сама, тобто, в справі по студентах ВНЗ ім. Карпенка-Карого незаконне зовнішнє спостереження веде карний розшук, у справі Вербицького негласне відстеження телефонних з’єднань і місця знаходження телефону Луценка веде УБОП. І це єдиний умисел, це все скоординовані дії держави і її структур, дії Міністерства внутрішніх справ, Адміністрації президента, підконтрольних владі бандформувань. І ці дії направлені на придушення протесту.

Тобто вони (влада) вважали, що це нормально. Через день ще аналогічна «операція» планується на рівні керівництва Міністерства внутрішніх справ. Із залученням тітушок, які виступали як негласні міліцейські агенти і мали «зловити на живця» людей, із втручанням у систему Зелло, створенням приводу для того, щоб сконцентрувати там автомайданівців в одному місці. Одночасно залучається «Беркут» для того, щоб побити їх і фізично затримати, розтрощити машини, і так само передати водіїв потім у райвідділ.

А Ігор Луценко, коли його піддавали тортурам у гаражі, він теж пам’ятає, що хтось із його охоронців запитував, ну що, уже – на РОВД? Тобто, їх також мали потім привезти до райвідділку – того, хто буде живий – і, очевидно, ще й звинуватити в якихось масових заворушеннях.

Ну, тобто в діях міліціонерів і в діях бандитів – та сама суть, розумієте? Тільки просто тут виконавці трошки інші, а мета така: викрасти, побити, а потім ще й звинуватити в цьому. І коли по справі по Волкову давав свідчення засекречений свідок, він розповідав, що йому телефонували для того, щоб забезпечити прийом в якийсь із райвідділків майданівців, затриманих тітушками. Тобто, це про них, це було якраз про Луценка і Вербицького.

ВИРОКИ ТА ФІНАЛІЗАЦІЯ ЦИХ СПРАВ ПОТРІБНІ, ЩОБ ЗЛАМАТИ ЦЕЙ ПАТЕРН ПОВЕДІНКИ

- Цікаво. Скажіть, а яким ви бачите оптимальний фінал усього цього? Розслідування можуть тривати десятиліттями?

- У деяких процесах – по динаміці я бачу, що так і є. Але це не є правосуддям, і це не є бажаним чи допустимим результатом. Бо, коли вже все встановлено, коли ми знаємо обсяг обвинувачення, обсяг доказів, і замість того, щоб сконцентрувати ресурси суду для розгляду справи, її навпаки максимально затягують – то це означатиме фактичну відмову в правосудді. Тобто, відкладене правосуддя – це відмова у правосудді. Таких ситуацій не має бути, це не нормально.

От розгляд справи, який був у Святошинському суді, не був задовгий (хоч і п’ять років), там максимально ефективно розглядалася справа. І от нам її взяли і фактично під корінь знищили.

Вироки – це не пів року і не рік, але це точно не десятиліття. І є різні за обсягом справи, в нас за п’ять років фактично була розглянута і майже фіналізована справа по вбивствах сорока восьми людей, і більш як 80-ти поранених. І за цей же час у нас не змогли розглянути справу по одному обвинуваченому – Медвідю, по викраденню Ігоря Луценка і Вербицького. От це – неефективне розслідування і судовий розгляд.

У Литві, наприклад, після спливу майже двадцяти років повернулись до справи по злочинах радянських військових і партійної верхівки під час відновлення незалежності Литви, зокрема, вбивства і поранення людей під телевежею. Сконцентрували зусилля законодавців, правоохоронців, прокуратури, і за сім років вони відновили, підняли це все, те, що відбувалося у 1991-у році під час того, як Литва отримувала незалежність. Сім років розслідували і за три роки винесли вирок, тобто, це фактично 10 років. І це сталося вже через 20 років після подій. Винуваті майже через 30 років отримали вирок. Литовці зрозуміли, що це важливо, хоч вже, начебто, стільки часу пройшло, багато навіть хто не дожив. Там четверо тільки обвинувачених фізично сиділи в них на лаві підсудних і більше десяти були заочно засуджені.

Литва спеціально змінила законодавство для того, щоб уможливити ці процеси. Бо, по-перше, це – фіксація історичних подій, і від належної їх оцінки залежить, як держава далі розвивається. А друге – оцінка дій людей (там йшлося про радянську армію), які стріляють або давлять громадян, свідчить про те, як держава ставиться до базових прав і свобод людини.

А в нас це ще більш актуально, тому що ми після Майдану лише перейменували міліцію в поліцію і, розпочавши трошки реформу з патрульними, на цьому зупинились. Переформатувавши «Беркут» на батальйон спеціального призначення, залишивши переважно той самий склад, коли навіть керівництво Міністерства внутрішніх справ і тепер вже Нацполіції не вважає за потрібне – за факт участі в подіях притягувати навіть до дисциплінарної відповідальності. На цих підставах нікого не звільнили, всі ці люди навіть пройшли переатестацію і т.д., й т.п.

У нас по багатьох кримінальних справах проходять правоохоронці, які продовжують працювати. Вони обвинувачуються в злочинах по подіях Майдану і працюють собі далі. Тобто, держава дає їм знак, що те, що вони зробили, – це було добре, це було нормально, і ви далі можете так робити, якщо ми дамо такий наказ.

І мене дуже обурює позиція Міністерства внутрішніх справ, конкретно Авакова, що вони начебто чекають вироків. Не можна урівнювати кримінальну відповідальність і дисциплінарну. Це різні процедури, різні стандарти доведення. Для того, щоб звільнити людину за те, що вона не відповідає уявленню держави і людей, суспільства про міліцію, не потрібна кримінальна справа, потрібно просто встановити цю невідповідність. І цю невідповідність можна було встановити вже 150 разів. Але держава показує, що якраз відповідає, що їм саме це й потрібно.

І от у такій ситуації – це вже дійсно дуже погана історія. Замість того, щоб виховувати в правоохоронців якісь правильні патерни поведінки, схвалюються жорстокість, невиправдане насильство, тортури. От якби міліція під час Майдану дотримувалась хоча б одного простого правила – не можна бити затриманих. Хай міліціонер, який затримав – не знав, чи це було правильно (затримувати чи ні), хай йому дали якийсь не такий наказ. Але якщо навіть просто прибрати під час подій нашого Майдану насильство після затримання, навіть якщо б ці затримання були б неправомірні, то в нас би не було і половини того жаху, який був.

Тобто, навіть керівництво каже – затримуйте, о’кей, він не може там оцінити в якийсь момент – чи це правильно, чи ні. Але людина ціла, непобита, до неї ставляться з повагою (як це і має бути з кожним затриманим).

Тобто, помилка чи навіть злий умисел керівництва не мають підсилюватися діями виконавців. А в нас зараз саме так і є, тому що виконавці саме так виховані. Виконавці, я маю на увазі, в т.ч. й рядовий склад саме силових блоків. 

А що стосується високопосадовців і всієї цієї вертикалі, то це має бути щеплення для тих, хто зараз при владі, хто буде завтра при владі, кого на наступних виборах оберуть. Має бути розуміння, яке зараз уже розмивається з поверненням отаких персонажів, як Кузьмін. І в нас зараз дуже погана ситуація, бо було вчинено ряд дій і прийнято дуже дивні судові рішення, які фактично звільняють Клюєва від кримінальної відповідальності.

Якщо так підсумувати, це має бути щеплення від порушень прав людини з боку держави, це заборона на неправильні патерни поведінки, на неправильний образ дій і мислення у правоохоронців, які безпосередньо стикаються з людьми. Це якраз отой баланс між наказом і можливістю його оцінити, між виконанням наказу, як обов’язку правоохоронця, і невиконанням завідомо злочинного наказу. Адже це ж не про виконання наказу йдеться, коли беркутівець б’є безпосередньо на Банковій 1-го грудня, коли люди просто лежать, а міліціонери, т.з. «правоохоронці» – їх метелять жахливо.

Тут питання того, що командир це бачить і нічого не робить, і потім не просто немає покарання, а ще й відбуваються заохочення. Як ми знаємо, беркутівців заохочували безпосередньо грошима за те, що вони робили, за межами бюджету, за межами їхньої зарплати, і ми можемо тільки здогадуватися, звідки бралися ці кошти.

Вироки та фіналізація цих справ потрібні, щоб зламати цей патерн поведінки, щоб поставити маяки – як рухається далі суспільство, що суспільство вважає допустимим, а що – ні. І от ця правова визначеність дуже важлива, бо це і встановлені історичні події, й оцінка цих подій. Люди мають бути свідомі – що там конкретно відбулося, щоб не нашаровувалися фейки про снайперів з готелю “Україна”. І поки нема рішень суду, вважається, що це предмет дискусії чи ще щось. Причому дискусії не на рівні істориків, які дійсно оперують фактами – там намагаються дізнатися, там опитують свідків й т.д., а на рівні пропаганди і на рівні, ну, вибачте, фільмів, які знімають за російські кошти. Серйозно, але це так, і їх знімають, і в це вкладають бюджети, і це працює, на жаль.

І сам факт, сам перелік та опис історичних подій, фактичних подій, їхня правова оцінка – чи може, чи не може стріляти в такій ситуації правоохоронець, якщо він вважає, що йому хтось загрожує. Чи може він стріляти в натовп, чи не може, чи це правильно, чи ні? Чи може правоохоронець бити затриманого, якщо він думає, що затриманий – ворог держави? Тому я вважаю, що це дуже важливо.

У одній з не дотичних до цього справ колишні беркутівці в суді заявили, що вони вважають порушенням громадського порядку особисту образу. Вони щиро так вважають. Досі. А такі ситуації можуть виникнути на кожній акції протесту. І коли суд надає оцінку такому баченню, то це відбувається публічно, це чують, бачать журналісти, самі правоохоронці. Мені здається, що це дуже важливо, навіть в не дуже значних справах. А в справах Майдану така публічна судова оцінка – взагалі необхідна як повітря. Ці рішення мають закласти фундамент для зміни світогляду правоохоронців.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Геннадій Мінченко