Березень 1991-го. Московський референдум з українським підтекстом
Події тридцятилітньої давності, які вели до розвалу СРСР та до незалежності України
Початок 1991 року був тривожним. На далекому від України Близькому Сході кілька тижнів тривали запеклі бої. За кілька місяців до них, у серпні 1990-го, Ірак, невдоволений ситуацією на нафтовому ринку, вторгся в невеличкий Кувейт і за лічені дні окупував його, перетворивши на дев’ятнадцяту іракську провінцію. Світ був шокований. Після відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН та марних спроб вплинути на диктаторський режим Саддама Хусейна економічними санкціями міжнародна коаліція вирішила почати проти Іраку бойові дії. Вони увійшли в історію як операція «Буря в пустелі», яка завершилася наприкінці лютого 1991 року поразкою армії агресора і звільненням Кувейту.
Радянський Союз тоді підтримав економічні санкції ООН, але не схвалив застосування проти свого союзника Хусейна військової сили. Втім, багатонаціональна антиіракська коаліція це проігнорувала. Не той був для СРСР час, щоб диктувати світу свої умови, бо і в самому Союзі не бракувало гострих конфліктів, які загрожували перерости у катаклізми з непередбачуваними наслідками. І вихід в лютому з Радянського Союзу Литви, про що йшлося в нашій попередній публікації щодо подій тридцятилітньої давності, став одним із свідчень цього передгроззя.
БАЛТІЙСЬКИЙ ШЛЯХ
Литва насамперед стала прикладом і орієнтиром для своїх прибалтійських сусідок – Латвії та Естонії. І це не здавалося дивним. Навпаки: виглядало закономірним. У трьох народів – литовців, латвійців і естонців – були дуже схожі історичні долі. Не заглиблюючись у далеке минуле, зазначимо, що після Першої світової війни вони отримали можливість створити й розбудовувати свої незалежні держави. Для того, щоб вистояти між двома агресивними мілітаристськими силами – СРСР і Німеччиною – Литва, Латвія і Естонія навіть створили в 1934 році союз трьох країн: Балтійську Антанту. Однак сили були явно нерівні. За пактом Молотова–Ріббентропа та секретним протоколом до нього, Прибалтика потрапила у сферу впливу Радянського Союзу; і далі все відбулося за відомим силовим сценарієм: після початку в вересні 1939-го Другої світової війни і окупації території Польщі Литва, Латвія й Естонія у жовтні того ж року змушені були підписати з СРСР так звані «договори про взаємодопомогу», що дозволило ввести в ці держави радянські війська, а наступного року шляхом так званого «демократичного народного волевиявлення» перетворити їх у три радянські республіки.
Загальновідомий факт: Прибалтика так і не стала надійним форпостом радянської системи. Тож коли при Горбачові почались перебудова і гласність, саме з Балтики повіяли найвідчутніші вітри перемін – у настроях людей, їхніх устремліннях відновити втрачену незалежність, у зростаючих прагненнях повернутися в Європу. Зрештою, і в їхніх діях: саме про це, зокрема, свідчить проведений у серпні 1989-го, за два роки до путчу ГКЧПістів, людський ланцюг між столицями трьох прибалтійських республік – Вільнюсом, Ригою і Таллінном, який увійшов в історію під назвою «Балтійський шлях».
У ньому взяла участь величезна кількість людей – понад два мільйони (в дужках додамо, що в цьому ланцюгу були й українські представники і що цей прибалтійський досвід був використаний в Україні 21 січня 1990 року під час історичної «Української хвилі», коли не менш численний, ніж у Прибалтиці, живий ланцюг на честь 71-ої річниці проголошення Акту Злуки між УНР і ЗУНР простягся на сотні кілометрів, від Івано-Франківська до Києва, ставши одним із символів відновлення Української державності).
А тоді, в таку ж, як нині, весняну пору тридцять років тому, був приклад і досвід Литви. Її шляхом (до незалежності через референдум) невідкладно скористалися Латвія і Естонія. Можливо, найбільш тривожні очікування його результатів були в першій з них. У Латвію після війни переселилося близько мільйона чоловік, переважно з Росії і Білорусії. Внаслідок такої демографічної політики частка латишів у республіці з року в рік знижувалася і на початку дев’яностих сягнула 52 відсотки, а у великих містах вони навіть складали меншість. Не варто забувати і про шалену радянську агітацію проти референдуму. Крім того, в ньому дозволено було взяти участь і цивільним особам, приписаним до дислокованих у республіці військових частин. У бюлетені містилося одне коротке питання: «Ви за демократичну і незалежну Латвію?» Але тривоги латвійських патріотів виявилися марними: ствердну відповідь на поставлене питання дали 73, 68 відсотки (24, 69 % проголосували проти).
Ще більш переконливими стали підсумки референдуму за незалежну Естонію. Він відбувся того ж дня, що й у Латвії, – 3 березня 1991 року. В республіці теж були певні побоювання за його результати – через ті ж таки демографічні проблеми та тиск так званого Інтерфронту. Естонські організатори референдуму поставили в бюлетені історично конкретніше, ніж у Латвії, запитання: «Ви за відновлення незалежності і національного суверенітету Естонської Республіки?» Йшлося про відновлення незалежності, втраченої у 1940 році. «Так!» відповіли 78, 4 відсотка учасників. Через вісім днів після цього першою визнала суверенітет Естонії Данія.
Слід сказати, що в Естонії енергійно й рішуче взялися за створення незалежного від Москви державного механізму та за реформи в усіх сферах життєдіяльності. Вже в травні наступного року, коли мені випало відвідати цю прибалтійську країну, в ній завершувалося введення національної валюти, естонської крони, яка зайняла тоді почесне місце між німецькою і фінською марками. «Гроші вже віддруковані. Залишилося вирішити деякі технічні питання і, звичайно ж, провести відповідні переговори з іншими державами, в першу чергу із сусідніми, – прокоментував мені цю подію Голова Верховної Ради Естонії Арнольд Рюйтель. При цьому він особливо виокремив Україну, яка тоді займала друге місце в зовнішньоекономічних зв’язках Естонії.
«Чи не ризиковано вводити національну валюту в період бурхливих і незгасаючих інфляційних процесів?», – поцікавився я в міністра економіки Естонії Хейдо Відсура. «Ризик, звісно, є. – відповів він – Але далі залишатися в «рублевій зоні» ще більш небезпечно». Справді, у той період в Естонії, як і в Україні, спостерігався спад виробництва. У магазинах переважали іноземні товари і ціни на них «кусалися». Проте естонці не ремствували, а невтомно працювали і вперто йшли обраним курсом. Тепер, через три десятиліття, ми можемо чітко бачити й оцінювати цей шлях. Естонія в 2004 році стала членом Європейського Союзу і є нині країною з розвиненою економікою та високим рівнем життя. Досить сказати, що ВВП на душу населення склав у ній на кінець 2019 року 38 540 доларів. Втім, подібна картина сьогодні і в двох інших прибалтійських країнах.
ПСЕВДОРЕФОРМИ ГОРБАЧОВА-ПАВЛОВА ТІЛЬКИ УСКЛАДНИЛИ СИТУАЦІЮ
Схоже було, що тоді, на початку 1991-го, радянське керівництво вже змирилося з поступовим дрейфом трьох республік Прибалтики від Союзу. Тим більше, що накочувалася лавина безлічі інших проблем. З ними намагався боротися наступник Миколи Рижкова на посту керівника радянського уряду Валентин Павлов. Він непогано знав планову народногосподарську систему, бо чимало років працював у Держплані та Міністерстві фінансів Союзу. Але це були знання вчорашнього дня, із застосуванням вольових рішень, командно-адміністративних методів. З них Павлов і почав. І одразу опікся. Причому на здавалося б простому розпорядженні – про вилучення банкнот у 50 і 100 рублів та заміну їх на купюри нового зразка. Якби ж то прем’єр поцікавився, чим закінчився за три роки до цього подібний експеримент у Бірмі, то він би тричі подумав, чи варто його проводити. Там це привело до дестабілізації становища з кровопролиттям і обвалом бірманської економіки. В Радянському Союзі до крові не дійшло, хоча ажіотаж, не кажучи про зростання невдоволення серед людей, були неабиякі.
Інший непродуманий крок. З першого січня 1991 року союзний уряд запровадив підвищення оптових і закупівельних цін, тоді як роздрібні залишив без змін. Результатом виявилося затоварення складів. І це при жахливому дефіциті в магазинах. Загальна сума різниці в цінах склала для України «непідйомну» суму – 38 мільярдів карбованців. Пам’ятається, по Центральному телебаченню тоді передали «викривальний» сюжет: порожні прилавки магазинів і переповнені склади. І не де-небудь, а в Донецьку, столиці шахтарського краю. У глядачів, які дивилися 16 лютого в програмі «Врємя» ці кадри, закономірно виникало запитання: хто ж винуватий, який зловмисник приховує від людей готову продукцію. Відповідь глядачі отримали наприкінці цієї детективної історії: виявляється, винуватець – український уряд, який, мовляв, підписав розіслану на місця телеграму про тимчасову, до збалансування цін, заборону продавати у роздріб промислові товари. А насправді авторам сюжету потрібно було шукати винуватого в Москві, у стінах союзного уряду, де була закладена ця кричуща ситуація.
Ще один приклад – із зовнішньоекономічної сфери. На той час борг Радянського Союзу в цій сфері перевалив за шістдесят мільярдів доларів і продовжував зростати практично кожного дня. Михайло Горбачов підписав укази про новий порядок валютних відрахувань, переклавши відповідальність за зростання дефіциту на… тих, хто забезпечує експорт. У них забирали в союзну казну більше половини відрахувань від усієї суми виручки, зводячи нанівець зусилля трудових колективів та урізуючи в правах республіканські і місцеві органи влади. І це був очевидний валютний тупик. Правда, коли розпався Радянський Союз, з цих махінацій багато хто в Москві непогано поживився.
Перелік подібних прикладів з тогочасної практики можна продовжувати ще довго. Але ми обмежимося висновком щодо них людини, так би мовити, сторонньої і неупередженої – спеціального кореспондента канадської газети «Глоуб енд мейл» Едварда Грінспона, який у ті дні побував у відрядженні в трьох республіках: Україні, Росії і Казахстані. Свої враження від побаченого він поділив на три частини: «Зима незлагоди», «Криза за кризою» і «Балканізація по-радянськи?». Ці матеріали переслав тоді мені мій товариш, український дипломат Андрій Веселовський. Ось підсумок вражень канадського журналіста-аналітика: «Я питав усіх, з ким зустрічався в Радянському Союзі, щодо майбутньої ролі центрального уряду. Однак усі до єдиної особи в Казахстані, Росії, Україні говорили, що насамперед вони домовлятимуться між собою». Едвард Грінспон підтримує такий підхід. «Хай би Горбачов, – жартує він, – здмухнув пил з Марксових томів. Маркс принаймні розумів, що економічна основа суспільства передує політичній надбудові». Іншими словам, чи варто, мовляв, вести розмови про необхідність якнайшвидшого підписання союзного договору, доки республіки своїми взаємовідносинами і домовленостями не утворять його на практиці? Така точка зору тим більш слушна, вважає канадський журналіст, що багаторічна комуністична бюрократична машина Центру абсолютно дискредитувала себе.
Насамкінець Грінспон ставить сам собі запитання: чи здатна Україна вижити як незалежна держава? Чи здатні інші республіки? І відповідає – здатна, але це важко. Інша справа, чи будуть вони цього прагнути, домагатися…
СОЮЗНИЙ РЕФЕРЕНДУМ З УКРАЇНСЬКИМ БЮЛЕТЕНЕМ
На початку 1991 року Укрінформ взявся видавати свою газету, назвавши її «Факт». До цього з доробками журналістів агентства читачі мали можливість зустрічатися на сторінках інших друкованих видань, а також у теле- і радіоефірі. Тепер з’явилась можливість публікувати агенційні матеріли у власній газеті. Це був неординарний, сміливий крок, бо вже тоді періодика почала відчувати зростаючий тиск гострих проблем, пов’язаних із підвищенням цін на папір, друк та доставку читачам.
Проте це не злякало ентузіастів нового українського видання. Його поява не могла не привернути в Україні увагу. Тим паче, що уже в першому номері були зроблена вагома заявка на актуальність і масштабність тематики й напрямків висвітлення події. З його матеріалів постала перед читачем нерадісна картина. Газета констатувала: економіка України, як і всього Союзу, серйозно хвора. В ній особливо проявилася й далася взнаки хибна орієнтація на випереджаючий розвиток важкої індустрії на шкоду галузям, що випускали товари для людей. До цього додалося повсюдне порушення господарських зв’язків, розбалансування товарообігу. Через деформації в оплаті праці в населення нагромадилося багато вільних грошей: попит істотно випереджав пропозиції. Бал у магазинах правив дефіцит. Невдоволення людей часто виливалося у страйки, інші форми протестів.
З публікацій «Факту», як і матеріалів інших українських ЗМІ тих часів, ставало зрозуміло, що союзні владні органи вже не справляються з валом цих проблем, все частіше перекладаючи їхнє розв’язання на республіки. Як у тій ситуації діяла Україна? В умовах жорстокого ресурсного дефіциту був зроблений акцент на підтримку агропромислового комплексу. Бо постала загроза голоду, і на перший план вийшло завдання забезпечити населення продовольчими товарами. У прийнятому на 1991 рік республіканському бюджеті на АПК було виділено 71 відсоток всіх централізованих капіталовкладень.
Слід зазначити, що тоді в республіці вперше був прийнятий план, який мав не директивний, а індикативний (рекомендований) характер. На першому місці в ньому були економічні регулятори господарського стимулювання. Це відкривало ширший простір для ініціатив трудових колективів і для активнішого впровадження ринкових відносин.
Правда, було очевидно, що ринок – і це дуже переконливо показала шокова терапія в тогочасній Польщі – несе найбільші загрози і страждання для рядових людей, особливо тих, хто потрапив за межу бідності. Побоюючись народних протестів, український уряд не форсував тоді впровадження ринкових цін. Курс було взято на відпрацювання і введення механізму соціального захисту людей. Втім, компенсаційних ресурсів не вистачало. Тому було вирішено підтримати тих, у кого доход на члена сім’ї не перевищував 110 карбованців на місяць.
Тоді вперше з’явилися купони. Вони якоюсь мірою пригасили напругу на внутрішньому ринку, впорядкували торгівлю і розподіл товарів між громадянами. Але це викликало шалений спротив спекулянтів, ділків тіньової економіки, хабарників, торгашів. Відчувши, що їх можливості реалізувати свої мільйони стали обмеженими, вони йшли на все, щоб дискредитувати і зганьбити цю систему, почали шукати і знаходити лобістів скрізь, у тому числі й серед депутатів Верховної Ради України. Простий люд був розгублений, не розумів, що відбувається і яка дальша доля його чекає.
Подібна ситуація склалася не тільки в Україні. Радянська система розпадалася, втрачаючи довіру в людей. Імперія нагадувала смертельно пораненого, загнаного, а від цього ще більш небезпечного звіра. На поверхню час від часу проривалися і оберталися кровопролиттями громадянські, міжетнічні конфлікти: Карабах, Фергана, Сумгаїт, Баку, Тбілісі, Вільнюс…
Михайло Горбачов під час перебування в лютому 1991 року в Білорусі намагається перекласти загострення ситуації в Союзі на демократичні рухи в республіках, стверджуючи, що «гасла, якими надихалися деякі активні перебудовні сили, значною мірою виявилися вихолощеними, переінакшеними, використовувалися для прикриття далекосяжних цілей, що в ряді випадків народилися в чужих наукових центрах та чужих головах». Знайома пісня: свою неспроможність, банкрутство власної політики списати на підступи зовнішнього ворога, який «причаївся» в Західній Європі, за Атлантичним океаном. Ці пісні й донині звучать на російських просторах.
Щоправда, тоді був здійснений ще один відволікаючий маневр. 16 січня 1991 року вийшла постанова про проведення референдуму стосовно збереження «оновленої федерації». Іншими словами – про порятунок імперії. Референдум мав відбутися через два місяці, 17 березня. Республіки Прибалтики відразу заявили, що участі в ньому не братимуть. І це не виглядало дивним. Сенсаційною виявилась неучасть у референдумі Вірменії, Грузії і Молдавії.
Україна ще не була готова до подібного демаршу. Однак і в ній не все складалося так, як би хотілося Москві. По-перше, три обласні ради – Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська – прийняли рішення щодо проведення власного плебісциту, на який було винесене питання про повну державну самостійність України. По-друге, Верховна Рада 27 лютого більшістю голосів вирішила долучитися до московського референдуму, але паралельно ввести й «український бюлетень» з таким запитанням: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» Розрахунок полягав у тому, що кількість тих, хто відповість «так» на це питання, виявиться більшою, ніж кількість прихильників збереження Союзу.
Леонід Кравчук сподівався, що такий крок дозволить долучити до участі в референдумі й три згадані вище області. Він навіть на початку березня поїхав до Львова. «Відверто кажучи, мене приємно здивувала тепла зустріч, яку влаштував голова облради В’ячеслав Чорновіл. Тим більше, що В’ячеслава Максимовича складно було запідозрити у дружньому ставленні до мене». Чорновіл тоді заявив, що з розумінням ставиться до позиції Кравчука, хоча і має власні застереження. Кравчукові так і не вдалося переконати місцевих депутатів перенести так званий «галичанський референдум» на інший день. Не вплинула на точку зору галичан і заява координаційної ради Руху, яка закликала крайові проводи НРУ Іванофранківщини, Львівщини і Тернопільщини «переглянути своє рішення щодо позиції в референдумі, яка передбачає негативну відповідь на питання бюлетеня республіканського плебісциту. Ствердна відповідь на питання республіканського опитування – це підтримка Декларації про держаний суверенітет, а отже підтримка нової Конституції…»
Але й без цих трьох областей республіканський бюлетень виявився переможцем. За нього віддали голоси 80,17 відсотка тих, хто взяв участь у голосуванні (25,2 мільйона), тоді як за московський бюлетень, за збереження Союзу проголосували тоді 70,16 відсотка (22,1 мільйона). Слід сказати, що явка на референдум була доволі високою – 83,5 відсотка від загальної кількості виборців. Додамо, що значна більшість виборців у трьох згаданих західноукраїнських областях висловилася за повну державну незалежність України.
Прибічники Союзу могли себе тішити думкою, що сімдесят відсотків учасників референдуму висловилися за його збереження. Але при більш глибокому аналізі статистичних підсумків не можна було не помітити, що більше третини їхніх опонентів склала молодь. І вже зовсім тривожною для влади виглядала тенденція зростання опозиціонерів Союзу в «цитаделі» радянської імперії – КПРС. Масового характеру набрав добровільний вихід з партії. У 1990-ому таке рішення прийняла для себе в Україні 251 тисяча комуністів, тоді як заяви про вступ подали 11,4 тисячі.
І все ж небагато хто тоді, на початку весни, в Україні вірив, що Радянський Союз швидко перестане існувати і що до цього залишилося якихось пів року. Правда, ці місяці ще потрібно було прожити і пережити.
Михайло Сорока