«А горілка – це горілка», або Що і як пили в СРСР
Спочатку «совдєпія» алкоголь забороняла, потім – заробляла на ньому, ще потім – знову забороняла… Поки не сконала у нерівній боротьбі з нахилами народу…
На честь Першотравня, колись одного з найбільш улюблених радянських свят, яке цьогоріч співпадає зі світлим Великоднем – за радянської влади, до речі, «майже» забороненим – розповідаємо про ковбасу і горілку, а також про багато чого іншого, не менш цікавого, навіть парадоксального, що було в Радянському Союзі. Що їли (дивіться ТУТ) і що пили громадяни «Союзу нерушимого» за всіх вождів, і що при цьому казали. Друга розповідь присвячена горілці та іншим алкогольним напоям.
Водка, яку не потіснили ні радіо, ні кіно
У ленінській концепції побудови соціалізму спочатку не було місця спиртному. Не розглядалося воно і як джерело «легких грошей». Але невдовзі стало зрозуміло, що це чергова утопія і що державна монополія на виробництво і продаж алкоголю – найшвидший спосіб поповнення казни. Спочатку більшовики почали продавати так звану «риковку», яка отримала свою чудернацьку назву завдяки тодішньому голові РНК (Рада народних комісарів) Олексію Рикову (1881-1938), але «монополькою» вона ще не була. Її міцність не перевищувала 30 градусів, що у багатьох викликало глузування, зокрема і в професора Преображенського з «Собачого серця».
Однак вже 28 серпня 1925 року була опублікована постанова Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів СРСР «О введении в действие положения о производстве спирта и спиртных напитков и торговле ими», а з 1 жовтня 1925 року держава почала випускати і продавати спиртні напої міцністю 38 градусів і торгувати ними. Одразу ж з’явився анекдот: «Зустрілися на тому світі Микола ІІ з Леніним. «А що, Ілліч, водку продаєте?» – «Продаємо». – «А скільки градусів?» – «Тридцять вісім». – «І варто ж було з-за двох градусів таку колотнечу влаштовувати!». Вільний продаж спиртного викликав небувалий ажіотаж і радість, особливо у маргіналізованих прошарків населення. Люди обіймалися і цілувалися, вітаючи одне одного з появою у вільному продажу горілки. Згодом держава налагодила виготовлення 40-градусної горілки.
У грудні 1927 року на ХV з’їзді ВКП(б) Сталін демагогічно заявив про намір поступово згорнути випуск водки, «…вводя в дело вместо водки такие источники дохода, как радио и кино». Проте з кожним роком держава лише нарощувала об’єми виробництва алкоголю.
«Нам водка строить и жить, и стучать помогает…»
За Сталіна горілка «лилася рікою». Якщо на хліб та на інші продукти з кінця 20-х до першої половини 30-х років діяла карткова система, то горілку завжди продавали без талонів. Радянський нарком Анастас Мікоян у 1936 році, злегка перефразувавши Сталіна, заявив, що якщо до революції пили з горя і злиднів, «пили именно, чтобы напиться и забыть про свою проклятую жизнь… Теперь веселее стало жить. От хорошей и сытой жизни пьяным не напьешься… Весело стало жить, значит, и выпить можно…» Алкоголізація радянського суспільства за Сталіна зростала шаленими темпами. Виробництво і продаж алкоголю з кожним роком лише збільшувався, а ціни зменшувалися. Горілка в 1947 році подешевшала на 33%, у 1953 – ще на 11%; міцні та десертні вина в 1950 році – на 49%, а пиво – на 30%. По всій країні відкривалися «наливайки» – заклади, в яких алкоголь можна було купити на розлив. У так званих «чайних» спивалася величезна кількість людей: колишніх фронтовиків, стахановців…
Письменник Еммануїл Казакевич записав у щоденнику в травні 1950 року: «День Перемоги… Я зайшов у пивну. Два інваліди і слюсар-водопровідник… пили пиво і згадували війну. Один плакав, потім сказав: «Якщо буде війна, я знову піду»…» Напившись, люди говорили все, що думали про владу, тому донощикам було чим займатися.
«Радянське шампанське» – символ-ілюзія заможного життя
Виробництво і споживання горілки зростало, і для того, щоб бодай якось «ошляхетнити» ситуацію, вирішили налагодити виробництво шампанського. Начебто Сталін був невдоволений, що стахановці п’ють тільки горілку – мовляв, чому б передовикам виробництва не підійняти келих шампанського – аристократичного напою? Влітку 1936-го, з’явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «О производстве советского шампанского, десертных и столовых вин «Массандра»». Вже наступного, 1937 року, кримський завод «Новий Світ» випускав 12 тисяч пляшок напою в день. До 1941 року планували збільшити випуск у 60 разів.
До виготовлення «буржуазного напою» підходили по-радянськи – замість трирічної, або хоча б річної витримки, термін витримки радянського шампанського становив… 25 днів.«Радянське шампанське», між іншим, з’явилося вчасно, адже саме тоді відбулася «реабілітація» раніше забороненої ялинки і святкування Нового року. Таким чином, ігристе вино на десятиліття стало елементом святкового столу радянських людей, створюючи ілюзію заможності. Шампанське вже не вважали «буржуазним» напоєм, а навпаки – «ознакою матеріальних статків і заможності».
Варто зауважити, що серед радянської еліти вітчизняні алкогольні напої не були популярними, так само, як і інші товари й продукти радянського виробництва. Еліта надавала перевагу всьому закордонному. Сучасник згадував, як один із високопосадовців НКВС, побачивши на столі відомого російського письменника Максима Горького радянське вино, присоромив того: «Что ж вы, Алексей Максимович, разве можно это пить? Сказали бы нам, мы бы подкинули ящичек заморского изысканного напитка!..» Горький у відповідь лише крякнув і почервонів як рак.
Закручування антиалкогольних гайок по-хрущовськи
Хрущов, прийшовши до влади і побачивши цифри лікеро-горілчаного виробництва, жахнувся. Почалася гарячкова антиалкогольна кампанія. Позачинялися кіоски, палатки, магазинчики, чайні. А люди, звиклі до «наливайок», почали шукати місця, де можна було б випити. Це відобразилося і на фольклорі кінця 50-х, початку 60-х років: «Міліціонер соромить громадянина, котрий справляє малу нужду на паркан: «Як вам не соромно! Дивіться – он поряд вбиральня». – «Не можу ж я справляти нужду там, де мої товариші випивають і закусюють…» Якщо раніше за самогоноваріння передбачалася лише догана, то з травня 1961 року могли вже посадити на три роки в тюрму. У 1962 році подорожчали не тільки м’ясо, масло, молочні продукти, але й алкоголь. Відтоді ціни на горілку зростали. У знаменитому радянському фільмі Леоніда Гайдая «Діамантова рука» за головним героєм Семеном Семеновичем Горбунковим у виконанні Юрія Нікуліна приїздить «липове» таксі і на ньому номери: «28-70 ОГО» – це прямий невдоволений натяк режисера на високі ціни на горілку (пляшка горілки коштувала 2 рублі 87 копійок). Глядач одразу «зчитував» натяк.
Після зміщення Хрущова з’явився віршик: «Товарищ, верь, придет она, / На водку старая цена, / На закуску будет скидка, / Ушел на пенсию Никитка!»
Брежнєвські ЛТП, або «зелений змій» на нарах
За Хрущова в країні проводилася активна антиалкогольна кампанія, яка, після суворої сталінської доби мала дещо карнавальний характер. Активізувалася діяльність медвитверезників, з’явився окремий розділ медицини – наркологія. Лікарі-наркологи займалися передусім реабілітацією алкоголіків. Тоді ж з’явився і препарат для лікування осіб, які зловживають спиртним – антабус, який існує й досі. Однак за Брежнєва допомога держави людям, які страждали алкогольною залежністю, набула примусового і репресивного характеру. Перші ЛТП – лікувально-трудові профілакторії відкрилися в 1974 році. Це були наркологічні заклади закритого типу, які були під опікою МВС СРСР. Той, хто туди потрапляв, змушений був займатися важкою, або монотонною працею, а за спробу втечі нещасного алкоголіка могли на рік позбавити волі. Перебування в подібних закладах від згубної пристрасті не лікувало, але фактично калічило подальшу долю тих, хто «сидів» в ЛТП. Наприкінці 80-х років по всьому СРСР нараховувалося понад триста ЛПТ. У них «лікувалося» понад 300 тисяч осіб.
До того ж, за Брежнєва було підвищено ціни на міцні алкогольні напої. Вірнопіддані одразу ж відреагували: «Было пять, а стало восемь. / Все равно мы пить не бросим. / Передайте Ильичу – / Нам и десять по плечу». І тут же – прозорий натяк – «Ну а станет двадцять пять / Будем снова Зимний брать!»
«Андроповка» і горбачовські талони на горілку
За короткого перебування на посаді чекіста Андропова, ціни на горілку суттєво знизилися. Пляшка «андроповки» коштувала 4 рублі 50 копійок, а до того – 5 рублів 20 копійок. Напій звався лаконічно і без вигадок: «Водка». Але дотепники «розшифрували» назву: «Вот Он Добрый Какой Андропов».
Остання антиалкогольна кампанія в СРСР відбулася за тверезих Горбачова і Лігачова (вони не вживали й досі не вживають. - Ред.) і мала майже абсурдистські риси. В країні викорчовувалися виноградники, а горілку можна було купити в обмеженій кількості тільки після 14:00. До того ж, виникло ще й Всесоюзне добровільне товариство тверезості (ВДОБТ), куди загнали добровільно-примусово майже 15 мільйонів людей.
Народ злився, проклинав Горбачова, стояв у довжелезних чергах, калічився там і складав анекдоти, які брав, по суті, з життя: «Доба Горбачова. Помирає чоловік похилого віку. Рідня запитує у нього останнє бажання. Той, облизуючи пересохлі губи, шепоче: «Горілочки б…» – «Дають тільки за довідкою про смерть». – «У-у-у, щасливі!» – з заздрістю каже старий і помирає».
У горбачовську добу горілка стала «другою валютою», були запроваджені талони на алкоголь, в країні в гігантських розмірах зросло самогоноваріння, почались перебої з цукром, крім того, громадяни почали пити лосьйони, одеколони, денатурат і навіть клей.
Один із сучасників згадував, як він купував у галантерейному відділі універмагу популярний тоді одеколон «Шипр», а чолов’яга, що стояв поруч, штовхнувши його в бік, довірливо сказав: «Бери краще «Кармен», він смачніший!»
Справжньою альтернативою горілці в брежнєвсько-горбачовську добу для найширшого загалу були низькосортні плодово-ягідні вина за доступними цінами. Народ називав їх «плодово-вигідними». В УРСР ще випускали дивний напій під назвою «Верховина», який в народі швидко здобув влучний «епіграф» – «прощавай розум». Міцність плодово-ягідних вин доходила до 28 градусів, що робило «бормотуху» реальною конкуренткою горілці. Про популярність плодово-ягідних вин свідчать цифри: їх продаж у 1970-1980-х роках зріс на 250%, тоді як горілки – на 25%, коньяку – на 27%. Можна сказати, що невибагливому радянському споживачу було байдуже, що пити – аби з ніг валило.
Легендарний «Солнцедар» (стверджувалося, що це виноградне вина, просто кріплене спиртом) лагідно називали «фарбою для парканів», «клопомором» і навіть «найкращим радянським контрацептивом». Загалом, якщо філологами ще не написано дисертацій про всі ці «поганяла» для популярних та рідкісних радянських простонародних радощів – то це неодмінно слід зробити. Бо за ними – епоха.
Епілог
…А потім, втомившись від боротьби з власним народом (не лише на ґрунті алкогольних заборон), Союз сконав. Мало хто тоді за ним плакав, навпаки – гучно відзначили це діло спиртом «Роял» невідомого походження. А ще потім настала доба алкогольного «ренесансу» – народ таки добився, чого хотів, – випити і закусити можна всюди, цілодобово і без обмежень, лише плати – десятки видів горілки на полицях супермаркетів, вина – французьке, італійське, чилійське… та й наше, зовсім непогане, наприклад, від колишнього міністра енергетики – Івана Плачкова… А ще – віскі, ром, текіла, коньяк на будь-який гаманець. В тому числі, за всіма параметрами, на гаманець в природі неіснуючий – по 10, 20, 30 і більше тисяч доларів за пляшку…
Коротше. Знайте міру! Вона у кожного своя…
Світлана Шевцова, Київ