Шлях до Свободи: неправда, що українці її не чекали і не боролися за неї
Напередодні свята 24 серпня згадуємо як і чим заплатили українці за свою свободу – і ми беремо лише період у 50 років: від УПА – до «Руху»
Все почалося з людей. Без них не було б нічого. Без тих, хто не тільки мріяв про незалежність, а хто в неї вірив до самозабуття і хто її наближав. Для кого вона – ця ідея – була і високою святістю – попри цинізм і ницість комуністичної доби – і щоденним пекельним трудом, доланням себе і режиму. Саме віра і праця сотень тисяч українців по обидва боки «залізної завіси» зробили цю мрію реальністю, дозволили їй втілитися в життя.
Звісно, мільйони громадян УРСР не виходили у 91-му на вулиці й площі й не громили райкомів-обкомів партії, але твердження, що українська незалежність річ випадкова і завдячує лише певному збігу обставин – нічого спільного не має з істиною. Стверджувати так – зраджувати пам’ять тих, хто віддав за неї життя, і перекреслювати історію. Перші, несанкціоновані владою, стихійні мітинги; вперше піднятий синьо-жовтий прапор і уперше публічно виконаний український гімн; самвидав, «Ланцюг свободи», перші повернення в Крим кримських татар і перші культурно-громадські об’єднання; перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого, перше вшанування жертв Голодомору, створення «Руху» і Спілки офіцерів України; перше святкування Дня Соборності, зрештою, перша українська революція на граніті – насправді українська незалежність складалася з сотень і сотень подій, які руйнували імперію і будували Україну незалежну. І за кожною з цих подій стояли люди. Сотні тисяч людей, які, долаючи страх, вчилися бути вільними. Вчилися бути народом.
Ті, хто пройшов крізь ГУЛАГ
Після поразки УНР Україна майже на 70 років опинилася у складі СРСР. Створена комуністами Радянська Україна мала номінальну державність: практично всі важливі рішення ухвалювалися в Москві. Так тривало фактично до самого розвалу СРСР у 1991 році.
Альбер Камю якось зауважив, що «Життя за тоталітарного режиму передбачає лише два варіанти: або співпраця з ним, або опір. Третього не дано». Тими, хто не тільки поділяв ідею української незалежності, але й всіляко намагався її наблизити, були українці Західної України – учасники збройного опору проти радянської влади. Вони, так само як і громадяни прибалтійських республік – латвійці, литовці та естонці, втративши незалежність у 1939 році після насильницького приєднання до СРСР, що стало можливим після підписання між нацистською Німеччиною і СРСР пакту Молотова-Ріббентропа, всіляко опиралися перебуванню в Радянському Союзі. Для них радянська влада була окупаційною, і вони проти неї боролися зі зброєю в руках. Збройний опір на західноукраїнських землях було остаточно приборкано лише в середині 50-х років ХХ століття. Тисячі українців (майже 10% місцевого населення) були заслані до Сибіру.
Однак, навіть там, у ГУЛАГу, вони примудрялися чинити опір: випускати антирадянські листівки і підіймати повстання. Норильське (1953), Воркутинське (1953), Кенгірське (1954) та інші, менші за обсягом повстання відбувалися за безпосередньої участі українців.
Ці люди, яким тоталітарний режим скалічив життя, мали міцний дух. І вони вірили в українську незалежність. Ось уривок з листівки, випущеної українськими в’язнями Особливого табору №2 МВС СРСР на Різдво 1953 року:
«…Різдво Христове 1953 року український народ святкує в умовах важкого гніта більшовицької імперії і в умовах таких, яких він ще не бачив за період своєї 300-літньої неволі. На просторах нашої Батьківщини лишень зійшла ясна вечірня зоря, на накритих столах запалили свічки… І стоїть утомлена мати, що приготувала до свята вечерю… Вона чекає на чоловіка, сина, дочку, але їх як не було, так і не буде. Над одними хрести похилились, а інші на каторзі під московським закривавленим ключем, треті в повстанських загонах. А там, далі, сироти-діти розбрелися під тинами: обірвані, босі, без кусня хліба… Прислухаємося! Вони кличуть нас до помсти, вони кличуть розкувати кайдани, бо кайдани – це ганьба… Нас кличе Батьківщина! Нас кличуть брати з могил, помститися за них. За пролиту кров Холодного Яру, Базару, та інших героїв. Нас кличуть ті, хто в чорних лісах і блакитних Карпатах, стискають міцно зброю в руках… Не лякайтеся, що тюрма нас знову зустріне і на 25 років засудить кат – за це гордо Батьківщина прийме і простягне руку, втомлений побратим… Чи витримаємо ми з вами? Витримаємо! З нами наш народ…»
Перших політв’язнів у СРСР почали випускати лише в 1987 році під тиском міжнародної спільноти.
З кого насправді почалася гласність, або Шістдесятники
Життя в СРСР після смерті Сталіна не стало легшим. Хрущовська відлига виявилася швидкоплинною: влада, злякавшись демократичних зрушень, почала «закручувати гайки». Передовсім у провінції, зокрема і в Україні. «На кожну нормальну людину припадало по 3-4 сексоти, а то і більше. Іноді – до 8 на одного»; «Будь-яка дрібничка могла привести і на 7 років ув’язнення, 5 років заслання, а можна було і не вийти…», - зазначає один із сучасників тієї доби.
Але знайшлися люди, які не боялися йти проти течії. Вони були «чистішими, чеснішими і прямішими» ніж інші. Це були шістдесятники.
Дехто називав їх «романтиками». Втім, чи є романтизм у тому, що назавтра тебе забере КДБ, що будеш сидіти у радянській тюрмі, що зашлють на Північ, що роками не бачитимеш рідних і близьких? Що ти станеш – у «найгуманнішому з суспільств» – парією, нічим? Що на тобі стоятиме клеймо «особливо небезпечного рецидивіста»… І, вийшовши, ти знову поширюватимеш самвидав, друкуватимеш листівки, і, дивлячись у вічі слідчому, який чесно відпрацьовуватиме свою радянську пайку, казатимеш не те що незручну – небезпечну правду, називаючи речі своїми іменами… Радянський романтизм – це поїхати з піснями – «…наш адрес не дом и не улица, наш адрес Советский Союз…» – будувати БАМ – там була романтика, і копійку можна було заробити. У долі ж радянського дисидента нічого романтичного насправді не було. Вони – ці українські «романтики», будителі радянського суспільства, не тільки охрипли, кричучи у фактично звуконепроникному соціумі, обкладеному «ідеологічною ватою», але й підірвали від того здоров’я. Дехто, як-от Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий та інші, віддали і життя.
Показово, що багато з них не думали на початку свого протистояння системі про українську незалежність. Навіть про протистояння не йшлося. Ці громадяни УРСР просто… починали думати і ставити питання, прагнучи почути відповіді. Але замість відповідей отримували чималі тюремні строки.
У 1976 році було засновано Українську Гельсінську групу – організацію, метою якої був моніторинг дотримання СРСР зобов’язань у царині прав людини, які він сам же узяв на себе після підписання 1975 року Гельсінських угод. Однак, влада, не тільки продовжувала порушувати права своїх громадян, але й кидала їх за ґрати. Всі члени-засновники УГГ зазнали гонінь: Микола Руденко, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич, Олександр Бердник, Ніна Строката (Караванська), Олекса Тихий.
Придушення руху українського шістдесятництва було таким самим винищенням української молодої інтелігенції, як і в 30-их роках, хіба що в трохи м’якшій формі. Людей виганяли з роботи, виключали з вишів, позбавляли будь-яких засобів існування.
Чорнобиль, або «Троянди під бульдозером»
Аварія на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року стала подією, що поглибила розлом між радянською комуністичною верхівкою й народом. До великих замовчувань минулого додалася чергова велика брехня. Але якщо попередні трагедії сталися за умов, коли режим був набагато кровожерливішим, то аварія на ЧАЕС відбулася за іншої ситуації: залізна завіса вже була не такою непроникною, як колись, та й хрущовська відлига 60-х зробила людей вільнішими.
Першими, хто публічно заговорив від імені громадськості про аварію на ЧАЕС був Український культурологічний клуб – перша недержавна організація в радянській Україні. Головою його ради був Сергій Набока, випускник факультету журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, а серед його організаторів був і дисидент, член Української Гельсінської групи – Олесь Шевченко. Саме Український культурологічний клуб організував мітинг на другу річницю катастрофи, 26 квітня 1988 року. Організатори вимагали від уряду зупинити будівництво всіх атомних станцій на території України, провести референдум щодо розвитку ядерної енергетики і оголосити 26 квітня днем пам’яті. Демонстрацію проводили в Києві на Площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності), але майже одразу на учасників напали міліція та співробітники КДБ – близько п’ятдесяти людей силою запхали в «автозаки» і відвезли в найближче відділення міліції. У КДБ вважали, що все це є частиною плану західних спецслужб, спрямованою на підрив радянського устрою.
Однак вже 13 листопада 1988 року відбувся перший екологічний антирадянський мітинг у Києві, біля Республіканського стадіону. На нього прийшло понад 10 000 людей. Багато з його учасників, попри попередження КДБ «не ходити на націоналістичне збіговисько», не побоявся і прийшов. На мітингу виступали правдиві промовці, зокрема і Юрій Щербак – лікар за фахом, майбутній перший посол України в Ізраїлі, засновник першої української екологічної організації «Зелений світ» (1987). Коли одному з ораторів – Івану Макару, який нещодавно повернувся з ув’язнення, під час виступу вимкнули мікрофон, натовп почав скандувати: «Мі-кро-фон!», вимагаючи увімкнути звук. Події зафільмовано в однойменному документальному фільмі Георгія Шкляревського – одному з перших, у якому на широкий загал були винесені проблеми екологічних наслідків Чорнобильської АЕС.
«Чорнобиль пробудив наші душі, буквально вказавши, що ми знаходимося на краю прірви, безодні, і що вся наша культурна активність була лише пустою метушнею, марною тратою сил, трояндою під бульдозером», - писав Іван Драч. Однак саме Чорнобиль став «спусковим гачком» подальших незворотних змін у свідомості широкого людського загалу, а не лише представників творчої чи наукової інтелігенції. Протестні настрої зростали не тільки в столиці чи великих містах мільйонниках, але й обласних центрах, містах і містечках усієї України.
«Рух» – подолання вічної скривдженості
Дмитро Павличко, відомий український громадсько-політичний діяч, один із засновників «Руху», якось зауважив, що «Ідея незалежності була, ми несли цю ідею в собі, і це правда, тільки вона не була переможною, вона була таки скривдженою…»
Здолати цю глибоку скривдженість і був покликаний «Рух», перший установчий з’їзд якого відбувся на початку вересня 1989 року в Києві під назвою «Народний Рух України за перебудову». За кілька тижнів до його початку очільник УРСР Володимир Щербицький змушений був піти у відставку. У «Русі» об’єдналися люди різних політичних переконань – від ліберальних комуністів до осіб, що сповідували ідеї інтегрального націоналізму. Але домінували в організації настрої національної демократії.
У перший же рік свого існування «Рух» організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу і державності.
1 жовтня 1989 року, на День міста, у Львові відбулась багатотисячна маніфестація, на чолі якої йшла дівчина в національному одязі, обплутана мотузками. Вільними у неї були лише ноги. Вона символізувала Україну. Влада закликала демонстрантів розійтися, але марно. Згодом сталися сутички з міліцією, декого жорстоко побили, майже сорок людей довелося госпіталізувати. У відповідь на міліцейське насилля керівники місцевого осередку «Руху» закликали до страйку. 3 жовтня робота в місті, за винятком надзвичайних служб, була паралізована. Це була перша демонстрація «Рухом» власної політичної сили. Більше місцева міліція не намагалася розгонити протестні акції львів’ян.
У березні 1990 року, під час перших в історії ще Радянської України напіввільних виборах «Рух» досяг значних успіхів у виборчій кампанії, що дало змогу створити у Верховній Раді впливову фракцію. «Украина едва ли не единственная республика, в которой парламентское демократическое меньшинство организовано в работающую оппозицию…», – писала газета «Московские новости» 7 липня 1991 року.
Народний Рух активно діяв не тільки на Західній Україні, але й на Півдні і Сході, зокрема і на Донеччині. Донеччани, під проводом місцевих активістів Іллі Шутова і Миколи Тищенка, брали активну участь у вікопомному «Ланцюзі Злуки» 21 січня 1990 року. У Донецьку рухівці проводили мітинги на підтримку незалежності Литви, пікетували Донецьку міськраду з вимогою визнати діяльність ГКЧП злочинною.
Чи може бути держава без армії?
Україна не мала власної армії. І це при тому, що в УРСР знаходилася ядерна зброя і понад 17% у радянській армії складали українські призовники. На початку 90-х преса рясніла повідомленнями про кричущі випадки дідівщини в армії, про самогубства солдатів. Почало збільшуватися і число «гарячих точок»: Молдова і Придністров’я, Вірменія і Азербайджан, Прибалтика, Чечня, Грузія, Середня Азія, – весь Радянський Союз виглядав великою пороховою діжкою – рвонути могло будь-де і будь-коли – і рвалося. Україною прокотилася хвиля вимог, щоби українські солдати служили тільки на території республіки.
2 лютого 1991 року, попри заборону вищого командування Радянської Армії, а також стеження з боку КДБ, група з двохсот українських офіцерів зібралася в Києві і ухвалила резолюцію з вимогою щодо створення окремих збройних сил. Упродовж декількох місяців відбувалась агітація серед радянських військових. Вище радянське (а фактично російське) командування чинило безпрецедентний тиск на офіцерів. Утім, попри це, у липні 1991 року, в Київському будинку офіцерів, під величезним синьо-жовтим українським прапором відбувся перший з’їзд Спілки офіцерів України, на якому були присутні понад чотириста депутатів. Дехто побоявся прийти у формі. Один із очільників з’їзду, полковник Вілен Мартиросян, представив з’їзду жінок з об’єднання «Солдатські матері України», які, плачучи, розповіли про смерть синів у Радянській армії.
Атмосфера була вкрай напруженою: будівлю оточили військові патрулі; ширилися чутки, що всіх чекає трибунал і що можливий силовий розгін. Після того, як матері закінчили свої розповіді, Мартиросян сказав: «Наших синів убивають на службі імперської армії. Пустопорожніх декларацій про суверенітет недостатньо. Якщо Україна рухається не тільки до «паперової» незалежності, а до такої, яку має будь-яка інша держава, нам потрібна незалежна українська армія». Полковник Мартиросян, вірменин за національністю, командував 55 окремим полком 13-ї армії в Рівному (туди він приїхав у 1985 році з Сибіру). У своєму полку він фактично викорінив дідівщину… 55-й полк був одним із перших, що пройшли українізацію.
У 1990 році в Запоріжжі цілий повітряно-десантний полк відмовився передислоковуватися в район Семипалатинська, де відбувалися постійні ядерні випробування. Дружини офіцерів оголосили голодування, а самі офіцери попросили у голови Верховної Ради Леоніда Кравчука політичного захисту…
Тож і військові внесли свою лепту в українську незалежність. Створення Спілки офіцерів України було передвісником майбутніх збройних сил України.
Любити Україну на відстані. Чи легко це?
Величезний внесок в українську незалежність зробили українці в діаспорі на всіх континентах. Люди, які змушені були залишити країну з тих чи інших причин, здебільшого під час німецько-радянської війни, рятуючись від смерті в сталінських катівнях, не тільки берегли пам’ять про Україну – вони її розбудовували ще задовго до її незалежності – безперестанно нагадували світові, що Україна була, є і буде незалежною державою. Вони засновували фундації, гранти, докладали зусиль, щоб у провідних університетах світу відкривалися студії і кафедри з вивчення української мови та історії; вони писали листи українським політв’язням, котрі сиділи по тюрмах усього неозорого СРСР; вони вимагали їхнього звільнення... На чужині українці не забували свою мову, писали про Розстріляне відродження і берегли пам’ять про Голодомор – перший у світі пам’ятник жертвам Голодомору було відкрито в Едмонтоні в жовтні 1983 року. Їхнім коштом відкривалися перші українські бібліотеки в Криму, повставала нова українська освіта… Науковці, бізнесмени, вчителі, лікарі, діячі культури – люди різних професій, але небайдужі до долі батьківщини, всі вони зробили величезний внесок у її розбудову. Нам добре відомі імена Петра Яцика, Омеляна і Тетяни Антоновичів, Петра Куля, Джеймса (Костянтина) Темертея, але є сотні інших.
Одна з когорти українських меценатів, лікарка Марія Фішер-Слиж, яка пожертвувала мільйон доларів на розвиток Українського католицького університету у Львові, а також чималі кошти на підтримку українських журналів, відкриття бібліотек, зокрема і першої української бібліотеки в Севастополі, зауважила: «Здобуття Україною незалежності я сприйняла як особисте щастя. У неї вірилося і не вірилося, адже ми так довго цього чекали. Я їхала тоді вперше до України з великим хвилюванням: яка вона, моя Батьківщина?.. Але мені пощастило познайомитися і зі справжніми патріотами, людьми, які щиро хочуть добра для України».
Повернення історичної пам’яті та мови
Кінець 80-х – початок 90-х – це повернення колективної національної пам’яті українців. Офіційна влада, запускаючи процеси гласності, гадала, що їй удасться видавати ту чи іншу інформацію порціями, дозовано і, звісно, з зиском для себе, але утримувана за сімома замками правда, вирвалася на волю. І вона шокувала. Однією з таких правд став Голодомор. Українці почали усвідомлювати, що з ними сталося і що з ними зробила радянська влада. Дивовижна річ: ще у 1988 році мешканці села Тарган Володарського району Київської області першими в Україні власними силами і власним коштом встановили пам’ятник 360 односельцям – жертвам Голодомору. Вони зробили цей єдино вірний – людяний учинок ще тоді, коли про Голодомор лише починали говорити, у пресі з’являлися перші публікації. Дві місцеві жінки – Олександра Овдіюк і Олеся Масло, які пережили той голод, п’ятдесят років говорили про нього лише пошепки і тільки між собою. Вони поклялися, що колись складуть список усіх своїх односельчан, котрі загинули від Голодомору. І вони це зробили. За три роки до проголошення української незалежності і за 10 років до офіційного визнання всеукраїнської трагедії…
Правда не тільки впливала на пересічних українців – їй піддавалися і партапаратчики середньої ланки, так само як і співробітники силових відомств. Здебільшого, це стосувалося молодих кадрів. Євген Марчук, багаторічний співробітник республіканського КДБ, а потім перший голова Служби Безпеки України, в одному з інтерв’ю зауважує, що «величезний вплив справив «Собор» Олеся Гончара…», а також те, що виявилося в українських архівах –близько 1,5 млн справ на репресованих… «На людському рівні це був революційний злам. Людина не могла залишатися такою, якою була раніше», - зауважував генерал Марчук.
Разом із пам’яттю, до українців поверталася і мова (чи навпаки?). Ситуація в УРСР була катастрофічна: за Щербицького русифікація відбувалася галопуючими темпами. Тисячі українських назв в українських містах зникали – замість них з’являлися російські. Однак у лютому 1989 року було засноване Товариство української мови імені Тараса Шевченка – ця суспільно-громадська організація, яка об’єднала численні організації та гуртки, на першому етапі української незалежності зробила надзвичайно багато для відродження й утвердження української мови.
* * *
Тож той, хто стверджує, що Україна, наче казкова принцеса, прокинулася одного чудового дня від поцілунку принца Свободи, що вбив дракона тоталітаризму – помиляється. Україна йшла до незалежності довго. І цей шлях був надзвичайно важким і виснажливим. Так само, як великими і непоправними були втрати. Від того маємо ще більше цінувати те, що маємо.
Світлана Шевцова, Київ