21 серпня. Пам’ятні дати

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року військові підрозділи ЗС СРСР та війська Варшавського договору вторглися на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни»

«Празька весна» – нетривалий період політичної лібералізації та реформ, одне з важливих явищ суспільно-політичного життя Європи другої половини ХХ століття. Курс на реформи, побудову «соціалізму з людським обличчям» був взятий Чехословаччиною у січні 1968 року, коли першим секретарем ЦК КПЧ було обрано Александра Дубчека. Реформаторські настрої всередині чехословацьких комуністів занепокоїли СРСР – радянська пропаганда одразу ж назвала події в Чехословаччині «загрозою для соціалістичної системи», «контрреволюцією» та «спробою відновити буржуазний лад». Система включила на повну потужність усі наявні засоби для недопущення потрапляння зерен демократії на територію СРСР, до первинних партійних організацій надсилалися закриті листи ЦК КПРС, проводилися закриті та відкриті засідання партійних зборів, активів, організовувалися масові мітинги в трудових колективах, ще більше посилилася цензура та активізувалися спецслужби. Але, попри «закручування гайок», об’єктивна інформація про події в Чехословаччині 1968 року різними каналами потрапляла в Україну і люди робили власні висновки, до того ж, зовсім не на користь ЦК КПРС. Саме під впливом чехословацьких подій 1968 року на якісно новий рівень піднявся громадський рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (під час «Празької весни» в Чехословаччині було відновлено ЧГКЦ – віруючим повернено храми тощо). В країні розповсюджувалися листівки, прокламації, анонімні листи, написи. У відповідь на це посилились репресії: одних викликали для «профілактичної бесіди» до КДБ, а інших, тих, хто насмілювався відкрито висловлювати власну думку, арештовували, відкривали кримінальні справи.

Події дня:

Цього дня, 1991 року, в Москві закінчився триденний Серпневий путч, що стало поштовхом для остаточного розпаду Радянського Союзу. Тодішній президент СРСР Горбачов оголосив про узгодження тексту і термінів підписання нового Союзного договору тодішніми союзними республіками. Ця ідея багатьом партноменклатурникам відверто не подобалася. Саме тому, скориставшись літнім відпочинком Михайла Горбачова у його кримській резиденції у Форосі, вищі керівники СРСР – віце-президент Янаєв, прем’єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, міністр внутрішніх справ Пуго та міністр оборони Язов – створивши антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (російська абревіатура – ГКЧП) й оголосивши про усунення Горбачова від влади, 19 серпня 1991 року здійснили спробу встановлення в країні військово-диктаторського режиму. Але ніхто з них не розраховував на масовий опір москвичів, які згуртувалися навколо «Білого дому». Введені в Москву війська теж, зрештою, перейшли на бік народу (щоправда, у зіткненнях з військами загинуло троє людей). 21 серпня з заколотом було покінчено, Горбачова привезли літаком до Москви, але реальної влади в нього вже не залишилося.

У Києві цього дня на площі Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності) відбувся велелюдний мітинг. Внаслідок цих подій керівництво КПУ було повністю деморалізовано, тоді як провідники національно-демократичних сил слушно вирішили, що кращої нагоди для проголошення незалежності України може і не бути. 24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради було ухвалено Акт проголошення незалежності України.

29 років тому у Києві розпочав роботу І Всесвітній Форум Українців. Форум проходив у дні святкування першої річниці проголошення незалежності України - з 21 по 24 серпня 1992 року.

В ті дні до Києва з'їхалося майже 5 тисяч представників української діаспори. Зібрання мало урочистий та святковий настрій. Під час Форуму було створено Українську Всесвітню Координаційну Раду – організацію, яка здійснює державну політику щодо закордонного українства. Нині, за різними оцінками, за межами України проживає від 15 до 20 млн українців. Протягом багатьох років Українська діаспора допомагала Україні. Й сьогодні світове українство знову змобілізувалося на допомогу воюючій Україні.

У цей день народилися

Сергій Байдовський (1990-2014), Герой Небесної Сотні.

Народився у Нововолинську. Сергій був третьою дитиною у шахтарській сім’ї. Навчався у Луцькому інституті розвитку людини Університету «Україна», 5-му курсі перевівся на заочну форму і пішов працювати на нафтопровід «Дружба» у Дрогобичі, вже через три місяці його підвищили до інженера з техніки безпеки.

А ще Сергій їздив до Берестечка приймати присягу Українському реєстровому козацтву. Тому на його могилі майорять два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний – козацький.

Сергій кілька років зустрічався зі студенткою Львівського медичного коледжу Світланою, по закінченні її навчання збиралися взяти шлюб.

«Він був однолюбом. Любив тільки Свєту і Україну» – розповідає батько.

Ніхто з родини не знав, що Сергій брав відпустки та їздив на революцію до Києва. Вчергове Сергій вирушив до столиці у ніч на 19 лютого 2014 року.

Було близько 8 ранку 20 лютого 2014 року, коли Сергій Байдовський подзвонив рідним. «Сказав, що з ним усе гаразд. Та після цього на дзвінки родичів не відповідав», – розказує матір загиблого Героя Майдану Марія Байдовська.

Бо тоді Сергій побіг на вулицю Інститутську – на допомогу своїм побратимам з Волинської сотні. Близько 9-ї ранку в нього влучили дві кулі. У кареті швидкої серце Сергія тричі починало битися, кажуть медики. Однак поранення було несумісне з життям.

Микола Аркас (1888–1938), актор, режисер.

Народився у Миколаєві в родині видатного українського історика, композитора та громадського діяча Миколи Аркаса.

Служив на Далекому Сході у 46 драгунському Переяславському полку. Після повернення працював на просвітянській ниві в Миколаєві. Брав участь в аматорських виставах, влаштовував літературно-музичні вечори, народні свята. Навіть у польському полоні він організував аматорський театральний гурток.

Після звільнення у 1921 році, Аркаса запросили на посаду режисера в Український пересувний драматичний театр при «Просвіті» у Закарпатті. Цей театр об’їздив з гастролями майже всю Галичину і Волинь і став справжнім центром української театральної культури на Закарпатті. Микола Аркас сам виходив на сцену. Через брак коштів «Просвіту» й театр було закрито, і Аркас на деякий час виїхав до Праги, де співробітничав із драматичним гуртком «Верховина», підготував дві вистави – «Жриця вогню» Валентина Валентинова та «Маруся Богуславка» Миколи Старицького. Ці п’єси ставилися не тільки у Празі, а й на всій Закарпатській Україні. Зібравши невелику трупу акторів – професіоналів та аматорів, за сезон 1932–1933 рр. Микола Аркас підготував 6 вистав, зокрема оперету Кальмана «Сільва», опери Аркаса (батька) «Катерина» та Масканьї «Сільська честь». Восени 1936 року поставив драму Володимира Винниченка «Чорна пантера і Білий ведмідь». У 1934 році Микола Аркас очолив новий театральний колектив і відкрив Руський театр ім. М.Садовського в Ужгороді. Колектив здійснив лише чотири постановки, зокрема «Наталка Полтавка» Котляревського та «Квадратура кола» Катаєва.

Леонід Чичкан (1911-1977), живописець.

Народився в Катеринодарі (нині – Краснодар) на Кубані.

Закінчив Краснодарський художній технікум. Подальшу мистецьку освіту здобув у Харківському та Київському художніх інститутах. Брав участь у Другій світовій війні.

1952 року почав викладати в Київському художньому інституті, з 1971 – професор Київського художнього інституту.

Відомий своїми пейзажами, натюрмортами, портретами, жанровими картинами. Провідна тема пейзажів – краєвиди Карпат, які він оспівує, не вдаючись до пафосу й зовнішнього декоративізму.

Леонід Чичкан – батько досить цікавого і своєрідного художника Аркадія Чичкана і дід широко відомого своїми провокативними і епатажними полотнами сучасного скандального художника Іллі Чичкана.

Дивитися твори Леоніда Чичкана: http://uartlib.org/downloads/LeonidChichkan_uartlib.org.pdf

Борис Плаксій (1937- 2012), живописець, монументаліст, скульптор, ілюстратор, графік.

Народився на Черкащині. Закінчив Київський художній інститут.

Його дипломною роботою стала картина “Спрага”: вкрай виснажені солдати пригорщами жадібно п’ють з річки воду. Художня рада забракувала полотно на тій підставі, що на одностроях вояків не було розпізнавальних знаків, а отже, незрозуміло, хто вони – наші чи німці?

У другій половині 1960-х Плаксій був одним з найпопулярніших і найперспективніших молодих художників-монументалістів. Про оформлення підземного переходу біля палацу “Україна”, ресторанів “Наталка”, “Пролісок”, “Вітряк” багато писала преса, його творча манера була предметом постійних дискусій.

Кінець 60-х – початок 70-х років стали часом колективних листів протесту, і один з них, так званий київський, адресований Брежнєву, Косигіну та Підгорному, підписав, зокрема, і Борис Плаксій. Але незабаром із 139 підписантів переважна більшість зняла свої “автографи”, дехто дуже каявся на шпальтах газет. Та під жодним тиском не змінили своєї позиції четверо художників: Борис Плаксій, Алла Горська, Людмила Семикіна й Галина Севрук.

Невдовзі Плаксію довелося платити за свою непоступливість: перестали виставляти його картини, відмовили у вступі до Спілки художників.

У 1970 році був знищений розпис Плаксія у київському кафе „Хрещатий Яр”. Він розміщувався вздовж сходів і зображував київські вулиці, якими проходили його персонажі – опальні на той час Василь Симоненко, Іван Дзюба, Микола Холодний, Іван Драч, Алла Горська, Сергій Параджанов та інші. Твір площею 90 квадратних метрів збили зі стін. Плаксій втратив роботу в Київському монументально-декоративному комбінаті Художнього фонду СРСР, а з тим і засоби до життя. А ім’я художника зникло з офіційного мистецького життя.

Плаксій лишив по собі спадщину, яка налічує тисячу робіт різних жанрів і в різному матеріалі.

За серію портретів творців Незалежності і діячів періоду її здобуття Плаксій отримав 2007 року Шевченківську премію.

Подивитися твори художника: https://sverediuk.com.ua/boris-plaksiy-hudozhnik-sovist/#more-21481

Іще більше про художника і більше його творів: http://www.archive-uu.com/ua/profiles/boris-plaksij

Яків Гершкович (1953), археолог, дослідник пізнього бронзового – раннього залізного віку на теренах України, зокрема, Чорноліської культури, яку відносять до кола протослов’янських.

Народився у Києві.

Знаковою для Гершковича стала Україно-Німецька експедиція з дослідження Суботівського городища у Черкаській області у 1994-1995 роках. У культурному шарі цього часу відкрито залишки великих прямокутних землянок з вогнищами та дерев’яними стінами; у пізнішому – залишки напівземлянок, численні предмети з бронзи, кістки та каменю, а також перші на цій території вироби з заліза. На Суботівському городищі розкопано, крім того, культурний шар зарубинецької культури, з залишками житла і господарських ям, залізними серпами, поясами та шилами, античного і місцевого посуду тощо.

Саме Яків Гершкович ініціював створення «Кодексу етики професійного археолога», прийнятого Вченою радою Інституту археології НАН України.

Дізнатися, в яких непростих суспільно-політичних умовах подеколи доводиться працювати археологам, і зокрема Гершковичу, можна з цієї майже детективної історії про розкопки у Нетішині: http://www.samooborona-netishyn.com.ua/2017/04/19/v-netishini-rozkopali-kurgani-isnuvannya-yakix-miskij-golova-namagavsya-prixovati-vid-gromadskosti-pri-prodazhu-zemli/