25 серпня. Пам’ятні дати

Цього дня народився Павло Загребельний – письменник, інтелектуал, один з кращих українських романістів ХХ століття

Павло Загребельний (1924–2009) є автором понад сорока романів, зокрема, «День для прийдешнього», «Шепіт», трилогії «З погляду вічності», «Розгін», «Намилена трава», «Переходимо до любові», «Роксолана», «Брухт», «Юлія, або Запрошення до самовбивства».

Народився на Полтавщині. 16-річним Павло Загребельний став солдатом Другої світової війни, брав участь в обороні Києва.

Свій перший роман («Європа 45») видав у 1959-му, а останній («Думки нарозхрист») – у 1998 році. У 60-х роках очолював «Літературну газету» (згодом «Літературна Україна»), у 80-х – Спілку письменників України. Підтримував молодих прозаїків, поетів, тих, кого згодом назвали шістдесятниками. Надавав суттєву допомогу й більш молодому поколінню митців. Був принциповим і суворим, що декого з колег-письменників надзвичайно дратувало.

За сценаріями Павла Загребельного на Київській кіностудії ім. Довженка зняті художні фільми: «Ракети не повинні злетіти», «Перевірено – мін немає», «Лаври», «Ярослав Мудрий». Дворазовий лауреат Шевченківської премії – за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві». Його твори перекладено 23 мовами, їх перевидають і читають до сьогодні, адже в них – про Україну і українців, починаючи з ІХ й закінчуючи ХХ століттям.

«Мені здається, що я багато сказав із того, що хотів сказати у своєму житті. У своїх книжках я досить відвертий», – писав Павло Загребельний.

У цей день народилися

в Україні…

Юрій Вербицький (1963-2014), вчений-сейсмолог. Активіст Євромайдану, був викрадений 21 січня 2014 року і вбитий після катувань. Герой України.

Юрій народився у сім’ї з довгою традицією боротьби за незалежність України. Прадід і дід були членами ОУН – першого закатували поляки, другого – гітлерівці.

Батько Юрія став вченим-геофізиком, працював у Львівській філії Інституту геофізики АН УРСР. Схожий напрям діяльності обрав для себе і Юрій.

1985 року він закінчив факультет геодезії Львівського політехнічного інституту. З 2002 року – провідний інженер Відділу сейсмічності Карпатського регіону ІГФ НАН України. У 2013 захистив кандидатську дисертацію. Займався створенням апаратури і програмного забезпечення для геофізичних і сейсмічних досліджень.

Вербицький захоплювався альпінізмом, мав перший розряд з альпінізму, долав маршрути найвищої категорії складності на Кавказі.

Вперше Юрій вирушив на Майдан у грудні 2013 року.

«Ходив на Майдан не на передовій стояти чи з кимось битися, а щоб кількісно підтримати. Також намагався налагодити контакт з опонентами через спілкування, вірив у силу слова. Отак ми ходили з одного кінця Майдану до іншого. Слідкували, щоб не було провокацій. Юрко умів вчасно втрутитися і спокійно та аргументовано все пояснити», – розповідає київський друг Вербицького Роман Миханів.

В ніч з 20 на 21 січня 2014 року Юрій розносив чай на Грушевського, потрапив під обстріл гумовими кулями, його було поранено в око. Представник ради Майдану Ігор Луценко відвіз пораненого в Олександрівську лікарню у Києві, але з офтальмологічного відділення їх обох викрали невідомі…

За словами Луценка, викрадачів було десятеро, їх професійність в проведенні допитів свідчила про стиль міліціонерів. Ігор Луценко після тортур спромігся вийти з лісу в Бориспільському районі. Сподівалися живим знайти і Юрія…

22 січня 2014 р. тіло Вербицького було знайдено в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами тортур. З перебитими ногами, численними забоями, без верхнього одягу він був викинутий у лісі при 15-градусному морозі – без жодного шансу вижити.

Борис Михайлов (1938), арт-фотограф, чиє мистецтво має концептуальний та соціально-документальний характер.

Народився у Харкові, закінчив Харківський інститут комунального будівництва, інженер-електромеханік.

У середині 60-х Михайлов приходить до фотоклубу, де у 1971 році разом з іншими фотографами створить творче об’єднання “Час”.

Критики зазначаються, що Михайлов першим фундаментально розкрив через фотографію абсурдність багатьох форм совєтського життя.

Наприкінці 70-х Михайлов більше концентрується на концептуальності. Створює книги з текстами: “Вертикальні картинки і Горизонтальні Календарі” 1980 (розповідь), “В’язкість”, 1982 (поезія), “Незакінчена дисертація”, 1984 (маніфест фотографії).

З початком перебудови вперше друкується в фотоальбомах за кордоном.

Вважаючи одним з головних завдань для художника рефлексію на час і місце, в якому живеш, в дев’яності і нульові Михайлов продовжує спостереження за суспільними трансформаціями постсовєтського простору, робить серії “У Землі” 1991 року, “Сутінки” 1993, “Історія хвороби” 1997-1998, “Чай, кава, капучино” 2000-2010. Знімає безхатьків, дітей-токсикоманів, доступних жінок, які погоджувалися на вкрай відверті фото.

Отримує за ці роботи престижні міжнародні премії, бере участь у виставках, експонує роботи в першорядних музеях.

У 2008 році обраний академіком Німецької Академії Мистецтв у Берліні, в 2011 почесний член Української Академії Мистецтв. Живе і працює в Берліні та Харкові.

Подивитися світлини можна тут: http://new.pinchukartcentre.org/borys-mykhailov

Володимир Дрозд (1939-2003), письменник, перший головний редактор журналу «Київ».

Народився в селі Петрушин на Чернігівщині в селянській сім’ї. Дрозд двадцятитрирічним юнаком видав першу книжку новел та оповідань («Люблю сині зорі», 1962) і одразу був прийнятий до Спілки письменників України. Частина його доробку – це прохідні, ідеологічно витримані роботи, сповненні казенного оптимізму, втім, багато і тих, що дійсно варті уваги.

Основні твори Дрозда – повісті й романи «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Ирій» (1974), «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985), «Листя землі» (1985-1990 рр.; роман нагороджений Шевченківською премією у 1992 році), багато новел – зображують, повторюють, доосмислюють малий поліський усесвіт, що має всі ознаки великого світу, з центром у селі Пакуль.

Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв’язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-х міфологізму.

Олег Тістол (1960), художник, представник українського необароко, один з лідерів «Нової української хвилі».

Народився у Миколаївській області. Закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва.

Ранні роботи Тістола – великі за розміром картини «Возз’єднання»(1988), «Прощання слов’янки» (1989), «Вправа з булавами» (1989), «Зиновій-Богдан Хмельницький» (1989) – репрезентували характерні риси «української нової хвилі» : яскраву експресивність, розкутість, підкреслену надмірність у поєднанні з поставангардною інтерпретацією історичних сюжетів, образів, мотивів національної культури.

З середини 90-х, разом з Миколою Маценком, Олег Тістол розробляє ідею «Нацпрому» – дослідження національних стереотипів, зафіксованих у предметному середовищі. Роботи художників привертають увагу до такої надзвичайно актуальної в Україні теми, як маніпуляція історичною спадщиною, популярність «архітектурних реконструкцій», що заповнюють історичну забудову міста стилізованими муляжами.

Тему «стереотипів» продовжено Тістолом у циклі картин «Національна географія», в яких розглядаються проблеми автентичності й глобалізації.

Події Помаранчевої революції 2004 року стали для Тістола імпульсом до створення власної версії «постмедійної картини» – проекту «TV + Реалізм».

Цікаве інтерв’ю з художником – про «велич» культур, про те, чім відрізняються митці від піар-проектів, про київський андеграунд, про проблеми сучасного мистецтва в Україні: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2405942-oleg-tistol-hudoznik-odin-iz-lideriv-ukrainskoi-novoi-hvili.html

…і у світі

Шон Коннері (1930-2020), британський актор.

Прославився темпераментним і витонченим виконанням ролі легендарного «агента-007». Знімався у фільмах: «Марні», «Червоний намет», «Сімейний бізнес», «Недоторкані» (премії «Оскар» і «Золотий глобус» за роль другого плану, 1988), «Індіана Джонс і останній хрестовий похід» та ін. В опитуванні, проведеному компанією «Оранж фільм сервей» у 2001 році, названий найвидатнішим британським актором усіх часів. Лауреат багатьох престижних міжнародних нагород за внесок у кіномистецтво.

Клаудія Шиффер (1970), культова німецька супермодель, нині – посол доброї волі ЮНІСЕФ від Великобританії.

Народилася в невеличкому німецькому місті Райнберг (Північний Рейн-Вестфалія). Пік кар’єри Клаудії Шиффер припав на 90-ті роки минулого століття, коли модельний бізнес ще мав виразне обличчя і тіло. У 17 років Клаудія випадково знайомиться з директором одного з відомих модельних агентств, переїздить до Парижа і знімається для обкладинки Elle. Відтоді й почалася її запаморочливе сходження хиткими східцями зіркового подіуму. Контракт від будинку Chanel, рекламна кампанія для Guess Jeans, декілька тривалих контрактів з такими косметичними гігантами як Revlon та L’Oreal зробили її однією з найвисокооплачуваних моделей у світі. За модельну кар’єру Клаудія з’являлася на обкладинках глянцю понад 1000 разів.

Клаудія Шиффер – мати трьох дітей, у неї щасливий шлюб. Її чоловік – відомий британський кінопродюсер і режисер Меттью Вон.