Афанасій, архієпископ Харківський і Ізюмський ПЦУ

Ми дуже мало знаємо про те, як створювалася Українська Церква у новітній час. Наші єпископи не дуже багатослівні щодо першого періоду служіння, а віряни так вдячні за Томос, що й не згадують важкі часи становлення. А поміж тим, історія автокефалії в пострадянський період складна і часом трагічна. Владика Афанасій – архієпископ Харківський та Ізюмський – з дев’яностих років боровся за автокефалію українського православ’я.

Він – засновник і редактор одного з перших духовних видань в Україні, письменник і журналіст. Його стараннями відкриваються монастирі.

Автокефальна Церква на територіях, де звикла панувати Москва, – це мистецтво маленьких кроків і віра. Це можливість робити те, що можеш, навіть коли мета здається недосяжною. Про маленькі кроки, які дозволили відбутися автокефалії, ми говоримо із владикою Афанасієм.

ПАСІЧНИК – ТРЕНЕР ХОКЕЮ НА ТРАВІ – ЖУРНАЛІСТ

- Владико, я почитала вашу біографію. Ви й письменник, і журналіст, і вчитель, і спортивний інструктор. До речі, про спорт. Інструктором якого виду спорту ви були?

- Безпосередньо інструктором я не працював, бо мав основне місце роботи – пасічником у колгоспі. А ось тренером із хокею на траві – так, а між обласними чи республіканськими турнірами це був ще й футбол і хокей на льоду, тому що хлопців треба було постійно тримати у відповідній формі. Хоч я й не був спортсменом (бо мав хворе серце), це, щоправда, не завадило мені два роки відслужити в армії – сам наполіг, щоб не комісували із сержантської школи. Саме через серце й опинився на районному стадіоні. Намірився зайнятися оздоровчим бігом.

А після армії – п’ять років районного радіомовлення: і кореспондент, і редактор, і диктор в одній особі.

Потім так склалися обставини, що я хотів змінити місце роботи, але в Решетилівці райком, щоб затримати на радіо, все зробив, щоб мене не взяли в жодну з організацій. Але кар’єра ніколи не була в моєму житті визначальною. І я влаштувався пасічником у сусідньому господарстві. Пропрацював майже двадцять років. У другій половині цього періоду я й з’явився на стадіоні, не будучи спортсменом, хоча був запеклим уболівальником з футболу і хокею на льоду.

Безпосередньо бігом не зайнявся, але отримав навантаження набагато більші. Тоді якраз по телевізору показували чемпіонат світу з хокею на траві. То й почав з цього виду спорту – і сам ключки в руках не тримав, і хлопчаки не бачили її в очі. Опановували разом. Що головне в тренерській роботі? Правильно організувати тренувальний процес, організувати гру й об’єднати команду в одне ціле. Це, до речі, відповідає й організаційній роботі в єпархії.

- Тобто любительський спорт здатен приносити плоди, якщо так віддано ним займатися!

- Добрі плоди приносить будь-яка діяльність, якщо до неї ставитися серйозно й віддавати всі свої зусилля. Спорт підтримував моє здоров’я, об’єднував молодь. Незважаючи на таку зайнятість, я написав і видав дві книжки оповідань і повістей «Жива роса» та «Осіння горішина». Наприкінці, коли я приїздив на тренування, то мене чекало більше десятка груп дітей старшого віку, середнього й зовсім малі. Я займався їхнім вихованням – перевіряв успішність у навчанні, зустрічався з батьками й т. ін. А потім помінявся керівник районного спортивного товариства, і все «благополучно» вмерло.

- Інтернет пише, що ви створили першу в Україні церковну газету.

- Не знаю, чи першу, але 1990 року заснував приватну щотижневу газету «Добродій», вона збирала більш як шість тисяч абонентів! З часом у виданні вже містилися переважно матеріали на духовні теми, з допомогою газети сприяли розвитку Київського патріархату на Полтавщині (були роки, коли наклад передплати сягав більше 9 тисяч абонентів – третій по кількості тираж в області). Коли з постійним видавцем і співпрацівником газети Василем Бондарцем (згодом ігуменом Антонієм) стали послушниками Феодосіївського чоловічого монастиря в Києві, то почали видавати «Добродія» вже повністю як духовно-церковне видання.

- Таким великим був попит на духовну літературу?

- Особливо в дев’яностих роках! Ще трималося і на початку двохтисячних, а потім якось різко тираж почав скорочуватися. У цій газеті було перекладено українською мовою й опубліковано на її сторінках велику кількість молитов, акафістів, життів святих отців й ін. Взагалі з допомогою «Добродія» дуже велика кількість людей навернулася до православної віри й переважно стали вірянами Київського патріархату.

Трошки пізніше мав авторську щомісячну програму з такою ж назвою на Полтавському радіо. Це була достатньо популярна передача. Зараз я головний редактор літературного журналу «Полтавська криниця» (тисяча примірників). Два роки тому, до свого ювілею – 65-ліття, видав раніше друковані оповідання й повісті, зібрані в одному томі. Блаженніший митрополит Епіфаній брав участь у вечорі-відзначенні мого ювілею.

ЯК “ЗАХОЖАНИН” СТАВ МОНАХОМ ТА АРХІЄПИСКОПОМ

- У монастир ви прийшли доволі пізно, як для монаших традицій. В 50 років. І далі було стрімке зростання: монах – єпископ – архієпископ. Що було до 50-ти. Ви були віруючою людиною? Чи у вас було раптове осяяння? Чи поступове навернення?

- У чернецтво приходять у будь-якому віці. Моє навернення було поступовим. У нас у районі не було жодної церкви! Єдиний район в Україні, де всі церкви були зруйновані (а в самій Решетилівці їх діяло сім). Коли приїжджав до Полтави, то заходив до Макарівської церкви, але був більше «захожанином». Коли з 1982 року часто став навідуватися до Києва, то обов’язково ходив до Володимирського собору на літургії, завжди відвідував печери Києво-Печерської лаври.

На зорі автокефального руху пасічникував, писав прозу, яку вважали антирадянською, з цензурними перепонами видавав книжки. А національно-свідомим став не тоді, коли це вже було дозволено в незалежній Україні, а ще в шкільні роки.

Я створив громаду Київського патріархату в Решетилівці (це була ціла епопея) в 1999 році, тоді ж і служби почалися.

У той час я по тижню, а то й більше жив послушником у Видубицькому чоловічому монастирі, потім остаточно вирішив прийняти чернецтво. Це сталося пізніше в Житомирі. В 2005 році у грудні в с. Білки Попільнянського району спочатку став настоятелем місцевої парафії, а згодом заснував чоловічий монастир Покрови Пресвятої Богородиці. Коли я туди прийшов, то в церкві не було нічого, навіть богослужбової літератури. Вже з весни стали приїжджати на богослужіння жителі Житомира й області, кияни, полтавці. Часто по цілому автобусу. Після літургії й молебня завжди відбувалася трапеза – я варив відро полтавського борщу (а готую смачно), інші готували страви, люди привозили щось із собою. Сідало за стіл до 60 паломників. Це дивовижний був час.

- Розкажіть про своє служіння ігуменом в Житомирському монастирі. У цьому поліському краї не надто виражені проукраїнські настрої. Попри Голодомор, Полісся – червоне. Як там сприймали український монастир?

- Не знаю, наскільки Житомирщина червона, тому що до нас приїжджали українці по духу, і такими ж були й сільські мешканці, які нас підтримували. Господарство недорого продало половину контори, а чималий, фактично новий гуртожиток з ліжками, матрацами й постільним (там зупинялися паломники), що поряд, – взагалі пожертвували монастирю. Трохи осторонь, біля ставка, стояла велика старовинна дерев’яна церква. Але обставини склалися так, що я перейшов до УАПЦ в червні 2009 року. За два місяці предстоятель УАПЦ, блаженної пам’яті митрополит Мефодій і Архієрейський собор визначили мене єпископом на Харківсько-Полтавську кафедру. Єпископська хіротонія відбулася в листопаді цього ж року в храмі Миколи Набережного в Києві.

Отримав єпархію з однією діючою парафією і з одним священником. Тому довелося розбудовувати єпархію, вважай, на голому місці. Але, як бачите, так чи інакше, але справився з поставленим завданням.

Чи можна було зробити більше? Запитання риторичне. Надто потужне проросійське засилля в наших краях, особливо на Харківщині. З одного боку, сильний спротив влади на місцях, а з другого – якась мазохістська віра людей московським батюшкам. Хоча, мені здається, що люди старшого віку просто ностальгують за Радянським Союзом, який уособлюється із Росією.

НА ЗУСТРІЧ ЗІ МНОЮ МП ПРИГНАВ ТІТУШОК З АРМАТУРОЮ

- Чи був досвід спілкування з УПЦ МП?

- Оте «спілкування» з МП продовжується й донині, особливо на Харківщині. Десь років зо три тому в Змієві в міському будинку культури організували мою зустріч із громадськістю міста – там почала діяти наша парафія. Священник Московського патріархату і проросійські містяни організували провокацію – привезли кілька десятків молодиків у спортивних костюмах і характерної зовнішності. У нижньому храмі новозбудованої церкви їх «причастили» гарненько і роздали шматки арматури (вони гуртувалися трьома групами по периметру церковної огорожі навпроти). Залучили також і дітей, щоб вони зайшли поміж наших людей, а молодики в цей час повинні були на нас напасти і влаштувати бійню під виглядом захисту дітей. Усе було б знято на відео й змонтували б фільм про те, які бандити й злочинці автокефали, що навіть дітей не пожаліли.

Але втрутилися з Харкова органи, які зобов’язані попереджувати подібні події, і до закінчення зустрічі молодики зникли. Тому було протистояння з боку МП тоді, нікуди воно не ділося й тепер.

- Чи змінив Томос ситуацію Церкви в регіоні?

- Кардинально Томос ситуацію Церкви в нашому регіоні не змінив, особливо на Слобожанщині. Перш за все тому, що немає священницьких кадрів. Значна частина мешканців райцентрів, селищ і сіл, так само й міст, хочуть мати українську Церкву, тим паче нині, після отримання нами Томосу, але в нас немає кого ставити настоятелями.

Та хоч і повільними кроками, а ми розвиваємося, тому що знаходяться небайдужі люди, які підтримують і допомагають. Хоча з підтримкою парафій УПЦ МП, тобто РПЦвУ, порівняти не можна. Там перебуває фактично увесь бізнес. А ми отримуємо лиш крихти. Переважно парафіяни все роблять за рахунок своїх невеличких статків.

До речі, така ж ситуація й у Полтаві. Але в Полтаві ми зуміли придбати невелику ділянку на самій околиці міста (за нами вже степ), і з тяжкими трудами будуємо невеликий храм. Ото такий у нас кафедральний «собор»!

- Ви брали участь в об’єднавчому Соборі, а після нього ви відчули єдність між архієреями, адже ви з різних конфесій, між якими не завжди був мир?

- Єдність між усіма єпископами, не залежно від конфесії, до якої кожен із нас належав до об’єднання, я відчув уже в січні 2019 року, коли ми всі зібралися в Михайлівському золотоверхому монастирі в соборі на богослужіння з нагоди отримання Томосу. Було таке враження, що ми завжди перебували в одній Церкві. Балачки наших супротивників про якісь протистояння не відповідають дійсності.

- Як триває перереєстрація парафій?

- Перереєстрацію парафій призупинив ковід. Зараз проходять збори у парафіях, документи перших кількох парафій подані до ОДА, дві громади на Полтавщині вже перереєстровано (тут не виникає проблем з ОДА). Сподіваюся, що до кінця року в основному цей процес завершиться.

Але зіштовхуємося з певними проблемами в Харківській ОДА, де у відповідному відділі намагаються вносити свої правки до розробленого юристами Київської митрополії зразка Статуту парафії, який приймають на загальних зборах релігійних громад. Виявляється, що працівник відділу краще знає законодавство, ніж юристи однієї з провідних юридичних фірм України.

- Ви в книжках пишете про, умовно скажемо, “маленьку людину” чи “сільську людину”. Література - це література. А як, по-вашому, чи повинна Церква реагувати на події суспільно-політичної ваги, на такі речі, як, наприклад, приватизація землі, аграрні закони?

- Церква не повинна мовчати! Якби Церква стояла, скажімо, осторонь Майдану, захисту України від російської агресії? А питання освіти, штучного переривання вагітності, ЛГБТ, або ж – пияцтва, наркоманії, взагалі вседозволеності, яка руйнує людину як особистість, перетворюючи на бездумного споживача і т.д.? Церква – це українці. Вона живе не тільки церковним життям, а й змушена реагувати на ті процеси, які відбуваються в суспільстві, висловлюючи свою позицію з тих чи інших питань загальнонаціонального й державного життя.

І з продажем землі є певні ризики. Я вже неодноразово писав про те, що українську націю створила кількатисячолітня хліборобська цивілізація, яка дала мову, пісню, побут, звичаї, традиції й все інше, що суттєво відрізняє нас від інших народів. Село й так зруйноване до «основанія…», і, не дай Бог, землю “розтягнуть”. Втратимо ґрунт, на якому українці твердо стояли, незважаючи на відсутність державності. Найбільше постраждає мова, тому що раніше місто суттєво поповнювалося сільською молоддю, носієм чистої й багатої мови, а втративши це поповнення, місто загомонить уже не українською, а чимось штучно вигаданим.

- Я побачила у ваших статусах дуже трепетне ставлення до мовного питання. Якою, на вашу думку, мовою має іти богослужіння: тільки українською чи й іншими?

- Богослужбова мова в Українській Церкві, звичайно ж, повинна бути українська, але в тих із парафій, що переходять до ПЦУ, – скажімо, на Півдні й Сході, та навіть на тій же Слобожанщині, на побажання парафіян, тим паче, якщо переходить із громадою МП і священник, якому одразу перейти на українську в служінні важко, богослужіння певний час може звершуватися церковнослов’янською.

Лана Самохвалова, Київ