100 років п'ятдесятникам: святкування із владою, з опозицією та братами…

І з побажанням спільно «осолювати й освітлювати суспільство добротою, правдою, милосердям»

Знаєте, про що я подумала, коли онлайн дивилася урочисту академію (зібрання), присвячене сторіччю п’ятдесятницького руху. Зараз офіційна назва цієї протестантської деномінації – Українська Церква Християн Віри Євангельської. Подумала: як ми, українське суспільство, подорослішали. У ставленні одне до одного. До власної спадщини. До українського християнства в цілому.

Ті, хто святкував сторіччя української автокефалії, не можуть не посвяткувати трохи розумом і трохи серцем 100-річчя іншого християнського руху в Україні. 

Хоча ще на початку незалежності до протестантів віряни традиційних церков ставилися дещо зверхньо (ви, мовляв, не спасетесь, ми в Раю самі), протестанти платили взаємністю (ви самі не спасетесь, і Біблію не знаєте добре). Хоч як добре ми читали б Біблію, хоч як багато вмістили за ці три десятиліття, але сьогодні (я зазирнула в Український Дім ненадовго, дивилася онлайн) оця чи то християнська, чи то консервативна єдність – дуже відчувалась.  Від УГКЦ і особисто блаженнішого Святослава – протестантів вітав священник Олекса Петрів (зауважив, що посіяне християнськими конфесіями зерня було таке добре, що витримало 70 років тоталітаризму і дало прекрасні плоди). Від баптистів – вітав Олександр Турчинов (жартував, попереджав і казав: усі християни мають будувати  разом країну, яка не толерує брехню, бідність, свавілля, гріх, і де християни будуть разом служити, працювати та перемагати).

Від уряду та Дениса Шмигаля – вітав Олександр Ярема. Це було і офіційне, й неофіційне вітання, бо ж представник Кабміну добре знав багатьох присутніх і цінував їхнє служіння.

У якийсь момент камери вхопили обличчя Юлії Тимошенко. Я вірю, що вона відвідала це зібрання щиро. 

Я подумала, що це свято вдалося ще й тому, що була гарно підготовлена матчастина. Вахтанг Кіпіані зробив фільм про рух, з’явилися історична лекція та наукове видання. Навіть побіжно подивившись – можна зрозуміти, звідки спільність.

Наші священники та їхні пастори були в одних таборах. Де разом ішли на смерть. Вірили в одне. (Це не перебільшення, був експериментальний мордовський табір, де було 600 представників усіх конфесій. КГБ хотів, аби представники різних конфесій пересварилися, а вони об’єдналися, створили хор, бюро знахідок, табір був зразковим).

Вони надзвичайно важко пробивалися у часи тоталітаризму. (Протестантам забороняли водити на молитовні зібрання навіть власних дітей, штрафуючи батьків за одне відвідання молитовних зібрань на 25 карбованців).

Їхніх дідів, як і наших, вже в часи пізнього соціалізму проводжали в табори, співаючи псалмів.

А вже зараз, у новітні часи – теж багато що разом.

Під час Майдану – разом були в наметах і разом молилися.

Сьогодні ми відчуваємо одні загрози і точно гуртуємося, щоб якось їм протистояти.

Нинішній очільник, єпископ церкви Михайло Паночко (дуже симпатичний мені своєю сміливістю та прямотою, нікого не боїться) виступав на завершення. Його виступ був з одного боку – проповіддю, з іншого, він, наче почувши мої думки, сказав: «Я не кажу, що наша віра найкраща, і я кажу: не хваліться собою, хвалімося Ісусом, бо його знають у різних церквах. Хтось підійшов ближче, хтось далі. І хто стоїть близько – не засуджуй тих, хто стоїть ближче. Із 400 церков за роки незалежності стало 1700 громад. Це Ісус збудував. Над Україною пильнує Господь, і він попаде в ту душу, яка відкрита».  

Потім пан Михайло сказав, що “солі” (“сіль” або “християнська закваска” – образ) треба додати і в Верховну Раду.

І якщо він хотів, щоб ми запам’ятали останню фразу, то йому це вдалося: “Вибір невеликий, але ніхто не програє, хто обирає дорогу правди, бо правда має вічну перспективу, а неправда – засуджена. І хоч що б там було, наша справа – осолювати та освітлювати суспільство добротою, правдою, милосердям».

Лана Самохвалова