29 вересня. Пам’ятні дати

Сьогодні День пам’яті жертв Бабиного Яру – одного з найжахливіших символів Голокосту

29-30 вересня 1941 року, в окупованому нацистами Києві, було проведено перший масовий розстріл військовими беззбройного цивільного населення. Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці вбили майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Тільки в перші два дні розстрілів було вбито майже 34 тисяч людей. 1, 2, 8 і 11 жовтня – ще близько 17 тисяч осіб.

Місцем масових розстрілів було обрано Бабин Яр – балку на північному заході Києва довжиною у два з половиною кілометри, яка місцями сягала 50-метрової глибини. Наприкінці вулиці влаштували ворота, за які людей пропускали групами по 30-40 осіб. Попередньо їх примушували роздягатися, відбирали особисті речі, потім поліцаї дубинками гнали жертв до проходів у насипах на краю яру. На протилежному боці сиділи кулеметники. Тіла розстріляних скочувалися по укосу на дно. Після того, як рів заповнювався 2-3 шарами трупів, зверху їх присипали землею.

Загалом за роки Другої світової війни у Бабиному Яру, за різними оцінками, полягло від 100 до 150 тисяч осіб – євреїв, ромів, караїмів, радянських військовополонених, учасників українського націоналістичного руху опору, пацієнтів психіатричної клініки та представників інших національних чи соціальних груп, яких окупанти вважали «зайвими».

За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Одними з перших табуйовану тему порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який 29 вересня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів». Бабин Яр поряд із Освенцимом став жахливим символом Голокосту  на території Східної Європи й прикладом того, до чого призводять людиноненависницькі теорії.

У цей день народилися

в Україні…

Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич; 1845-1907), драматург, актор, режисер, театральний діяч.

Народився у родині зубожілого дрібного шляхтича на Кіровоградщині.

Один з основоположників українського професійного театру. Автор драматичних творів «Розумний і дурень», «Наймичка», комедій «Гроші», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», драм «Безталанна», «Бурлака», трагедій «Бондарівна» та «Сава Чалий». Деякі п’єси автора було екранізовано.

Михайло Грушевський (1866-1934), історик, політичний і державний діяч, автор понад 2 тис. наукових праць, зокрема й фундаментальної «Історії України-Руси».

Внесок Грушевського у розбудову української державності та в історичну науку – величезний. Він був однією з центральних постатей політичного життя України початку ХХ століття; одним із тих, хто стояв біля витоків нової незалежної Української Народної Республіки, її стрімкого народження, короткочасного існування та трагічної загибелі. Так само трагічною можна назвати й долю самого Грушевського, чиє життя було значною мірою понівечене тогочасними подіями – кривавими політичними переворотами, приходом до влади більшовиків та встановленням радянської влади. Видатний учений, геніальний науковець, чиє життя було присвячене вивченню історії, зрештою, сам виявився однією з її жертв.

Народився Михайло Грушевський у м. Холмі (нині Хелм, Польща). Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету розпочав наукову діяльність.

 Отримавши 1894 року ступінь магістра, очолив кафедру історії Східної Європи Львівського університету, якою керував до 1914 року. На Галичині розпочалася й політична діяльність Михайла Грушевського, де він був одним із засновників Національно-демократичної партії. Як загальновизнаний лідер українства 1908 року очолив Товариство українських поступовців, що об’єднувало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Був арештований, перебував на засланні у Сибіру. Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді 1917 року.

У 1917-1918 роках очолював Центральну Раду УНР. Після ліквідації УНР і встановлення Гетьманату перебував у підпіллі. З приходом більшовиків мусив виїхати за кордон. Мешкав у Празі, Женеві, Відні. Де б не був – всюди займався українськими справами. У Відні заснував Український соціологічний інститут – першу наукову установу в еміграції. Але на чужині було надзвичайно важко, тому у березні 1924 року Грушевський разом з родиною повернувся до Києва. Більшовики гарантували вченому імунітет від політичних переслідувань, але висунули одну умову: колишній очільник Центральної Ради не братиме участі в політиці й займатиметься виключно наукою. То був короткий проміжок ілюзії української свободи – начебто відродження української мови, науки, культури, але це була свобода з зашморгом на шиї, адже другий кінець мотузки знаходився у міцній руці «кремлівського горця». Досить швидко оптимістичні ілюзії розвіялися, і майже вся українська інтелігенція постала перед обличчям страшної незворотності – шлях назад, на Захід – закритий, а попереду – або тюрма, або куля. Після приїзду Грушевський одразу ж взявся до справ: відновив діяльність історичної секції колишнього Українського наукового товариства, очолив Археографічну комісію, досліджував історію української літератури. У 1929 році його обрали дійсним членом АН СРСР, утім, над головою вченого вже згущалися хмари.

 У березні 1931 року його відкрито звинуватили в українському буржуазному націоналізмі й керівництві підпільною антирадянською організацією. Вченого вислали, щоправда, не в Сибір, а до Москви. Створені ним наукові установи було ліквідовано, співробітників та учнів здебільшого заарештовано і репресовано. Через деякий час науковця начебто випустили, але продовжували стежити. Це була пастка. Помер він несподівано на 68 році життя під час лікування у Кисловодську.

Зовсім скоро його ім’я на десятиліття було викреслено з вітчизняної науки та історії, а чимала спадщина, як наукова, так і літературна – була заборонена. Справу на Михайла Грушевського чекісти закрили лише через чотири роки після смерті вченого.

Анатолій Шевченко (1938-2012), гітарист-віртуоз, композитор, знавець культури фламенко, художник.

Народився на Луганщині. Закінчив Ростовське художнє училище, згодом -  Сімферопольське музичне училище. Деякий час викладав у музичній школі і виступав з концертами.

У 1982 році Шевченка запросили до Одеської філармонії, солістом якої він залишався до останніх днів. В його репертуарі окрім власних творів були класична музика, фламенко, музика Сходу, Давньої Греції, сучасна інструментальна музика. Українська музика була представлена від Львівських табулатур ХVІ ст. до творів сучасних композиторів.

Як художник Шевченко менш відомий.  Його графіка і живопис кілька разів виставлялися в Одесі, Польщі, Чехії, Іспанії, зберігаються у приватних колекціях різних країнах світу. Але перш за все Шевченко – музикант і композитор.

Канал, де можна послухати Анатолія Шевченка: https://www.youtube.com/user/AnatoliyShevchenko

Ігор Чамата (1946), художник.

Народився у Києві, закінчив Київський художній інститут. Рівень живопису майстра дозволяє вважати його виразником кращих традицій класичного реалістичного живопису.

З 1980-х років художник присвятив себе камерному станковому живопису. Головним чином – це міські пейзажі з зображенням історичного центру Києва і пленерні пейзажі.

Закоханість художника в імпресіоністів вплинула на створення серії натюрмортів - від цих полотен з пульсуючим кольором не можна відірвати очей. Особливе місце серед натюрмортних творів займають щирі в своїй природній простоті полотна із зображенням лісових грибів, осінніх яблук, груш і горіхів.

Дивитися твори: https://kyiv.gallery/ihor-chamata

Василь Ярич (1951), скульптор.

Народився на Івано-Франківщині. Брат письменника-гумориста Івана Ярича.

Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Після навчання працював у Художньому фонді.

Створив кілька відомих пам’ятників у Львові – монумент Просвіті та пам’ятник Данилі Галицькому. Але найбільше уваги митець приділяє станковій скульптурі.

За визнанням художніх критиків, Василь Ярич належить до провідних сучасних скульпторів України.

Дивитися твори: https://art.lviv-online.com/vasyl-yarych/

Андрій Шевченко (1976), український футболіст, донедавна головний тренер Національної збірної України з футболу.

 Виступав за київське «Динамо», італійський «Мілан» та лондонський «Челсі». У 2003 році Шевченко став першим українцем, який виграв Лігу чемпіонів. Володар «Золотого м'яча» 2004 року. Один з найрезультативніших бомбардирів єврокубкових турнірів за всі сезони. Найкращий бомбардир національної збірної України в історії. Тричі ставав найкращим бомбардиром Ліги чемпіонів, двічі - чемпіонату Італії.

 Родом Андрій Шевченко з Київщини. Дитинство і юність минули на київській Оболоні. У футбол грає з 9 років. Перша поява Андрія Шевченка у дорослому футболі відбулася в сезоні 1992-1993 років. Тоді, з 12 забитими голами він став кращим бомбардиром першолігової команди «Динамо-2». Дебют Шевченка в основному складі «Динамо» відбувся 8 листопада 1994 року (гра з «Шахтарем» у Донецьку). Свій перший гол за «Динамо» він забив у матчі проти «Дніпра». Перший гол у єврокубках «Шева» забив у ворота мюнхенської «Баварії» в програному матчі (1:4), коли йому було лише 18 років.

Олег Верняєв (1993), гімнаст, чемпіон Олімпійських ігор 2016, чемпіон світу зі спортивної гімнастики.

Народився у Донецьку, зараз живе у Вишневому на Київщині.

Перше золото здобув у сезоні 2014 року – на чемпіонаті Європи у вправах на брусах. Тоді ж отримав дві бронзи — в опорному стрибку та команді. Того ж року став чемпіоном світу у вправах на брусах.

11 серпня 2016 року на Олімпійських іграх 2016 в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) виборов срібну медаль в абсолютній першості, поступившись лише 0,099 бали переможцю.16 серпня 2016 року у змаганнях на паралельних брусах виборов першу золоту медаль для України на Олімпійських іграх 2016 в Ріо-де-Жанейро.

…і у світі

 Мігель де Сервантес (Сервантес Сааведра; 1547-1616), іспанський письменник, автор одного з найвизначніших творів світової літератури – роману «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (1605).

Перший переклад «Дон Кіхота» з’явився 1612 року – роман переклали англійською мовою. Чотири роки по тому книжку видали французькою, після чого почали перекладати майже всіма європейськими мовами.

Після Біблії «Дон Кіхот» став найчастіше публікованою у світі книжкою. Українською славетний роман уперше почав перекладати Іван Франко. Він переповів для дітей віршами першу частину книги. У Львові вона витримала чотири видання. Після цього побачила світ скорочена прозова версія «Високодумний лицар Дон Кіхот із Манчі», виданий 1924 року у Львові Антіном Лотоцьким. А через 3 роки у Харкові скорочений переклад з іспанської «Вигадливий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі» зробив Микола Іванов. Повний переклад українською з мови оригіналу з’явився лише у 1950-х. Здійснив його український перекладач Микола Лукаш