А ще є Тест на Лікаря

Троє львівських студентів-медиків врятували 68-річного чоловіка, у якого зупинилося серце у трамваї. Укрінформ поспілкувався з ними

Уже близько місяця минуло, як у ФБ поширювався розчулений пост від молодої жінки, в якої ледве не загинув чоловік. У нього вже перестало битися серце, але молоденька медсестра робила непрямий масаж серця і штучне дихання, доки не повернула його до життя. 100 натисків за хвилину на грудну клітину – саме так реанімують, інакше немає сенсу. І худенькій дівчині це було фізично важко. Але чудо таки сталося. Під постом з фотографією рудоволосої медсестри залишили тисячі лайків і захоплених слів. Трапилося це в Ізраїлі.

Звичайно, то ж Ізраїль, там з охороною здоров’я  ого-го, а наші медики або неуки, або спершу грошей від пацієнтів чекають; у нас би просто констатували смерть і не стали б вибиватися з сил, аби допомогти, - були і такі коментарі під цим постом. Хоча, мабуть, у кожного, хто стикався з серйозними хворобами сам та своїх близьких, є на прикметі кілька «нормальних» лікарів, які можуть і порадити, і за потреби – врятувати. Але то ж свої. А в поліклініці? Кажете, теж є? Ну, такі лікарі там  – нарозхват.

Дивіться, що буває у нас з тими ж терапевтами – сімейними лікарями, цією «піхотою» медицини. У хороших сімейних лікарів – тисячі пацієнтів, і додзвонитися до них стало ще тим квестом, особливо зараз, під час ковіду. Це колись хороший лікар знав про усі хвороби кожної родини – від дідусів до онуків, але ж і навантаження у них такого не було. Вже не кажучи про те, що літні люди часто приходять до лікаря не тому, що сталося щось серйозне зі здоров’ям, а просто, щоб їх вислухали. Так, хороший лікар – це ще й людяність та терплячість. Саме про таких сказано – Лікар від Бога.

Тож коли ми почули про цей випадок у Львові, подумалося: так ось же вони, наші українські Лікарі, в майбутньому, звісно.

Отже, докладніше про те, що ж трапилося вересневим днем у тому трамваї.

Троє медиків у другому трамваї

Цей трамвайний маршрут №2  прямує повз навчальні корпуси  та гуртожиток Львівського національного медуніверситету. Саме тому в той день, після занять, там опинилися Роман, Христина та Ліза – студенти з різних курсів і факультетів вишу, незнайомі один із одним.

Роман сидів у кінці трамваю у навушниках, слухав музику. Людей було небагато - зайняті лише сидячі місця, та й то не усі. Раптом Роман побачив, що у літнього чоловіка, за кілька сидінь попереду, безвольно відкинулася назад голова, а хлопець, який сидів поруч, заметушився. Христина розповідає, що пасажир спочатку захрипів. Роман, стягуючи навушники,  підбіг до чоловіка і на автоматі – як навчали – запитав:

– У вас діабет? Проблеми з серцем?

 Але той уже нічого відповісти не міг.

– Є у трамваї медики? – голосно запитав Роман, а тим часом швидко  розстебнув сорочку, курточку на чоловікові, а потім, коли разом із іншим хлопцем уклав його на підлогу, ослабив ремінь на штанах.

Хтось вже викликав швидку, хтось побіг до водія сказати, щоб зупинився. А у літньої людини вже не було пульсу.

«Ми розуміли, що його треба рятувати. Швидко», - потім розповідатиме мені  Ліза.

– Клапан, у нас же немає клапана! - закричала Христина.

«Це клапан-маска для штучного дихання, -  пояснить згодом Ліза. - Коли нас вчили реанімації, сказали на всяк випадок носити той клапан з собою, він і лежав у мене в наплічнику, але того дня я взяла інший і могла його не перекласти».

– Ось, є клапан! – за кілька секунд вигукнула Ліза, відшукавши його серед речей.

Викладачі на заняттях з реанімації  та швидкої допомоги застерігали: без клапана штучне дихання робити заборонено, бо можна заразитися, якщо у людини, скажімо, відкрита форма туберкульозу. Клапан влаштований таким чином, що коли видихаєш повітря, воно вже не вертається назад – принцип респіратора.

Христина почала через клапан робити штучне дихання, а Роман у цей час – сто натисків за хвилину - робив непрямий масаж серця. Його кілька разів ненадовго підміняли дівчата - чоловік був огрядний, і навіть Роман, який серйозно займається спортом, втомлювався, що вже казати про дівчат. Але вони дуже старалися.

– Головне – треба було протриматися до приїзду «швидкої». Треба запустити серце, інакше через 5 хвилин – біологічна смерть, - пояснюватиме потім Роман.  – Але я залишався спокійним, просто робив те, що вимагали обставини.

Пульс з’явився! Та раптом чоловік почав блювати. Хлопці відразу перевернули його на бік, щоб той не захлинувся, але пульсу не було знову. І знову – з усіх сил – сто натисків за хвилину, сто - не менше… Пульс повернувся, але слабкий…

Хвилин через десять приїхала «швидка» - цього разу встигла. 

…Що тут додаси? Правильні ангели-охоронці у того чоловіка, це ж треба: зібрати в одному місці аж трьох медиків, дарма, що студентів. Та ще й одну з них  -  зі спеціальним клапаном-маскою для реанімації.

– Я просто була щаслива, коли потім йшла додому, - скаже потім Ліза, яка всі ці роки носила з собою навіщось цей клапан.

Познайомимося ближче

Ліза, Христина та Роман поки навчаються лікувальній справі й лише задумуються, яку медичну спеціалізацію виберуть у майбутньому. Всі троє виявилися дуже старанними студентами. Немов хтось заздалегідь відібрав саме їх для цієї історії. Хоча, можливо, й справді кількість справжніх медиків, які їздять у трамваї №2 у Львові, зашкалює?..

Ми запитали у них очевидне, банальне навіть, але без чого тут не обійдешся: чому ці молоді люди пішли саме до медичного вишу та яким, на їхню думку, має бути справжній лікар. І, нарешті, чому, попри складне та довге навчання у медичних вишах у нас так багато людей у білих халатах, яких лікарями називати не хочеться?

Чи не рано запитувати про таке у студентів? Не рано. Десятихвилинна драма життя у львівському трамваї це підтверджує.

Христина Библик, студентка 6-го курсу медичного факультету №2 ЛНМУ ім. Данила Галицького. 23 роки, родом з Самбірського району Львівської області. 

– В університеті ми багато разів відпрацьовували, як проводили вентиляцію легень під час швидкої допомоги, отже знали, що робити. Про цей випадок розповіла батькам - їм було дуже приємно. Медиків у нас в родині немає, але коли я вирішила вступати саме до медичного, це підтримали і батьки, і родичі, і вчителі.

Вибір майбутньої професії починається, мабуть, з тих предметів, які подобаються у школі. Для мене це - хімія та біологія. Звичайно, бути лікарем складніше, ніж біологом.  У  кожного лікаря, навіть у тих, хто має великий досвід, є страх помилитися, наприклад, поставити не той діагноз.  Але ж хтось мусить виконувати цю роботу?

За час навчання у мене не було жодних розчарувань і я рада, що зробила такий вибір. У нас дуже хороші викладачі, вони ставилися з розумінням, якщо комусь із нас ставало погано, скажімо, від вигляду крові під час операції. І ти якось потрошку переборюєш свої страхи.

Крім того, що навчання у нас досить складне та тривале, ще доводиться відпрацьовувати та надолужувати все, що пропустив з якихось причин. І думаю, це добре, бо дисциплінує. Треба, щоб й у інших вишах були такі правила - інакше не отримати справжніх фахівців.

Я вважаю так: треба бути або хорошим лікарем, або не бути їм взагалі. Хороших спеціалістів не багато, але на них тримається медицина. Так, це важко – і фізично, і морально. Я відчула це, коли після третього курсу працювала медсестрою у львівському Охматдиті та несла відповідальність за конкретних пацієнтів.  Але водночас   було дуже цікаво! У майбутньому планую працювати саме з дітьми, мені з ними якось легше спілкуватися. Розумію, що робота лікаря – це, по суті, цілодобова зайнятість. Та, мені здається, ми до цього готові.

Роман Курнат, студент 5-го курсу медичного факультету №1 ЛНМУ ім. Данила Галицького. 21 рік, родом з села поблизу міста Великі Мости на Львівщині.

Крім медицини захоплюється вирощуванням екзотичних рослин та плодових дерев. Навчається  на  військовій кафедрі – планує після закінчення Університету вступати в Українську військово-медичну академію, щоб стати військовим лікарем-хірургом.  

– Мені завжди хотілося допомагати людям, дізнаватися, що і як в людському організмі, як він влаштований.  Ці знання можуть допомогти продовжити  життя близьким. Чому не всі після вишу стають хорошими лікарями? Мабуть, хтось просто розчаровується у професії, інших пропхали на медицину батьки просто заради диплома. У когось - страх крові, а хтось боїться зустрічі з реальними пацієнтами і не хоче брати на себе відповідальність.

Я думаю, справжній лікар має бути водночас спокійним, але не поблажливим. Добрим, але не прив’язуватися до пацієнтів і завжди зберігати тверезий розум. Я ще не лікар і не маю права давати професійні поради. Але коли знайомі задають різні медичні запитання, мене це дуже тішить, і я намагаюся пояснити все, що можу.

Коли я побачив у фейсбуці пост сина чоловіка з трамвая, який дякував рятівникам свого батька, відразу списався з ним, щоб дізнатися, у яку лікарню його поклали. Наступного дня купив якісь фрукти й відправився туди. Чоловік вже непогано почувався, розповів, що того дня їхав з роботи, а взагалі виявився дуже веселою людиною. Звісно, мені було дуже приємно, що так все щасливо закінчилося.

Єлізавета Шепель, студентка 6-го курсу медичного факультету №2 ЛНМУ ім. Данила Галицького. 23 роки, родом з міста Кам'янка-Бузька на Львівщині

– Коли наступного дня ми дізналися, що той чоловік з трамвая живий, і його вже перевели з реанімації, це була така радість!  А в лікарі я пішла, бо хочу допомагати людям, і я абсолютно тут не лукавлю! Хворим потрібна допомога,  от я й вирішила навчитися, як це робити.  Попри те, що складно навчатися,  що не було знайомств, адже мої рідні дуже далекі від медицини. В школі я багато виступала на сцені,  були думки про театр, але медицина перемогла. Спочатку я закінчила медичний коледж, потім зрозуміла, що хочу більшого. Коли працювала в лікарні, часто стикалася з тим, що медперсонал ставиться до людей, як до якихось гаманців - навіть плакати хотілося. Люди хворі, немічні – не можна ж так! Треба якось добріше. Мені взагалі здається, що якби всі просто стали добріші, світ був би інакший.

Чому хороших лікарів небагато? Тут все залежить від людини - чи є у неї  совість. Починається з того, як людина ставиться до навчання. Можна просто зазубрити і здати предмет. А треба ж розібратися, зрозуміти, адже все це знадобиться під час роботи.

А можна все знати й водночас залишатися черствою людиною. Але ж багато пацієнтів, коли приходять до лікаря, поза медичні проблеми, просто хочуть, щоб їх вислухали. І це теж треба розуміти. Тому що лікар  відповідає  не тільки за стан тілесного здоров’я,  а й душевного теж. Лікар має бути і розумним, і добросовісний - це головне.

Ким хочу стати по спеціалізації? Або  кардіологом, або ендокринологом, але тільки - в клініці, а не так: людина прийшла, а за пів години пішла від тебе додому. Мені  хочеться вислуховувати, давати порадити, бути ближче до пацієнтів.

***

Отака історія зі щасливим фіналом. Їх не багато сьогодні, в теленовини таке потрапляє не часто. А шкода.  Тому ми й вирішили переповісти її вам з подробицями та емоціями. І ще – не сумнівайтеся: справжні Лікарі у нас є і ще нові підростають.

Тільки ви все одно – по можливості – не хворійте. Будьте здорові!

Лариса Гаврилова, Київ

P.S. 29 вересня, на засіданні Вченої ради Університету ректор, академік НАМН України, професор Борис Зіменковський оголосив подяку за небайдужість, професіоналізм та відданість справі охорони здоров`я трьом студентам, що врятували мешканця Львова. Студентки 6-го курсу медичного факультету №2 Христина Библик та Єлизавета Шепель, студент 5-го курсу медичного факультету №1  Роман Курнат отримають також премію в розмірі місячної стипендії.