Угорщина 1956-го. Нерівний бій з радянським Голіафом під аплодисменти Європи

65 років тому, в Будапешті розпочалось повстання проти комуністичної диктатури. Його було жорстоко придушено, але саме тоді стартував занепад комунізму

Листопадова революція почалась 23 жовтня і тривала до 11 листопада. Вона була жорстоко придушена радянськими танками; втім, попри це, мала далекосяжні наслідки – іноді досить несподівані. В СРСР, та й нині, в певних колах РФ, її називають «контрреволюцією», «путчем» або просто «подіями» – у силових структурах не люблять яскравих образних порівнянь, надаючи перевагу сірим безликим означенням… Тож згадаймо трагічні угорські події революційної осені 1956: як реагував на події в маленькій бунтівній європейській країні Захід – політики й інтелектуали? Чи допомагали? А якщо ні, то чому? Яку реакцію викликала Угорська революція в Радянському Союзі, зокрема в Україні?

«Клянемось – рабами більше не звемось!»

25 лютого 1956 року з таємною доповіддю, що розвінчувала культ особи, на ХХ з’їзді КПРС виступив Микита Хрущов – колишній найближчий сподвижник Сталіна. Учасників з’їзду почуте приголомшило. Дехто навіть не витримав правди і помер – наприклад, тодішній керманич Польщі, сталініст Болеслав Берут.

Але промова лідера Радянського Союзу надихнула східноєвропейців. Люди повірили, що зможуть, позбувшись паралізуючого страху сталінізму, реформувати систему. Проблема була лише в тім, що звалюючи всю провину за репресії, рабське життя, злидні тощо на мертвого генералісимуса, радянські очільники не мали намірів відмовлятися від його імперіалістичних здобутків – імперія мусіла залишатися непорушною. Так само, як і непорушною мала залишатися комуністична ідея.

Угорці теж належали до тих, хто щиро сподівався на «переродження». Країна, яка після закінчення Другої світової війни перебувала в сфері впливу Радянського Союзу, переживала не найкращі часи, потерпаючи не тільки від хронічної нестачі продовольства і найнеобхіднішого, а й знемагаючи від нескінченних кривавих репресій, які влаштовував ставленик Москви ультрасталініст Матьяш Ракоші. В народі його люто ненавиділи й називали «лисим». Наприклад, в період з 1948 по 1953 рік в країні було страчено майже 500 відомих громадських діячів; понад 150 тисяч осіб з-поміж менш ніж 9-мільйонного населення перебувало в тюрмах.

Угорці наче прокинулися від летаргійного сну. Роз’єднані до того робітники й інтелігенція несподівано знайшли спільну мову. Величезну роль у цій консолідації відіграло товариство Петефі (аналог нашої «Просвіти»). Шандор Петефі був не тільки національним поетом Угорщини, але й ключовою постаттю революції 1848 року. Йому належать рядки, які знає кожен угорець: «Встань, мадяре! Зве країна! / вирішальна тут година! / жити вільно чи рабами - / Ось питання перед нами. / Богом праведним угорців / Клянемось, / Клянемось – рабами більше / Не звемось!»

Впродовж жовтня в країні утворювалися все нові й нові місцеві відділки товариства Петефі; коледжі та ліцеї формували свої власні органи влади, дискусійні клуби. Заводи посилали на ці зібрання власних представників. Там обговорювалося багато тем: політичних, економічних. Наприклад, наприкінці травня 1956 року відбулось громадське обговорення на тему: «Двадцятий з’їзд КПРС і проблеми угорської політичної економії». Але ця дискусія досить швидко вийшла за рамки означеної тематики й розрослася до тотального засудження культу особи і діяльності ненависного Ракоші та служби безпеки.

Повстання. Надії, що зазнали поразки

Ввечері 23 жовтня на Парламентській площі Будапешта пройшла 200-тисячна студентська демонстрація солідарності з поляками (Польща теж тоді масово протестувала). Серед іншого, демонстранти вимагали вивести радянські війська, провести вільні вибори, здійснити економічні реформи і повернути до влади Імре Надя – угорського політика, який був прем’єром у 1953-1955 роках. Його, на противагу Ракоші, угорці поважали.

Щоправда, багато чого вони про Надя не знали, наприклад того, що він був співробітником НКВС – його завербували в Москві в 30-х роках (псевдо «Володя») і він мав напрочуд теплі взаємини з Лаврентієм Берією. Надя угорці запам’ятали передусім як реформатора, людину, яка випустила з тюрем багатьох політв’язнів, зокрема і Яноша Кадара, який його невдовзі зрадить, а потім і стратить.

Протестанти захопили радіо і повалили гігантський бронзовий пам’ятник Сталіну. Подальші події розвивалися стрімко. 25 жовтня служба безпеки начебто відкрила вогонь по мирному натовпу на Парламентській площі, що спровокувало насилля у відповідь. Угорські солдати відмовлялися боротися з повстанцями, залишали армію й роздавали співвітчизникам зброю. Начальник міліції Будапешта Шандор Копачі перейшов на бік повстанців. По всій країні юрби розправлялися з таємними агентами, вдиралися до секретних архівів спецслужб тощо. Це були дні анархії, ейфорії та хаосу. Повсюдно падали пам’ятники комуністичним вождям, демонтувалися червоні зірки.

Символом тих революційних днів став угорський прапор з діркою посередині – повстанці вирізали нав’язаний герб – клон радянського. А ще відкривалися в’язниці – на свободу було випущено не тільки політв’язнів, а й кримінальників. Траплялися криваві самосуди. Кадри жорстокого лінчування, які облетіли світ, стали найболіснішою точкою Угорської революції 1956 року. Згодом вони були використані в пропагандистських цілях комуністичним режимом і слугували аргументом уряду вчиняти репресії, хоча звірства були з обох сторін.

Джон Садові, фотограф журналу Life, який за фоторепортаж Угорського повстання 1956 року був удостоєний престижної Золотої медалі Роберта Капи писав, що «…це були дуже швидкі вбивства… і цей жах ні з чим було порівняти… Сльози текли по моєму обличчю і я мусив їх витирати…»

Імре Надь, який під час революційних подій очолював країну, спочатку був не проти радянського втручання, але згодом кардинально змінив позицію. Він взяв курс на формування багатопартійного уряду, закликав до виведення радянських військ і в своєму виступі прославляв «вільну, демократичну та незалежну Угорщину». Він діяв максимально безстрашно і безкомпромісно, але певної політичної виваженості, такої, як наприклад проявив у Польщі Гомулка, і яка, можливо, була б доцільнішою за тих драматичних умов, йому не вистачало. 31 жовтня Імре Надь заявив про те, що країна вийде з Варшавського договору і закликав ООН захистити нейтралітет країни. Цим він фактично підписав собі, а заодно й повсталій Угорщині, смертний вирок.

4 листопада в Будапешт (вдруге) увійшли радянські війська; десант захопив аеродроми і будівлю парламенту.

Знову обман і секретні операції

Надь і частина його прибічників переховувалися в посольстві Югославії, але були зраджені. Їм пообіцяли безпечний виїзд до Белграда, однак невдовзі здали співробітникам радянських спецслужб. У 1958 році їх стратили (повісили) за наказом Яноша Кадара.

Легендарний кардинал Міндсенті, який відіграв визначну роль у повстанні, змушений був 15 років переховуватися в американському посольстві.

8-11 листопада розпочались масові арешти і депортація угорців. Приблизно 800 чоловік (переважно молодь), були схоплені і депортовані на територію СРСР. В’язнів  перевозили на станцію Чоп, але дорогою арештанти примудрилися надряпати декілька записок, в яких повідомляли, що їх везуть до Сибіру. Викинуті записки підібрали угорські залізничники й незабаром про це знала вся країна. Робітники страйкували, протестуючи проти арештів, а КДБ, тим часом, давало настанови, як заспокоїти угорців, кажучи, що ніхто нікого не вивозить. Вже за тиждень Янош Кадар висловлював занепокоєння очільнику КДБ СРСР Івану Сєрову щодо поширення інформації про депортацію. Було ухвалене рішення ще більше її засекретити. У’вязнених почали возити в закритих автомобілях під посиленим конвоєм. Тюрми Ужгорода, Стрия, Дрогобича і Чернівців були переповнені угорцями. МВС і КДБ УРСР працювали, не покладаючи рук.

В період з грудня 1956 року до літа 1961-го в Угорщині повісили 341 людину; 26 тисяч чоловік засудили, 22 тисячі з них отримали вирок на п’ять або й більше років ув’язнення. Майже 200 тисяч угорців стали біженцями. Десятки тисяч людей було звільнено з роботи.

Угорський слід в Радянському Союзі

Свідком і безпосереднім учасником листопадового повстання 1956 року був Юрій Андропов – 42-річний російський дипломат, посол СРСР в Угорщині. До того ж, дружина майбутнього керманича КДБ і Радянського Союзу  пережила величезне нервове потрясіння, бачачи, як перед вікнами радянського посольства в Будапешті на деревах вішали комуністів. До кінця життя вона страждала важким нервовим розладом. Тобто Угорська революція 1956 стала для Андропових родинною драмою.

Андропов неодноразово повідомляв радянське керівництво в Москві про «ворожу діяльність» в Угорщині, про запеклі дискусії, про революційно налаштовану молодь і попереджав, що до добра це не призведе. На його думку, повстання в Будапешті почалося з літературних гуртків, де точилися дискусії щодо необхідності ревізії марксизму. Тому він люто ненавидів будь-які вияви інакодумства. Одним із перших його кроків на посаді очільника КДБ у 1967 році було повернення «ідеологів» – 5-го управління КДБ, яке займалося організацією контррозвідувальної роботи по боротьбі з акціями ідеологічної диверсії на території країни. Саме вони «полювали» на дисидентів, зокрема і на українських. До речі, Володимир Крючков, майбутній заколотник серпневого путчу в Москві в 1991 році, теж був свідком Угорського повстання – він служив тоді третім секретарем посольства СРСР в Угорщині й цілком поділяв погляди свого шефа.

«Відголоски» Угорського листопадового повстання 1956 простежуються і під час проголошення Української незалежності. Українські комуністи, голосуючи 24 серпня 1991 року за незалежність, панічно боялися силового сценарію, так званого «полювання на відьом» – як то було під час угорської революції 1956 року. Звісно, вирішальним цей чинник назвати не можна, але те, що він був – факт беззаперечний. Дивлячись з вікон ВР на войовниче налаштований людський натовп, що вирував під її стінами, не один депутат-комуніст внутрішньо здригався, думаючи про те, що може бути, опинись він сам на сам з розлюченим людом.

Мовчання, яке іноді не золото

Попри те, що в СРСР не втомлювалися повторювати, що події в Угорщині – заколот, здійснений під орудою Заходу, знаходилися сміливці, які не боялися висловлювати щодо цього власну думку.

Саме за протест проти введення радянських військ на територію Угорщини, в лютому 1957 року було арештовано 30-річного вчителя з невеличкого села на Донеччині Олексу Тихого – майбутнього відомого українського правозахисника. У судовому вироку зазначалося, що він «…Виправдовував дії угорських контрреволюціонерів-заколотників…». За це Олексу Тихого було засуджено на 7 років позбавлення волі та на 5 років позбавлення громадянських прав.

Події в радянській Угорщині справили вплив і на 17-річного Леоніда Плюща – теж майбутнього українського дисидента, правозахисника.

Звичайний донецький шахтар Сергій Бабенко в березні 1957 року опустив у виборчу урну анонімного листа в якому написав: «Смерть комунізму. Геть комуністичний імперіалізм. Вічна слава робітникам Угорщини, які загинули в боях з комуністичною диктатурою (…) ганьба радянським військам (…) хай живе свобода і демократія…» Його знайшли та заарештували у тому ж 1957 році й засудили до 8 років таборів. Введення військ в Угорщину засуджували робітники заводів, вантажники в Одеському порту, інженери, швачки, лісівники, бухгалтери… 

У Радянському Союзі за протести проти придушення Угорської революції було засуджено майже 200 людей. Половина – молодь; були навіть 11 школярів з Тбілісі, зокрема і Звіад Гамсахурдіа – майбутній перший президент незалежної Грузії. Серед українців найбільше «не мовчало» Закарпаття, що й не дивно, враховуючи його географічне положення і величезну кількість арештованих угорців у місцевих тюрмах.

Можна сказати, що на руїнах Угорського листопадового повстання виросло нове покоління дисидентів – східноєвропейських і радянських.

Пристрасті в басейні

Радянсько-угорське протистояння зачепило навіть літню Олімпіаду в Мельбурні. На півфінальному матчі з водного поло між командами СРСР – Угорщина на ХVІ Олімпійських іграх у Мельбурні відбулася масова бійка між гравцями і матч було припинено (СРСР програвав 0:4). Угорці стали олімпійськими чемпіонами, а радянські спортсмени – лише бронзовими. Це був один із найвідоміших матчів за всю історію водного поло. Крім того, частина угорської команди, здобувши золото, на батьківщину вирішила вже не повертатися. За драматичними подіями Мельбурнської олімпіади було знято документальний фільм «Шаленство свободи» (2006; продюсер Квентін Тарантіно), який у Росії так і не був показаний.

Це одвічне занепокоєння…

Західні країни не втомлювалися таврувати Радянський Союз і комуністичний режим, але насправді провідним західним гравцям було не до Угорщини. Францію на ту пору серйозно непокоїв Алжир; до того ж, лічені дні залишалися до франко-британського вступу в Єгипет – ось-ось мала початися Суецька криза. Прикметно, що Хрущов знав про вторгнення за три дні до цього. «Англійці та французи вскочили в Єгипті по повній», – зловтішався очільник СРСР 28 жовтня 1956 на Президії ЦК.

Щодо США, то вони переймалися президентськими виборами – в Ейзенгавера тоді тривав останній тиждень його передвиборчої кампанії. В день його переобрання в Будапешті точилися найзапекліші бої. Рада нацбезпеки США обговорила питання Угорщини тільки через три дні після радянського вторгнення.

Держсекретар США Джон Фостер, відомий своєю досить жорсткою позицією щодо радянського режиму, надіслав радянським лідерам надзвичайно промовисте повідомлення: «Ми не вбачаємо у цих державах (Угорщині та Польщі) потенційних військових союзників». На початку 50-х років Угорщина в списку пріоритетів США серед радянських держав-сателітів у Центральній і Східній Європі займала останній рядок.

Генсек НАТО Поль-Анрі Спаак назвав угорське повстання «колективним самогубством усього народу».

США не підтримали Угорщину ні військовою силою, ні дипломатично. Хіба що Елвіс Преслі в шоу Еда Саллівана 6 січня 1957 присвятив угорцям проникливу євангельську пісню Peace The Valley і закликав збирати кошти в фонд допомоги угорським біженцям. На кінець 1957 року сума складала 26 млн швейцарських франків (6 млн $ США або 55 300 000 у перерахунку на нинішні). У 2011 році Преслі був удостоєний звання почесного громадянина Будапешта і його ім’ям було названо площу.

ООН «традиційно» організувала комітет, випустила резолюцію, засуджуючи дії СРСР, але жодних наслідків цей документ не мав. Єдиною країною, яка погодилася надати повсталій Угорщині військову допомогу – була Іспанія Франсіско Франко. Варто також згадати поляків – вони масово здавали кров; зібрали приблизно два мільйони доларів і відправили угорцям 44 тонни гуманітарної допомоги а також будівельні матеріали.

Солодкою пігулкою було проголошення журналом Time збірного образу угорського революціонера «людиною року» 1956. Наступного року обкладинку прикрасив… Микита Хрущов, якого поза очі називали «будапештським м’ясником».

«Допоможи мені!..» і «усталая совесть Европы»

4 листопада, в день захоплення Будапешта радянськими військами, Імре Надь звертався по радіо до співвітчизників і світового співтовариства. Про допомогу благало і радіо Кошута. Угорці зверталися не тільки до політиків, а й до провідних інтелектуалів тогочасного світу: Гессе, Стейнбека, Ясперса, Еліота, Бертрана Рассела та багатьох інших… «Допоможи мені!», – розпачливо благала розтоптана Угорщина. Чи багато почули цей заклик? Можливо й чимало, але відгукнулися – одиниці. Одним із небайдужих був французький письменник Альбер Камю – тоді ще не лауреат Нобелівської премії, яку він власне й отримає «за совість» (сучасні циніки назвали б це «патетичним флером»).

Поки Сартр дискутував з радянськими письменниками про марксизм, Камю написав відкритого листа на захист повсталих: «Правда полягає в тому, що міжнародне співтовариство, (…) дозволило розстріляти Угорщину…» Так, хоча й «не шкодувало для повстанців ані палких аплодисментів, ані благочестивих сліз, сидячи в м’яких капцях перед каміном». Щодо радянських «визволителів», то про них Камю сказав, що «кати-інквізитори теж називали себе християнами».

У Радянському Союзі кількасот людей наважилася висловитися вголос, а дехто записував прокльони на адресу радянського режиму в щоденниках: «Стыдно быть русским. Стыдно потому, что хотя венгров подавляет не русский народ, а коммунистическая власть СССР, но русский народ молчит, ведет себя как народ рабов. Не может бать свободна нация, которая подавляет другие народы…» – записав у щоденнику російський історик Сергій Дмитрієв.

Киянин Наум Коржавін написав вірша – безкомпромісно правдивого, присвяченого подіям в Угорщині, за що був невдовзі покараний: «Я – обманутый в светлой надежде, / Я – лишенный Судьбы и души, - / Только раз я восстал в Будапеште / Против наглости, гнета и лжи… Грубой силой – под стоны и ропот – / Я убит на глазах у людей. / И усталая совесть Европы / Примирилась со смертью моей…»

Чудовисько знову стає чудовиськом

Як зауважив один відомий європейський митець, «сморід сталінізму» після придушення Угорської революції став майже нестерпним. Комуністична ідея в Європі остаточно поблякла, червона полуда з очей спала. Навіть найвідданіші апологети комунізму зрозуміли, що за високими ідеалами і красивими гаслами криється ніщо, екзистенційна пустка, а єдиний аргумент очільників СРСР – танки. Революційний міф, такий привабливий ще пару років тому, остаточно втратив свою чарівність. Соціалізм став буденною незворотністю – тим, що потрібно терпіти. Після 1956 року Французька компартія розпалася на фракції, італійська – відійшла від Москви, Британська – втратила дві третини своїх членів. Радянські керманичі змушені були після цього переносити проповідь про комуністичний рай на Африканський континент і в Латинську Америку.

Утім, Угорщині дозволили розвиватися більш-менш самостійно – так виник «гуляш-комунізм». Янош Кадар, який правив країною 30 років, попри те, що починав із кривавих зачисток, згодом намагався зажити слави поміркованого лідера – в країні була проголошена амністія, дозволено підприємництво, вільна торгівля і закордонні тури. Вірити в компартію, а тим більше у її вождів було вже не обов’язково. Єдине, що вимагалося – бути лояльним до режиму і привселюдно його не критикувати.

Але пам’ять про події 1956 року – невдалу спробу звільнитися з-під влади могутньої держави, про «велику кров», власну слабкість і зневагу сильних, про пережите приниження – жило в угорському суспільстві. Можливо, саме тому Угорщина однією з перших розпрощалася з колишнім режимом – саме цього дня 1989 року було проголошено Угорську Республіку.

Що ще варто знати про ту революцію? Що вона була досить несподіваною. І для КДБ, і для ЦРУ, і для Москви, і для Будапешта. Мало хто уявляв – і з тодішніх аналітиків, і з політиків, що таке можливе. Надто міцним, надто непорушним здавалося все, що потрапляло в орбіту комуністичного тоталітаризму. Ханна Арендт в останній своїй післямові до праці «Витоки тоталітаризму» писала, що угорська революція «була абсолютно неочікуваною і заскочила всіх зненацька». Управління національної розвідки США у січні 1956 року зауважувало, що з часом інакодумство в країнах Східної Європи буде подолано «шляхом поступового збільшення числа молодих людей, вихованих у комуністичному дусі». Однак виявилося, що тоталітаризм, хоч як міцно в’їдається в пори, але не назавжди. Від нього можна позбавитися.

Світлана Шевцова, Київ

При підготовці матеріалу, серед інших, використано праці Тоні Джадта «Після війни. Історія Європи від 1945 року»; Енн Епплбом «Залізна завіса. Приборкання Східної Європи 1944-1956»; «Венгерские события 1956 года глазами КГБ и МВД СССР. Сборник документов»; Сергія Чуприніна «Оттепель. События. Март 1953 – август 1968».