24 жовтня. Пам’ятні дати

В останню неділю жовтня українці відзначають День автомобіліста і дорожника.

Це свято не тільки водіїв, а й ремонтників, інженерно-технічних працівників, керівників автотранспортних підприємств і всіх, хто сумлінно працює, виконуючи власний професійний обов’язок. На сьогодні в Україні загальна протяжність мереж автошляхів державного та місцевого значення складає близько 170 тис.км. і масштабне відновлення дорожньої інфраструктури є пріоритетним завданням для уряду.

Сьогодні світове співтовариство відзначає День Організації Об’єднаних Націй

Саме цього дня, у 1945 році, набув чинності Статут ООН, підписаний 26 червня 1945 року в Сан-Франциско. Серед 51 держави-засновниці ООН була й Україна.

На сьогодні членами ООН є 193 країни, і лише 2 країни (з визнаних у світі) – Святійший Престол і Палестина, не представлені в цій організації, проте вони мають статус країн-спостерігачів.

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат ООН. Система ООН складається з самої Організації Об'єднаних Націй та понад 30 пов'язаних з нею організацій, відомих як програми, фонди та спеціалізовані установи.

У цей день народилися

в Україні…

Леонід Полянський (1975-2014), Герой Небесної Сотні.

Народився у Жмеринці на Вінниччині. Працював залізничником в Жмеринці, останні роки жив і працював у Києві.

Від самого початку акцій протесту на Майдані Незалежності брав у них участь. Став членом Самооборони Майдану.

20 лютого зранку, коли Леоніду зателефонував брат, той лише поспіхом сказав: «Беркут пішов у наступ, я передзвоню…» Та так і не передзвонив…

Судова експертиза встановила, що Леоніда Полянського вбив командир «Беркуту» Дмитро Садовнік.

Як виявилося, Леонід врятував життя свого товариша по Євромайдану – киянина Андрія Павленко. Згодом він розшукав родину свого рятівника і став опікуватися його сином.

Як складалася доля сина Героя Небесної Сотні: https://vn.20minut.ua/Podii/vin-zakriv-mene-grudmi-a-sam-zaginuv-kiyanin-vihovue-sina-geroya-may-10657176.html

Микола Біляшівський (1867-1926), український археолог, етнограф, мистецтвознавець.

У 1902-1923 рр. очолював Київський історичний музей (тоді називався Київський міський художньо-промисловий і науковий музей). Досліджував археологічні пам’ятки на території України від кам’яного віку до раннього середньовіччя. Вчений надзвичайно багато зробив для розвитку музейної справи в Україні. У 1910 році став одним із засновників Київського товариства охорони пам'яток старовини і мистецтв, діяльність якого поширювалась на усі українські землі. Розшукував і збирав рукописи та мистецьку спадщину Тараса Шевченка. Похований у Каневі.

Леся Дичко (1939), композитор, один з найвідоміших хорових композиторів України. Народна артистка України (1995), лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка (1989).

Автор кантати «Червона калина», ораторій «Чотири пори року», «Індія-Лакшмі», балетів «Досвітні вогні», «Катерина Білокур»; симфоній, літургій. За влучними словами Ірини Сикорської, Леся Дичко «вимальовує свої хорові картини, змушуючи звичні кольори яскравіти безліччю відтінків, створюючи найтонше звукове колористичне плетиво. І кожним звуком засвідчує: так могла написати тільки українка!». Диригент Валерій Матюхін назвав Лесю Василівну «українським музичним Куїнджі». Народилася Леся Дичко в сім’ї інтелігентних, музично обдарованих батьків, котрі відразу виявили неабиякі музичні здібності своєї доньки. Її дідусь і бабуся були репресовані, батько виховувався в дитбудинку. Як згадує мисткиня, батько мав абсолютний слух (грав напам’ять Шопена), мати чудово малювала. Дівчинка закінчила Київську дитячу музичну школу № 2, подовжила навчання в середній спеціальній музичній школі імені М.В.Лисенка. Після десятирічки були консерваторія, аспірантура, де, серед інших відомих педагогів, її наставниками були Костянтин Данькевич у Києві та Микола Іванович Пейко в Москві. Крім консерваторії, Леся Дичко навчалася в художньому і театральному інститутах. З самого дитинства вона була надзвичайно життєрадісною й оптимістичною. Рідні та близькі називали її «вічною фантазеркою». Не втратила вона цих якостей і по сьогодні. Сама композитор не уявляє свого життя без музики: «Я маю дуже щасливу долю. Все життя я віддала музиці. I якби мені запропонували все спочатку, я б знову обрала музику. Музика, музика і тільки музика».

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=i5q8m5oAPKM

https://www.youtube.com/watch?v=Fl9dfIvLfr8

Михайло Митрик (1933-1999), закарпатський художник.

Народився на Закарпатті. Закінчив художньо-педагогічний факультет Київського державного художнього інституту.

Працював у галузі графіки та живопису. Автор численних пейзажів Закарпаття. У творчому доробку Михайла Митрика є роботи, виконані в техніці монотипії – особливий різновид графіки. Багато творчої енергії віддано художником монументальному мистецтву. Також він працював у видавництві «Карпати» ілюстратором і оформлювачем художньої літератури.

Художник досконало володів багатьма графічними техніками – аквареллю, ліногравюрою, літогравюрою, монотипією, офортом, пастеллю.

Роботи художника зберігаються в музеях та приватних колекціях України та за її межами.

Дивитися твори https://www.facebook.com/Brovdi.Art/posts/399321410405996/

Іще більше творів Михайла Митрика:

https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/myttsi-zakarpattia/mihajlo-mitrik#parentHorizontalTab2

…і у світі

Парацельс (Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм; 1493-1541), лікарь епохи Відродження, хімік, філософ; професор Базельського університету. Основоположник ятрохімії.

Першим застосував при лікуванні хімічні препарати, запровадив багато ліків, встановив їх дозування. Йому належить вислів: «Все є отрутою, і ніщо не позбавлене її; лише дозування робить отруту непомітною» («Все – отрута, все – ліки; те й інше визначає доза»). Парацельс був видатною людиною. Він об’їздив уздовж і поперек всю Європу, підіймаючи на ноги хворих, які вважалися до того безнадійними. Не боявся ані чуми, ані холери, з успіхом лікував розповсюджений у ті часи сифіліс, застосовуючи під час лікування препарати ртуті; та й взагалі був людиною незалежної поведінки і поглядів. Свої лекції у Базельському університеті Парацельс читав не латиною, а німецькою мовою, кинувши, таким чином, виклик академічній традиції. Студенти його боготворили, а колеги заздрили, ненавиділи і боялися водночас, звинувачуючи за спиною у єресі. Саме тому він змушений був залишити Базель, Нюрнберг, Лейпциг… Лише після того, як світ побачила його «Велика хірургія», про Парацельса заговорили як про великого медика. Останні роки життя він мешкав у Зальцбурзі де й пішов із життя.