7 листопада. Пам’ятні дати

У першу неділю листопада в Україні відзначається День працівника соціальної сфери.

Свято є свідченням високої оцінки праці фахівців соцсфери, які щоденно опікуються забезпеченням державних гарантій соціального захисту та страхування, нарахування та виплати пенсій, медико-соціальної реабілітації, розв’язанням проблем зайнятості, організації, оплати та безпеки праці, трудових відносин.

Цього дня 1940 року у Вінніпезі було створено Конгрес українців Канади – суспільно-громадську організацію Канади.

7-8 листопада 1940 року у Вінніпезі відбулись установчі збори майбутнього Конгресу українців Канади. Засновниками його стали 5 українських громадських організацій: Братство Українських Католиків, Союз Українців Самостійних, Українське Національне Об'єднання, Союз Гетьманських держав Канади, Союз Українських Організацій.

Спочатку організація називалася Комітетом українців Канади й була створена для координації дій місцевих українських організацій та співпраці української громади з урядом Канади.

Нині в Канаді мешкає близько 1,4 млн українців. Канада – третя країна за числом етнічних українців (після України і Російської Федерації). Канадські українці – найбільша слов’янська діаспора на території цієї північноамериканської країни.

Ніші співвітчизники завжди брали активну участь у суспільно-політичному, громадському житті країни. Зокрема, колишній генеральний губернатор Канади Рей Гнатишин, колишній прем'єр провінції Альберта Едвард Стельмах,науковець та екс-губернатор Саскачевану Сильвія Федорук, письменниця, журналіст і політик Христя Фріланд, політична діячка МеріЕнн Міхичук; серед науковців – мовознавець, один з основоположників канадської політики багатокультурності Ярослав Рудницький, вчений-психолог Альберт Бандура. Окрім того, варто пригадати підприємців і меценатів Петра Яцика, Юджина Мельника, Соню Скарфілд, першу канадську жінку-космонавта Роберту Лінн Бондар, телеведучу і акторку Кетрін Винник та фотомодель Дарію Вербову, скульптора Лео Мола (Леоніда Молодожанина) та художника і письменника Василя Курилика. Серед відомих канадців українського походження також багато відомих хокеїстів – Вейн Грецкі, Дейв Андрейчук, Джонні Бавер, Майкл Боссі, Тайлер Бозак.

Події дня

7 листопада 2015 року, у Вашингтоні, відбулась історична церемонія відкриття та освячення Меморіалу жертвам Голодомору в Україні. Було схвалено остаточний дизайн пам’ятника за проєктом американки українського походження Лариси Курилас «Поле пшениці». Пам’ятник – дев’ятиметрове пшеничне поле з бронзи, встановлено неподалік будинку Конгресу, поруч із центральним вокзалом Вашингтона. На відкриття та освячення пам’ятника до столиці США з’їхалися тисячі українців з різних штатів, а також американці українського походження.

У цей день народилися

Дмитро Багалій (1857-1932), історик і громадський діяч, один з фундаторів і академік Всеукраїнської Академії Наук.

Народився в Києві. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У 1906–1910 роках обирався ректором Харківського університету. В 1914–1917 – голова Харківської міської думи. У 1918 – член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 – голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Протягом 20–30-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену в Харкові науково-дослідну кафедру історії України, Інститут історії української культури, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності, був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів. Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України ХV-ХVІІІ ст.

Сергій Вікул (1890-1937), журналіст, політичний діяч.

Народився у Вінниці в родині священика і знаного місцевого краєзнавця Павла Вікула. Навчаючись у реальній школі, вступив до лав РСДРП. Восени 1905 року його було заарештовано і виключено зі школи. Продовжив освіту у Петербурзі, де закінчив загальноосвітні курси і вступив на юридичний факультет університету. В 1911 році зблизився з українськими соціал-демократами. У 1916-1917 рр. редагував газету «Наше життя» – орган Петроградського комітету цієї партії. Влітку 1917 його було делеговано до Центральної ради, де він працював у редколегії «Робітничої газети». У 1919 Вікул розійшовся з лінією ЦК УСДРП і виїхав до Німеччини, де був одним із редакторів газети «Новый мир». У роки НЕПу працював заступником завідувача прес-бюро Наркомату закордонних справ, референтом представництва України у Польщі, редактором українсько-американського видавництва у Берліні. Як член Закордонного бюро допомоги і один з редакторів журналу «Наша правда» постійно підтримував зв’язки з КПЗУ (Комуністична партія західної України). Повернувшись у 1928 році на батьківщину, був членом Колегії ЦСУ УРСР, заступником директора Інституту марксизму-ленінізму. У 1930 перейшов на видавничу роботу. У травні 1933 року Сергія Вікула за звинуваченням в «участі у контрреволюційній націоналістичній організації» було заарештовано й засуджено до 10 років позбавлення волі. Розстріляний у листопаді 1937 року в карельському урочищі Сандармох разом з іншими представниками української науки і культури.

Олесь-Дмитро Гуменюк (1925-2020), вояк УПА, голова Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.

Батько Олеся Гуменюка був вояком Української Галицької Армії. У червні 1943 року Олесь добровільно зголосився до лав дивізії «Галичина». Пройшов військовий вишкіл. У липні 1944 року був поранений у битві під Бродами.

Воював у лавах УПА на Бродівщині під керівництвом сотенного «Чорняк» у складі тактично відрізку «Маківка».

У березні 1946 року Військовий трибунал виніс Гуменюку вирок: 15 років каторги і п’ять років «пораження прав». Відбував покарання у Норильську, брав участь у Норильскому повстанні.

В кінці 1980-х років Олесь Гуменюк був одним із засновників Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби, згодом очолив його.

На заклики нинішніх політиків до примирення упівець відповідав: «Ми давно потиснули руки фронтовикам. Але ніколи не потиснемо енкаведистам, які воювали з нами».

Микола Вінграновський (1936-2004), поет, прозаїк, кіноактор, сценарист і режисер.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премії Володимира Вернадського і премії Фундації Антоновичів (США). Народився Микола Вінграновський у Первомайську Миколаївської області. У 1955 році вступив до Київського інституту театрального мистецтва на акторське відділення, продовжив навчання у ВДІКу під керівництвом Олександра Довженка. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (автор фільму –Довженко, режисер – Юлія Солнцева). Дебютував віршами у журналі «Дніпро» (1957). Але справжній розголос принесла Вінграновському добірка поезій у «Літературній газеті» у квітні 1961 року. Перша авторська збірка «Атомні прелюди» з’явилася 1962 року. Після закінчення навчання повернувся в Київ, працював на кіностудії ім. О. Довженка. Автор збірок: «Київ», «Сто поезій», «На срібнім березі» та ін; фільмів – «Берег надії», «Тихі береги», «Слово про Андрія Малишка», «Довженко. Щоденник. 1941-1945», «Гетьман Сагайдачний». Писав він і для дітей. Як режисер поставив на Київській кіностудії художні фільми «Ескадра повертає на захід», «Берег надії», «Дума про Британку» (за трагедією Юрія Яновського), «Климко» (за повістями Григора Тютюнника), документальні фільми. Автор кіносценаріїв; написав спогади про Олександра Довженка («Рік з Довженком»). Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.